Номер провадження № 22-ц/821/12/26 Головуючий по першій інстанції
Справа № 705/4840/16 Гудзенко В.Л.
Категорія: 301030000 Доповідач в апеляційній інстанції
Новіков О.М.
12 березня 2026 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії:
суддів Новікова О.М., Василенко Л.І., Карпенко О.В.,
за участю секретаря Костенко А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 01 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору та витребування майна з чужого незаконного володіння,-
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 17 липня 2013 року після смерті матері ОСОБА_5 набув у особисту приватну власність в порядку спадкування частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, розміром 0,0238 га з кадастровим №7110800000:02:003:0884 по вказаній адресі.
Після успадкування будинку, ОСОБА_1 переїхав в нього проживати, так як іншого житла не мав. Згодом, його дочка ОСОБА_2 , враховуючи його стан здоров'я, запропонувала йому догляд та утримання, про що на її думку необхідно було укласти відповідний договір довічного утримання. Позивач є людиною похилого віку, має поганий стан здоров'я, перебуває з 2012 року на диспансерному обліку в групі ризику при важких кардіологічних захворюваннях в Уманській міській лікарні з рекомендованим наглядом сімейного лікаря та кардіолога, а при загостренні хвороб, які тривають протягом кількох днів, потребує постійного стороннього догляду. Саме з цих причин він погодився підписати з відповідачем договір довічного утримання, оскільки бажав, щоб відповідачка проживала з ним та була поруч в момент, коли стан його здоров'я погіршується.
08 травня 2014 року позивач підписав, як він вважав, договір довічного утримання, не усвідомлюючи, що вже з цього моменту право володіння на частини житлового будинку та земельної ділянки перейде до відповідачки, вважаючи, що житло буде належати йому довічно.
Крім того, ОСОБА_1 колишній військовослужбовець і усе життя проживав та служив за межами України, внаслідок чого погано володіє рідною мовою, а договір було складено на українській мові без перекладу.
Також позивач зазначив, що не збирався та не збирається дарувати будь-кому своє єдине житло та укладати з будь-ким договір дарування, але як виявилося, не розуміючи та помиляючись в правовій природі правочину, його правових наслідках, він підписав саме договір дарування.
Після укладення договору дарування ОСОБА_1 продовжує проживати у своєму будинку та сплачувати комунальні послуги, в свою чергу відповідач добре виконувала обов'язки, які мала виконувати саме за договором довічного утримання, а саме: прала речі, купляла продукти харчування, ліки та здійснювала догляд під час хвороби. Але згодом її відношення до нього змінилось, дочка приходила додому серед ночі, спала до обіду, після чого знову кудись ішла. В послідуючому позивач запропонував їй переїхати і дізнався, що його житло та земельна ділянка вже належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування, що стало підставою для звернення до суду.
Також позивач вказав на те, що метою підписання ним договору було отримання матеріальної та іншої допомоги довічно, він не мав на меті передати своє майно у власність відповідача без отримання взаємної винагороди.
Крім того, йому стало відомо, що право власності на частину будинку вже перереєстровано з відповідача ОСОБА_2 на іншу особу, а саме на ОСОБА_3 , тому також зазначив, що власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна, та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
Керуючись такими доводами позивач просив суд визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , що укладений 08 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Животовською Н.Г.; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, загальною площею 0,0238 га з кадастровим №7110800000:02:003:0884, що знаходиться по АДРЕСА_1 , що укладений 08 травня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Животовською Н.Г.; витребувати частину житлового будинку по АДРЕСА_1 із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 ; витребувати земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, загальною прощею 0,0238га, з кадастровим №7110800000:02:003:0884, що знаходиться по АДРЕСА_1 , із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 .
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 01 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд виснував про те, що позивач не надав суду жодних доказів на підтвердження того, що при укладенні договору дарування частини житлового будинку та земельної ділянки ОСОБА_1 помилявся щодо природи цих правочинів і що ця помилка має істотне значення, як і не довів, що позивач мав намір укласти саме договір про довічне утримання (чи інший договір) та докази, які б свідчили про обговорення чи досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов саме договору довічного утримання.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд взяв до уваги умови договорів дарування, зокрема те, що сторони підтвердили дійсність намірів при їх укладенні, відповідність інтересам сторін укладення договору, вільне волевиявлення, договори не приховують іншого правочину і спрямованість договору на реальне настання наслідків, які стосуються договору дарування, а також, що нотаріусом роз'яснено наслідки укладення вказаних договорів.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що рішенням місцевого суду не з'ясовані обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення та не надана їм належна правова оцінка, судом першої інстанції порушено вимоги процесуального закону через прийняття рішення без учасників процесу, докази сторонами не досліджувалися, сторони та інші учасники були позбавлені можливості дати пояснення суду, надати суду ще якісь докази та заперечення, розгляд справи проведено таємно від учасників, які просили не розглядати справу без участі сторін, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Також просить суд апеляційної інстанції задовольнити клопотання про виклик свідків.
Апелянт зазначає, що фактично суд розглянув справу в супереч ухвали суду від 10 травня 2018 року за правилами спрощеного позовного провадження, а не загального. Скаржник вважає, що без пояснень позивача про помилку особи, яка вчиняє правочин, щодо обставин справи, які мають істотне значення, неможливо розглянути справу, якщо позов заявлено з посиланням на ст. 229 або ст. 230 ЦК України. Тому саме суд першої інстанції переклав тягар законного розгляду справи на суддів апеляційного суду.
ОСОБА_1 наголошує на тому, що під час укладання договорів дарування мала місце помилка щодо обставин, які мають значення. Позивач бажав укласти договір довічного утримання, за умовами якого відповідач доглядатиме за ним. Під час укладання оспорюваного договору дарування волевиявлення позивача не відповідало його внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Позивач ні в якому разі не мав і не має на меті позбутися нажитого та збереженого майна предків і дати можливість відповідачу, або будь-кому відчужити це майно, щоб не залишитися на вулиці і не доживати вік у злиднях.
Отже, оспорюваний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочину, оскільки внутрішня воля позивача не відповідала його зовнішньому прояву, а тому відповідно до частини першої, третьої ст. 215, частини першої статті 229 ЦК України має бути визнаним недійсним.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 погодилась з її доводами, вказала, що уклала вказаний договір дарування під впливом тяжких життєвих обставин та під тиском кредиторів.
Заслухавши учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів доходить наступних висновків.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21,від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21, від 21 лютого 2025 року у справі № 363/112/23.
Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Як вбачається із матеріалів справи та установлено судом першої інстанції, 08 травня 2014 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована) було укладено договір дарування частки будинку, зокрема частки житлового будинку з відповідною часткою надвірних споруд за номером АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0238 га, кадастровий номер якої 7110800000:02:003:0884 (а.с.10-11, т.1)
Також 08 травня 2014 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована) було укладено договір дарування земельної ділянки, зокрема земельну ділянку площею 0,0238 га, яка розташована по АДРЕСА_2 , кадастровий номер якої 7110800000:02:003:0884. (а.с. 12-13, т.1)
Договори дарування нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Животовською Н.Г. та зареєстровані за № 2228 та №1229 відповідно.
Згідно з пунктом 8 договору дарування частки будинку сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які в ньому обумовлені.
У пункту 9 договору сторони засвідчили, що у тексті цього договору зафіксовані усі істотні умови, що стосуються дарування частки будинку. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання цього договору не матимуть правового значення.
Також у пункту 11 договору визначено, що право власності у обдарованої на дарунок виникає з моменту його прийняття. Обдарована свідчить, що дарунок приймає. Прийняттям дарунку вважається одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення.
У пункті 12 договору узгоджено, що зі змістом ст.ст.182, 215-220, 225, 228, 236, 377, 655, 657, 659, 660, 717-728 ЦК України, ст. 120 ЗК України, ст.ст. 57, 59, 65 СК України, ст. 174 ПК України сторони ознайомлені.
Наявність власноручних підписів на цьому договорі у присутності нотаріуса свідчить про те, що сторони ознайомлені зі змістом договору.
Відповідно до п. 2.2. договору дарування земельної ділянки цей договір є документом, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку і вважається укладеним з дня його нотаріального посвідчення. На земельній ділянці розташована частка житлового будинку, яка відчужується за окремим договором, посвідченим Животовською Н.Г., приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області від 08 травня 2014 року за реєстровим номером 1228. (абз. 4 п. 4.1 Договору)
У пункті 4.2 договору дарування земельної ділянки сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмеженодієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому. У тексті цього договору зафіксовані усі істотні умови, що стосуються дарування земельної ділянки. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені у його тексті, після підписання цього договору не матимуть правового значення.
У пункті 6.1 договору означено, що зміст ст. 81,90,91,120,125,126,131,132,140,158,210,211 ЗК України, ст.ст.229,230,231,233,234,235,375,657 ЦК України, ст. 65 СУ України, ст. 174 ПК України сторонам роз'яснено. Сторони стверджують, що зміст цього договору та зміст зазначених у пункті 6.1 договору статей, їм зрозумілий, питань, які залишилися б нез'ясованими для кожного із них немає. (п. 6.2 договору)
Наявність власноручних підписів на цьому договорі у присутності нотаріуса свідчить про те, що сторони ознайомлені зі змістом договору.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивач не довів належними, достовірними та допустимими доказами наявність в його діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування, оскільки мав намір укласти саме договір довічного утримання.
Позивачем не спростовано його волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість викладених умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належну йому частку будинку (пункти 1, 2, 11), підтвердження того, що сторони однаково розуміють значення умов договору та його правові наслідки, правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, їх волевиявлення є вільним, відповідає внутрішній волі (абз. 9, 10 п.7), договір відповідає інтересам сторін, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому (п. 8), а також роз'яснення нотаріусом вимог законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається, (пункт 12).
ОСОБА_1 не обгрунтував, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння ним правової природи договору. Факт вчинення підпису та прописного тексту у тексті договору саме позивачем не спростовувався ним під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Позивач зазначив, що його дочка - відповідачка ОСОБА_2 переконала батька у необхідності відчуження спірної частини житлового будинку та земельної ділянки на її користь за договором, на підставі якого вона надавала б батьку повне утримання та догляд. Зважаючи на похилий вік та поганий стан здоров'я позивач погодився відчужити на користь відповідачки єдине належне йому житло, але лише за умови довічного утримання та догляду, тому підписуючи договір дарування ОСОБА_1 помилився в правовій природі правочину.
Згідно з посвідченням Серії НОМЕР_1 від 04 лютого 1994 року майор ОСОБА_1 є пенсіонером по вислузі років (а.с. 15, т.1).
На момент укладення правочину позивачу було 67 років (а.с. 7, т.1).
За відомостями витягу з медичної картки №20/667 від 27 травня 2016 року ОСОБА_1 має основне захворювання - ішемічна хвороба серця, атеросклероз аорти і коронарних артерій, хронічна недостатність кровообігу першого ступеня, гіпертонічна хвороба другого ступеня, розлитий остеохондроз хребта (а.с. 14, т.1).
Проте, сам по собі факт похилого віку позивача та наявності в нього захворювань не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки, тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними. Такі аргументи позивача жодним чином не свідчить, що він є особою з обмеженою дієздатністю, відповідного рішення суду стороною позивача надано не було. Належних та достатніх доказів щодо потреби ОСОБА_1 у сторонній допомозі та неможливості обслуговувати себе самостійно станом на час укладення договорів позивачем не надано.
Апеляційний суд враховує визнання позивачем того, що ставлення відповідача ОСОБА_2 до батька змінилося. Позивач запропонував дочці переїхати від нього, і тоді ОСОБА_1 стало відомо, що його житло та земельна ділянка вже належать відповідачці на підставі договору дарування, проте слід зауважити, що наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину.
Посилання позивача на те, що перші роки після укладання договору ОСОБА_2 сумлінно виконувала свої зобов'язання та відсутністю у зв'язку з цим сумнівів у позивача щодо правової природи укладеного між ними правочину, не є тими обставинами, які б вплинули на його волевиявлення.
Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Такі висновки неодноразово висвітлювалися у постановах Верховного Суду, застосування яких у силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України є обов'язковим.
Посилання ОСОБА_1 на відсутність у нього іншого житла та продовження використання позивачем житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, для проживання після укладення спірних договорів вірно відхилені судом першої інстанції з огляду на їх безпідставність, оскільки лише доводи позивача про те, що спірний будинок є єдиним його житлом, без доведення належними, допустимими та достатніми доказами помилки під час укладення договору, не є підставою для задоволення позову.
Позивач не довів і суд не встановив, що відповідач чинить йому перешкоди у можливості користування будинком та вчиняє дії з його виселення. Спір між сторонами не стосується втручання у право позивача на повагу до житла.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що фактична передача подарованого майна не відбулася, оскільки 30 травня 2014 року ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_4 за договорами дарування земельну ділянку, площею 0,0238 га, яка розташована по АДРЕСА_2 , кадастровий номер якої 7110800000:02:003:0884 та частки житлового будинку з відповідною часткою надвірних споруд за номером АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0238 га, кадастровий номер якої 7110800000:02:003:0884. (а.с. 26-27, 28-29, т.1) В подальшому, 16 липня 2014 року ОСОБА_4 відчужив за договорами дарування частку будинку та земельну ділянку, на якій він розташований, ОСОБА_3 (а.с. 33-34, 36-37, т.1).
Крім того, апеляційний суд критично оцінює визнання відповідачем позову ОСОБА_1 , оскільки як вірно було вказано районним судом, після укладення спірних договорів дарування відповідач відчужила набуте майно іншій особі.
Посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку із розглядом справи без участі сторін та без врахування показів свідків законності рішення районного суду не спростовують враховуючи наступне.
Положеннями ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. (частина 3 вказаної статті)
Натомість, позивач не обгрунтував поважності не подання до районного суду клопотання про виклик свідків на підтвердження обставини помилкового уявлення позивача про природу оспорюваних правочинів або ж долучення до матеріалів справи документів «тих часів», які додатково доказують доводи позовної заяви.
Щодо аргументів позивача в частині розгляду справи без участі сторін апеляційний суд зазначає, що після набрання чинності нової редакції ЦПК від 15 грудня 2017 року ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 травня 2018 року ухвалено продовжити судовий розгляд справи за правилами загального позовного провадження та розгляд справи переведено на стадію підготовчого провадження (а.с. 204-205, т.1). Тому доводи апелянта щодо розгляду судом справи за правилами спрощеного провадження апеляційним судом відхиляються.
Відповідач ОСОБА_2 у заяві від 01 червня 2018 року просила не слухати справу без її участі (а.с. 211, т.1).
Протокольною ухвалою у судовому засіданні 04 червня 2018 року районний суд визнав обов'язковою явку усіх учасників судового процесу (а.с. 209, т.1).
У заяві від 04 грудня 2018 року, 18 березня 2019 року, 22 квітня 2019 року, 20 листопада 2024 року відповідачка просила слухати справу без її участі (а.с. 231, т.1, а.с. 1, 10, 116, т.2 ).
ОСОБА_1 у заявах від 03 грудня 2018 року, 21 вересня 2020, 13 квітня 2021 року, 28 травня 2021 року просив суд розглядати справу без його участі та повідомляв про представлення його інтересів адвокатом Гейко В.А. та ОСОБА_6 (а.с. 232, т.1, а.с. 53, 68, 74 т.2 ).
В подальшому, судові засідання неодноразово відкладалися у зв'язку із відсутністю відповідача та третіх осіб, за участі представників позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
22 січня 2025 року ОСОБА_2 скерувала до суду заяву, у якій вже просила суд не розглядати справу без її участі та перенести судове засідання на іншу дату у зв'язку із хворобою малолітньої дитини без надання доказів поважності причини неявки (а.с. 177, т.2). Судове засідання 22 січня 2025 року було відкладено. До суду надана медична довідка про хворобу ОСОБА_8 з 19.01 по 28.01. 2025 року.
10 березня 2025 року від представника позивача надійшла заява про відкладення судового засідання 10 березня 2925 року на іншу дату у зв'язку із хворобою ОСОБА_1 без надання доказів поважності причини неявки (а.с. 135, т.2).
Того ж дня ОСОБА_2 скерувала до суду клопотання про відкладення справи у зв'язку із хворобою усієї родина на ГРВІ без надання доказів поважності причини неявки. Просила суд не розглядати справу без її участі (а.с. 139, т.2). Судове засідання відкладено у зв'язку з неявкою у судове засідання всіх сторін.
08 травня 2025 року ОСОБА_1 скерував до суду клопотання, у якому просив суд не розглядати справу без його участі, через незадовільний стан здоров'я просив перенести судове засідання на іншу дату без надання доказів поважності причини неявки (а.с. 151, т.2). Судове засідання було відкладено на 01 липня 2025 року.
У заяві від 30 червня 2025 року ОСОБА_2 доводить до відому суду неможливість бути присутньою на судовому засіданні у зв'язку із обтяжуючими сімейними обставинами та просить суд не розглядати справу без її участі та перенести судове засідання.
Адвокат позивача Гейко В.А. 30 червня 2025 року скерував до суду заяву про розгляд справи без його участі (а.с. 164, т.2).
Вказана хронологія призначених та відкладених судових засідань судом у зв'язку із неявкою сторін за умови неподання доказів на підтвердження поважних причин їх неявки (за виключенням довідки про хворобу дитини щодо засідання 22 січня 2025 року) підтверджує дотримання районним судом з метою повного та всебічного розгляду справи, вимог ст. ст. 223, 240 ЦПК України. Тому доводи апелянта щодо порушення судом вимог процесуального закону, ухвалення рішення без участі учасників процесу, позбавлення сторін можливості дати пояснення суду, надати ще якісь докази та заперечення, є безпідставними.
Апеляційний суд зауважує, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України), а одним із основних принципів цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом. До того ж, матеріалами справи підтверджена участь у справі представників позивача, в тому числі адвоката, який обізнаний щодо порядку подання доказів та добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, можливості участі у засіданні у режимі відеоконференції.
Таким чином, установивши, що позивач не довів обставини, на які посилався як на підставу своїх позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. Вчинення спірних договорів даруванням під впливом помилки ОСОБА_1 не доведено.
Не спростовують такого висновку і доводи відповідача ОСОБА_2 , викладені у відзиві на апеляційну скаргу а також у додаткових поясненнях самого ОСОБА_1 .
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели, або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, колегія суддів підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачає.
Керуючись ст. ст. 35, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 01 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 17 березня 2025 року.
Судді: