Справа №760/19188/25
Провадження №2/760/3291/26
19 березня 2026 року м. Київ
Солом'янський районний суд м. Києва в складі:
головуючої судді Тесленко І. О.,
за участю секретаря судового засідання Бережної С.П., Бебешка Д.С.,
представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про зобов'язання вчинити дії,
встановив:
у липні 2025 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , звернулись до Солом'янського районного суду міста Києва з цивільним позовом до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про зобов'язання вчинити дії.
Свої позовні вимоги обґрунтовує наступним. 05.03.1957 року ОСОБА_5 видано ордер №78942 на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , яка складається із 2х кімнат площею 27,13 кв.м. (надалі також - квартира). ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син наймача та чоловік позивачки ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , місце проживання якого було зареєстровано у вказаній вище квартирі. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, у зв'язку із чим, на підставі рішення №386 від 08.08.1988 року виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів, особовий рахунок на квартиру переоформлено на його дружину, ОСОБА_7 . Станом на 2002 рік в квартирі були прописані 5 осіб: ОСОБА_7 , 1924 року народження - наймач та члени її сім'ї: син - ОСОБА_6 , 1958 року народження, ОСОБА_2 , 1959 року народження - невістка, ОСОБА_4 , 1985 року народження - онука та ОСОБА_3 , 1987 року народження - онук, що підтверджується довідкою форми № 3 від 06.04.2002 року №737, виданою ДЕЖ № 910 КП про утриманню житлового господарства Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації. В квітні 2002 року наймач квартири, ОСОБА_7 , звернулась до Солом'янського районного суду м. Києва із позовом до свого сина ОСОБА_6 та його дружини, ОСОБА_2 , (позивачка по даному позову), про зміну договору найму житлового приміщення шляхом укладення з нею окремого договору найму. Позов мотивувала тим, що вона займає одну кімнату у трикімнатній квартирі, має пільги по сплаті комунальних послуг, а тому хоче бути незалежною від інших співмешканців. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28.05.2002 року по справі №2-943-1/02 у позові ОСОБА_7 відмовлено. Згідно з рішенням судової колегії цивільної палати Апеляційного суду м. Києва від 13.08.2002 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28.05.2002 року скасовано та ухвалено нове, відповідно до якого позов ОСОБА_7 задоволено; змінено договір найму житлового приміщення в квартирі та зобов'язано УЖГ Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації м. Києва укласти з ОСОБА_7 окремий договір найму на займану нею кімнату житловою площею 15.4 кв.м в квартирі. В подальшому, 04 червня 2003 року згідно з Ухвалою Верховного Суду України рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2002 року скасовано, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2002 року залишено в силі. ІНФОРМАЦІЯ_3 помер чоловік позивачки ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_4 померла його мати, наймач квартири ОСОБА_7 . Таким чином у 2019 році у спірній квартирі залишились зареєстрованими та проживають по даний час позивачі, мати та її діти. В квітні 2019 року, при спробі змінити договір найму квартири на своє ім'я, ОСОБА_2 дізналась, що ОСОБА_7 за час дії рішення Апеляційного суду м. Києва від 13.08.2002 року у справі №2-943-1/02, тобто до моменту скасування його Ухвалою Верховного Суду України 04.06.2003 року, без згоди позивачки та інших зареєстрованих у квартирі осіб, приватизувала 37/100 (15,4 кв.м.) квартири. В тому ж 2019 році ОСОБА_2 оскаржила набуття ОСОБА_7 права власності на 37/100 частки квартири. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12.10.2021 року у справі №760/25506/19, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 25.09.2023 року, у позові ОСОБА_2 відмовлено у зв'язку із обранням неналежного способу захисту, оскільки позивачкою не заявлено вимогу про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації на підставі якого видано оспорюване свідоцтво про право власності. У жовтні 2023 року ОСОБА_2 повторно звернулась до суду. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 15.04.2024 року у справі №760/25798/23, що набрало законної сили, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації задоволено частково, визнано незаконним та скасовано розпорядження Відділу приватизації житла Солом'янського району міста Києва №28364 від 22 листопада 2002 року про приватизацію 37/100 частини квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на житло від 22 листопада 2002 року, видане Відділом приватизації житла Солом'янського району міста Києва згідно з розпорядженням №28364 від 22 листопада 2002 року, яким посвідчено, що 37/100 частини квартири АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_7 . Розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації №780 від 26.11.2024 року ОСОБА_2 визначено наймачем жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_4 трикімнатної ізольованої квартири 7 жилою площею 42,0 кв.м. у зв'язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_7 та за родинною згодою. 19.02.2025 року ОСОБА_2 , діючи у своїх інтересах та в інтересах інших зареєстрованих у квартирі осіб, позивачів ОСОБА_3 (сина) та ОСОБА_4 (дочки), через ЦНАП звернулась до відповідача із заявою №60006-009394557-306-04 з додатками щодо оформлення та видачі свідоцтва про право власності на житло, квартири АДРЕСА_3 . В листі №51 від 21.04.2025 року відповідачем відмовлено у приватизації квартири, у зв'язку з тим, що заявником не подано документ, що підтверджує право на зайняття позивачами третьої кімнати в квартирі, оскільки наданий ордер №78942 від 05.03.1957 року був виданий ОСОБА_5 на зайняття приміщення №7 в буд. АДРЕСА_5 із двох кімнат площею 27,13 кв.м. В той час як з поданого технічного паспорта на квартиру від 2018 року вбачається, що квартира складається із трьох кімнат житловою площею 42,0 кв.м. Відповідно до ст.58 Житлового кодексу Української РСР в редакції 01.01.1984 року, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Відповідно до пункту 30 Положення про порядок розподілу житлової площі в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 05 жовтня 1966 року, особа, що отримала ордер, при вселенні здає його в будинкоуправління чи, відповідно, в інший житлово-комунальний орган. В той же час, в ст. 61 Житловий кодекс Української РСР в редакції 01.01.1984 року та Житловий кодекс України в нинішній редакції говорить про те, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер. Отже, з указаних норм права слідує, що ордер не підлягає зберіганню у наймача квартири, є документом з обмеженим строком дії, який лише дає право на вселення у квартиру та є підставою для укладення договору найму жилого приміщення - як основи для визнання права особи на користування зайнятим нею приміщенням. Матеріалами позову підтверджується, а вказаними вище рішеннями судів за участю позивачів встановлено, що 05.03.1957 року ОСОБА_5 (батько покійного чоловіка ОСОБА_2 , та дідусь позивачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) видано ордер №78942 на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , яка складається із 2х кімнат площею 27,13 кв.м. (надалі також - квартира). Довідкою КП КМР «КМ БТІ» №062/14-10740 від 22.10.2024 року на запит ОСОБА_2 підтверджено, що в матеріалах інвентаризаційної справи квартири відсутні будьякі документи про будівельний номер будинку (№59/2). З урахуванням чого, а також зважаючи на те, що квартира, об'єкт приватизації, не є окремим будинком та знаходиться на другому поверсі багатоквартирного будинку, що виключає добудову третьої кімнати, вказівка в ордері на невірний номер будинку (59/2 замість 71) та про кількість кімнат (2 замість 3), а також невірна площа квартири - очевидно є механічними помилками особи, що виписувала ордер. Разом з тим, незважаючи на неточності у виданому первісному наймачеві ордері, головне на що треба звернути увагу - це на законність права користування квартирою позивачами, що завжди визнавалось і не оспорюється відповідачем та Солом'янською районною у м. Києві державною адміністрацією. Після смерті первісного наймача, на підставі рішення №386 від 08.08.1988 року виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів, особовий рахунок на квартиру переоформлено на його дружину, ОСОБА_7 . У виписці із вказаного рішення прямо вказано, що особовий рахунок переоформлюється на трикімнатну квартиру АДРЕСА_6 . В подальшому, як встановлено рішеннями Солом'янського районного суду м. Києва від 12.10.2021 року у справі №760/25506/19 та від 15.04.2024 року у справі №760/25798/23, наймач квартири ОСОБА_7 на підставі розпорядження Відділу приватизації житла Солом'янського району міста Києва №28364 від 22 листопада 2002 року приватизувала, оформила у власність, 37/100 частини квартири. При цьому, при розгляді вказаних справ відповідачем надавались документи, що містяться в архівній справі та які були підставою для проведення приватизації частини квартири, в тому числі довідка про склад сім'ї наймача квартири, в якій мешкають 2 наймачів. Примітно, що відповідно до вказаної довідки квартира поділена на двох наймачів: ОСОБА_7 виділено одну житлову кімнату 15,4 кв.м, а її сину (чоловіку ОСОБА_2 та батьку позивачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) - 2 кімнати 18,8 кв.м. та 7,8 кв.м. Тобто, за даними довідки від 2002 року, квартира складалась із 3х кімнат житловою площею 42,0 кв.м., одну з яких передано на приватизацію ОСОБА_7 . Також, до вказаної приватизації, довідкою форми №3 від 06.04.2002 року №737, виданою ДЕЖ №910 КП по утриманню житлового господарства Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, що як встановлено рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12.10.2021 року у справі №760/25506/19 знаходиться в матеріалах вказаної вище справи №2-943-1/02, підтверджено проживання в квартирі 5 осіб, в тому числі позивачів, на житловій площі 42,0 кв.м. У вказаній вище Ухвалі Верховного Суду України від 04.06.2003 року по справі №2- 943-1/02 зазначено, що [Судом першої інстанції встановлено, що в окремій трикімнатній квартирі АДРЕСА_3 прописані позивачка ОСОБА_7 , відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_2 з двома неповнолітніми дітьми - ОСОБА_4 , 1985 року народження та ОСОБА_3 1987 року народження. Зазначена квартира складається з трьох кімнат жилою площею 18,8 кв.м., 15,4 кв.м. та 7,8 кв.м. Загальна жила площа квартири становить 42 кв.м., тобто 8,4 кв.м. жилої площі на одну особу, що менше норми 9 кв.м. на одну особу згідно норм, передбачених чинним законодавством.]. Нарешті, розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації №780 від 26.11.2024 року позивачку ОСОБА_2 визначено наймачем жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_4 трикімнатної ізольованої квартири 7 жилою площею 42,0 кв.м. у зв'язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_7 та за родинною згодою. Таким чином, сукупність доказів по справі свідчить про те, що квартира АДРЕСА_3 завжди була трикімнатною та мала житлову площу 42,0 кв.м. А головне, що такі характеристики квартири та право позивачів на її зайняття визнавалось та не оспорювалось відповідачем, Солом'янською районною в місті Києві державною адміністрацією та/або органами, що раніше виконували їх функції. Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї. Аналогічну норму містить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396. Умовою для проведення приватизації житла є обов'язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації. При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні - у довідці про склад сім'ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім'ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. Відповідно до наданих відповідачу та суду документів позивачі зареєстровані та проживають у квартирі з 14.10.1988 року. При цьому, відповідач не оспорює законність проживання позивачів у вищевказаній квартирі, а лише фактично зазначає, що перешкодою для приватизації квартири є відсутність у них ордера на третю кімнату в квартирі. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Принцип пропорційності у розумінні Європейській суд з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Відповідно до ч.10 ст.8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Даний перелік підстав для відмови в приватизації квартири є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 591/6623/16-ц). До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду») (пункт 44 постанови Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 523/20890/21). З огляду на те, що заявниками надано ордер, на підставі якого їх сім'я була вселена до квартири у 1957 році, а позивачка ОСОБА_2 з 2024 є законним наймачем усієї квартири, вимога органу приватизації до заявників надати додатковий ордер на окрему третю кімнату в квартирі є безпідставною та нереальною до виконання і призводить до фактичної відмови у здійсненні конституційного права позивачів на приватизацію, беручи до уваги те, що обставини законності вселення до квартири, проживання в ній протягом тривалого часу (більше 35 років), відповідачем не заперечуються. У вказаних діях відповідача позивачі вбачають порушення їх прав - легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно, яке відповідно до практики ЄСПЛ є складовою поняття «майно», що захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З врахуванням наведеного просив зобов'язати Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації вчинити дії щодо приватизації житлового приміщення, трикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 42,0 кв.м., на ім'я ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
10 липня 2025 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями матеріали цивільної справи передані судді Тесленко І.О.
Судом направлявся запит щодо надання інформації про зареєстроване місцезнаходження відповідача у справі. Відповідь на запит надійшла судді 12 серпня 2025 року.
Ухвалою суду від 13 серпня 2025 року справу прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження; призначено підготовче засідання.
Ухвалою від 16 грудня 2025 року підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про зобов'язання вчинити дії, - закрито; призначено справу до судового розгляду по суті.
Інших процесуальних дій не вчинялось.
В судове засідання представник позивачів з'явився, позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.
Відповідач в судове засідання явку представника не забезпечив, відзив на позовну заяву не надав, про дату час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином за місцезнаходженням, зазначеним в Єдиному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про що в матеріалах справи наявні відповідні докази.
Вислухавши представника позивачів, дослідивши матеріали справи судом встановлено наступне.
Ордером на жиле приміщення №78942, виданим 05 березня 1957 року, ОСОБА_5 , надано право на вселення (зайняття) приміщення АДРЕСА_1 з 2-х кімнат, площею 27,13 в.м. (а.с. 22).
У вказаному ордері вказано: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_8 (дочка), ОСОБА_9 (син).
При цьому, відповідно до Довідки КП КМР "КМ БТІ" (Вих. №062/14-10740 від 22.10.2024 року), згідно до рішення Київської міської ради "Про затвердження офіційного довідника "Вулиці міста Києва" №34/899 від 22.01.2015 року правильне написання вказаної у листі вулиці Новопольова; за даними матеріалів інвентаризаційної справи, яка ведеться з 1963 року, адреса домоволодіння АДРЕСА_4 ; в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні будь - які документи про будівельний номер будинку АДРЕСА_5 ; будь - яких інших рішень чи розпоряджень про присвоєння або зміну поштової адреси вищевказаному будинковолодінню до Бюро не надходило (а.с. 51).
Як вбачається зі свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 , виданого 12 липня 1954 року, батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є ОСОБА_5 та ОСОБА_7 (а.с. 23).
Відповідно до Свідоцтва про народження НОМЕР_2 , виданого 01 липня 1987 року, батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (а.с. 23).
Згідно до Свідоцтва про народження НОМЕР_3 , виданого 25 липня 1985 року, батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , є ОСОБА_6 та ОСОБА_10 (а.с. 24).
Як вбачається з Свідоцтва про укладення шлюбу, 06 листопада 1982 року було укладено шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_11 , зроблено запис №1675, після укладання шлюбу ОСОБА_11 змінила прізвище на ОСОБА_11 (а.с. 24).
Таким чином, позивач ОСОБА_2 є дружиною сина ОСОБА_5 , позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є онуками ОСОБА_5 .
Як вбачається з виписки з рішення №386 виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів від 08 серпня 1988 року, на підставі рішення виконкому переоформили особовий рахунок на три кімнатну квартиру АДРЕСА_6 з гр. ОСОБА_5 на ОСОБА_7 , родина 1 особа (а.с. 28).
Відповідно до Довідки, наданої Дільницею по експлуатації житла Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Солом'янської районної у м. Києві державній адміністрації від 06.04.2002 року, ОСОБА_7 проживає та прописана в АДРЕСА_2 , на 2 поверсі, 2 поверхового будинку, на житловій площі проживають та прописані 5 осіб, у тому числі: ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 (а.с. 43).
З Довідки про склад сім'ї наймача квартири, в якій мешкають 2 наймачів та займані ними приміщення, виданої Дільницею по експлуатації житла Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Солом'янської районної у м. Києві державній адміністрації, вбачається, що у квартирі АДРЕСА_3 , наймачі: ОСОБА_7 , ОСОБА_6 (а.с. 44).
З витягу з реєстру територіальної громади від 05.12.2024 року вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , з 14.10.1988 року по теперішній час (а.с. 45).
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади від 07.12.2024 року, ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 20.06.2002 року по теперішній час (а.с. 46).
Згідно до листа відділу з питань реєстрації місця проживання / перебування фізичних осіб Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, за відомостями відділу з питань реєстрації місця проживання / перебування фізичних осіб Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації та інформацією з архівних карток, ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 , була урахована у формі 16 матері ОСОБА_2 з 14.10.1988 року по 20.06.2002 року (а.с. 47).
Відповідно до Витягу з реєстру територіальної громади від 05.12.2024 року, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 14.10.1988 року по теперішній час (а.с. 49).
З Витягу з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 , №123331576 від 10 грудня 2024 року, вбачаєтьcя, що зареєстровані 3 особи (а.с. 49).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2002 року, позов ОСОБА_7 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 про зміну договору найму залишено без задоволення (а.с. 26 - 27).
Ухвалою Верховного Суду України від 04 червня 2003 року, касаційну скаргу ОСОБА_6 , ОСОБА_2 задоволено; рішення апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2002 року скасовано, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 травня 2002 року залишено в силі (а.с. 28 - 30).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2021 року (справа №760/25506/19), в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , Управління житлово - комунального господарства та будівництва Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, Солом'янської районної у місті Києві державної адміністрації, треті особи: Центральне міжрегіональне управляння Міністерства юстиції (м. Київ), Комунальне підприємство Київської міської ради Київське міське бюро технічної інвентаризації, про скасування свідоцтва про право власності на житло та скасування реєстраційного запису, - відмовлено (а.с. 31 - 38).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 15 квітня 2024 року (справа №760/25798/23), позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання недійсною приватизації частини квартири, визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на житло, задоволено частково; визнано незаконним та скасовано розпорядження Відділу приватизації житла Солом'янського району міста Києва №28364 від 22 листопада 2002 року про приватизацію 37/100 частини квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 ; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на житло від 22 листопада 2002 року, видане Відділом приватизації житла Солом'янського району міста Києва згідно з розпорядженням №28364 від 22 листопада 2002 року, яким посвідчено, що 37/100 частини квартири АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності ОСОБА_7 ; в іншій частині поданого позову та в частині вимог до Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, відмовлено (а.с. 39 - 42).
Розпорядженням Солом'янської районної в місті Києві Державної адміністрації №780 від 26.11.2024 року "Про зміну договору найму", визначено ОСОБА_2 наймачем жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , трикімнатної ізольованої квартири 7 жилою площею 42,0 кв.м. у зв'язку зі смертю квартиронаймача ОСОБА_7 та за родинною згодою; родина заявника: заявник ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_4 , син - ОСОБА_3 (а.с. 51).
Як вбачається з Опису документів що надано до ЦНАП суб'єктом господарювання, громадянином для виконання адміністративної послуги від 19 лютого 2025 року та опису донесення документів, що надано до ЦНАП суб'єктом господарювання, громадянином для виконання адміністративної послуги від 25 березня 2025 року, ОСОБА_2 звернулась до ЦНАП та подала заяву про приватизацію квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 52 - 53).
Листом відділу приватизації державного житла Управління житлово - комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві Державної адміністрації (Вих. №51 від 21.04.2025 року), ОСОБА_14 повідомлено про те, що ордер №78942 від 05.03.1957, копію якого було надано, був виданий ОСОБА_5 на зайняття приміщення №7 в буд. АДРЕСА_5 із двох кімнат площею 27,13 к.м. Згідно з поданою копією технічного паспорта на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , виготовленим станом на 21.11.2018 ТОВ "Аналітичний центр Дробнова", квартира складається з трьох кімнат житловою площею 42,0 кв.м. Документи що підтверджують право на зайняття третьої кімнати в квартирі за вказаною адресою не подано. Зважаючи на те, що документи необхідні для надання адміністративної послуги, надані не в повному обсязі, оформити свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , немає можливості (а.с. 54 - 55).
До вказаного листа додано Опис повернутих документів (а.с. 56).
Інших доказів надано не було.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Згідно зі статтею 345 ЦК України, фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.
Звертаючись із цим позовом до суду, позивачі посилались на порушення відповідачем права позивачів на приватизацію житла.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 58 Житлового кодексу Української РСР в редакції 01.01.1984 року, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Згідно до пункту 30 Положення про порядок розподілу житлової площі в Українській РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР і Української Республіканської Ради Професійних Спілок від 05 жовтня 1966 року, особа, що отримала ордер, при вселенні здає його в будинкоуправління чи, відповідно, в інший житлово-комунальний орган.
Статтею 61 Житлового кодексу Української РСР (чинного станом на момент набуття ОСОБА_5 права користування квартирою) в редакції 01.01.1984 року, встановлено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Таким чином, право користування квартирою набуто позивачами в порядку передбаченому чинним законодавством України.
Рішеннями судів, наданими до матеріалів справи, встановлено, що 05.03.1957 року ОСОБА_5 (батько покійного чоловіка ОСОБА_2 , та дідусь позивачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) видано ордер №78942 на житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , яка складається із 2х кімнат площею 27,13 кв.м.
При цьому, як вбачається з довідки КП КМР «КМ БТІ» №062/14-10740 від 22.10.2024 року на запит ОСОБА_2 , в матеріалах інвентаризаційної справи квартири відсутні будь - які документи про будівельний номер будинку (№59/2).
Крім того, судом досліджено рішення №386 від 08.08.1988 року Виконавчого комітету Жовтневої районної Ради народних депутатів, яким особовий рахунок на квартиру переоформлено на ОСОБА_7 (яка є дружиною первісного наймача). У виписці із вказаного рішення вказано, що особовий рахунок переоформлюється на трикімнатну квартиру АДРЕСА_6 .
Також, судом досліджено рішення судів, які набрали законної сили у яких у мотивувальній частині вказано, що квартира складається з трьох кімнат і є площею 42,0 кв.м.
Суд зважає на те, що квартира знаходиться на 2 поверсі багатоквартирного будинку, що виключає добудову третьої кімнати.
З врахуванням чого, суд дійшов висновку, що твердження позивачів щодо помилкової вказівки в ордері номеру будинку, кількості кімнат та площі підтверджені доказами наявними у матеріалах справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Згідно до ст. 1 ЖК України, відповідно до Конституції України громадяни мають право на житло. Це право забезпечується розвитком і охороною житлового фонду, сприянням кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, справедливим розподілом під громадським контролем жилої площі, яка надається в міру здійснення програми будівництва благоустроєних жител, наданням громадянам за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, а також невисокою платою за квартиру і комунальні послуги.
Відповідно до ст. 64 ЖК України, члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Як вбачається зі ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року № 2482-XII, приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Статтею 2 вказаного закону передбачено, що до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
Згідно до ст. 3 вказаного Закону, приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону, кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
З досліджених судом доказів встановлено, що позивачі займають (використовують) квартиру АДРЕСА_3 з 14 жовтня 1988 року по дійсний час, право користування набуто в порядку передбаченому чинним законодавством України.
Як вбачається з ч. 1 ст. 8 Закону, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Відповідно до ч. 10 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.
Перелік підстав для відмови в приватизації квартири є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 591/6623/16-ц).
До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду») (пункт 44 постанови Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 523/20890/21).
З врахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що помилки в ордері, виданому на вселення в квартиру, не можуть слугувати підставою для відмови позивачам в реалізації їх права на приватизацію житла.
Згідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до статті 13 Європейської конвенції з прав людини, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Ефективність судового захисту права полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності відповідного юридичного засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити порушені або оспорювані права чи інтереси позивача. Здійснюючи правову кваліфікацію спірних відносин, суд оцінює викладені у позовній заяві вимоги на предмет їхньої належності й ефективності для захисту конкретного права чи інтересу позивача.
Ефективний захист прав та інтересів позивача є метою, зокрема, цивільного та господарського судочинства (частина перша статті 2 ЦПК України, частина перша статті 2 ГПК України). Як правило, позивач може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88) та від 22 червня 2021 року у справах № 200/606/18 (пункт 75) та № 334/3161/17 (пункт 55).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема, реально відновити суб'єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач, а у разі неможливості такого відновлення - гарантувати отримання компенсації. Судове рішення, ухвалене на користь позивача, не має спонукати його знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 58, 82), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55), № 200/606/18 (пункт 73) і № 334/3161/17 (пункт 55), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункти 21, 24), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6, 5.9), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 86) та ін.).
У цьому полягає принцип процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути як необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту, так і необхідність вчинення позивачем інших, ніж виконання судового рішення, дій (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44) та ін.).
За змістом наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду судове рішення про задоволення позову буде ефективним тоді, якщо забезпечить належний захист, відновлення права чи інтересу саме у тому судовому процесі, у якому це рішення ухвалене, і останнє можливо виконати, застосувавши відповідні юридичні механізми. Інакше кажучи, не є ефективним засобом юридичного захисту таке судове рішення про задоволення позову, яке: (а) не дозволяє захистити, відновити відповідне право або інтерес позивача; (б) створює передумови для іншого судового процесу, у якому має відбутися такий захист або відновлення (встановлює факти, які сторони можуть надалі використовувати як преюдиційні, або на підставі яких можливий перегляд іншого судового рішення, що набрало законної сили, за нововиявленими обставинами); (в) об'єктивно неможливо виконати, хоча зміст спірних правовідносин зумовлює потребу у судовому рішенні, що підлягає виконанню.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, ЄСПЛ у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» («Chahal v. The United Kingdom», заява № 22414/93, п. 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Лелас проти Хорватії» («Lelas v. Croatia») від 20 травня 2010 року і «Тошкуце та інші проти Румунії» («Toscuta and Others v. Romania») від 25 листопада 2008 року і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави [див. рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» («Afanasyev v. Ukraine», заява № 38722/02), п. 75)].
Ці висновки треба розуміти як обов'язок суду не допустити прийняття судового рішення, яке утворює зазначені складності у його виконанні. Але спрямованість норм статті 13 Конвенції не свідчить про те, що сам позивач повинен підшуковувати ефективний спосіб захисту, а держава має забезпечити потерпілій від порушення стороні ефективний засіб юридичного захисту.
Отже, норми Конвенції в жодному разі не можуть бути підставою для того, щоб залишити без судового захисту особу, чиї права порушені, а навпаки - такий захист цій особі забезпечити, що підтверджується відомою латинською максимою: «ubi jus ibi remedium» («де є право, там є й засіб захисту»).
У контексті спірних правовідносин права особи не будуть вважатися порушеними, якщо громадянин, який на підставах передбачених чинним законодавством України набув право користування житловим приміщення, реалізував своє право передбачене законом на приватизацію вказаного житла.
При цьому, суд зважає на те, що прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивачів не залежить.
У цьому випадку порушення прав позивачів відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на приватизацію житлового приміщення.
Таким чином, якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов'язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.
Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня 2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22), підстав для відступу від якого Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає.
У контексті цієї справи зобов'язання вчинити дії щодо приватизації житлового приміщення, трикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 42,0 кв.м., на ім'я ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є належним та ефективним способом захисту.
Таким чином, обраний позивачами спосіб захисту прав передбачений законом та з врахуванням спірних правовідносин, є ефективним.
Суд дійшов висновку, що захист позивачами їх порушених прав у іншій спосіб, ніж захист його в судовому порядку, є неможливим.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як вбачається зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними (ст. ст. 77, 78, 79 ЦПК України).
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З врахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачів є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, судом встановлено наступне.
Згідно положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч. ч. 1, 6 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду позивачами було сплачено судовий збір в сумі по 968,96 грн. кожним (а.с. 13 - 15).
Враховуючи те, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, сума сплаченого судового збору підлягає стягненню з відповідача на користь позивачів.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 2, 3, 11, 15, 16, 29, 345 ЦК України, ст. ст. 21, 58, 61, 64 ЖК України, ст. ст. 2, 76, 80, 81, 133, 141 ЦПК України, суд, -
позовну заяву ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про зобов'язання вчинити дії, - задовольнити.
Зобов'язати Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації вчинити дії щодо приватизації житлового приміщення, трикімнатної ізольованої квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 42,0 кв.м., на ім'я ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Стягнути з Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації (місцезнаходження: 03151, м. Київ, просп. Повітряних Сил, буд. 41, код ЄДРПОУ 37485401) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_4 ) сплачений судовий збір в сумі 968,96 грн.
Стягнути з Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації (місцезнаходження: 03151, м. Київ, просп. Повітряних Сил, буд. 41, код ЄДРПОУ 37485401) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_5 ) сплачений судовий збір в сумі 968,96 грн.
Стягнути з Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації (місцезнаходження: 03151, м. Київ, просп. Повітряних Сил, буд. 41, код ЄДРПОУ 37485401) на користь ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_6 ) сплачений судовий збір в сумі 968,96 грн.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості щодо учасників справи:
Позивачі:
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_4 ;
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_5 ;
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_6 .
Відповідач:
Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, місцезнаходження: 03151, м. Київ, просп. Повітряних Сил, буд. 41, код ЄДРПОУ 37485401.
Суддя І. О. Тесленко