Справа № 462/7919/23 Головуючий у 1 інстанції: Колодяжний С.Ю.
Провадження № 22-ц/811/3762/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
06 березня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С. М.,
суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
секретар судового засідання - Федчун Н. С.,
з участю - представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Думич М. Б., позивачки ОСОБА_2 , представника позивачки - адвоката Петруняк О. Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скарга ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року (повний текст рішення складено 06 жовтня 2025 року), у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визначення часток у праві спільної сумісної власності, поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації вартості частки майна подружжя,
у жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , в якому з урахування заяви про збільшення розміру позовних вимог, просила:
- поновити строк на звернення у суд з даним позовом як пропущений з поважних причин;
- визначити частки у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 - ідеальна частка, ОСОБА_3 - ідеальна частка, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ;
- визначити частки у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали, з яких самочинно проведено прибудову та надбудову мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 - ідеальна частка, ОСОБА_3 - ідеальна частка;
- визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 ; а також ідеальну частину будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено прибудову та надбудову мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 ;
- поділити майно, набуте ОСОБА_2 за час шлюбу з ОСОБА_1 , виділивши позивачу та визнавши за нею право власності на ідеальну частину квартири АДРЕСА_1 ;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості ідеальної частини будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено прибудову та надбудову мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 , що становить 189 000 грн 00 коп., припинивши право ОСОБА_2 на ідеальну частину будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено прибудову та надбудову мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 ;
- стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача понесені судові витрати у справі.
Позов обґрунтовано тим, що вона з відповідачем ОСОБА_3 з 02 березня 2000 року перебувала у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 02 липня 2012 року. Від спільного життя вони мають доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час перебування у шлюбі з відповідачем з 02 березня 2000 року по березень 2011 року, коли вони фактично припинили сімейні відносини, за спільні кошти придбали нерухоме майно - 23 жовтня 2004 року частку квартири АДРЕСА_1 . Дана квартира зареєстрована на праві спільної сумісної власності за її колишнім чоловіком - відповідачем ОСОБА_1 та його батьком - відповідачем ОСОБА_3 . При цьому під час купівлі ними спірної квартири жодної домовленості щодо розміру часток кожного з них у даній квартирі не було. У квартирі проживали вони з чоловіком і донькою, батько чоловіка ОСОБА_3 у цьому житлі ніколи не мешкав. Оскільки придбана чоловіком та його батьком квартира не мала комунальних вигод, за період з 2004 року по 2007 рік вона з ОСОБА_1 за спільні кошти самочинно провели перепланування і розширення цієї квартири за рахунок прибудови та надбудови мансардного поверху, покращивши таким чином житлові умови їхньої сім'ї. Вважає, що вона має право на частку зазначеної квартири, якої є спільним майном подружжя. Також вона має право частку вартості будівельних матеріалів та обладнання, що були використанні під час проведеної прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири в сумі 189 000 грн 00 коп. з урахуванням висновку судової будівельно-технічної експертизи № 1633-Е від 27 грудня 2024 року, згідно до якої загальна вартість використаних матеріалів та обладнання становить 756 000 грн 00 коп.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року позов задоволено.
Визначено частки у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 : ідеальну частку за ОСОБА_1 та ідеальну частку за ОСОБА_3 , припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .
Визначено частки у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 (додаток 3 до висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи № 1633-Е від 27 грудня 2024 року (т. 1, а.с. 213-220)): ідеальну частку за ОСОБА_1 та ідеальну частку за ОСОБА_3 .
В порядку поділу спільного майна подружжя:
- визнано за ОСОБА_2 право власності на ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 ;
- стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 189 000 грн 00 коп. грошової компенсації вартості ідеальної частки будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 (додаток 3 до висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи № 1633-Е від 27 грудня 2024 року (т. 1, а.с. 213-220)), припинивши право ОСОБА_2 на ідеальну частку будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 26 504 грн 80 коп. понесених судових витрат на проведення експертизи та 5 463 грн 60 коп. судового збору, а всього 31 968 грн 40 коп. судових витрат.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1 073 грн 60 коп. витрат зі сплати судового збору.
Доручено Головному управлінню Державної казначейської служби України у Львівській області повернути з державного бюджету ОСОБА_2 783 грн 10 коп. надміру сплаченого згідно квитанції №0.0.4231805901.1 від 07 березня 2025 року судового збору.
Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в листопаді 2025 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково відніс частку в спірній квартирі, набуто відповідачем ОСОБА_1 , разом зі своїм ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року, до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, адже така не набута придбана за спільні кошти подружжя, а набута виключно за кошти ОСОБА_3 , отримані від продажу ним, разом з ОСОБА_6 (дружина) та ОСОБА_2 (син) їхньої квартири АДРЕСА_2 згідно з договором, який був укладений у той самий день, що і договір купівлі-продажу спірної квартири. Жодних коштів на придбання частки в спірній квартирі ні ОСОБА_1 , ні позивачка не давала, оскільки такими не володіли. Жодних доказів на спростування цього, позивачкою не подано, а подані нею довідки про доходи стосуються періоду часу після придбання спірної квартири. Зазначення відповідачів покупцями за договором купівлі-продажу спірної квартири мало на меті лише оформлення на них цієї квартири, замість того, щоб подарувати синові грошові кошти, отримані батьками та братом від продажу їхньої попередньої квартири. Відсутність нотаріально посвідченого договору дарування грошових коштів цього факту не спростовує. Оскільки в результаті самочинної реконструкції спірної квартири змінились її площа, конструктивні елементи, склад і кількість приміщень, така перестала існувати як об'єкт цивільних прав, суд був позбавлений можливості визначати ідеальні частки сторін у такому об'єкті, без значення його площі, з урахуванням реконструкції, а також враховуючи те, що така є об'єктом самочинного будівництва, поділ такого об'єкта в ідеальних чи реальних частках суперечить чинному законодавству, зокрема, положенням статті 376 ЦК України. За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту не може вважатися ефективним, тому в задоволенні позову необхідно було відмовити з цих підстав.
В січні 2026 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення суду.
Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які з'явились до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 02 березня 2000 року, який розірвано на підставі рішення Бориславського міського суду Львівської області від 02 липня 2012 року, в якому встановлено, що з березня 2011 року подружжя ОСОБА_7 припинило подружні відносини і ведення спільного господарства.
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мають доньку ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Як вбачається з договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С. О. у реєстрі за № 4057, ОСОБА_6 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали, а ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 купили квартиру АДРЕСА_2 . Квартира складається з 4-х кімнат житловою площею 50, 2 кв. м та кухні. Загальна площа становить 81, 6 кв. м. Продаж вчинено за 33 000 грн 00 коп., які покупці повністю оплатили продавцям готівкою до підписання договору.
Згідно з договором купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С. О. у реєстрі за № 4061, ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 продали, а ОСОБА_6 , ОСОБА_2 купили в рівних частках квартиру АДРЕСА_3 . Квартира складається з двох кімнат житлової площею 29, 7 кв. м та кухні. Загальна площа квартири становить 52, 8 кв. м. Продаж вчинено за 22 000 грн 00 коп., які покупці повністю оплатили продавцям готівкою до підписання договору.
Як вбачається з договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С. О. у реєстрі за № 4066, ОСОБА_13 продав, а ОСОБА_1 , ОСОБА_3 купили квартиру АДРЕСА_1 . Квартира складається з однієї кімнати житловою площею 14, 7 кв. м та кухні. Загальна площа квартири 26, 6 кв. м. Продаж вчинено за 8 700 грн 00 коп., які покупці повністю оплатили продавцям готівкою до підписання договору. В пункті 13 цього договору зазначено, про те, що зміст, зокрема статті 65 СК України сторонам роз'яснено.
ОСОБА_2 дала свою згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 купити за ціну і на умовах на свій розсуд квартиру АДРЕСА_1 , про що приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С. О. здійснена реєстрація заяви у реєстрі за №4065.
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно 5550994 від 23 листопада 2004 року на підставі вказаного договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року (реєстровий № 4066) квартира на АДРЕСА_4 належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.
За даними довідки ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» Ф/1 № 2455 від 10 липня 2023 року станом на 23 жовтня 2004 року загальна площа квартири на АДРЕСА_4 становила 26, 6 кв. м, житлова площа - 14, 7 кв. м.; станом на останню інвентаризацію, проведену ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 12 лютого 2007 року, загальна площа цієї квартири становила 96, 8 кв. м, житлова площа - 50, 5 кв. м.; загальна і житлова площі квартири змінились в результаті проведення самочинної прибудови та надбудови мансардного поверху. Зазначені дані загальної і житлової площі на час придбання спірної квартири у 2004 році і вказана зміна площі квартири після здійснення прибудови і надбудови мансардного поверху відображені у досліджених техпаспортах на квартиру відповідно від 09 жовтня 2004 року і 12 лютого 2007 року.
Таким чином, після перепланування і розширення квартира АДРЕСА_1 складається з трьох житлових кімнат, житловою площею - 55, 5 кв. м., кухні площею - 14, 6 кв. м., трьох коридорів, двох поєднаних санвузлів, гардеробної та балкону, загальна площа квартири становить - 96, 8 кв. м.
Та обставина, що станом на 12 лютого 2007 року було завершено самочинне перепланування і розширення квартири АДРЕСА_1 за рахунок прибудови і надбудови мансардного поверху стверджується письмовими доказами, зокрема: технічним паспортом на квартиру АДРЕСА_1 , виготовленим Львівським обласним КП ЛОР «БТІ та ЕО»; висновком Управління контролю та аудиту Львівської міської ради про погодження вартості об'єкта самочинного будівництва від 23 липня 2007року; розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 02 серпня 2007року № 948 «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_3 , гр. ОСОБА_1 », яким погоджено технічну можливість експлуатації самочинно перепланованої і розширеної квартири за рахунок прибудови і надбудови мансардного поверху; висновком Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради від 23 березня 2009року «Про погодження проекту на відповідність нормативним вимогам самочинно розпочатої реконструкції квартири АДРЕСА_1 »; висновком Залізничної районної санітарно-епідеміологічної станції м. Львова від 04 лютого 2009року «Про погодження проекту по приведенню у відповідність до нормативних вимог самочинної реконструкції квартири АДРЕСА_5 з прибудовою та надбудовою на АДРЕСА_6 ; листом Інспекції ДАБК у Львівській області від 14 квітня 2009 року, яким відмовлено у видачі дозволу на виконання будівельних робіт; експертним висновком Сектору з питань наглядово-профілактичної діяльності Залізничного районного відділу м. Львова Управління з питань наглядово-профілактичної діяльності ГУ МНС України у Львівській області від 19 січня 2008 року за № 3111 - про відсутність порушень вимог пожежної безпеки в робочому проекті на реконструкцію квартири АДРЕСА_5 з прибудовою та надбудовою на АДРЕСА_6 .
Згідно висновку експерта судової будівельно-технічної експертизи від 27 грудня 2024 року № 1633-Е, складеного судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Лібич А. М.:
1. Перелік будівельних матеріалів та обладнання (із зазначенням їх переліку та кількості), що були використані в процесі самочинної прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 , яка складалася з однієї кімнати житловою площею 14, 7 кв. м. та кухні, загальна площа квартири становила - 26, 6 кв. м. наведені у «Відомості ресурсів до локального кошторису № 02-01-01» (знаходяться у додатку № 3 до висновку експерта).
2. Технічно неможливо відокремити (реально виділити в натурі) без втрати цільового призначення ідеальну частину будівельних матеріалів та обладнання, які були використані в процесі самочинно проведеної прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 .
3. Дійсна (реальна) вартість будівельних матеріалів та обладнання, з яких самочинно проведено прибудову та надбудову мансардного поверху до квартири АДРЕСА_1 , яка складалася з однієї кімнати житловою площею 14, 7 кв. м. та кухні, загальна площа квартири становила - 26, 6 кв. м., а станом на даний час складається з трьох житлових кімнат, житловою площею - 55, 5 кв. м. та кухні площею 14, 6 кв. м., трьох коридорів, двох поєднаних санвузлів, гардеробної та балкону, житлова площа квартири після самочинного будівництва становить 55, 5 кв. м., загальна площа квартири становить - 96, 8 кв. м., на момент проведення експертизи становить 756 000 грн 00 коп., з ПДВ.
Також дослідженням даних трудової книжки позивача, витягу з трудової книжки, довідки № 3 від 09 жовтня 2023 року Закладу дошкільної освіти (ясла-садок) № 30, довідок № 1503, 1504, 1505, 1506 від 26 червня 2015 року Централізованої бухгалтерії установ освіти Залізничного району про доходи ОСОБА_2 встановлено, що позивач ОСОБА_2 з 14 липня 1998 року по 31 березня 2003 року працювала на посаді медсестри неврологічного відділення 2-гої міської поліклініки м. Львова, з 01 квітня 2003 року по 29 липня 2003 року - на посаді старшої медсестри в Притулку для неповнолітніх, а з 30 липня 2003 року і на час звернення із позовом працює у Закладі дошкільної освіти (ясла-садок) № 30 на посаді старшої медичної сестри та що загальна сума її доходу за 2004 рік становить 3 525 грн 30 коп., за 2005 рік - 4 903 грн 66 коп., за 2006 рік - 6 233 грн 40 коп., за 2007 рік - 9 576 грн 55 коп.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 та постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).
Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
У статті 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Частини третя та четверта статті 368 ЦК України також визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 зроблено висновок, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Відповідно до статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 755/12204/18).
До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19).
Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно із частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до положень статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України).
Виходячи з положень статей 370 та 372 ЦК України вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).
Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю.
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року в справі №711/5108/17 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що: «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю».
Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя.
Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року в справі №638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання.
У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року в справі №756/2527/16-ц вказано, що: «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».
У постанові від 20 листопада 2024 року в справі № 703/715/23 Верховний Суд виснував про те, що квартира, яку один із подружжя придбав за письмовою згодою іншого з подружжя й оформив на себе під час перебування у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України)
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена (частини перша - третя статті 65 СК України).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що по своїй суті згода подружжя є одностороннім правочином (постанови Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі №756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 викладено такий висновок: «Вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме - подружжям, який є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як подружжям, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору іншим з подружжя, який є стороною договору, з його контрагентом. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з своїм контрагентом права та інтереси того з подружжя, який надав згоду. Сприйняття волевиявлення іншого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на іншого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном. Згода одного з подружжя на вчинення другим з подружжя договору з розпорядження спільним майном як односторонній правочин є одним із правомірних обмежень свободи договору, оскільки визначена законодавцем необхідність одержання згоди обмежує як того з подружжя, хто укладає договір з розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і контрагента за договором, оскільки він має переконатися, що особа, з якою укладається договір, перебуваючи в шлюбі, має згоду на укладення такого договору. Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».
З урахуванням наведених приписів чинного законодавства та судової практики, колегія суддів зауважує, що суд не може своїм рішенням підміняти домовленість (договір) між подружжям, яка не суперечить умовам законодавства України та моральним засадам суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 466/7242/22).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18).
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Установивши, що спірна квартира придбана подружжям у період шлюбу, а також те, що перед придбанням такої відповідачем ОСОБА_1 обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму такого нерухомого майна, а саме набуття такого у спільну сумісну власність за спільні кошти подружжя, що підтверджується письмовою заявою позивачки від 23 жовтня 2004 року та положеннями пункту 13 укладеного після цієї заяви договору купівлі-продажу від цього ж числа, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу. При цьому умови згаданого договору також не містять положень про те, що спірна квартира набувається в особисту приватну власність ОСОБА_1 та/або за його особисті кошти.
У цьому зв'язку, колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу на те, що за умови відображення в договорі про набуття майна тверджень, що таке набувається за згодою одного із подружжя під час шлюбу або в разі надання одним із подружжя другому в письмовій заяві своєї згоди на таке придбання, суд позбавлений процесуальної можливості змінити як правовий статус коштів, так і майна, придбаного за ці кошти, зі спільного сумісного на особисте.
Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року в справі № 754/9261/19, а також у постанові цього ж суду від 21 вересня 2022 року в справі № 757/13014/20.
Колегія суддів враховує також те, що ОСОБА_1 з позовом (зустрічним позовом) про визнання недійсним згоди ОСОБА_2 на придбання спірного нерухомого майна як одностороннього правочину не звертався.
Також колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що спірна квартира придбана не за кошти подружжя, а за кошти його батьків та брата, отримані ними від продажу належної їм квартири, та подаровані відповідачу ОСОБА_1 , виходячи з такого.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure).
Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.
Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України).
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов'язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 та від 06 серпня 2025 року в справі № 953/2242/20).
Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п'ята статті 719 ЦК України в редакції чинній на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири).
Згідно з статтею 193 ЦК України види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» валютною цінністю є, зокрема, національна валюта (гривня).
Виходячи з ціни договору придбання спірної квартири, договір дарування грошових коштів, які були сплачені за цим договором, з урахуванням положень частини п'ятої статті 719 ЦК України у редакції, чинній на той час підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню, проте такий договір стороною відповідачів до суду не наданий.
З огляду на розподіл обов'язків доказування у справах даної категорії, враховуючи те, що саме відповідач ОСОБА_1 заперечував факт набуття спірної квартири у спільну сумісну власність, колегія суддів вважає правильними висновки місцевого суду про те, що саме він мав надати докази, що підтверджують факт того, що кошти на придбання квартири були його особистими коштами, зокрема, коштами, які були йому подаровані, внаслідок чого місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності майна на спірну квартиру, незважаючи на купівлю та здійснення державної реєстрації права власності на таку під час перебування у шлюбі проте на ім'я лише відповідачів у справі.
Також колегія суддів вважає необґрунтованим аргумент апеляційної скарги про те, що подані позивачкою довідки про доходи стосуються періоду часу після придбання спірної квартири, тобто не підтверджують наявність у неї грошових коштів, станом на момент придбання спірної квартири, адже такі спростовуються змістом частини першої статті 60 СК України про те, що майно відноситься до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Враховуючи наведене колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги щодо помилкового віднесення судом першої інстанції частки в спірній квартири до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункти 41, 44 та 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року в справі № 523/14489/15-ц).
Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі №565/495/18 вказано, що: «поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі».
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 595/970/20.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Згідно з усталеною судовою практикою застосування статті 71, статті 365 ЦК України суд визначає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив дій, передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України. При цьому визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України (див. постанову Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17).
Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див. постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц).
Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі №127/23627/20, постанову Верховного Суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20).
Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов'язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т.д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).
За приписами частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Згідно з абзацом першим частини третьої статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи нерухомими майном з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року в справі № 6-159цс15, від 18 листопада 2015 року в справі № 6-388цс15, постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року в справі № 525/511/16, від 20 лютого 2020 року в справі № 496/6067/15.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Отже, відсутність відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту є підставою для визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не набуває права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Висновку про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу, також дійшов Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року в справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року в справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у постановах від 06 березня 2019 року в справі № 361/4685/17, від 15 квітня 2020 року в справі № 307/3957/14, від 03 червня 2020 року в справі № 722/1882/16, від 16 березня 2021 року в справі № 562/542/19, від 15 листопада 2021 року в справі № 279/790/18, від 17 листопада 2021 року в справі № 182/4522/19.
Послідовною є судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (див. постанови від 23 червня 2020 року в справі № 680/214/16 та від 14 вересня 2021 року в справі № 359/5719/17).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 наголосила, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16, про те, що оскільки спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації, і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, є підстави для визнання за позивачкою права на частину спірного об'єкта незавершеного будівництва.
З огляду на встановлені у справі, що переглядається обставини, після придбання спірної квартири загальною площею 26, 6 кв. м, та під час перебування сторін у шлюбі, у ній була проведена самочинно прибудова та надбудови мансардного поверху, у зв'язку із чим відбулося її перепланування і розширення, після якого загальна площа квартири становить 96, 8 кв. м.
Доказів отримання сторонами відповідної проєктної документації та дозвільних документів на початок будівельних робіт з реконструкції спірного нерухомого майна, матеріали справи не містять. Таким доказом не може бути висновком Управління архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради від 23 березня 2009 року «Про погодження проекту на відповідність нормативним вимогам самочинно розпочатої реконструкції квартири АДРЕСА_1 », оскільки такий наданий після реконструкції, а не перед початком виконання будівельних робіт, адже судом встановлено, що така реконструкція була завершена в 2007 році.
З огляду на вказане правильним є висновок суду першої інстанції, що спірна квартира є об'єктом самочинного будівництва і, як наслідок, вона не може бути предметом поділу.
Верховний Суд вже звертав увагу, що за певних умов суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку. Визнаючи право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (див., зокрема постанову Верховного Суду від 26 вересня 2024 року в справі № 308/3911/19).
У розглядуваній справі ОСОБА_2 заявила позовні вимоги як про визначення частки у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали, такі і про визнання об'єктом права спільної сумісної власності ідеальної частини будівельних матеріалів, а також про стягнення з ОСОБА_1 на її користь грошової компенсації вартості ідеальної частини будівельних матеріалів, з припинення права ОСОБА_2 на ідеальну частину цих будівельних матеріалів.
З огляду на обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не набули права власності на самочинне будівництво, відповідно не набула права на частку в такому майні і позивачка. Поряд з цим, місцевий суд правильно виходив з того, що відповідачі в такому випадку є власниками (по частині) матеріалів та обладнання, які були використані в процесі цього самочинного будівництва, а останні не довели, що такі матеріали та обладнання були придбані виключно за їх особисті кошти. Оскільки згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи № 1633-Е від 27 грудня 2024 року технічно неможливо реально виділити в натурі без втрати цільового призначення ідеальну частину будівельних матеріалів та обладнання, які були використані в процесі самочинно будівництва, право на які має позивачка, і такий розмір відповідачами не спростовано, місцевий суд за обставинами цієї справи обґрунтовано вважав необхідним присудити ОСОБА_2 компенсацію частки будівельних матеріалів та обладнання, тобто від частки ОСОБА_1 , в розмірі 189 000 грн 00 коп., яка підлягає стягненню з останнього на користь позивачки.
У цьому зв'язку колегія суддів враховує, що розмір компенсації, визначений експертним шляхом, відповідачами не спростований.
Колегія суддів із врахуванням наведених вище висновків Верховного Суду щодо застосування норм права доходить висновку, що у даній справі ефективним способом є саме стягнення компенсації вартості частки у будівельних матеріалах та обладнанні, використаних у самочинному будівництві, та вважає, що у задоволенні позовних вимог про визначення часток у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири, визнання об'єктом права спільної сумісної власності ідеальної частини таких будівельних матеріалів та обладнання та припинення права на ідеальну частку будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири необхідно відмовити, у зв'язку із обранням позивачем неефективного способу захисту, що є самостійною та достатньою підставою для такої відмови.
Оскільки такого об'єкта права спільної сумісної власності подружжя як квартира АДРЕСА_1 в стані на момент її набуття не існує, відповідачі не заперечують рівності їх часток у праві спільної сумісної власності, колегія суддів доходить висновку про те, що правильно встановивши в мотивувальній частині рішення, що позивачці належить частка в розмірі в спірній квартирі, дійшов неправильного висновку про зазначення в резолютивній частині рішення про задоволення позовних про визначення часток у праві спільної сумісної власності на квартиру по за кожним із відповідачів, припинення право спільної сумісної власності відповідачів на квартиру та про визнання за позивачкою право власності на ідеальну частку цієї квартири.
А відтак, колегія суддів вважає, що з врахуванням обставин цієї справи та правових висновків Верховного Суду, викладених вище, позивачкою щодо цих позовних вимог обрано неефективний спосіб захисту своїх прав на належну їй частку у праві власності на квартиру, оскільки задоволення таких не призведе до відновлення її права.
Відтак, відповідні доводи апеляційної скарги у цій частині знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.
Пунктами 1 та 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).
За вказаних обставин, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду в частині вирішення позовних вимог про визначення часток у праві спільної сумісної власності на квартиру, визначення часток у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири, визначення часток в будинку, визнання право власності на ідеальну частку в квартирі та припинення права на ідеальну частку будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири підлягає скасування, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у їх задоволенні, а в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації вартості ідеальної частки будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири таке належить залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року в частині вирішення позовних вимог про визначення часток у праві спільної сумісної власності на квартиру, визначення часток у праві спільної сумісної власності на будівельні матеріали та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири, визначення часток в будинку, визнання право власності на ідеальну частку в квартирі та припинення права на ідеальну частку будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у їх задоволенні.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 вересня 2025 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошової компенсації вартості ідеальної частки будівельних матеріалів та обладнання, що були використані в процесі самочинно проведених прибудови та надбудови мансардного поверху до квартири залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повна постанова складена 16 березня 2026 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич