Справа № 320/12159/20 Головуючий у І інстанції - Панченко Н.Д.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
18 березня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Бужак Н.П., Собківа Я.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Відповідача щодо нездійснення Позивачу перерахунку та виплати пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року (відбував міру покарання в Шепетівській виправній колонії) та з 08 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року (переведений в колонію поселення на не відбутий строк);
- зобов'язати Відповідача здійснити Позивачу перерахунок та виплату пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11 жовтня 1979 року по 8 грудня 1987 року (відбував міру покарання в Шепетівській виправній колонії) та з 08 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року (переведений в колонію поселення на невідбутний строк).
Обґрунтовуючи позовні вимоги Позивач вказав, що відмова Відповідача у перерахунку та виплаті пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року, з 08 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року є незаконною та такою, що порушує права Позивача.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити його адміністративний позов.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з'ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами даної адміністративної справи, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію за віком, є непрацюючою особою.
Позивачу призначена пенсію за віком з листопада 2018 року, що підтверджується копією пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 .
Позивач звертався до Білоцерківського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України в Київській області із заявою щодо зарахування до страхового стажу періоду трудової діяльності з 11.10.1979 року по 08.12.1987 року.
Листом від 24.06.2019 № 526/3-01 Білоцерківське об'єднане Управління Пенсійного фонду України в Київській області повідомило Позивача, що його пенсія нарахована за нормами п. а ст. 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у якому визначено, що до стажу роботи зараховується будь-яка робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню або за умови сплати страхових внесків, а також робота в'язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати внесків.
Згідно довідки від 27.01.2014 року за № 611, виданої Шепетівською виправною колонією № 98, відрахування страхових внесків із заробітної плати за 1979-1987 роки не проводилось, тому підстав для зарахування до страхового стажу даного періоду немає.
28 жовтня 2020 року Позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області із заявою, в якій просив здійснити перерахунок та виплату пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11.10.1979 року по 08.12.1987 року (відбував міру покарання в Шепетівській виправній колонії) та з 08.12.1987 року по 20.11.1990 року (переведений в колонію поселення на невідбутний строк), відповіді на яку він не отримав.
Вважаючи вказану бездіяльність протиправною, Позивач звернувся до адміністративного суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відсутні відомості, що за період відбування покарання у вигляді позбавлення волі з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року (відбував міру покарання в Шепетівській виправній колонії) та з 08 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року (переведений в колонію поселення на невідбутний строк) сплачені страхові внески, вказаний період не може бути зарахований до загального трудового стажу Позивача.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його необґрунтованим з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування визначаються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).
Частиною 1 статті 24 Закону № 1058-IV визначено, що страховий стаж період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Відповідно до абзацу першого частини 2 статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з абзацом першим частини 1 статті 21 Закону № 1058-IV персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється з метою обліку застрахованих осіб, учасників накопичувальної системи пенсійного страхування та їх ідентифікації, а також накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про облік застрахованих осіб і реалізацію ними права на страхові виплати у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та накопичувальній системі пенсійного страхування.
Відповідно до статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення», в стаж роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору, а також будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків.
Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» до стажу роботи зараховується, крім іншого: будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в'язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків.
Статтею 50 Виправно-трудового кодексу України, прийнятого Верховною Радою УРСР 23 грудня 1970 року (який діяв на час відбування кримінального покарання Позивачем) передбачено, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі до трудового стажу не зараховується, крім випадків, спеціально передбачених у законі.
Після втрати чинності зазначеним кодексом, а саме 01.01.2004, набрав чинності Кримінально-виконавчий кодекс України, частиною 4 статті 122 якого встановлено, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.
Згідно з частиною 1 статті 8 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені мають право на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій відповідно до законів України.
Відповідно до Прикінцевих положень Кримінально-виконавчого кодексу України, з набранням чинності цим Кодексом втрачає чинність Виправно-трудовий кодекс України; закони України та інші нормативно-правові акти до приведення у відповідність із цим Кодексом застосовуються у частині, що не суперечить цьому Кодексу.
Відповідно до ст. 62 Закону № 1788-ХІІ основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджено порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок № 637).
Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Згідно з пунктом 12 Порядку № 637 час утримання під вартою, час відбування покарання в місцях позбавлення волі та час перебування в засланні й на примусовому лікуванні підтверджується довідками МВС і зараховується до трудового стажу за наявності документів про реабілітацію (довідки суду, органів прокуратури чи досудового розслідування про закриття кримінального провадження або довідки суду про ухвалення виправдувального вироку).
Робота в'язнів підтверджується довідкою МВС і довідкою про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Відповідно до наданої Позивачем довідок від 27.01.2014 року № 610, № 611, виданих Шепетівською виправною колонією № 98, Позивач в період з 08.10.1979 по 08.12.2987 отримував заробітну плату, проте відрахування страхових внесків із заробітної плати за 1979-1987 роки не проводилось (згідно з вимогами законодавства, яке діяло на той час).
Також, у довідці ФКУ ОИУ-1 ОУХД ГУФСИН Росії по Красноярському краю від 22.07.2019 № ОГ-24/ТО/41/18-63 вказано, що період роботи в'язнів зараховується з в стаж для призначення пенсії з 01.09.1992, проте оскільки Позивач працював під час відбування покарання в місцях позбавлення волі з 1987 по 1990 роки, зарахувати час відбування покарання в місцях позбавлення волі є неможливим, тому як облік його роботи не підлягав соціальному страхуванню.
Колегія суддів звертає увагу, що Виправно-трудовим кодекс України, який діяв у період відбування покарання Позивачем, визначалось, що час роботи під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, до трудового стажу не зараховується крім випадків, спеціально передбачених у законі.
Разом з тим, частиною 4 статті 122 Кримінально-виконавчий кодекс України встановлено, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.
Верховний Суд у постанові від 21 червня 2019 року у справі № 448/1691/16-а, вказав, що до спірних правовідносин мають бути застосовані норми статті 58 Конституції України, якою визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Особливістю спірних правовідносин є те, що на момент відбування Позивачем покарання у вигляді позбавлення волі діяли норми, які мали певні законодавчі обмеження щодо зарахування до трудового стажу робота ув'язненого у виправній установі.
Разом з цим, на момент звернення Позивача з заявою про перерахунок пенсії, діють норми Кримінально-виконавчого кодексу України, які прямо передбачають, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.
Отже, за однакових умов робота під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, одна й та сама категорія осіб ув'язнені (колишні ув'язнені), наділені різним обсягом конституційного права на пенсію, що не відповідає принципу верховенства права.
Відтак, застосовуючи приписи статті 58 Конституції України, Верховний Суд дійшов висновку, що в спірних правовідносинах підлягають застосування норми чинного Кримінально-виконавчий кодекс України.
Колегія суддів у даній адміністративний справі звертає увагу, що період роботи Позивача з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року, з 09 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року підтверджений належними та допустимими доказами, а відтак цей період підлягає зарахуванню до загального трудового стажу Позивача.
Перевіривши всі фактичні обставини справи, враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Оцінюючи інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Розглянувши доводи ОСОБА_1 , перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено при неповному з'ясуванні обставин справи та з помилковим застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.
За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження сплати відповідних судових витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію від 21.11.2020 № 25 про сплату судового збору в загальному розмірі 1 681,60 грн.
Також, на підтвердження сплати відповідних судових витрат в суді апеляційної інстанції Позивачем надано чек переказу коштів від 03.03.2025 № 39 про сплату судового збору в розмірі 2 522,40 грн.
Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області у сумі 4 204,00 грн (1 681,60 грн + 2 522,40 грн).
Керуючись ст. ст. 139, 241, 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року скасувати, прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо нездійснення ОСОБА_1 перерахунку та виплати пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року та з 09 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області (08500, Київська область, м. Фастів, вул. Саєнка Андрія, буд. 10, код ЄДРПОУ 22933548) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) перерахунок та виплату пенсії з урахуванням періоду трудової діяльності з 11 жовтня 1979 року по 08 грудня 1987 року та з 09 грудня 1987 року по 20 листопада 1990 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (08500, Київська область, м. Фастів, вул. Саєнка Андрія, буд. 10, код ЄДРПОУ 22933548) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 204 (чотири тисячі двісті чотири) грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: Н.П. Бужак
Я.М. Собків