Справа № 758/2697/26
12 березня 2026 року м. Київ
Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Петрова Д.В.,
при секретарі судового засідання Сідько І.О.,
за участю скаржника ОСОБА_1
представника заінтересованої особи Волкова А.В.
розглянувши скаргу ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Подільський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_2 , на дії/бездіяльність органу примусового виконання,
У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із даною скаргою.
В обґрунтування скарги зазначає, що 15.11.2025 подала заяву про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу.
Станом на 03.02.2026 процесуальна постанова не винесена, наданий лист-відповідь від 10.02.2025 № 14 124 не є постановою і не містить мотивів відмови, а тому фактично триває бездіяльність.
Старша дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досягла повноліття, а молодша ОСОБА_4 - 12 років, що потребує обов'язкового врахування її думки та психологічного стану.
Скаржник просить суд визнати протиправною бездіяльність ДВС у ВП № 71816836, зобов'язати державного виконавця розглянути заяву від 15.11.2025, винести мотивовану постанову, вирішити питання про закінчення ВП.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 25.02.2026 скаргу прийнято до розгляду.
02.03.2026 та 03.03.2026 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшли додаткові пояснення у справі, де зазначається про те, що 25.02.2026 ОСОБА_2 надіслав на електронну адресу вимогу забезпечити спілкування з донькою наступного дня - 26.02.2026. Зазначена ситуація є доказом того, що подальше примусове виконання рішення суду у форматі, визначеному у 2022 році, є неможливим та шкідливим для дитини.
03.03.2026 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло доповнення до скарги.
04.03.2026 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло доповнення до скарги, в якій зазначається про те, що після подання скарги до суду її донька ОСОБА_4 самостійно написала письмову заяву про небажання спілкуватися з батьком - ОСОБА_2 . У заяві дитина чітко та однозначно відмовляється від будь-яких контактів із батьком.
05.03.2026 на адресу суду від стягувача надійшов відзив на скаргу, в якій зазначається про те, що боржником не наводяться конкретні підстави для закриття виконавчого провадження згідно вимог даної статті, та те, що боржник не враховує, що наведені обставини не є і не можуть бути підставами для закінчення виконавчого провадження.
05.03.2026 на адресу суду надійшла заява повнолітньої ОСОБА_3 щодо небажання спілкуватися з батьком та недопустимості будь-якого примусу.
09.03.2026 на адресу суду надійшли заперечення ОСОБА_1 на пояснення Подільського ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ), в якому скаржник посилається на те, що ВДВС не стверджує і не підтверджує жодним документом, що за результатами розгляду заяви від 15.11.2025 було винесено постанову виконавця.
09.03.2026 на адресу суду надійшли додаткові пояснення від ОСОБА_1 у зв'язку з листом Подільського ВДВС у м. Києві від 05.03.2026 № 138743, в яких зазначається про те, що 15.11.2025 скаржником подано до Подільського ВДВС у м. Києві заяву про закінчення (або повернення виконавчого документа / зупинення) виконавчого провадження № 71816836 у зв'язку з фактичною неможливістю виконання рішення без шкоди для дітей та надано нові докази - психологічні висновки від 08.11.2025 щодо обох дітей.
03.02.2026 подано скаргу на бездіяльність державного виконавця щодо не розгляду цієї заяви.
Станом на день подання скарги та подання доповнення від 25.02.2026 жодного процесуального рішення (постанови) державного виконавця прийнято не було.
09.03.2026 від представника Подільського ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) надійшли пояснення по суті скарги на дії/бездіяльність органу примусового виконання, в якій зазначається про те, що у скарзі до суду ОСОБА_1 зазначає щодо неправильного застосування ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», однак у відповіді на скаргу боржниці було надано роз'яснено.
Окрім вищезазначеного, станом на 06.03.2026 сторони виконавчого провадження, зокрема боржниця, не звертались до суду у встановленому законом порядку за визнанням виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню та/або за переглядом справи судом у зв'язку із нововиявленими обставинами.
09.03.2026 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшло заперечення на відзив представника стягувача.
10.03.2026 від стягувача надійшла відповідь на заперечення боржника ОСОБА_1
10.03.2026 від ОСОБА_1 на адресу суду надійшли додаткові пояснення.
14.03.2026. від ОСОБА_1 на адресу суду надійшла заява про зловживання процесуальними правами.
В судовому засіданні скаржник подану скаргу просила задовольнити.
Представник стягувача в судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, суд дійшов наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Згідно із ч. 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Суд встановив, що відповідно до рішення Подільського районного суду м. Києві від 16.09.2022 у справі № 758/34/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 позовні вимоги задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у спілкуванні ОСОБА_2 із своїми дітьми, а також встановлено способи участі у вихованні та спілкуванні з дітьми, визначивши графік спілкування, виховання та проведення часу.
Постановою державного виконавця Подільського ВДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) від 18.05.2023 за заявою ОСОБА_2 відкрито виконавче провадження № 71816836 з примусового виконання виконавчого листа № 758/34/21, виданого Подільським районним судом м. Києва від 17.04.2023.
У пункті 9 частини 3 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка підлягає застосуванню згідно з частиною 4 статті 10 ЦПК України.
Виконання судового рішення відповідно до рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Частиною 1 ст. 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - за її межами.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (ст. 1 ЗУ «Про виконавче провадження»).
Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи (ст. 447 ЦПК України).
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) (ч. 3 ст. 451 ЦПК України).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги (ч. 3 ст. 451 ЦПК України).
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
У відповідності до частини 4 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Частиною 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Судом встановлено, що між сторонами тривалий період виникають суперечності з приводу виконання рішення суду в частині участі батька у вихованні дітей.
Скаржник просить суд вирішити питання про закінчення виконавчого провадження № 71816836 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 638/12278/15-ц (провадження№ 61-14491сво20) зазначено, що «підставою для закінчення виконавчого провадження є виконання рішення боржником. Зазначене положення закону має застосовуватися не формально, а сутнісно, коли рішення суду реально й фактично виконано, з огляду на таке. Забезпечення виконання судового рішення є обов'язком держави, яка повинна забезпечувати ефективні системи виконання судових рішень, а також функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалено обов'язкове судове рішення. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд та закріплює принцип верховенства права, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя. Проте, право на справедливий суд було б позбавлено сенсу, якщо б допускало невиконання остаточних судових рішень, які набрали законної сили (рішення Європейського суду з прав людини «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Іммобільяре Саффі проти Італії» від 28 липня 1999 року)».
Отже, виходячи з системного аналізу вищенаведених положень законодавства, можна дійти висновку, що рішення суду про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення способу участі батька у спілкуванні з дитиною та її вихованні є довгостроковим і може вимагати повторного виконання. Закінчення виконавчого провадження через виконання чи не виконання рішення суду боржником у певний період часу не є кінцевою точкою та може вимагати подальших дій з боку стягувача, включаючи повторне звернення до виконавця у разі не виконання рішення суду в майбутньому.
Крім того, станом на час розгляду скарги відсутні докази визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню та/або за перегляду справи судом у зв'язку із нововиявленими обставинами.
Згідно з вимогами ст. 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Таким чином, аналізуючи наведені докази та надаючи їм оцінку, суд дійшов висновку, що в даному випадку скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду фактично повністю не виконано і відсутні законні підстави для закінчення виконавчого провадження, відтак у задоволенні скарги слід відмовити.
На підставі викладеного суд приходить до висновку, що твердження скаржника про закінчення виконавчого провадження не доведені, а отже, відсутні підстави для задоволення скарги.
Керуючись ст. 12, 13, 17, 76-81, 264, 265, 273, 280-281, 354, 447-451 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Скаргу ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Подільський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_2 , про дії/бездіяльність органу примусового виконання - залишити без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня складання ухвали.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга буде подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідної ухвали суду.
Суддя Дмитро ПЕТРОВ