12 березня 2026 року м. Харків Справа № 922/1134/17 (922/722/22)
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Крестьянінов О.О., суддя Лакіза В.В.
за участі секретаря судового засідання Садонцевої Л.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№2512 Х/2) та апеляційну скаргу ОСОБА_2 (вх.№2513 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 (прийняте у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Новіковою Н.А., повне рішення складено та підписано 12.11.2025) у справі №922/1134/17 (922/722/22)
за позовом арбітражного керуючого Іванченко Анастасії Валеріївни - ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг",
до відповідачів: 1 - ОСОБА_1 ,
2 - ОСОБА_2 ,
3 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптимум-Фактор",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:
1 - Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" (ПАТ "Укрінком"),
2 - Публічне акціонерне товариство "Український інноваційний банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" (ПАТ "Укрінбанк"),
3 - ТОВ "ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ОБРІЙ",
про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та припинення права власності (в межах справи про банкрутство боржника Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг"),
Ліквідатор Дочірнього підприємства "ЕНВІЖН-ХОЛДИНГ" (далі - ДП "Енвіжн-Холдинг", боржник) арбітражний керуючий Нагорнєва Тетяна Володимирівна звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом, у якому просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нежитлових приміщень офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_1 , та припинити право власності останньої на це майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 приміщення квартири АДРЕСА_2 , укладений між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_1 , та припинити право власності останньої на це майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 майнового комплексу (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), та припинити право власності останньої на це майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нежитлових приміщень (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), та припинити право власності останньої на це майно.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22) позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - нежитлових приміщень офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 та припинено право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - приміщення квартири АДРЕСА_2 , укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 та припинено право власності на нерухоме майно - приміщення квартири АДРЕСА_2 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - майнового комплексу (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_2 та припинено право власності на нерухоме майно - майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
В решті позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" 7029,50 гривень витрат по сплаті судового збору.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" 2067,50 гривень витрат по сплаті судового збору.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" на користь Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" 7029,50 гривень витрат по сплаті судового збору.
Вказане рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що ПАТ "Український інноваційний банк" не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ "Укрінком", а відтак ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набуло прав банку, що виключає юридичні підстави для набуття ТОВ "Оптимум Фактор" права вимоги за кредитними та іпотечними договорами. Суд кваліфікував договори про відступлення права вимоги від 23.12.2016 як нікчемні на підставі ч. 3 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ч. 1 ст. 203 та ч. 2 ст. 215 ЦК України. За висновками суду, враховуючи нікчемність правочинів з відступлення права вимоги на ТОВ "Оптимум Фактор", останній не набув права вимоги за кредитними та іпотечними договорами, що в свою чергу свідчить про відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" права іпотекодержателя, яке має похідний характер від основного зобов'язання.
Суд також встановив наявність ознак фраудаторності оспорюваних договорів купівлі-продажу, оскільки вони були укладені за місяць до порушення провадження у справі про банкрутство боржника, в період існування невиконаних зобов'язань, що свідчить про недобросовісні дії на шкоду інтересам кредиторів. Таким чином іпотечне майно, яке перебувало у власності ДП "Енвіжн-Холдинг", в порушення майнових інтересів боржника було перереєстровано на ТОВ "Оптимум Фактор", а в подальшому перереєстровано на фізичних осіб, які є відповідачами по даній справі, відтак внаслідок зазначених дій ДП "Енвіжн-Холдинг" втратило нерухоме майно, за рахунок якого мало б відбутись задоволення вимог кредиторів у ліквідаційній процедурі. Враховуючи викладене, а також враховуючи відсутність у боржника інших активів в розмірі достатньому для задоволення законних вимог кредиторів, суд дійшов висновку, що спірні договори є фраудаторними, а наслідком визнання договорів фраудаторними є їх недійсність.
При вирішенні питання про ієрархію правових висновків Верховного Суду місцевий суд надав пріоритет висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10.12.2019 у справі № 925/698/16.
Щодо строків позовної давності суд зазначив, що строк було продовжено на підставі п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у зв'язку з дією карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, а також врахував об'єктивні причини, що перешкоджали своєчасному зверненню з позовом.
Стосовно обраного позивачем способу захисту суд виходив з того, що рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу має наслідком припинення речових прав, тому з метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів боржника та кредиторів, з огляду на триваюче існування спору сторін, а також враховуючи наявні попередні судові спори щодо спірного нерухомого майна, з метою ефективного захисту порушених прав, вимоги про визнання недійсним договорів купівлі-продажу та припинення права власності є ефективним способом правового захисту в даних конкретних обставинах господарської справи, не суперечить приписам ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Водночас, суд дійшов висновку, що позов в частині вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - нежитлових приміщень (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Оптимум Фактор" та припинення права власності ОСОБА_3 на дане нерухоме майно задоволенню не підлягає, оскільки за обставин відчуження Товариству з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ОБРІЙ" вказаного нерухомого майна та закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, внаслідок чого об'єкт нерухомого майна за номером 128250180000 перестав існувати, обраний позивачем спосіб захисту прав не є ефективним, не є належним в розумінні вимог чинного законодавства оскільки не буде мати наслідком поновлення прав позивача, що є підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині.
ОСОБА_1 з рішенням суду першої інстанції не погодилася та звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22), в якій просить скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду; відмовити повністю у задоволенні позовної заяви, поданої арбітражним керуючим - ліквідатором Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг".
Батуримська (Кирпа) Павлина Володимирівна також не погодилась з рішенням суду першої інстанції та звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22), в якій просить скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду; відмовити повністю у задоволенні позовної заяви, поданої арбітражним керуючим - ліквідатором Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг".
Апеляційні скарги містять аналогічні доводи та обґрунтовані таким:
- висновки суду першої інстанції суперечать актуальній судовій практиці Верховного Суду, якою підтверджено, що ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою з одним ідентифікаційним кодом 05839888, а зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов'язків цієї юридичної особи щодо зобов'язань, які виникли до внесення відповідних змін до статуту зазначеної юридичної особи (постанови Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 913/266/20, від 28.01.2025 у справі № 921/534/23, від 18.02.2025 у справі № 915/741/21, від 26.02.2025 у справі № 908/401/18, від 20.03.2025 у справі № 909/578/17, від 20.03.2025 у справі № 902/538/16 тощо).
Також, на думку відповідача-1, господарський суд вийшов за межі позовних вимог та своїх повноважень, оскільки фактично вирішив спір про право, який не був предметом позову, а саме - вирішив питання про відсутність підстав для заміни кредитора ПАТ "Український інноваційний банк" на ПАТ "Укрінком". Питання правового статусу ПАТ "Укрінком" як правонаступника ПАТ "Укрінбанк" не є предметом розгляду даної справи;
- щодо врахування судом висновків, викладених в постанові Великої палати Верховного суду від 10.12.2019 по справі № 925/698/16, скаржники зазначають, що такі висновки не можуть бути застосовані у справі №922/1134/17, оскільки в зазначеній постанові немає остаточного формування правового висновку, справа №925/698/16 не є нерелевантною для спірних правовідносин та не має преюдиційного значення для даної справи, у зв'язку з тим, що ні ПАТ "Українська інноваційна компанія", ні ТОВ "Оптимум Фактор" не брали участь у справі, яка розглядалась ВП ВС (постанова Верховного Суду від 25.11.2020 у справі № 922/2144/16);
- стосовно висновку суду про наявність ознак фраудаторних правочинів апелянти зазначають, що суд першої інстанції не навів жодного з визначених усталеною практикою Верховного Суду критеріїв фраудаторності, які повинні розглядатися комплексно. Зокрема, посилаються на постанову Верховного Суду від 18.02.2025 у справі № 916/5751/23, де визначено критерії фраудаторності. Вказують на те, що судом не встановлено наявність у ТОВ "Оптимум Фактор" значної непогашеної заборгованості або, що товариство на час укладання договорів розуміло наявність заборгованості та ухилялося від її сплати, безоплатність оскаржуваних правочинів або їх укладення за заниженою ціною, а також пов'язаність відповідачів.
Також зазначають що суд помилково ототожнив ТОВ "Оптимум Фактор" з боржником у справі про банкрутство - ДП "Енвіжн-Холдинг". ТОВ "Оптимум Фактор" не було власником майна, а виступало іпотекодержателем, тоді як згідно з практикою Верховного Суду саме власник майна має укладати договір та відчужувати за ним майно, свідомо погіршуючи свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором. Суд першої інстанції помилково зазначив у п. 11.39 рішення, що майно, яке перебувало у власності ДП "Енвіжн-Холдинг", було перереєстровано на ТОВ "Оптимум Фактор", оскільки перереєстрація прав власності за останнім не здійснювалась. Відтак, вважають, що суд безпідставно кваліфікував оспорювані договори як фраудаторні та визнав їх недійсними;
- щодо висновку суду про нікчемність договорів про відступлення права вимоги апелянти зазначають, що це питання вже розглядалось у даній справі Східним апеляційним господарським судом у постанові від 10.12.2018, в якій встановлено, що на момент укладення зазначених договорів не існувала така підстава недійсності правочину, а тому вважають, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про нікчемність цих договорів. Також, відповідач-2, посилаючись на те, що ПАТ "Український інноваційний банк" і ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою з єдиним обсягом прав, вважає, що останнє правомірно відступило право вимоги та, відповідно, ТОВ "Оптимум Фактор" правомірно набуло право вимоги за іпотечними договорами від 27.02.2012 та від 12.06.2015.
Ухвалами Східного апеляційного господарського суду від 29.12.2025, зокрема, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (вх.№2512 Х/2) та апеляційною скаргою ОСОБА_2 (вх.№2513 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22); об'єднано розгляд апеляційних скарг ОСОБА_1 (вх.№2512 Х/2) та ОСОБА_2 (вх.№2513 Х/2) на рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22) в одному апеляційному провадженні; призначено справу до розгляду на 11 лютого 2026 року о 14:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду; встановлено учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу - до 14.01.2026, з доказами їх надсилання учасникам справи, для подання заяв, клопотань, тощо - до 14.01.2026.
14.01.2026 до суду від ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" - арбітражної керуючої Іванченко Анастасії Валеріївни надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№570), в якому ліквідатор просить апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі № 922/1134/17 (922/722/22) - залишити без змін.
В обґрунтування своєї правової позиції посилається, зокрема, на таке:
- помилковість доводів апелянтів про неможливість застосування постанови ВП ВС від 10.12.2019 у справі № 925/698/16, оскільки ч. 4 ст. 236 ГПК України встановлює обов'язок суду враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, а направлення справи на новий розгляд не нівелює правового висновку касаційного суду, який є остаточним і оскарженню не підлягає. Суд першої інстанції використав висновки ВП ВС саме як орієнтир для застосування норм права, а не як преюдиційні факти;
- наголошує, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про пріоритетність висновку Великої Палати Верховного Суду над висновками колегій суддів та судових палат Касаційного господарського суду в силу ієрархії висновків Верховного Суду. Заперечення відповідачів обґрунтовуються посиланнями на постанови нижчого рівня ієрархії, тоді як застосуванню підлягає саме висновок ВП ВС, відповідно до якого ПАТ "Український інноваційний банк" не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ "Укрінком", а відтак ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набуло прав банку, і відсутні юридичні підстави набуття ТОВ "Оптимум Фактор" права вимоги до ПАТ "Енвіжн -Україна" та ДП "Енвіжн-Холдинг", оскільки відповідні правочини не відповідають частині першій статті 203 ЦК України та є нікчемними у силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 36 Закону про гарантування вкладів;
- зазначає, що ключовим для спору є наявність/відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" належного права вимоги та похідного права іпотекодержателя. Вважає правильним висновок суду щодо нікчемності «ланцюга» відступлень та похідної відсутності права іпотекодержателя у ТОВ "Оптимум Фактор", що є логічним та правомірним, оскільки право іпотекодержателя має похідний характер від основного зобов'язання і не може існувати автономно;
- вважає, що посилання апелянтів на окремі постанови касаційного господарського суду не спростовують висновку суду з огляду на різність фактичних обставин та предметів спору, наявність протилежних підходів у практиці та необхідність дотримання ієрархії правових позицій;
- щодо доводів про повторність розгляду питання позивач зазначає, що у 2018 році заявлялися інші за змістом вимоги (скасування реєстраційних дій, витребування майна), які не були задоволені з інших мотивів, тоді як поточний позов має інший предмет та іншу юридичну конструкцію захисту;
- щодо фраудаторності позивач зазначає, що суд оцінював спірні правочини у контексті цілей банкрутства, і висновок про наявність підстав для захисту інтересів кредиторів є обґрунтованим та узгоджується зі ст. 42 КУзПБ.
02.02.2026 до суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" (вх.№1316). Апелянт наполягає, що правовий висновок Верховного Суду є обов'язковим лише у подібних правовідносинах, а правовідносини у справі № 925/698/16 та у даній справі не є подібними, оскільки мають різний суб'єктний склад, різний предмет спору та підстави позову. Зазначає, що обставини щодо обсягу повноважень та правомірності укладених договорів відступлення права вимоги не є предметом розгляду даної справи в силу ст. 204 ЦК України, а укладені договори мають прийматися як юридичний факт. Також посилається на те, що питання нікчемності правочину вже розглядалося судами у цій справі, зокрема ухвалою суду першої інстанції від 14.05.2018, залишеною без змін постановою САГС від 10.12.2018.
У судовому засіданні 11.02.2026 оголошувалась перерва до 19 лютого 2026 року до 15:15 годині.
19.02.2026 до суду від Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на продовження процедури виведення ПАТ "Укрінбанк" з ринку надійшли додаткові пояснення у справі №922/1134/17 (922/722/22) (вх.№2057), в яких зазначено про наявність конкуренції правових висновків між постановою Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16 та постановою Касаційного господарського суду у складі колегії з розгляду справ про банкрутство від 16.10.2024 у справі № 913/266/20. Третя особа вважає, що при ухваленні постанови від 16.10.2024 порушено процесуальний порядок відступу від висновків Великої Палати, а висновки Великої Палати та об'єднаної палати мають пріоритет над висновками судової палати для розгляду справ про банкрутство. Тому просить застосовувати при розгляді справи висновки Великої Палати Верховного Суд від 10.12.2019 у справі № 925/698/16 та відмовити у задоволенні апеляційних скарг.
У судовому засіданні 19.02.2026 представники апелянтів, ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг", Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" приймали участь в режимі відеоконференції.
Представник апелянтів підтримав вимоги апеляційних скарг.
Представник ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" проти вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 та апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечив.
Представник Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" заперечував проти вимог апеляційних скарг, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином ухвалою суду від 11.02.2026.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 19.02.2026 оголошено перерву у судовому засіданні 12 березня 2026 року о 14:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду, про що повідомлено учасників справи.
У судовому засіданні 12.03.2026 представник апелянтів підтримав вимоги апеляційних скарг та просив суд їх задовольнити, скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Представники ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" та Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк" просили апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Інші учасники провадження у справі у судове засідання не прибули, про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином ухвалою суду від 19.02.2026, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, сформованими в програмі Діловодство спеціалізованого суду.
Також, ухвала суду від 19.02.2026 про оголошення перерви була надіслана у Єдиний державний реєстр судових рішень та оприлюднена для загального доступу; вона направлялася третьому відповідачеві рекомендованою кореспонденцією на його юридичну адресу, проте повернулась до суду з причин адресат відсутній за вказаною адресою.
Зі змісту статей 120 та 242 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що особи, які беруть участь у справі вважаються належним чином повідомлені, якщо ухвали, рішення були надіслані за належною адресою. Уразі, якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії (близький за змістом висновок наведено у постановах Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 909/359/19, від 01.08.2025 у справі № 910/13511/22, від 03.11.2025 у справі № 917/2317/24).
Крім того, за змістом статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Таким чином, судом апеляційної інстанції було вжито всіх можливих заходів задля повідомлення учасників процесу про хід розгляду справи, витримано терміни, які колегія суддів вважає достатніми для можливості реалізації сторонами своїх процесуальних прав.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (частина 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, в постановах 19.03.2024 у справі № 910/3016/23, від 08.11.2023 у справі № 922/854/23, від 01.12.2022 у справі № 910/14025/20 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи та правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення учасників справи про час та місце розгляду справи, виходячи з того, що участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені частиною першою статтею 42 Господарського процесуального кодексу України) є правом, а не обов'язком сторін, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційних скаргах доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 27.02.2012 між Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (ПАТ "Укрінбанк", іпотекодержатель) та Дочірнім підприємством "Сітронікс інформаційні технології" (яке є Дочірнім підприємством "Енвіжн-Холдинг"), що є правонаступником усіх прав та обов'язків ДП "КМ Інвестиції Україна", (іпотекодавець), що виступає майновим поручителем за зобов'язаннями Приватного акціонерного товариства "Сітронікс інформаційні технології" (правонаступником якого є АТ "Енвіжн-Україна"), укладений іпотечний договір (з урахуванням змін та доповнень), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрований в реєстрі за №1022, згідно з умовами якого іпотекою за цим договором забезпечуються вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору №4779 про відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії від 27.02.2012, додаткової угоди №1 від 26.02.2013, додаткової угоди №2 від 20.08.2013, додаткової угоди №3 від 26.02.2015, додаткової угоди №4 від 12.06.2015 та з урахуванням всіх додаткових угод до нього, що будуть укладені протягом строку його дії, укладеного між іпотекодержателем та АТ "Енвіжн-Україна".
Відповідно до пункту 1.2 іпотечного договору 27.02.2012, іпотекодавець з метою забезпечення виконання передбачених кредитним договором зобов'язань передав в іпотеку наступне майно: нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв.м, які знаходяться за адресою: Одеська область, місто Одеса, вулиця Мала Арнаутська (вулиця Воровського), буд. 84; приміщення квартири АДРЕСА_4 ; майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та належать іпотекодавцю на праві приватної власності.
12.06.2015 між Публічним акціонерним товариством "Український інноваційний банк" (ПАТ "Укрінбанк", іпотекодержатель) та Дочірнім підприємством "Енвіжн-Холдинг", яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ДП "КМ Інвестиції Україна", (іпотекодавець), яке виступає майновим поручителем за зобов'язаннями приватного акціонерного товариства "Енвіжн-Україна" (що є правонаступником усіх прав та обов'язків Приватного акціонерного товариства "Сітронікс інформаційні технології Україна") укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрований в реєстрі за №735, згідно з яким іпотекою за цим договором забезпечуються вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору №4779 про відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії від 27.02.2012, укладених додаткових угод до договору та з урахуванням всіх додаткових угод до нього, що будуть укладені протягом строку його дії, укладеного між іпотекодержателем та АТ "Енвіжн-Україна".
Відповідно до пункту 2.1 іпотечного договору від 12.06.2015, предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно, а саме: нежилі приміщення (в літ. А) підвалу та I-го поверху, загальною площею 1302,6 кв.м (згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер: 7698215 від 08.08.2013 та відповідно до довідки Київської міської державної адміністрації Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна від 24.03.2011 НЖ-2011 №4415) - 1295,1 кв.м. (згідно з даними витягу про реєстрацію прав власності на нерухоме майно від 15.09.2010 №27326960), що знаходяться за адресою: місто Київ, вулиця Північно-Сірецька, будинок 1-3, які належать іпотекодавцю на праві приватної власності.
13.12.2016 між Публічним акціонерним товариством "Укрінком" (клієнт) та ТОВ "Оптимум Фактор" (фактор) було укладено договір факторингу №13/12/16, відповідно до якого фактор зобов'язується передати в розпорядження клієнта за вимогою, грошові кошти в розмірі суми фінансування, а клієнт відступає факторові своє право грошової вимоги до боржника (Приватного акціонерного товариства "Енвіжн-Україна"); перехід права вимоги від клієнта до фактора по кредитному договору (№4779 від 27.02.2012 з додатковими угодами №1 від 26.02.2013, №2 від 20.08.2013, №3 від 26.02.2015, №4 від 12.06.2015, №5 від 25.06.2015) здійснюється за цим договором; перехід права вимоги по договорам забезпечення, зокрема, зазначеними вище іпотечними договорам від 27.02.2012 та 12.06.2015, посвідченими приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрованих в реєстрі за №1022 та №735, здійснюється за додатковими договорами відступлення права вимоги за договорами забезпечення, укладеними між сторонами у визначеній законодавством (нотаріальній) формі; загальна сума заборгованості складає 3923707,34 доларів США, що на офіційним курсом Національного банку України на день укладання цього договору еквівалентно 101543015, 17 грн. Договір відповідно до пункту 11.1 набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх печатками.
Згідно з пунктом 2.6 договору факторингу, фактор має право подальшого відступлення права вимоги будь-якій третій особі, як за договором факторингу, так і за договором про відступлення права вимоги, або стягнення заборгованості повністю або частково, в тому числі і за рахунок заставного майна.
В подальшому, 23.12.2016 між Публічним акціонерним товариством "Укрінком" (первісний іпотекодержатель) та ТОВ "Оптимум Фактор" (новий іпотекодержатель) укладено договір про відступлення права вимоги (за іпотечним договором від 27.02.2012, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрованих за №1022), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. та зареєстрований в реєстрі за №1538, відповідно до якого первісний іпотекодержатель відступає, а новий іпотекодержатель набуває (приймає) усе та будь-яке належне первісному іпотекодержателю право вимоги за іпотечним договором, включаючи, але не обмежуючись, право звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором і за рахунок предмета іпотеки задовольнити свої вимоги за кредитним договором у повному розмірі, у разі невиконання боржником та/або майновим поручителем, зобов'язань за кредитним договором. З моменту набуття чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов'язання первісного іпотекодержателя як сторони, що іменується "іпотекодержатель" у зобов'язаннях, що виникли на підставі іпотечного договору, в обсязі та на умовах, що існують па момент набрання чинності цим договором. Відповідно до пункту 7.7 даного договору, цей договір набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення.
Згідно з пунктом 1.2 договору про відступлення права вимоги 23.12.2016, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. та зареєстрованого в реєстрі за №1538, предметом іпотеки за іпотечним договором є нерухоме майно, а саме: нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; квартира АДРЕСА_2 ; майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Також, 23.12.2016 між Публічним акціонерним товариством "Укрінком" (первісний іпотекодержатель) та ТОВ "Оптимум Фактор" (новий іпотекодержатель) укладено договір про відступлення права вимоги (за іпотечним договором від 12.06.2015, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. та зареєстрованим за №735), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. та зареєстрований в реєстрі за №1537, відповідно до якого первісний іпотекодержатель відступає, а новий іпотекодержатель набуває (приймає) усе та будь-яке належне первісному іпотекодержателю право вимоги за іпотечним договором, включаючи, але не обмежуючись, право звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором і за рахунок предмета іпотеки задовольнити свої вимоги за кредитним договором у повному розмірі, у разі невиконання боржником та/або майновим поручителем, зобов'язань за кредитним договором. З моменту набуття чинності цим договором до нового іпотекодержателя переходять усі права і зобов'язання первісного іпотекодержателя як сторони, що іменується "іпотекодержатель" у зобов'язаннях, що виникли на підставі іпотечного договору, в обсязі та на умовах, що існують па момент набрання чинності цим договором. Відповідно до пункту 7.7 даного договору, цей договір набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення.
Згідно з пунктом 1.2 договору про відступлення права вимоги 23.12.2016, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. та зареєстрованого в реєстрі за №1537, предметом іпотеки за іпотечним договором є нежилі приміщення (в літ. А) підвалу та I-го поверху, загальною площею 1302,6 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 .
24.03.2017 ТОВ "Оптимум Фактор" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), з урахуванням вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" та на підставі іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. 27.02.2012 за реєстровим № 1022, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Укрінком" та Дочірнім підприємством "Сітронікс інформаційні технології" (іпотекодавець) та договору про відступлення права вимоги за цим договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. 23.12.2016 за реєстровим №1538, уклали два договори купівлі-продажу, посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. та зареєстровані в реєстрі за №558 та №559, згідно з якими продавець продає, а покупець приймає у власність:
- нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139407351101, за 1337112,00 грн (договір від 24.03.2017, зареєстрований у реєстрі за №558);
- приміщення квартири АДРЕСА_5 , зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139369846101, за 913185,00 грн (договір від 24.03.2017, зареєстрований у реєстрі за № 559).
Відповідно до пунктів 2 договорів купівлі-продажу від 24.03.2017, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. та зареєстрованих в реєстрі за №558, 559, відчужуване нерухоме майно належить іпотекодавцю (Дочірньому підприємству "Сітронікс інформаційні технології", яке наразі є ДП "Енвіжн-Холдинг").
24.03.2017 між ТОВ "Оптимум Фактор" (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. та зареєстрований у реєстрі за № 563, відповідно до якого продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139327880000, за 8415684,00 грн.
Згідно з пунктом 2 договору відчужуване нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності. Право власності на приміщення зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 лютого 2017 року за номером запису: 19215065 на підставі іпотечного договору, посвідченого 27 лютого 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. за реєстровим № 1022, зі змінами та доповненнями, та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченого 23 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г., за реєстровим №1538.
24.03.2017 між ТОВ "Оптимум Фактор" (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. та зареєстрований у реєстрі за № 564, відповідно до якого продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає у власність) нежиле приміщення (у літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 128250180000, за 2781888,00 грн.
Згідно з пунктом 2 договору відчужуване нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності. Право власності на приміщення зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 лютого 2017 року за номером запису: 19218279 на підставі іпотечного договору, посвідченого 12 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. за реєстровим № 735, та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченого 23 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г., за реєстровим №1537.
Відповідно до пунктів 15 зазначених чотирьох договорів купівлі-продажу від 24.03.2017 право власності на нерухоме майно виникає у покупця згідно з частиною 4 статті 334 ЦК України з моменту реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Як встановлено місцевим судом шляхом отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна:
- нежитлові примішення за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі укладеного договору між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 , зареєстровані за ОСОБА_1 ;
- нежитлові примішення за адресою: АДРЕСА_6 , на підставі укладеного договору між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 , зареєстровані за ОСОБА_1 ;
- нежитлові примішення за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі укладеного договору між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_2 , зареєстровані за громадянкою України ОСОБА_2 .
Вказані обставини підтверджуються витягами з Єдиного державного реєстру речових прав та не заперечувались сторонами під час розгляду справи господарським судом.
Разом з тим, судом встановлено, що 21.05.2020 в межах виконавчого провадження здійснено відчуження майна (нерухомого майна - нежилого приміщення (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ) з публічних торгів на користь ТОВ "Інвестиційно-будівельна компанія Обрій", та на підставі висновку № 1/26/05 від 26.05.2020 року ТОВ "Бюро технічної інвентаризації" щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. було прийнято рішення про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на об'єкт за номером 128250180000.
Таким чином, за висновками суду першої інстанції, нерухоме майно (нежилого приміщення (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ), яке є предметом спору по даній справі, було відчужено Товариству з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ОБРІЙ" та в подальшому об'єкт нерухомого майна за номером 128250180000 перестав існувати через закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Судом апеляційної інстанції встановлено, провадження у справі №922/1134/17 про банкрутство Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" (далі - ДП "Енвіжн-Холдинг", боржник) порушено ухвалою Господарського суду Харківської області від 20.04.2017 за загальною процедурою відповідно до статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та процедуру розпорядження майном боржника, призначено розпорядником майна боржника арбітражного керуючого Звонарьову Юлію В'ячеславівну.
15.05.2017 розпорядник майна ДП "Енвіжн-Холдинг" Звонарьова Ю.В. звернулась до місцевого господарського суду із заявою про скасування реєстраційних дій та витребування майна, в якій, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила скасувати реєстраційні дії №34046875 від 27.02.2017, №34051878 від 27.02.2017, №34440143 від 24.03.2017, №34440304 від 24.03.2017, №34442745 від 24.03.2017, №34442901 від 24.03.2017; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та передати у власність ДП "Енвіжн-Холдинг" нерухоме майно: нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та приміщення квартири АДРЕСА_2 ; визнати за ДП "Енвіжн-Холдинг" право власності на нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та приміщення квартири АДРЕСА_2 ; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та передати у власність ДП "Енвіжн-Холдинг" наступне нерухоме майно: майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,0 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та нежитлові приміщення, нежилі приміщення (в літ. А), підвалу та I-го поверху, загальною площею 1302,6 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати за ДП "Енвіжн-Холдинг" право власності на майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,0 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та нежитлові приміщення, нежилі приміщення (в літ. А), підвалу та I-го поверху, загальною площею 1302,6 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 .
В обґрунтування вимог розпорядник майна зазначала, що спірне іпотечне майно, яке станом на 22.12.2015 перебувало у власності ДП "Енвіжн-Холдинг", без згоди боржника було перереєстровано за ТОВ "Оптимум Фактор", а в подальшому перереєстровано за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; зазначені реєстраційні дії щодо реєстрації права власності на іпотечне майно за ТОВ "Оптимум Фактор" є незаконними та такими, що не відповідають чинному законодавству. Посилаючись на частину 1 статті 387, частину 1 статті 388 ЦК України, частину 1 статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" заявник стверджувала, що внаслідок неправомірних дій зі сторони ПАТ "Укрінбанк", ТОВ "Оптимум Фактор" та реєстратора, ДП "Енвіжн-Холдинг" втратило усе нерухоме майно, за рахунок якого мало б відбутись задоволення вимог кредиторів у ліквідаційній процедурі. Вказуючи, що нерухоме майно заявника вибуло з його володіння на підставі незаконних дій державного реєстратора, тобто неправомірно вибуло від добросовісного власника та перейшло до чужого незаконного володіння, розпорядник майна змінила предмет позову шляхом доповнення до раніше заявлених вимог про скасування реєстраційних дій щодо спірного нерухомого майна, витребування з чужого незаконного володіння спірного нерухомого майна та передачу у власність боржника, вимог про визнання права власності за боржником на спірні об'єкти нерухомості. У додаткових поясненнях розпорядник майна наводила обґрунтування заяви про зміну предмета позову, зокрема, посилалась на приписи статей 316, 321, 328, 346, 392 ЦК України, статті 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та зазначила про те, що угода про відступлення права вимоги між банком та ТОВ "Оптимум Фактор" є нікчемною в розумінні частини 1 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
14.05.2018 Господарський суд Харківської області розглянув по суті подану розпорядником майна Звонарьовою Ю.В. заяву про скасування реєстраційних дій та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвалою відмовив у її задоволенні.
Ухвала суду першої інстанції, з посиланням на приписи статей 20, 22 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", статті 388 ЦК України, статей 73, 74 ГПК України, мотивоване тим, що заявником не надано доказів того, що спірне майно вибуло з володіння ДП "Енвіжн-Холдинг" не з його волі, оскільки судом встановлено дотримання позасудового врегулювання спору щодо звернення стягнення на предмети іпотеки відповідно до умов укладених іпотечних договорів; не доведена наявність правових підстав для скасування реєстраційних дій державним реєстратором; не доведено правових підстав для визнання за ДП "Енвіжн-Холдинг" права власності на нерухоме майно та витребування його на підставі частини 1 статті 388 ЦК України; не доведено обставин недійсності первісного правочину з відступлення прав іпотекодержателя на спірне майно, що мало наслідком звернення стягнення на предмети іпотеки в добровільному порядку відповідно до умов укладеного іпотечного договору. Також, суд дійшов висновку, що первісний іпотекодержатель мав достатній об'єм цивільної дієздатності для укладення договору факторингу від 13.12.2016 та договорів відступлення прав вимоги 23.12.2016.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 10.12.2018 у справі №922/1134/17 апеляційну скаргу ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" арбітражного керуючого Звонарьової Юлії В'ячеславівни залишив без задоволення, а ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.05.2018 залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з повнотою встановлення судом першої інстанції фактичних обставин, які мають значення для розгляду спору та висновками місцевого суду про те, що розпорядником майна не наведено обставин та не надано доказів в обґрунтування наявності підстав для віндикації спірного майна відповідно до статті 388 ЦК України, оскільки воно вибуло з володіння ДП "Енвіжн-Холдинг" при здійсненні реєстраційних дій про звернення стягнення на предмет іпотеки за особою, якій було відступлено майнові права, договір відступлення недійсним не визнавався, звернення стягнення на майно боржника в порядку, передбаченому умовами договору іпотеки також не визнавалось недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України у судовому порядку.
Обґрунтовуючи свою заяву, розпорядник майна зазначала, що угода про відступлення права вимоги між банком та ТОВ "Оптимум Фактор" є нікчемною в розумінні частини 1 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Однак, як встановив суд апеляційної інстанції, посилання заявника на частину 1 статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є безпідставними, оскільки зазначеною статтею визначено заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку. Дана норма не визначає спеціальних підстав, за яких визнаються нікчемними угоди щодо розпорядження активами банку.
З огляду на те, що заявником не наведено правових підстав визнання угоди про відступлення права вимоги нікчемною в силу закону (Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та Цивільного кодексу України), апеляційний суд дійшов висновку про те, що заявником обрано неналежний спосіб захисту його майнових прав шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння.
Апеляційний суд дійшов висновку про недоведення заявником обставин укладення органом управління ПАТ "Укрінбанк" чи його керівником правочину, який можна вважати нікчемним відповідно до частини 3 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з огляду на встановлення фактичних обставин укладення 23.12.2016 двох договорів відступлення права вимоги за іпотечними договорами між ПАТ "Укрінком" до ТОВ Оптимум Фактор" та подальшого звернення стягнення 24.03.2017 за ініціативою ТОВ "Оптимум Фактор", на предмети іпотеки із застосуванням позасудового способу звернення стягнення шляхом його продажу третім особам ( ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ) без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця, що передбачено умовами іпотечного договору 27.02.2012 за реєстровим №1022, встановлення фактичних обставин, що зазначені договори не визнавалися недійсними в судовому порядку, - у розпорядника майна боржника відсутні правові підстави для віндикації спірного майна в порядку статті 388 ЦК України.
Апеляційний суд встановив, що Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПАТ "Укрінком" зареєстровано за ідентифікаційним кодом 05839888, за яким було зареєстровано ПАТ "Укрінбанк". Заміни сторони у порядку статті 514 ЦК України не відбувалось.
Статут ПАТ "Укрінком", в якому містяться відомості про зміну найменування з ПАТ "Український інноваційний банк" на ПАТ "Укрінком" та про те, що він є правонаступником банку, не визнаний недійсним у цій частині в судовому порядку, не скасовані також і відомості щодо ПАТ "Укрінком", внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, як такі, що є незаконними.
Апеляційним судом встановлено згідно з інформацією ЄДРСР що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2017 у справі №826/14033/17 визнано протиправною та скасовано постанову Правління Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24.12.2015 №239 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "УкрІнБанк" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку". Зазначене рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду 20.02.2018, що за висновками апеляційного суду підтверджує відсутність обмежень на укладення правочинів у ПАТ "Укрінком".
За висновками апеляційного суду укладені договори у цій справі приймаються судом як юридичний факт, оскільки їх ніхто не оспорював, а доводи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про укладення правочинів з перевищенням повноважень не є предметом спірної заяви про витребування майна з чужого незаконного володіння у зв'язку з незаконністю реєстраційних дій щодо нього, оскільки вимоги про визнання недійсними правочинів, укладених від імені боржника, до суду не заявлялися.
Судом апеляційної інстанції зазначено, що розпорядник майна у своїй заяві, посилаючись на статтю 20 Закону про банкрутство, не порушувала питання про недійсність правочинів у даній справі із спеціальних підстав згідно даної норми.
Аналізуючи вимоги розпорядника майна, апеляційний суд зазначив, що мотивуючи заяву вибуттям спірного майна поза волею боржника, він не обґрунтовував її неправомірністю переходу до ПАТ "Укрінком" прав та обов'язків банківської установи.
З огляду на встановлене, апеляційний суд дійшов висновку, що розпорядником майна боржника не доведено наявності правових підстав для скасування реєстраційних дій, проведених за наслідками правочинів, оскільки не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами визнання за ДП "Енвіжн-Холдинг" права власності на нерухоме майно та витребування спірного майна на підставі частини 1 статті 388 ЦК України.
Наведене встановлено в постанові Верховного Суду від 27.02.2020 у справі №922/1134/17, якою постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 та ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.05.2018 у справі №922/1134/17 залишено без змін з підстав, зазначених у мотивувальній частині даної постанови Верховного Суду.
Зі змісту мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що колегія суддів касаційного суду погоджується з резолютивною частиною рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову розпоряднику майна Звонарьовій Ю.В. у задоволенні її вимог, заявлених на користь боржника, однак з підстав, зазначених в пунктах 19-20 мотивувальної частини даної постанови касаційного суду:
« 19. Відповідно до частини 1 статті 7 Закону про банкрутство (в редакції, чинній на момент звернення із заявою та на час розгляду спору в судах першої та апеляційної інстанцій) щодо боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута. Частиною 14 статті 16 цього Закону передбачено, що процедура розпорядження майном вводиться господарським судом на строк, визначений частиною другою статті 22 цього Закону, одночасно з винесенням ухвали про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство.
Частиною 1 статті 22 Закону визначено поняття процедури розпорядження майном як системи заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, а також визначення наступної оптимальної процедури (санації, мирової угоди чи ліквідації) для задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. А також передбачено, що розпорядник майна - це фізична особа, яка відповідно до судового рішення господарського суду забезпечує здійснення процедури розпорядження майном.
Частиною 3 статті 22 Закону передбачено обов'язки розпорядника майном, серед яких є обов'язок вжиття заходів для захисту майна боржника. Разом з тим, частинами 5, 6, 8 статті 22 Закону передбачено існування на стадії розпорядження майном органів управління боржника, які за певних обставин діють під наглядом розпорядника майном та заборонено розпоряднику майна втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених цим Законом. Також, законодавець передбачив можливість припинення повноважень керівника боржника та виконавчих органів його управління за певних обставин (частина 12 статті 22 Закону про банкрутство).
Відповідно до частини 9 статті 22 Закону про банкрутство, розпорядник майна має право на подання до господарського суду позову щодо визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником з порушенням порядку, встановленого цим Законом, а також позовів щодо визнання недійсними актів, прийнятих у процедурі розпорядження майном стосовно зміни організаційно-правової форми боржника.
Отже, на стадії розпорядження майном законодавець чітко визначив повноваження розпорядника майна щодо звернення з вимогою про визнання недійсними угод (правочинів) укладених боржником, однак не наділив його повноваженнями щодо заявлення вимог віндикаційного характеру, оскільки на стадії розпорядження майном існують органи управління боржником, утворені відповідно до його установчих документів, до повноваження яких віднесено здійснення оперативно-господарської діяльності боржника, частиною якої є звернення до суду з вимогами про повернення боржнику його майна (майнових прав). Також, розпорядник майна не наділений повноваженнями вжиття заходів з визнання права власності на майно боржника за наявності таких повноважень в органу управління боржником на стадії розпорядження майном.
Відповідно до статті 20 Закону про банкрутство, арбітражний керуючий наділений повноваженнями звернення до суду про визнання недійсними правочинів боржника із спеціальних підстав, визначених цією статтею, однак, ця норма не надає розпоряднику майна повноважень на звернення до суду в інтересах боржника з вимогами про повернення майна на користь боржника. Відтак, вимогу про повернення майна та про визнання за ним права власності на спірне майно може заявити тільки його власник згідно статей 387, 392 ЦК України. Щодо юридичної особи належним суб'єктом такого звернення є її орган управління, визначений установчими документами.
20. Приймаючи до уваги зазначені правові висновки, відсутність обставин припинення на стадії розпорядження майном повноважень керівника боржника (його органу управління) та визначений розпорядником майна боржника предмет спору у даній справі як вимогу про повернення спірного майна боржнику, яке вибуло до третіх осіб за наслідком укладення правочинів (угод), колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що така вимога, як і подальші вимоги про визнання за боржником права власності на спірне нерухоме майно та скасування державної реєстрації прав власності на таке майно за третіми особами ( ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ) заявлена особою (розпорядником майна Звонарьовою Ю.В.), яка не наділена у справі про банкрутство на стадії розпорядження майном такими повноваженнями. А тому у задоволенні вимог розпорядника майном ОСОБА_5 слід було відмовити за відсутності у неї повноважень на звернення до суду з такими вимогами».
Також, в постанові зазначено, що з огляду на висновки касаційного суду про звернення із заявою особи, яка не наділена повноваженнями щодо витребування до боржника майна та визнання за боржником права власності на майно, вимоги при скасування державної реєстрації прав власності за третіми особами є також необґрунтованими, як похідні від основної вимоги про повернення майна боржнику. Зазначене дозволяє в цілому дійти висновку про недоведення скаржником неправильного застосування статей 215, 216, 388 ЦК України та статей 2, 16, 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" судами першої та апеляційної інстанцій у даному випадку, за відсутності у розпорядника майном повноважень на витребування майна та визнання права власності на спірне нерухоме майно на користь боржника.
Постановою Господарського суду Харківської області від 14.05.2018 у справі № 922/1134/17 Дочірнє підприємство "Енвіжн-Холдинг" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 13.12.2021 у справі № 922/1134/17 відсторонено арбітражного керуючого Прохорова В.С. від виконання повноважень ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг" у справі №922/1134/17 та призначено ліквідатором ДП "Енвіжн-Холдинг" у справі №922/1134/17 арбітражного керуючого Нагорнєву Тетяну Володимирівну (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого №202 від 22.02.2013, адреса: 40000, м. Суми вул. Соборна, 29-Д).
У лютому 2022 року ліквідатор Дочірнього підприємства "ЕНВІЖН-ХОЛДИНГ" (далі - ДП "Енвіжн-Холдинг", боржник) арбітражний керуючий Нагорнєва Тетяна Володимирівна звернулась до Господарського суду Харківської області з даним позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна та припинення права власності (в межах справи про банкрутство боржника Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдинг").
Позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна: нежитлових приміщень офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Оптимум Фактор", та припинити право власності ОСОБА_1 на дане нерухоме майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна: приміщення квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Оптимум Фактор", та припинити право власності ОСОБА_1 на дане нерухоме майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна: майнового комплексу (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Оптимум Фактор" та припинити право власності ОСОБА_3 на дане нерухоме майно; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна: нежитлових приміщень (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Оптимум Фактор" та припинити право власності ОСОБА_3 на дане нерухоме майно.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ПАТ "Український інноваційний банк" не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ "УКРІНКОМ", а відтак й ПАТ "Українська інноваційна компанія" не набуло прав банку, тому відсутні юридичні підстави набуття ТОВ "Оптимум Фактор" права вимоги до ПАТ "Енвіжн-Україна" та ДП "Енвіжн-Холдинг", оскільки відповідні правочини не відповідають ч. 1 ст. 203 ЦК України та є нікчемними у силу ч. 2 ст. 215 ЦК України та ч. 3 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Враховуючи нікчемність правочину з відступлення права вимоги на ТОВ "Оптимум Фактор", останній не набув права вимоги за кредитними та іпотечними договорами, що в свою чергу свідчить про відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" права іпотекодержателя, яке має похідний характер від основного зобов'язання. Відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" прав іпотекодержателя за договорами іпотеки та кредитним договором, в зв'язку з нікчемністю правочинів про відступленню прав за ними, свідчить про незаконність застосування п. 6.4 відповідних договорів іпотеки та недійсність оспорюваних договорів купівлі продажу.
Юридичними підставами позову є статті 203, 215 ЦК України, стаття 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Фактичними підставами позову є:
- нікчемність договорів про відступлення права вимоги від 23.12.2016, укладених між ПАТ "Укрінком" та ТОВ "Оптимум Фактор" через вчинення правочину органами управління та керівниками банку після початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку із ринку та укладення їх без встановленого законом контролю за реорганізацією банку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі № 925/698/16 від 10 грудня 2019 року, за якими встановлено, що належним суб'єктом, уповноваженим представляти банк у спірних правовідносинах після запровадження у банку тимчасової адміністрації, є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";
- відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" прав іпотекодержателя за договорами іпотеки та кредитним договором, в зв'язку з нікчемністю правочинів про відступленню прав за ними, свідчить про незаконність застосування п. 6.4 відповідних договорів іпотеки та недійсність оспорюваних договорів купівлі-продажу нерухомого майна, укладених між Литвин-Абрашкіною Я. О. та ТОВ "Оптимум Фактор", а також між ОСОБА_2 та ТОВ "Оптимум Фактор".
Відповідач 1 та відповідач 2 проти задоволення позову заперечували з таких підстав:
1) договір факторингу та договори відступлення права вимоги укладені між ПАТ "Укрінком" та ТОВ "Оптимум Фактор", є правомірними, чинними, не оскарженими та не визнані недійсними на підставі ст. 203, 215 Цивільного кодексу України у судовому порядку, а відтак всі права, набуті сторонами правочинів, повинні безперешкодно здійснюватися;
2) обов'язки, що виникли внаслідок укладення договорів, підлягають виконанню та прийматись як юридичний факт.
Мотивуючи заперечення проти позову відповідач 1 та відповідач 2 посилались також на:
- постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09.08.2019 у справі № 826/14033/17, в якій зазначено, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" та ПАТ "Український інноваційний банк" є однією і тією ж юридичною особою з урахуванням проведеної зміни найменування;
- постанову Верховного Суду Касаційного господарського суду від 25.11.2020 у справі № 922/2144/16 та постанову Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 21.07.2021 по справі № 922/2144/16, в яких зазначено, що відносно посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду № 925/698/16 від 10.12.2019 щодо нікчемності правочину, укладеного органом управління ПАТ "Укрінбанк" з посиланням на приписи частини 3 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не можуть прийматися до уваги як такі, що зроблені за встановлення інших обставин справи, ні ПАТ "Укрінком", ні ТОВ "Оптимуму Фактор" не були учасниками даної справи; крім того, зазначеною вище постановою, справу № 925/698/16 передано на новий розгляд до господарського суду першої інстанції, що не означає вирішення спору, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з них;
- постанову Верховного Суду Касаційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 640/5446/19, в якій зазначено, що ПАТ "Український інноваційний банк" (скорочене найменування: ПАТ "Укрінбанк") 13.07.2016 було перейменовано на ПАТ "УКРІНКОМ", яке 28.03.2017 року було перейменовано на ПАТ "Українська інноваційна компанія" (скорочене найменування ПАТ "УКР/ІН/КОМ"), тобто ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією і тією ж юридичною особою з одним кодом ЄДРПОУ 05839888.
Крім, того відповідачі вказували, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом, в зв'язку із чим відповідачами подані до суду заяви про застосування строку позовної давності (вважають, що строк позовної давності для оскарження договорів нерухомого майна сплив 24.03.2020).
Також в обґрунтування заперечень відповідачі зазначили про те, що 14.05.2018 Господарський суд Харківської області у справі № 922/1134/17 в межах справи про банкрутство Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдінг" розглянув по суті подану розпорядником майна Звонарьовою Ю. В. заяву про скасування реєстраційних дій та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвалою відмовив у її задоволенні; постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2020 у зазначеній справі касаційну скаргу ліквідатора Дочірнього підприємства "Енвіжн-Холдінг" залишено без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 та ухвалу господарського суду Харківської області від 14.05.2018 у справі № 922/1134/17 залишено без змін.
Посилаючись на постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 16.10.2024 у справі № 913/266/20 також зазначили, що: 1) зміни до статуту товариства не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов'язків цієї юридичної особи, які виникли раніше у зв'язку із здійсненням нею банківської діяльності в межах своєї спеціальної правосуб'єктності як банківської установи, оскільки внаслідок цього не створився новий учасник правовідносин, а отже ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888 і єдиним обсягом прав та обов'язків; 2) зміна найменування банку без попереднього погодження НБУ чи зміна організаційно-правової форми без здійснення процедури реорганізації банку в установленому банківським законодавством порядку не допускаються, тому відповідні зміни до статуту самі по собі не могли бути підставою для втрати зазначеним товариством статусу банку; отже в зазначеному судовому рішенні Верховний суд прийшов до висновку, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" - це нова назва ПАТ "Український інноваційний банк", компанія має ідентифікаційний код 05839888, а отже такий самий обсяг прав та обов'язків як і ПАТ "Український інноваційний банк". Вважають доводи позивача, викладені у позовній заяві стосовно того що ПАТ "Українська інноваційна компанія" не мала права передавати право вимоги за кредитним договором № 779 від 27.02.2012 року за договором факторингу на користь ТОВ "Оптимум Фактор", оскільки не набуло прав кредитора за договором, необґрунтованими та такими, що не відповідають законодавству України та актуальній судовій практиці, що склалась стосовно правового статусу ПАТ "Українська інноваційна компанія".
03.11.2025 місцевим господарським судом ухвалено оскаржуване рішення про часткове задоволення позовних вимог з підстав, зазначених вище.
Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційних скарг, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційних скарг виходячи з наступного.
Предметом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позов ліквідатора ДП "Енвіжн-Холдинг" про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017 та припинення права власності набувачів на відповідне нерухоме майно.
Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 Господарського процесуального кодексу України).
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29).
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ("Afanasyev v. Ukraine" (заява № 38722/02, § 75)).
Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland) зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" (Panteleyenko v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 зазначено таке:
"Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)) ".
Належність та ефективність за своєю природою є різними за змістом властивостями (критеріями) способу захисту порушених прав та інтересів, які характеризують спосіб захисту з точки зору допустимості застосування в межах судової юрисдикції з огляду на правовий характер вимоги та наявності умов до його застосування у конкретних правовідносинах (належність) та можливості за наслідком його застосування відновлення (отримання найбільшого ефекту у відновленні) порушених прав та інтересів позивача (ефективність).
Належним способом захисту порушених прав є спосіб захисту, який відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, правовій меті, якої прагне суб'єкт захисту, тоді як під ефективним способом захисту розуміється такий, що забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні).
Ураховуючи наведене, такі властивості (критерії) способу захисту як належність та ефективність не можуть вважатися тотожними за змістом, оскільки належність свідчить про відповідність способу захисту конкретній правовій ситуації (наявність умов до його застосування), натомість ефективність перш за все пов'язана з наслідками застосування способу захисту для позивача.
Ефективність оцінюється лише з точки зору інтересів позивача (особи, право якої порушено), адже йому з урахуванням принципу диспозитивності належить право самостійно обрати спосіб захисту, який на його думку, забезпечить відновлення порушеного права та саме він може визначити чи відповідає спосіб захисту його інтересам (меті, стратегії його захисту), в той час як належність передбачає з'ясування наявності закріплення такого способу захисту в законі, договорі, а у разі відсутності - відповідності його вимогам закону. Будь-який ефективний спосіб захисту є належним, проте не кожен належний спосіб захисту є ефективним.
Отже, способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.
Предметом даного позову є визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, а саме:
- від 24.03.2017 щодо нежитлових приміщень офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_1 ;
- від 24.03.2017 щодо приміщення квартири АДРЕСА_2 , укладеного між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_1 ;
- від 24.03.2017 щодо майнового комплексу (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , укладеного між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 );
- від 24.03.2017 щодо нежитлових приміщень (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ),
а також припинення права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на нерухоме майно, отримане за вказаними договорами купівлі-продажу.
Юридичними підставами позову є статті 203, 215 ЦК України, стаття 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", стаття 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Фактичними підставами позову є: відсутність у ТОВ "Оптимум Фактор" прав іпотекодержателя за договорами іпотеки та кредитним договором, у зв'язку з нікчемністю правочинів про відступленню прав за ними, що свідчить про незаконність застосування п. 6.4 відповідних договорів іпотеки та недійсність оспорюваних договорів купівлі- продажу.
Встановлення обставин щодо обрання належного та/або ефективного способу захисту має значення для повного, всебічного та об'єктивного розгляду даного позову.
У цій справі ліквідатор боржника обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017 та припинення права власності набувачів на відповідне нерухоме майно.
Тобто, фактично позовні вимоги спрямовані на повернення заставного (іпотечного) майна боржнику шляхом застосування наслідків недійсності правочину у вигляді припинення права власності набувачів на відповідне нерухоме майно та відновлення становища, яке існувало до порушення.
За висновками суду першої інстанції позивачем обрано належний спосіб захисту порушених прав шляхом визнання договорів недійсними, що в свою чергу означає наявність підстав для застосування наслідків недійсності правочину, а тому позовні вимоги про припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на нерухоме майно також є обґрунтованими.
Оскільки рішення суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу має наслідком припинення речових прав, тому з метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів боржника та кредиторів, з огляду на триваюче існування спору сторін, а також враховуючи наявні попередні судові спори щодо спірного нерухомого майна, з метою ефективного захисту порушених прав, місцевий господарський суд дійшов висновку про доцільність за фактичних обставин справи припинити право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на нерухоме майно, яке отримано ними за оспорюваними договорами купівлі-продажу нерухомого майна.
Також за висновками суду першої інстанції, позовна вимога про припинення права власності є ефективним способом правового захисту в даних конкретних обставинах господарської справи, не суперечить приписам ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а відтак є такою, що підлягає задоволенню судом.
Судова колегія зазначає, що відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України) спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша законна реалізація заінтересованою особою її прав. Самі по собі дії осіб щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень) та не є стороною цього договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Частинами 1 і 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом другим частини п'ятої статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15, від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19 та від 26.05.2023 у справі №905/77/21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2022 у справі №125/2157/19 виснувала, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Слід зауважити, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.
Разом з тим, позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Тобто у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину особою сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним, не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту лише, якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 зазначено, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов'язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов'язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).
За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов'язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов'язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв'язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України).
Отож в силу приписів частин 1, 2 ст. 216 ЦК України наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо такі завдано. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину, яка застосовується виключно до сторін правочину та не може бути проігнорована сторонами.
Відтак застосування зазначених правових наслідків полягає у поверненні сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину.
У постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 924/637/20 вказано, що вимога про визнання договору недійсним та застосування наслідків недійсності в порядку, передбаченому ст. 216 ЦК України не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї з сторін правочину за допущене іншою стороною порушення.
Зобов'язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні недійсного правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.
Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду - пункт 7.1 постанови від 16.04.2019 у справі № 910/1570/18.
Приписи частини першої статті 216 ЦК України не застосовуються як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не можуть задовольнятися позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16).
Отже, реституція обмежена можливістю застосування за суб'єктним складом - повернення майна за реституційним позовом допустиме лише від сторони недійсного правочину іншій стороні такого недійсного правочину. Якщо ж остання вже здійснила подальше відчуження спірної речі, то єдиним ефективним способом захисту прав її власника залишається віндикація - витребування речі в натурі з чужого незаконного володіння (пункт 84.4 постанови Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21).
В даному випадку ліквідатор ДП "Енвіжн-Холдинг" (боржника) пред'явив позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017, укладених між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ), ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_1 , тобто в інтересах боржника, який не є стороною оспорюваних договорів.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) викладено такі висновки: обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.
Колегія суддів зазначає, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку, передбаченому статтями 387, 388 Цивільного кодексу України (віндикаційний позов), й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України (негаторний позов).
Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, пов'язаних із позбавленням володіння, а не права володіння, яке (право) належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень (схожі за змістом висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 71), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункти 88, 97, 100), від 15.11.2023 у справі № 918/119/21).
Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц виснувала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
У пункті 104 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) наголошено на тому, що Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 вказано, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Велика Палата неодноразово звертала увагу на те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем (у спірних правовідносинах за боржником) права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (у спірних правовідносинах відповідачі 1, 2) (зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13(пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).
Отже, у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (подібний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зазначила, що враховуючи мету позову про витребування та підстави для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем) власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17). Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (такі висновки наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).
Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).
Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред'явити позов про витребування відповідного майна.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що станом на момент звернення позивача із цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції спірне нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 (відповідач 1), ОСОБА_2 (відповідач 2), ТОВ "ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ОБРІЙ" (третя особа), а саме:
- нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139407351101, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 на підставі укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. в реєстрі за №558;
- приміщення квартири АДРЕСА_5 , за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139369846101, зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 на підставі укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. в реєстрі за №559.
При цьому, відповідно до пунктів 2 договорів купівлі-продажу від 24.03.2017, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. та зареєстрованих в реєстрі за №558, 559, відчужуване нерухоме майно належить іпотекодавцю (Дочірньому підприємству "Сітронікс інформаційні технології", яке наразі є ДП "Енвіжн-Холдинг"). Сторонами зазначено, що вказані договори укладені з урахуванням вимог статті 38 Закону України "Про іпотеку" та на підставі іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. 27.02.2012 за реєстровим № 1022, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Укрінком" та Дочірнім підприємством "Сітронікс інформаційні технології" (іпотекодавець) та договору про відступлення права вимоги за цим договором, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г. 23.12.2016 за реєстровим №1538;
- майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 139327880000, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 на підставі укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_2 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. в реєстрі за №563.
Згідно з пунктом 2 цього договору відчужуване нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності. Право власності на приміщення зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 лютого 2017 року за номером запису: 19215065 на підставі іпотечного договору, посвідченого 27 лютого 2012 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. за реєстровим № 1022, зі змінами та доповненнями, та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченого 23 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г., за реєстровим №1538.
- нежитлове приміщення (у літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , за реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна: 128250180000, було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 на підставі укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_2 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І.В. в реєстрі за №564.
Згідно з пунктом 2 цього договору відчужуване нерухоме майно належить продавцю на праві приватної власності. Право власності на приміщення зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 лютого 2017 року за номером запису: 19218279 на підставі іпотечного договору, посвідченого 12 червня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Заєць І.О. за реєстровим № 735, та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченого 23 грудня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Миргородською Н.Г., за реєстровим №1537.
Разом з тим, судом встановлено, що 21.05.2020 в межах виконавчого провадження здійснено відчуження майна (нерухомого майна - нежилого приміщення (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ) з публічних торгів на користь ТОВ "Інвестиційно-будівельна компанія Обрій", та на підставі висновку № 1/26/05 від 26.05.2020 ТОВ "Бюро технічної інвентаризації" щодо технічної можливості об'єднання об'єктів нерухомого майна, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щелковим Д. М. було прийнято рішення про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на об'єкт за номером 128250180000.
Тобто, між ДП "Енвіжн-Холдинг" (боржником) та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (зареєстровані власники щодо спірного нерухомого майна) відсутні договірні відносини, на підставі яких відповідачі 1, 2 набули право власності на нерухоме майно, що перебувало у власності боржника та було предметом іпотеки.
При цьому, якщо відчужуване за договорами купівлі-продажу від 24.03.2017 (зареєстрованих в реєстрі за №558, 559) нерухоме майно належало іпотекодавцю (Дочірньому підприємству "Сітронікс інформаційні технології", яке наразі є ДП "Енвіжн-Холдинг") на час укладення оспорюваних договорів, тоді як відчужуване за договорами купівлі-продажу від 24.03.2017 (зареєстрованих в реєстрі за №563, 564) нерухоме майно було зареєстровано за ТОВ "Оптимум Фактор" на час вчинення таких правочинів.
До того ж, в подальшому нерухоме майно (нежиле приміщення (в літ. А), підвалу та першого поверху, загальною площею 1302,6 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_3 ), що було предметом договору купівлі-продажу від 24.03.2017 (зареєстрованого в реєстрі за 564), відчужено на користь третьої особи - ТОВ "Інвестиційно-будівельна компанія Обрій", та закрито розділ на об'єкт за номером 128250180000 з підстави об'єднання об'єктів нерухомого майна.
Таким чином, оскільки у цих правовідносинах власник (боржник у справі) та володілець майна ( ОСОБА_1 (відповідач 1), ОСОБА_2 (відповідач 2), ТОВ "ІНВЕСТИЦІЙНО-БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ ОБРІЙ" (третя особа)) не перебували у договірних відносинах один з одним, то позивач повинен використовувати речово-правові способи захисту, а відповідно належним та ефективним способом захисту у цьому спорі має бути звернення позивача до суду саме з вимогою про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване.
Колегія суддів зазначає про те, що визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017 недійсними не відновить становища, яке існувало до стверджуваного позивачем порушеного права боржника, оскільки повернення у власність ДП "Енвіжн-Холдинг" спірного нерухомого майна (те, чого фактично прагне досягти позивач, звертаючись з даним позовом), не є наслідком визнання таких договорів недійсними за відсутності спростування правомірності набуття права власності відповідачів на це нерухоме майно та витребування (повернення) його у власність боржника.
З огляду на встановлені обставини вимога позивача про припинення права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на нерухоме майно, отримане за оспорюваними договорами купівлі-продажу, не зможе забезпечити поновлення порушених прав позивача (боржника) на відповідне нерухоме майно.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що в разі коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (інша особа зареєструвала право в державному реєстрі прав на нерухомість) володіння, для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов, тому в даному випадку саме задоволення вимоги про витребування нерухомого майна із незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду, речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
При цьому, статус володільця буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на користь боржника спірного нерухомого майна та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності боржника на це майно.
Тобто, ліквідатор боржника, звертаючись з даними позовними вимогами в межах справи про банкрутство, обрав спосіб захисту, який не є ефективним, оскільки не відновить порушених прав боржника, а правильним захистом буде саме подання віндикаційного позову до кінцевого володільця майна - спеціальний спосіб захисту, прямо передбачений для спірних правовідносин чинним законодавством.
Більше того, за наявних обставин, задоволення такого позову може призвести до порушення прав іншої особи - набувача майна, на що, зокрема, вказує практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:
(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;
(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;
(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.
Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:
- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.
Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
У питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, ЄСПЛ визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Водночас заходи захисту, на які посилається ЄСПЛ, стосуються не лише втручання держави, а й приватних осіб, і можуть мати превентивний або виправний характер.
Так, ЄСПЛ встановив, що навіть у "горизонтальних" відносинах (тобто у відносинах, заснованими на юридичній рівності між їх учасниками) можуть бути застосовані міркування про суспільний інтерес, які передбачають накладення певних зобов'язань на державу. Тобто відповідні заходи, необхідні для захисту права власності, можуть бути застосовані у справах, пов'язаних із судовими процесами між особами чи компаніями (див. справи "Zolotas v. Greece (no. 2), 2013, § 39; Saraз and Others v. Turkey, 2021, § 70).
Коли справа стосується звичайних економічних відносин між приватними сторонами, такі позитивні зобов'язання є більш обмеженими. Тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не може тлумачитися як така, що накладає на Договірні держави будь-які загальні зобов'язання покривати борги приватних осіб.
Аналіз змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що зазначена норма не містить чітких процедурних вимог або зобов'язань процесуального характеру, що стосуються як державних органів, так і у справах між приватними сторонами. Якщо втручання у право на мирне володіння "майном" вчинене приватною особою, то для держави виникає позитивне зобов'язання забезпечити у своїй правовій системі відповідні процедури, щоб майнові права були достатньо захищені законом і щоб існували ефективні засоби правового захисту, за допомогою яких "жертва втручання" може відстояти свої права.
Так, ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що держави зобов'язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії, тобто, дозволяють національним судам і трибуналам ефективно та справедливо вирішувати спори між приватними особами (див. справи "Kotov v. Russia" [ВП], 2012, § 114; "Sovtransavto Holding v. Ukraine", 2002, § 96; "Anheuser-Busch Inc. v. Portugal" [ВП], 2007, § 83; "Freitag v. Germany", 2007, § 54; "Shesti Mai Engineering OOD and Others v. Bulgaria", 2011, § 79; "Plechanow v. Poland", 2009, § 100; "Ukraine-Tyumen v. Ukraine", 2007, § 51; "Antonopoulou v. Greece" (ріш.), 2021, § 57; "Nikolay Kostadinov v. Bulgaria", § 54).
Отже, незалежно від суб'єкта звернення до суду (чи це фізична, чи юридична особа), держава повинна забезпечувати таким особам можливість захистити свої права, в тому числі, і шляхом надання можливості звернення до суду з відповідним позовом. Наведені висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі № 910/5808/20.
Також, у рішенні від 20.05.2021 у справі "Атіма лімітед проти України" ЄСПЛ зазначив (пункти 42-44): "Посилаючись на національне законодавство, суди обґрунтували визнання недійсним права власності підприємства "Н." на акції (зокрема, підприємство "К." було приватизоване, а згодом його акції були продані з порушенням вимог національного законодавства). Тоді як таке обґрунтування могло виправдовувати втручання у право власності підприємства "Н.", підстав для втручання в право власності підприємства-заявника, третьої особи та добросовісного набувача, якій підприємство "Н." перепродало частину акцій, не було. У зв'язку із цим Суд зазначає, що, як випливає з тлумачення національними судами вищих інстанцій національного законодавства (див. пункти 22- 27 та 36), витребування акцій від підприємства-заявника, добросовісного набувача, якому були перепродані акції, могло бути можливим лише шляхом подання проти нього віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 Цивільного кодексу України. Таким чином, згідно з національним законодавством останнє положення могло бути єдиною правовою підставою для позбавлення підприємства-заявника його власності. Однак у цій справі проти підприємства-заявника такого позову подано не було. У результаті суди, вочевидь, не могли ухвалити рішення щодо прав власності підприємства-заявника та застосувати вказане положення proprio motu, тобто за відсутності такої вимоги прокурора до підприємства-заявника".
Зважаючи на наведене та враховуючи, зокрема, що рішення національних судів, які вплинули на право власності підприємства-заявника, не містили правових підстав для втручання у це право, ЄСПЛ констатував, що таке втручання не було законним у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з'ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця, зокрема за наявності зв'язків із ліквідатором продавця (їхню спільну участь в діяльності інших юридичних осіб). Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, пункт 52).
Суд апеляційної інстанції враховує, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Разом з тим, у рішенні суду першої інстанції не досліджувалося та в межах цього судового провадження не могло бути досліджено питання добросовісності набувачів спірного майна та те чи знали або могли знати такі набувачі про недобросовісну поведінку продавця, оскільки форми захисту обрані позивачем згідно його позовних вимог в даному випадку спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України.
Відтак, оскільки позивач прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння боржника, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного майна на користь боржника.
З огляду на встановлені фактичні обставини у справі, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо питання про належні способи захисту прав власника, зважаючи на відсутність договірних правовідносин між божником та володільцем майна (в даному випадку відповідачі 1, 2 та третя особа - ТОВ "ІБК ОБРІЙ"), суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обрання ліквідатором неналежного способу захисту порушеного права (визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017 та припинення права власності набувачів на відповідне нерухоме майно), оскільки в цьому випадку захист порушеного права має відбуватися шляхом заявлення вимоги про витребування спірного майна з володіння кінцевого набувача.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо правильності обраного позивачем способу захисту порушених прав з посиланням на те, що ухвалою Господарського суду Харківської області від 14.05.2018 у справі 922/1134/17 було відмовлено у задоволенні заяви розпорядника майна про скасування реєстраційних дій та витребування майна (яке є предметом спору по даній справі) з чужого незаконного володіння в зв'язку із відсутністю підстав для витребування майна, які передбачені ст. 388 ЦК України.
Натомість, постановою Верховного Суду від 27.02.2020 у справі №922/1134/17 вказану ухвалу Господарського суду Харківської області від 14.05.2018 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.12.2018 про відмову у задоволенні вимог розпорядника майна залишено без змін, однак з підстав, зазначених у мотивувальній частині даної постанови. Так, Верховний Суд зазначив, що причина відмови - неналежний суб'єкт звернення (розпорядник майна на стадії розпорядження не має таких повноважень), що означає що суд взагалі не міг розглядати питання наявності чи відсутності підстав за ст. 388 ЦК по суті, оскільки позов було заявлено неповноважною особою.
Тобто, Верховний Суд у постанові наголосив лише на обмеженні прав розпорядника майна на звернення з відповідним позовом, що не позбавляє самого власника (боржника) або ліквідатора права звернутися з аналогічним позовом.
Судова колегія зазначає, що обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Разом з тим, свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98).
У постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за наведених обставин обрання позивачем неналежного та/або неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Судова колегія враховує, що касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 26.06.2024 у справі № 904/4993/20, керуючись послідовно сформованою практикою, зауважив, що відповідно до норм статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обрання ж ним неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 904/4015/23 звернуто увагу на те, що неправильно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті (пункт 29 постанови Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 911/269/19), оскільки аналіз доказів має здійснюватися у контексті належного та ефективного способу захисту порушених прав.
Таким чином, у випадку, якщо судом встановлено, що позивач звернувся із неналежним (неефективним) способом захисту, необхідно відмовити у задоволенні позовних вимог саме з цих підстав. Дослідження позовних вимог, доказів, якими вони обґрунтовані та їх оцінка має здійснюватися у випадку звернення із належними та ефективними позовними вимогами.
У пункті 43 постанови від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підтвердила попередні висновки, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)), що в свою чергу виключає як необхідність надання судоми оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника, так і необхідність подальшого дослідження підстав позовних вимог.
Зважаючи на вказані висновки, оскільки внаслідок висновку щодо відмови у задоволенні позову з мотивів обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, інші аргументи щодо суті спору (зокрема, щодо переходу прав та обов'язків (заміни кредитора) від ПАТ "Український інноваційний банк" до ПАТ "Укрінком", нікчемності договорів про відступлення права вимоги, застосування спливу позовної давності, тощо) не можуть бути предметом оцінки в межах цього провадження.
Відтак, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна від 24.03.2017 та припинення права власності набувачів на відповідне нерухоме майно слід відмовити з підстав обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту.
Таким чином, з урахуванням доводів та вимог апеляційних скарг щодо оскарження судового рішення в повному обсязі, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позову з ухваленням в цій частині нового судового рішення, про відмову в задоволенні позовних вимог. Водночас, судове рішення у цій справі в частині відмови в задоволенні позовних вимог слід залишити без змін.
Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).
Статтею 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції у даній справі обставини та докази на їх підтвердження, перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідність рішення нормам процесуального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам статті 236 ГПК України.
Відповідно до частини 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.2 ст. 277 ГПК України).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неправильно застосовано норми матеріального права, у зв'язку з чим апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22) підлягає скасуванню в частині задоволених позовних вимог з прийняттям нового рішення про відмову в їх задоволенні.
Керуючись ст.ст. 269, 270, п. 2 ч. 1 ст. 275, ст. 277, ст. 282 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22) скасувати в частині задоволення позовних вимог про:
- визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - нежитлових приміщень офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 та припинення права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення офісу-магазину, загальною площею 328,7 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - приміщення квартири АДРЕСА_2 , укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_1 та припинення права власності на нерухоме майно - приміщення квартири АДРЕСА_2 ;
- визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24.03.2017 нерухомого майна - майнового комплексу (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" та громадянкою України ОСОБА_2 та припинення права власності на нерухоме майно - майновий комплекс (літ. Б, В), загальною площею 3310,10 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 03.11.2025 у справі №922/1134/17 (922/722/22) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 19.03.2026.
Головуючий суддя Я.О. Білоусова
Суддя О.О. Крестьянінов
Суддя В.В. Лакіза