10 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 914/390/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Арк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Девелопмент Інжиніринг Сервіс"
на ухвалу Господарського суду Львівської області від 30.07.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Арк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Девелопмент Інжиніринг Сервіс",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1) Державне підприємство "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (48)",
2) Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях,
3) Державна установа "Львівська виправна колонія № 48",
про примусове виконання обов'язку в натурі.
У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Бойко В. В., відповідача - Каблак Ю-І. П.
1. Короткий зміст позовних вимог, історія справи та короткий зміст заяви про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат
1.1. У лютому 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Альянс-Арк" (далі - ТОВ "Альянс-Арк" та/або позивач) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" (далі - ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" та/або відповідач) про примусове виконання обов'язку в натурі, в якій просило суд зобов'язати відповідача надавати ТОВ "Альянс-Арк" цілодобовий доступ до нерухомого майна, що є предметом договору оренди автозаправочної станції (об'єкта нерухомості) та майна від 01.12.2002, а саме будки оператора АЗС і складу паливно-мастильних матеріалів, гаражів загальною площею 270,3 кв. м та земельної ділянки для обслуговування об'єкта, що орендується, площею 7710,00 кв. м, розташованих за адресою: вул. Хуторівка, буд. 2, м. Львів.
1.2. 02.07.2025 позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про залишення позову без розгляду.
1.3. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.07.2025 у справі № 914/390/22 заяву позивача задоволено, позовну заяву ТОВ "Альянс-Арк" до ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" про примусове виконання обов'язку в натурі залишено без розгляду на підставі положень пункту 5 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.
Вказана ухвала ніким не оскаржувалася та набрала законної сили.
1.4. 08.07.2025 відповідач звернувся до місцевого господарського суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з ТОВ "Альянс-Арк" на користь ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" судові витрати в розмірі 341 636,50 грн.
1.5. Вказана заява мотивована тим, що позивач діяв недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов, протидіяв правильному і швидкому вирішенню спору, мав на меті порушення прав та інтересів відповідача, що спричинило понесення відповідачем судових витрат, яких можна було б уникнути. Водночас такі витрати є співмірними зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, та ціною позову.
2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
2.1. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.07.2025 у справі № 914/390/22 (суддя Коссак С. М.), залишеною без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 (Зварич О. В. - головуючий, судді: Галушко Н. А., Якімець Г. Г.) частково задоволено заяву відповідача та стягнуто з ТОВ "Альянс-Арк" на користь ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" судові витрати в розмірі 57 849,33 грн.
2.2. Задовольняючи частково заяву відповідача, місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вказав, що окремі дії позивача (як то неотримання листа Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - ЛНДІСЕ) із рахунком на оплату експертизи, несплата такого рахунку, ухилення від виконання покладеного на позивача обов'язку ухвалою суду щодо пред'явлення у підготовчому засіданні оригіналів документів) мають необґрунтований характер, свідчать про недобросовісність у реалізації позивачем своїх процесуальних прав, а також ухилення від покладених на нього процесуальних обов'язків, що потягло за собою тривалий розгляд справи та не сприяло її ефективному розгляду, що є підставою для застосування положень частини п'ятої статті 130 ГПК України.
Оцінивши розмір витрат, які заявник хоче стягнути, виходячи при цьому з критеріїв реальності адвокатських витрат та розумності їх розміру, дослідивши обсяг наданих адвокатом послуг, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених і поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, відповідність сум понесених витрат по наданим послугам, враховуючи заяву представника позивача та його аргументи, суд першої інстанції, із висновками якого погодився апеляційний господарський суд, виснував, що заявлений до стягнення розмір компенсації судових витрат є завищеним і не співмірним зі складністю справи та реально наданими послугами, витраченим часом, обсягом цих послуг. З урахуванням наведеного місцевий господарський суд, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про часткове задоволення заяви відповідача та стягнення з позивача 57 849,33 грн витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому місцевий господарський суд вказав, що:
1) участь у судовому засіданні являє собою не формальну присутність на ньому, а підготовку адвоката до цього засідання, витрачений час на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікування та безпосередню участь у судовому засіданні. Тобто підготовка до судового засідання (пункти 1, 5 Детального опису робіт) є складовою частиною участі в такому судовому засіданні, а тому не може повторно враховуватися при обрахунку вартості наданої правничої допомоги;
2) щодо участі представника відповідача у судових засіданнях 17.03.2022 та 14.04.2022, то такий вид правничої допомоги не був необхідним, оскільки вказані підготовчі судові засідання були відкладені судом за клопотанням самого відповідача (що не вимагало особистої присутності представника відповідача у судовому засіданні), а тому такі витрати не відповідають критерію обґрунтованості та розумності, а отже не підлягають стягненню з позивача;
3) щодо робіт, визначених у пунктах 7, 12, 18, 19, 25, 27, 28, 31, 36, 40, 47, 49, 65, 66, 69, 72, 73, 75, 79, 80, 83, 87 Детального опису робіт суд виснував, що такі роботи (послуги) не є правничою допомогою, а є технічними діями, які не потребують спеціальних професійних навичок і відшкодуванню в якості правничої допомоги не підлягають;
4) не підлягають відшкодуванню витрати, понесені згідно з пунктом 48 Детального опису робіт "складення та подання заяви про вступ представника у справі № 914/390/22 у підсистемі "Електронний суд"", оскільки вказана дія представника не є правничою допомогою в розумінні процесуального закону, а є виконанням обов'язку адвоката про реєстрацію електронного кабінету в підсистемі "Електронний суд" та повідомлення суду про наявність електронного кабінету;
5) не підлягають відшкодуванню судові витрати відповідача згідно із пунктами 37, 38, 55, 56 Детального опису робіт щодо складення заяви про витребування доказів та про проведення технічної експертизи документів, оскільки такі заяви не були задоволені судом;
6) щодо пунктів 41- 46 Детального опису робіт, то вони стосуються надання правничої допомоги ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" у межах кримінального провадження № 12022141410000661, а не у справі № 914/390/22;
7) не підлягають відшкодуванню також і витрати на правничу допомогу, які зазначені в Детальному описі робіт як інформування клієнта про хід розгляду справи;
8) щодо пункту 92 Детального опису робіт, суд виснував, що заява сторони про розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв'язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку заяви про відшкодування понесених відповідачем судових витрат у зв'язку із розглядом справи № 914/390/22 на суму 231 доларів США не підлягають відшкодуванню.
3. Короткий зміст касаційних скарг і заперечень
3.1. Не погоджуючись із ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.07.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 у справі № 914/390/22, ТОВ "Альянс-Арк" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ці ухвалу та постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
3.2. Позивач обґрунтовує підставу касаційного оскарження, посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та вказуючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права, а саме положення статей 129, 130 ГПК України, без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, додаткових ухвалах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 910/14162/17, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 12.07.2021 у справі № 903/317/20, від 12.07.2021 у справі № 903/254/20, від 23.07.2021 у справі № 910/13025/19, від 20.06.2023 у справі № 925/1372/21, від 11.05.2023 у справі № 921/811/21, від 25.04.2023 у справі № 924/341/22, від 16.02.2021 у справі № 905/121/19, від 13.05.2021 у справі № 910/16777/20, від 15.09.2021 у справі № 902/136/21, від 18.01.2022 у справі № 922/2017/17, від 14.03.2023 у справі № 911/1201/22, від 18.06.2019 у справі № 922/3787/17, від 24.03.2021 у справі № 922/2157/20, від 21.01.2020 у справі № 922/3422/18, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 19.04.2021 у справі № 924/804/20, від 04.05.2023 у справі № 910/5911/22, від 18.12.2024 у справі № 921/357/20, від 18.12.2019 у справі № 640/1029/18.
За твердженням позивача, у цій справі відповідачу потрібно було довести, які саме необґрунтовані дії позивача були вчинені під час розгляду справи та в чому вони проявлялися. У свою чергу, суди мали перевірити доводи відповідача щодо необґрунтованості дій позивача пов'язаних із поданням позову та його розглядом, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно і пред'явив необґрунтований позов; чи протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - порушення прав та інтересів позивача тощо.
Водночас, за твердженням позивача, обґрунтування жодної із наведених вище обставин стосовно ТОВ "Альянс-Арк" оскаржувані судові рішення не містять. Натомість суд апеляційної інстанції не дослідив вказані обставини та розглянув спір лише за правилами, встановленими загальною нормою статті 129 ГПК України. Суд апеляційної інстанції лише формально зазначив про необхідність застосування частини п'ятої статті 130 ГПК України.
Позивач також звертає увагу на те, що закон не передбачає можливості стягнення судових витрат із позивача на користь відповідача (при залишенні позовної заяви без розгляду за заявою позивача) у випадку, якщо лише окремі процесуальні дії позивача під час судового провадження були визнані судом необґрунтованими, і при цьому судом не встановлено, що позивач діяв недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов, що він протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору або мав на меті протиправну мету - порушення прав та інтересів позивача тощо або що позивач діяв умисно.
Крім того, із посиланнями на положення статей 74, 79, 86 ГПК України та висновки щодо їх застосування, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13, позивач акцентує увагу на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково віднесли окремі процесуальні дії позивача до необґрунтованих і прийшли до такого висновку у зв'язку із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, адже будь-які форми необґрунтованих дій позивача у цій справі відсутні, не підтверджені жодним доказом.
Крім цього, позивач вказує, що, задовольняючи заяву відповідача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 57 849,33 грн із заявлених відповідачем 341 636,50 грн, суди попередніх інстанцій не обґрунтували жодним чином здійснений судом розрахунок, не вказали, які саме види правничої допомоги, наданої відповідачеві, визнано доведеними й обґрунтованими, чим порушили вимоги частини четвертої статті 126, частини п'ятої статті 129 ГПК України та застосували ці норми без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
3.3. Не погоджуючись із ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.07.2025 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 у справі № 914/390/22, відповідач також звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу та постанову скасувати, ухваливши нове рішення, яким повністю задовольнити заяву ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" про ухвалення додаткового рішення (ухвали), і стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати в розмірі 341 636,50 грн.
3.4. Відповідач обґрунтовує підставу касаційного оскарження, посилаючись на пункти 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Так, відповідач вказує на необхідність відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 21.05.2025 у справі № 335/13616/21, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20, відповідно до якого направлення матеріалів до суду та сторонам, виготовлення копії (оформлення документальних матеріалів), подання процесуальних документів не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, які передбачені у статтях 1, 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", не потребують спеціальних професійних навиків, а тому витрати на здійснення вказаних видів робіт не можуть бути відшкодовані як витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідач також наголошує на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування положень частини третьої статті 123 ГПК України, частин першої -п'ятої статті 126 та частин четвертої - дев'ятої статті 129 ГПК України у випадках, перелік яких наведено у касаційній скарзі.
4. Розгляд касаційних скарг і позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах та запереченнях на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані ухвалу та постанову в межах доводів і вимог касаційних скарг.
4.2. Пунктом 12 частини третьої статті 2 ГПК України передбачено, що однією із основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно зі статею 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Відповідно до частини першої, третьої статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частиною першою, другою статті 126 ГПК України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У статті 130 ГПК України встановлені спеціальні правила, що стосуються окремих випадків розподілу судових витрат, зокрема у разі залишення позову без розгляду.
Згідно з частиною п'ятою та шостою статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
У випадках, встановлених частинами третьою - п'ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п'ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини восьмої статті 129 цього Кодексу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21 вказано, що процедура розгляду заяви про розподіл судових витрат у випадку залишення позовної заяви без розгляду має здійснюватися з урахуванням особливостей, визначених частиною п'ятою статті 130 ГПК України.
Отже, системний аналіз норм процесуального законодавства, якими врегульовано питання розподілу судових витрат, статей 129, 130 ГПК України дає підстави для висновку, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов'язаний виходити з положень частини п'ятої статті 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною.
Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 16.12.2025 у справі № 914/396/21.
При компенсації правничих витрат відповідача у справі за рахунок позивача із застосуванням частини п'ятої статті 130 ГПК України має бути встановлена необґрунтованість дій позивача, пов'язаних з розглядом справи, та необхідність понесення відповідачем витрат на оплату послуг з надання правничої допомоги в порушеній позивачем справі (необхідність ознайомлення адвокатом з матеріалами справи, подання відзиву відповідачем у справі, участь адвоката в судових засіданнях, вчинення дій щодо збирання доказів та інше) (пункт 7.19 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 911/3312/21).
Верховний Суд у постанові від 16.02.2023 у справі № 917/243/22 погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ситуація, за якої є неможливими оцінка та фактичне існування ознак недобросовісності, зловживання чи незаконності в діях позивача, що зумовили залишення позову без розгляду, не може нівелювати права відповідача на отримання компенсації понесених ним судових витрат, необхідність чого була породжена реалізацією своїх прав на судовий захист у рамках ініційованого позивачем судового спору. У випадку залишення позову без розгляду з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 226 ГПК України, не є необхідними такі ознаки, як недобросовісність, зловживання чи незаконність, оскільки законодавець у такому випадку чітко визначив інший термін - "необґрунтованість", який є відмінним від наведених, а, заявляючи про залишення позову без розгляду із зазначеної підстави, позивач усвідомлює ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням ним таких процесуальних дій, в тому числі передбачених частиною п'ятою статті 130 ГПК України.
Отже, стягнення з позивача компенсації понесених відповідачем витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача, пов'язаних із розглядом справи.
При цьому як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, ГПК України загалом та частина п'ята статті 130 ГПК України не встановлюють конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості/необґрунтованості, а тому такі встановлюються судом у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин.
Наведене узгоджується із правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 у справі № 921/357/20.
Обов'язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (частина перша статті 74 ГПК України). Отже, звертаючись із відповідною заявою чи клопотанням про компенсацію витрат, пов'язаних з розглядом справи внаслідок необґрунтованих дій позивача, відповідачу необхідно зазначати у заяві та доводити відповідними доказами, які саме необґрунтовані дії були здійснені позивачем в ході розгляду справи та в чому вони полягали, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача тощо. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.07.2019 у справі № 922/592/17, від 24.03.2021 у справі № 922/2157/20, від 26.04.2021 у справі № 910/12099/17, від 16.12.2025 у справі № 914/396/21 та інших.
Як убачається з оскаржуваних судових рішень у цій справі № 914/390/22, суди попередніх інстанцій при вирішенні питання щодо наявності підстав для здійснення розподілу витрат відповідача на професійну правничу допомогу за обставин залишення позову без розгляду з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 226 ГПК України, правильно керувалися, зокрема, спеціальною нормою процесуального права - частиною п'ятою статті 130 ГПК України та врахували зазначені вище висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми процесуального права (у тому числі і щодо критеріїв визначення необґрунтованості дій позивача та щодо відмінності поняття "необґрунтованість дій позивача" від понять "зловживання правом", "неправомірність дій" та "встановлення того, що спір виник внаслідок необґрунтованих дій позивача"). В оскаржуваних ухвалі місцевого господарського суду та постанові суду апеляційної інстанції містяться посилання як на положення частини п'ятої статті 130 ГПК України, так і на зазначені вище висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права. Наведеним спростовуються безпідставні твердження позивача про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застування статей 129, 130 ГПК України, викладених у постановах, перелік яких наведено позивачем у тексті касаційної скарги та визначено як підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Суди попередніх інстанцій, врахувавши висновки Верховного Суду щодо застосування частини п'ятої статті 130 ГПК України, надали оцінку діям позивача, здійсненим у ході розгляду цієї справи, на предмет їх обґрунтованості / необґрунтованості, що призвели до понесення відповідачем судових витрат, та встановили такі обставини.
14.02.2022 позивач звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" про примусове виконання обов'язку в натурі шляхом зобов'язання відповідача надавати позивачу цілодобовий доступ до нерухомого майна, що є предметом договору оренди автозаправочної станції (об'єкта нерухомості) та майна від 01.12.2002.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.08.2022 задоволено заяву (вх. № 2459/22) позивача про призначення судової будівельно-технічної експертизи у справі № 914/390/22. Призначено у справі № 914/390/22 судову будівельно-технічну експертизу, проведення якої доручено експертам ЛНДІСЕ. На розгляд експертам поставлено такі питання: "(1) Чи заправка під літ. "Т-1", площею 8,8 кв. м, інвентарний номер: 10310059, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, згідно із технічним паспортом від 10.07.2019 та нежитлові приміщення під літ. "Л-1" основне, загальною площею 13,4 кв. м, що знаходяться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, згідно із технічним паспортом від 25.07.2002 є одним і тим самим об'єктом нерухомого майна?; (2) Чи склад заправки (ПММ), під літ. "У-1", площею 23,8 кв. м, інвентарний номер: 10310060, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів, згідно із технічним паспортом від 10.07.2019 та нежитлові приміщення під літ. "К-1" Склад ГСМ, загальною площею 31,4 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів згідно із технічним паспортом від 25.07.2002 є одним і тим самим об'єктом нерухомого майна?; (3) Який технічний стан заправки під літ. "Т-1", площею 8,8 кв. м, за інвентарним номером 10310059, що розташована за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів ?; (4) Який технічний стан складу заправки (ПММ) під літ. "У-1", площею 23,8 кв. м, за інвентарним номером 10310060, що розташований за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів?" Витрати з проведення судової експертизи покладено на позивача та зупинено провадження у справі № 914/390/22 на час проведення експертизи.
Разом із цим судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до ухвали Господарського суду Львівської області від 09.04.2024 поновлено провадження у справі № 914/390/22. Зокрема, у цій ухвалі вказано, що 05.04.2024 на адресу суду від ЛНДІСЕ надійшов супровідний лист від 03.04.2024 № 2873/10/вих.-24/ЛЕП (вх.№ 9431/24), у якому зазначено, що станом на 03.04.2024 рахунок вартості проведення експертизи позивачем не сплачений, тому ухвала суду не виконана.
Надалі ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.05.2024, зокрема, задоволено повторне клопотання позивача (вх. № 1760/24) про призначення судової експертизи. Призначено у справі № 914/390/22 судову будівельно-технічну експертизу, проведення якої доручено експертам ЛНДІСЕ. На розгляд експертам поставлено такі питання: "(1) Чи будівля заправка під літ. "Т"-1, площею 8,8 кв. м, інвентарний номер: 10310059, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Лівів згідно із технічним паспортом від 10.07.2019 та нежитлові приміщення під літ. "Л-1" основне, загальною площею 13,4 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів згідно із технічним паспортом від 25.07.2002 є одним і тим самим об'єктом нерухомого майна?; (2) Чи будівля склад заправки (ПММ) під літ. "У"-1, площею 23,8 кв. м, інвентарний номер: 10310060, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів згідно із технічним паспортом від 10.07.2019 та нежитлові приміщення під літ. "К-1" склад ГСМ, загальною площею 31,4 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів згідно із технічним паспортом від 25.07.2002 є одним і тим самим об'єктом нерухомого майна?; (3) Який технічний стан заправки піж літ. "Т"-1, площею 8,8 кв. м, за інвентарним номером 10310059, що розташована за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів ?; (4) Який технічний стан складу заправки (ПММ) під літ. "У"-1, площею 23,8 кв. м, за інвентарним номером 10310060, що розташований за адресою: вул. Хуторівка, 2, м. Львів?" Витрати з проведення судової експертизи покладено на позивача та зупинено провадження у справі № 914/390/22 на час проведення експертизи.
У тексті цієї ухвали від 16.05.2024 вказано, що представниками позивача на вимогу суду надано пояснення щодо неоплати попереднього рахунку призначеної експертизи та вказано, що відповідний рахунок на адресу позивача не був направлений. У матеріалах справи такі докази відсутні. Після поновлення провадження у справі позивачем надано докази сплати рахунку за проведення такої експертизи з відповідним клопотанням про її призначення та зупинення провадження у справі (платіжна інструкція від 02.05.2024 № 85 на суму 49 223,20 грн як доказ сплати згідно з рахунком від 31.01.2024 № 22-2800-Е за проведення ЛНДІСЕ експертизи у цій справі).
24.04.2025 на адресу місцевого господарського суду надійшов супровідний лист ЛНДІСЕ від 16.04.2025 № 3573/10/вих.-25/ЛЕП (вх.№423/25) разом із висновком експерта від 16.04.2025 № 2145-Е, додатком 1 (графічна частина), додатками № 2 - № 4 (ілюстровані таблиці) та матеріалами справи № 914/390/22 у 3 томах та актом № 2 здачі-приймання висновку експерта № 2145-Е, у зв'язку чим відповідно до ухвали Господарського суду Львівської області від 05.05.2025 поновлено провадження у справі № 914/390/22.
02.07.2025 позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою (вх. № 17741/25) про залишення позову без розгляду.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.07.2025 задоволено заяву позивача про залишення позову без розгляду. Позовну заяву ТОВ "Альянс-Арк" до ТОВ "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" про примусове виконання обов'язку в натурі залишено без розгляду на підставі положень пункту 5 частини першої статті 226 ГПК України.
У вказаній ухвалі від 03.07.2025 суд першої інстанції зазначив, що у межах кримінального провадження № 12022141410000661 було проведено судово будівельно-технічну експертизу на предмет встановлення часу руйнування та поточного стану будки оператора АЗС і складу паливно-мастильних матеріалів, за результатами проведення якої підтверджено висновки судового експерта Бутакової Марини Анатоліївни № 21, надані суду відповідачем, про те, що будка оператора АЗС та склад паливно-мастильних матеріалів є зруйнованими.
Також суд першої інстанції вказав, що судові будівельно-технічна та оціночно-будівельна експертизи, які були проведені у межах кримінального провадження № 12022141410000661 та за результатами яких судовим експертом Сенейко І. Б. складено висновок експерта від 06.12.2023 № 2792-Е, були проведені на підставі постанови слідчого про призначення експертизи від 03.07.2023. Водночас судова експертиза у цій справі була призначена ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.08.2022, тобто за рік до того часу, як була призначена та проведена експертиза у межах кримінального провадження, а тому висновок експерта від 06.12.2023 № 2792-Е очевидно не міг бути врахований позивачем при формуванні заяви про призначення судової будівельно-технічної експертизи у цій справі, що виключає необґрунтованість дій позивача при зверненні до суду із відповідною заявою.
Разом із цим надаючи оцінку діям позивача, здійсненим у ході розгляду цієї справи, на предмет їх обґрунтованості / необґрунтованості, суди попередніх інстанцій вказали, що, знаючи про призначення у цій справі судової будівельно-технічної експертизи згідно з ухвалою Господарського суду Львівської області від 04.08.2022, позивач не стежив за надходженням поштової кореспонденції, чим допустив неотримання від ЛНДІСЕ листа із рахунком на оплату експертизи, що в свою чергу призвело до повернення ЛНДІСЕ матеріалів справи до суду без проведення експертизи та, відповідно, затягування розгляду справи № 914/390/22 на 1 рік 9 місяців. При цьому позивач не довів, що насправді не отримав листа ЛНДІСЕ із рахунком на оплату експертизи з поважних причин (наприклад, відсутність факту надіслання ЛНДІСЕ відповідного листа), а лише обмежився усними поясненнями стосовно того, що листа від ЛНДІСЕ не отримував.
Зважаючи на пояснення представників позивача, зазначені у згаданій ухвалі від 16.05.2024, суд першої інстанції звернув увагу на те, що в контексті понесення судових витрат у справі позивач, тобто особа, яка звернулася до суду за захистом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, за клопотанням якої призначалася експертиза у справі, повинна слідкувати за процесом і цікавитися ним.
Суд першої інстанції цілком доцільно звернувся до сталої та послідовної правової позиції Верховного Суду щодо презумпції обов'язку особи знати про стан своїх прав, викладеної у постановах від 14.08.2019 у справі № 910/7221/17, від 12.01.2021 у справі №910/8794/17, від 12.10.2021 у справі № 918/333/13-г.
У свою чергу суд апеляційної інстанції, проаналізувавши положення частин другої, четвертої статті 13, частини першої статті 99 ГПК України доречно вказав, що сторони у справі повинні добросовісно користуватися своїми процесуальними правами, зокрема правом на подання заяви (клопотання) про призначення експертизи, та вчиняти усі необхідні дії, у тому числі сплачувати рахунок на проведення експертизи.
Враховуючи, що ухвалою від 04.08.2022 експертиза була призначена саме за заявою позивача, суди обґрунтовано вказали, що він мав розуміти про покладений на нього обов'язок щодо оплати проведення такої експертизи, про що зазначено в резолютивній частині ухвали від 04.08.2022, і, відповідно, мав обов'язок слідкувати за поштовою кореспонденцією задля отримання відповідного листа ЛНДІСЕ із рахунком для оплати експертизи.
Проте, як зазначалося вище, позивач не стежив за надходженням поштової кореспонденції, чим допустив неотримання від ЛНДІСЕ листа із рахунком на оплату експертизи, що у свою чергу призвело до затягування розгляду справи № 914/390/22 на 1 рік 9 місяців, тобто перешкоджало правильному та швидкому вирішенню спору.
Крім того, суди встановили, що позивач ухилявся від виконання покладеного на нього ухвалою суду обов'язку пред'явлення у підготовчому засіданні оригіналів документів, які є додатками №№ 4- 9 до позовної заяви (основних документів, що нібито підтверджують права позивача та підстави позову), незважаючи на те, що окремі з них були подані та досліджувалися у судовому засіданні. Водночас позивач не повідомляв про відсутність окремих оригіналів документів і не уточнював, яких саме.
Отже, встановлені судами процесуальні обставини свідчать про невиконання позивачем вимог ухвал суду щодо пред'явлення у підготовчому засіданні оригіналів документів, а також щодо оплати витрат на проведення судової експертизи, призначеної за його клопотанням. Це у свою чергу, підтверджує, що під час судового розгляду цієї справи позивач діяв необґрунтовано при здійсненні своїх процесуальних прав та обов'язків (не виконував покладені на нього судом обов'язки, перешкоджав збиранню доказів у справі та затягував їх отримання). Така поведінка позивача, зокрема в частині доведення фактичних обставин справи, які суд визнав такими, що мають значення для правильного вирішення спору, призвела до затягування розгляду справи.
Наведене узгоджується із правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 16.12.2025 у справі № 914/396/21.
Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що відповідач поніс витрати на професійну правничу допомогу саме внаслідок необґрунтованих дій позивача був зроблений судами за результатом оцінки усіх дій позивача у їх сукупності під час усього тривалого розгляду справи (з моменту подання позову до моменту залишення судом позову без розгляду).
Звернення позивача до суду з вимогою про примусове виконання обов'язку внатурі та судовий розгляд цієї справи мали наслідком для відповідача вчинення ним необхідних процесуальних дій, пов'язаних з розглядом справи (подання заяв, клопотань, заперечень, пояснень тощо, участь в судових засіданнях, супроводження судової експертизи тощо), що вимагало необхідності отримання відповідачем кваліфікованої (професійної) правової допомоги та залучення адвоката для отримання такої допомоги протягом тривалого часу розгляду справи.
Встановивши зазначені процесуальні обставини, проаналізувавши поведінку сторін у справі за цих обставин, врахувавши наведені вище висновки Верховного Суду щодо застосування положень частини п'ятої статті 130 ГПК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного й обґрунтованого висновку про наявність визначених цією спеціальною нормою процесуального права підстав для компенсації відповідачу за рахунок позивача витрат, пов'язаних з розглядом справи, понесених внаслідок необґрунтованих дій позивача.
При цьому Верховний Суд зазначає, що встановлення обставин необґрунтованості дій позивача в розумінні положень частини п'ятої статті 130 ГПК України належить до дискреційних повноважень суду, і кожний разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення такого питання, виходить із конкретних обставин кожної окремої справи. Індивідуальний характер обставин кожної окремої справи, на підставі яких судом встановлюється необґрунтованість дій позивача, дискреційний характер визначення судом необґрунтованості / обґрунтованості таких дій позивача, зумовлюють висновок про відсутність універсального підходу для вирішення цього питання.
Верховний Суд не бере до уваги доводи позивача про те, що закон не передбачає можливості стягнення судових витрат із позивача на користь відповідача (при залишенні позовної заяви без розгляду за заявою позивача) у випадку, якщо лише окремі процесуальні дії позивача під час судового провадження були визнані судом необґрунтованими, оскільки, як зазначалося вище, норма частини п'ятої статті 130 ГПК України не встановлює конкретних критеріїв для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, а таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин.
Колегія суддів зауважує, що оскаржувані судові рішення не суперечать висновкам Верховного Суду, які викладено у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, на яку посилається позивач у касаційній скарзі, оскільки у цій постанові питання можливості розподілу витрат на професійну правничу допомогу залежало від обґрунтованості та співмірності відповідних витрат, обсягу наданих до суду доказів на підтвердження здійснення таких витрат.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій під час вирішення питання про розподіл судових витрат, керуючись у тому числі такими критеріями, як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також враховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи (складність справи та виконані адвокатом робіт, їх обсяг та значення справи для сторони), дійшли висновку не присуджувати відповідачу всі його витрати на професійну правову допомогу, що заявлені до стягнення.
Незгода позивача із сумою витрат на професійну правничу допомогу, яка стягується з нього, не свідчить про неправильно здійснений судами попередніх інстанцій розподіл цих витрат.
Отже, доводи позивача про неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій положень статей 129, 130 ГПК України при прийнятті оскаржуваних ухвали та постанови не знайшли свого підтвердження та є необґрунтованими. Звідси наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому провадженні не підтвердилася.
4.3. Щодо касаційної скарги відповідача колегія суддів зазначає про таке.
У силу приписів пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Отже, відповідно до положень пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: 1) суд апеляційної інстанції застосував норму права у подібних правовідносинах з урахуванням висновку Верховного Суду, викладеного у постанові; 2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку.
Так, при касаційному оскарженні судових рішень із підстави, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовним обґрунтуванням мотивів для такого відступлення.
У цьому аспекті Суд зауважує, що відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).
Крім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідність критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейським судом з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Таким чином, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, який є сталим і послідовним щодо причин для відступу.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, відповідач вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновків щодо застосування конкретних норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних ним постановах від 21.05.2025 у справі № 335/13616/21, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20.
Відповідач не довів наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту), а також не навів вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про помилковість таких висновків. Касаційна скарга не містить фундаментальних обґрунтувань щодо підстави необхідності і причин для відступу від висновків, які сформульовані у постановах Верховного Суду від 21.05.2025 у справі № 335/13616/21, від 11.02.2021 у справі № 920/39/20.
У свою чергу, при касаційному оскарженні судових рішень із підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, касаційна скарга має містити зазначення конкретної норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією правовідносин, в яких цей висновок відсутній.
При цьому Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки: 1) ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору; 2) у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 910/800/19).
У касаційній скарзі (з цієї підстави) скаржник вказує на те, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень частини третьої статті 123 ГПК України, частин першої - п'ятої статті 126 та частин четвертої - дев'ятої статті 129 ГПК України у випадках, перелік яких наведено у касаційній скарзі.
Із наведеного вбачається, що скаржником при зверненні до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окреслено лише окремі випадки, у яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Втім, здійснивши загальні посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, скаржник взагалі не обґрунтував необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування вказаних норм права для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, не конкретизував змісту правовідносин, у яких такий висновок відсутній, не зазначив, у чому полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні вказаних норм права, та як, на думку скаржника, відповідні норми повинні застосовуватися. У цьому разі відповідач, здійснивши загальні посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах взагалі не обґрунтував необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування цих норми для правильного вирішення спору у подібних правовідносинах, що свідчить про відсутність належного обґрунтування скаржником підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у цій частині враховує, що правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, що має своїм наслідком відповідно до статті 300 ГПК України розгляд касаційної скарги в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Натомість відповідач намагається використати зазначену підставу касаційного оскарження з метою переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин.
Отже, касаційна скарга відповідача за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою встановлених фактичних обставин справи, що не допускається, з огляду на визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, а не до обґрунтування підстав для відступу від конкретних правових висновків чи необхідності формування нового правового висновку.
Таким чином, наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктами 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому провадженні не підтвердилася. Посилання відповідача на приписи вказаних норм судом касаційної інстанції визнаються декларативними і формальними, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
5.2. Відповідно до частини першої статті 309 зазначеного Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
5.3. Оскільки викладені у касаційних скаргах доводи позивача та відповідача про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не отримали підтвердження, Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційних скаргах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що ухвалу місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції ухвалено із додержанням норм процесуального та матеріального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційних скарг у порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржників.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Арк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Девелопмент Інжиніринг Сервіс" залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Львівської області від 30.07.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 у справі № 914/390/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ