Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/3991/2026
м. Київ Справа № 761/14537/15-ц
26 лютого 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Кирилюк Г.М.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою заявника ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 року, постановлену під головуванням судді Савчук Ю.Н., у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення судового контролю шляхом зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення у справі №761/14537/15-ц, заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ),-
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення (в порядку судового контролю за виконанням судових рішень) у справі №761/14537/15-ц, заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ).
Вимоги заяви обгрунтовані тим, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року в цивільній справі №761/14537/15-ц (провадження №4-с/761/344/2021, №4- с/761/28/2023) скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит", заінтересовані особи: державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Шеремет О.В., ОСОБА_1 на дії державного виконавця, - повернуто заявнику без розгляду.
За наслідками апеляційного та касаційного переглядів вказаної справи, додатковою ухвалою Київського апеляційного суду від 23 червня 2023 року стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції у розмірі 3200 грн.
07 липня 2023 року Шевченківським районним судом міста Києва видано відповідний виконавчий лист про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" судових витрат на правничу допомогу в розмірі 3200 грн на користь ОСОБА_1
13 липня 2023 року постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Кухарського Олександра Миколайовича за вказаним виконавчим листом відкрито відповідне виконавче провадження НОМЕР_2.
Однак, станом на час подання цієї заяви, попри усі сумлінно вчинені державним виконавцем виконавчі дії у виконавчому провадженні НОМЕР_2, вказане судове рішення про стягнення судових витрат у справі №761/14537/15-ц залишається невиконаним.
Керуючись нормами щодо обов'язковості судових рішень (ст.129-1 Конституції України, ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ст.18 ЦПК України) та,враховуючи конституційний обов'язок держави забезпечити виконання будь-якого судового рішення, яке набрало законної сили, заявник ОСОБА_1 вважав за необхідне звернутися до суду з цією заявою про зобов'язання подати звіт про виконання вказаної ухвали Шевченківського районного суду міста Києва від 03 березня 2023 року у справі №761/14537/15-ц, в порядку, встановленому статтею 453-1 ЦПК України.
При цьому, враховуючи обставини справи №761/14537/15-ц та особливий статус боржника (неплатоспроможного банку у стані ліквідації), заявник ОСОБА_1 вважав, що обов'язок подання звіту має бути покладений не на самого боржника, як на юридичну особу у стані ліквідації, а особисто на керівника боржника, як на посадову особу, від волі якої власне й залежить виконання судового рішення у цій справі. Покладення обов'язку з подання звіту особисто на керівника юридичної особи боржника передбачено частиною четвертою статті 453-2 ЦПК України, а відповідні заходи процесуального примусу, у разі відмови у прийнятті звіту або у разі його неподання, покладаються на керівника боржника відповідно до частини четвертої статті 453-4 ЦПК України.
З урахуванням наведених обставин, заявник ОСОБА_1 просив суд зобов'язати особисто керівника Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" Білай Ольгу Сергіївну (РНОКПП НОМЕР_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса місця роботи: вул. Січових Стрільців, 17, м.Київ, 04053) подати до суду звіт про виконання додаткової ухвали Київського апеляційного суду міста Києва від 23 червня 2023 року у справі №761/14537/15-ц, у тридцятиденний строк з дня отримання ухвали суду.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення судового контролю шляхом зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення у справі №761/14537/15-ц, заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) - відмовлено.
Не погоджуючись з такою ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 року у справі №761/14537/15-ц та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви стягувача про зобов'язання подати звіт про виконання ухвали Київського апеляційного суду від 23 червня 2023 року. При розгляді справи врахувати наведені у цій апеляційній скарзі правові висновки Конституційного Суду України, ЄСПЛ, Верховного Суду, а у разі відступу від них - навести мотиви такого відступу в мотивувальній частині відповідного судового рішення (постанові суду апеляційної інстанції).
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції, наведені в оскаржуваній ухвалі, не ґрунтуються на вимогах закону та не відповідають фактичним обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що позиція суду першої інстанції зводиться до того, що судове рішення про стягнення судових витрат з неплатоспроможного банку може бути виконано ліквідатором банку лише в добровільному порядку, а в примусовому порядку виконання такого рішення є неможливим в силу приписів Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Він, як стягувач у виконавчому провадженні,з такою позицією не погоджується, оскільки вона заперечує принцип обов'язковості судового рішення і безпосередньо суперечить нормам вищої (ст.ст.6, 13, та ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та найвищої (ст.ст.8, 55, 129, 129-1 Конституції України) юридичної сили.
Зазначає, що справа №761/14537/15-ц є справою про захист прав споживачів і всі похідні (заявні) провадження у цій справі, які виникли у зв'язку з виконанням судових рішень, зокрема, за скаргами на дії чи бездіяльність виконавців, за заявами в порядку виконання рішення, інші провадження з процесуальних питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у справі, перебувають в межає єдиного судового процесу про захист прав споживачів, оскільки усі ці провадження здійснюються в межах захисту прав позивача (стягувача), визначених законодавством про захист прав споживачів. Проте, суд першої інстанції помилково і безпідставно виокремлює такі наявні провадження від загального процесу про захист прав споживача, з метою штучним чином ухилитися від встановлення судового контролю за виконанням судових рішень, покладеним на суд імперативною нормою прямої дії та найвищої юридичної сили - частиною четвертою статті 129-1 Конституції України.
Не враховано судом першої інстанції, що у цій справі №761/14537/15-ц судове рішення (ухвала апеляційного суду) про стягнення з боржника на користь стягувача судових витрат у справі - не виконується саме Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, як керівником та ліквідатором банку-боржника, суб'єктом владних повноважень та суб'єктом державного сектору економіки, що охоплюється диспозицією частини четвертої статті 453-1 ЦПК України. За змістом цієї норми суд зобов'язує такого боржника подати звіт про виконання судового рішення незалежно від характеру спору, отже висновки суду першої інстанції про неможливість задоволення заяви стягувача є помилковими.
Окрім того, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що "судові витрати, які стягнуто судом з неплатоспроможного банку, не є витратами, що безпосередньо пов'язані з процедурою ліквідації банку".
Зазначає, що боржником у цій справі є неплатоспроможний банк, який відповідно до спеціального законодавства перебуває під повним та винятковим контролем Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, і протягом всього часу розгляду справи банк брав участь в процесі саме через Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та його уповноважених осіб. За таких умов відсутні підстави вважати виконання судових рішень про сплату судових витрат у цій справі "конкурсними вимогами третьої черги, не пов'язаними з ліквідацією банку", як це визначено судом першої інстанції. Навпаки, обов'язок зі сплати судових витрат безпосередньо пов'язаний з ліквідаційною процедурою і тому не може бути погашений без виконання на підставі статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
До того ж, обов'язок зі сплати судових витрат не виникає з договірних чи інших цивільних відносин між вкладником та банком, а є процесуальним обов'язком учасника справи (п.7 ч.2 ст.43, ст.ст.133-142 ЦПК України). Відповідно, процесуальний обов'язок боржника за жодних умов не може бути погашений без виконання, а стягувач, відповідно, не може бути позбавлений права на реальне виконання судового рішення про стягнення судових витрат на його користь.
Таким чином, на переконання заявника (стягувача) ОСОБА_1, відмова суду встановити судовий контроль у формі зобов'язання керівника боржника подати звіт про виконання судового рішення суперечить нормам щодо обов'язковості виконання судових рішень, зокрема, положенням статті 18 ЦПК України та статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також статті 129-1 Конституції України як норми прямої дії та найвищої юридичної сили.
Практика Конституційного Суду України та практика Європейського Суду з прав людини свідчать про наявність у держави та її органів (в тому числі й судів) не дискреційного права, а саме позитивного обов'язку забезпечити реальне виконання судового рішення.
Відсутність у заявника можливості домогтися виконання винесеного на його користь судового рішення становить втручання у право на мирне володіння майном в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції ("Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, 15.10.2009, §52).
Саме на державу покладається обов'язок вжиття усіх необхідних заходів для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, держава не виконає вимог статті 6 Конвенції - "Coniineesooll S.A. проти Португалії", №35382/97, 06.04.2000, §23; "Глоба проти України", №15729/07, 05.07.2012, §27.
Заявник ОСОБА_1 просить суд апеляційної інстанції врахувати правовий висновок Верховного Суду, викладений в постановах від 28 травня 2019 року у справі №905/2458/16 (ЄДРСР №82294154, пункт 23), від 28 травня 2019 року у справі №910/11965/16 (ЄДРСР №82249342, пункт 32), а саме: принцип обов'язковості судового рішення та обов'язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов'язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин справи, враховувати, чи сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі і судом) виконанню остаточного судового рішення, чи навпаки, перешкоджає такому виконанню [...] Оцінка обставин справи, доводів учасників процесу та висновки, зроблені на підставі такої оцінки, - не можуть бути на користь обставин, які спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення.
Врахуванню також підлягає правовий висновок Верховного Суду, викладений в постановах від 15 лютого 2024 року у справі №904/4370/22 (ЄДРСР №117009985, пункт 3.8), від 06 грудня 2023 року у справі №911/862/22 (ЄДРСР №115442922, пункт 24), від 26 червня 2023 року у справі №925/731/18 (ЄДРСР №111833181, пункт 4.11), від 07 грудня 2022 року у справі №908/309/21 (ЄДРСР №107962578, пункт 169), від 04 листопада 2021 року у справі №907/416/21 (ЄДРСР №100816813), від 12 серпня 2021 року у справі №908/309/21 (ЄДРСР №98946767, пункт 74), а саме: при виконанні судових рішень слід керуватися інтересами стягувача, оскільки стягувач вправі очікувати від держави вчинення всіх дій, які би наближали його до виконання судового рішення. У цьому сенсі наявність невиконаного судового рішення не вселятиме стягувачеві надію, що Україна, як держава робить усе, аби наблизити стягувача до бажаної ним законної мети - виконання судового рішення як стадії реалізації права стягувача на справедливий суд у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду є обов'язковими до врахування судами в силу частини четвертої статті 263 ЦПК України, частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
У відзиві на апеляційну скаргу представник заінтересованої особи: Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» - Павликівський Володимир Іванович апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити без задоволення, ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2025 року - без змін.
Зазначає, що додаткова ухвала Київського апеляційного суду від 23 червня 2023 року у справі № 7611/14537/15 не стосується захисту прав стягувача як споживача фінансових послуг. Згідно змісту вказаної ухвали підставою подання скарги АТ «Банк «Фінанси та Кредит» були дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення про стягнення витрат на правову допомогу з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» всупереч вимогам пункту 4 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», а тому характер даних правовідносин не стосується жодного із пунктів зазначених у статті 453-1 ЦПК України, за якими суд може зобов'язати боржника подати звіт про виконання судового рішення.
Окрім цього, правовою підставою для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є наявність об'єктивних підтверджених належними і допустимими доказами підстав вважати, що за відсутності такого заходу судового контролю рішення суду залишиться невиконаним або для його виконання доведеться докласти значних зусиль. При цьому суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов'язків згідно із судовим рішенням та можливості боржника їх виконати.
Вказує, що в матеріалах виконавчого провадження ВП НОМЕР_2, що знаходяться за ідентифікатором доступу наявні виключно запити до органів ДПС про наявність відкритих рахунків та відповіді на такі запити з інформацією про відкриті рахунки а також інформація з державних реєстрів стосовно наявності зареєстрованих за боржником прав на рухоме майно. Доказів вчинення будь-яких інших дій спрямованих на примусове стягнення коштів матеріали виконавчого провадження не містять, а тому відсутні підстави вважати, що державним виконавцем було вичерпано загальний (примусовий) порядок виконання судового рішення, визначений Законом України «Про виконавче провадження».
Вказане судове рішення є рішенням майнового характеру та встановлює спосіб його виконання виключно шляхом стягнення коштів з боржника на користь стягувача, тобто, його виконання у примусовому порядку в силу повноважень державного виконавця визначених Законом України «Про виконавче провадження» не залежить від дій боржника та може бути виконане без його участі.
Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.03.2020 у справі № 539/3406/17, правовою підставою для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення є невиконання рішення суду без поважних причин. При цьому суд, встановлюючи строк для подання звіту, повинен враховувати особливості покладених обов'язків згідно із судовим рішенням та можливості боржником їх виконати.
ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»,перебуваючи в процедурі ліквідації, в силу положень ч.2 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», позбавлений можливості позачергового відшкодування витрат на правову допомогу шляхом добровільного перерахування коштів на рахунок стягувача чи органу державної виконавчої служби, оскільки витрати на правову допомогу, які стягнуто судом з неплатоспроможного банку, не є витратами, що безпосередньо пов'язані з процедурою ліквідації банку, а відтак, вказані витрати не підлягають включенню до кошторису витрат неплатоспроможного банку.
Застосування заходів судового контрою у такому випадку є невиправданим, адже причини невиконання судового рішення є об'єктивними і заходи судового контролю не спричинять досягнення легітимної мети від судового рішення, а навпаки будуть використовуватися як елемент тиску та спонукати до порушення закону.
Серед іншого, Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» регулює порядок розрахунку з кредиторами банку, а саме, в порядку черговості, визначеної статтею 52 вказаного Закону і виконання судового рішення про стягнення з банку коштів має враховувати такі приписи закону.
Вказує, що будь-які наміри та умисел на ухилення від виконання рішення суду у даній справі у керівника ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відсутні. Натомість, подана стягувачем заява про зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення за своїми наслідками фактично спрямована зобов'язати керівника боржника ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» вчинити необхідні дії стосовно перерахування витрат ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу без врахування вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Стаття 453-1 Цивільного процесуального кодексу України чітко вказує, що суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов'язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Відтак, прохання заявника (стягувача) стосовно зобов'язання саме керівника подати звіт суперечить положенням процесуального закону та є неприйнятним.
В судовому засіданні апеляційного суду заявник ОСОБА_1 повністю підтримав доводи своєї апеляційної скарги та просив скаргу задовольнити, скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м.Києва від 22 жовтня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задволення його заяви.
Представник заінтересованої особи Публічного акціонерного товариства « Банк «Фінанси та Кредит» адвокат Павликівський Володимир Іванович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив апеляційну скаргу залишити без задволення, а оскаржувану ухвалу суду - залишити без змін.
Представник заінтересованої особи: Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у м.Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції ( м.Київ) в судове засідання не з?явився. Про день та час розглялду справи апеляціцйним судом повідомлений у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у його відстуності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року у справі №761/14537/15-ц скаргу ОСОБА_1 на дії державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Щеремета О.В., заінтересована особа (боржник) Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Білай О.С., повернуто заявнику без розгляду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 06.06.2023 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Білай О.С. на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року у справі за скаргою ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на дії державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Щеремет О.В., відмовлено.
Додатковою ухвалою Київського апеляційного суду від 23 червня 2023 року стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 витрати, понесені на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 3 200,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління МЮ (м. Київ) Кухарським О.М. 13.07.2023 року винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого документу - виконавчого листа №761/14537/15-ц, виданого 07.07.2023 року Шевченківським районним судом м. Києва, відповідно до якого стягнуто з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції у розмірі 3200,00 грн.
Відповідно до відомостей, які містяться в Автоматизовані системі виконавчих проваджень, станом на 24.01.2025 рокувиконавче провадження № НОМЕР_2 не завершено.
Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення судового контролю шляхом зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення у справі №761/14537/15-ц, заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ),-, суд першої інстанції посилався на те, що стягнуті з ПАТ «Банк «Фінанси і кредит» на користь ОСОБА_1 за рішенням суду грошові кошти вважаються безспірними вимогами. Однак навіть безспірні вимоги задовольняються в процедурі ліквідації в порядку черговості, встановленої законом, в даному випадку, ст.52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відтак, неможливість державного виконавця стягнути з банку в примусовому порядку судові витрати на правничу допомогу, понесені ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, безпосередньо пов'язана із законодавчим обмеженням і, на підставі ч. 1 ст. 453-1 ЦПК України, суд не вправі втручатися в черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів, визначений ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 рокувідповідає.
Відповідно до ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами Іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно до положень ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Із наведеного слідує, що рішення суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи.
Згідно ст.129-1 Конституції України держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд
Так, судовий контроль за виконанням судових рішень встановлено розділом VII ЦПК України.
Відповідно до вимог ст.447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
З такою скаргою стягувач до суду не звертався.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 453-1 ЦПК України суд, який розглянув справу, як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов'язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення в цивільних справах: 1) що виникають із трудових правовідносин; 2) що виникають із сімейних правовідносин; 3) щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення; 4) щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду; 5) щодо відшкодування моральної шкоди; 6) щодо захисту прав споживачів; 7) щодо захисту честі, гідності та ділової репутації; 8) в інших спорах немайнового характеру.
Аналізуючи наведену норму процесуального закону, суд звертає увагу, що перелік цивільних справ, у яких може бути зобов'язано боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, є вичерпним та містить чіткий перелік категорій справ за виключенням ч. 4 ст. 453-1 ЦПК України (спори немайнового характеру).
З матеріалів справи вбачається, що у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 примусове виконання судового рішення (ухвали суду про стягнення судових витрат на правничу допомогу)здійснюється у справі за результатами розгляду скарги на бездіяльність державного виконавця, поданої в порядку судового конролю за виконанням рішення у справі №761/14537/15-ц, в порядку визначеному статтями 447-1 - 450 ЦПК України, що не підпадає під перелік цивільних справ, визначених ч.1 ст.453-1 ЦПК України.
Той факт, що первісне рішення суду винесено у цивільній справі №761/14537/15-ц, яка підпадає під категорію спорів щодо захисту прав споживачів, обгрунтовано судом першої інстанції не взято до уваги, оскільки вказане рішення суду в частині стягнення суми вкладу повністю виконано, а можливість зобов'язання боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання додаткового судового рішення про стягнення судових витрат процесуальним законом не передбачена.
У відповідності до ч.2 ст.453-2 ЦПК України за наслідками розгляду заяви суд постановляє ухвалу про її задоволення або відмову у задоволенні та зобов'язання боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
З огляду на викладене,колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог заяви ОСОБА_1 , оскільки дана справа не відноситься до переліку цивільних справ, у яких може бути зобов'язано боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Доводи апеляційної скарги про те, що цивільна справа №761/14537/15-ц, предметом спору в якій було стягнення з Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» коштів, є справою про захист прав споживача фінансових послуг, тобто підпадає під дію пункту 6 частини першої статті 453-1 ЦПК України, колегія суддів відхиляє, оскільки, як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, в рамках відкритого виконавчого провадження № 72233519здійснюється примусове виконання судового рішення (ухвали суду про стягнення судових витрат на правничу допомогу), яке ухвалено за результатами розгляду скарги на бездіяльність державного виконавця, поданої в порядку судового контролю за виконанням рішення у справі №761/14537/15-ц, в порядку, визначеному статтями 447-1 - 450 ЦПК України, а не в порядку позовного провадження регламентованого розділом ІІІ ЦПК України.
Вимога заявника (стягувача), що міститься також в доводах апеляційної скарги, стосовно зобов'язання саме керівника (ліквідатора банку-боржника) Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" Білай О.С. подати звіт про виконання судового рішення, який, на думку заявника (стягувача), не виконує судове рішення у справі №761/14537/15-цпро стягнення з боржника на користь стягувача судових витрат, не узгоджується з положенням процесуального закону- статті 453-1 ЦПК України, якою передбачено, що суд, який розглянув справу як суд першої інстанції, за письмовою заявою стягувача може зобов'язати боржника подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що суб'єктний склад сторін, як у справі № 761/14537/15-ц, так і у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 залишився незмінним, а саме: боржник Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" та стягувач ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги заявника ОСОБА_1 про те, що встановлення судового контролю у формі зобов'язання керівника боржника подати звіт про виконання судового рішення є єдино можливою формою ефективного судового контроля у цій справі, були предметом перевірки судом першої інстанції, їм надана належна оцінка, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» перебуває в процедурі ліквідації.
Згідно з п. 1,3,9 ч.2 ст.46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, наглядової ради і правління) та органів контролю (внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку; строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; заміна кредитора у зобов'язанні банку не змінює черговості задоволення акцептованих вимог кредиторів, визначених статтею 52 цього Закону.
Зі змісту вказаної статті закону випливає, що мораторій на задоволення вимог кредиторів під час ліквідаційної процедури не діє, однак задоволення таких вимог здійснюється виключно в порядку черговості, встановленої ст.52 Закону.
Положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не надано визначення терміну « безспірні вимоги кредиторів», а за змістом ч.9 ст.36 Закону дія Кодексу України з процедур банкрутства на банки не поширюється.
В редакції раніше чинного Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та відповідно до викладеного в постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року (cправа № 904/10560/17) висновку - безспірні вимоги кредиторів - грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження, згідно з яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. До складу цих вимог, у тому числі щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції.
Таким чином суми, стягнуті з ПАТ «Банк «Фінанси і кредит» на користь ОСОБА_1 за судовим рішенням, вважаються безспірними вимогами. Однак, навіть безспірні вимоги задовольняються в процедурі ліквідації в порядку черговості, встановленої законом, в даному випадку, ст.52 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Частина 1 статті 52 вказаного Закону встановлює черговість спрямування Фондом коштів на задоволення вимог кредиторів.
Кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, інвестування тимчасово вільних коштів банку в державні цінні папери, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів за умови достатності коштів для забезпечення процедури ліквідації в такій черговості:
1) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян;
2) грошові вимоги щодо заробітної плати, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;
3) вимоги за вкладами фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), крім вимог, за якими Фонд не відшкодовує кошти відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону, у межах граничного розміру відшкодування коштів, у тому числі вимоги за вкладами фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців) на суму наданої фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку;
4) вимоги вкладників - фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов'язаними особами банку, у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом;
5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування, а також для забезпечення повернення банкнот і монет, переданих Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними;
6) вимоги фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), які не є пов'язаними особами банку, платежі яких або платежі на ім'я яких заблоковано;
7) вимоги Фонду на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду, а також на суму заборгованості із сплати зборів, пені та/або штрафів до Фонду, нарахованих до дня, що передує дню запровадження процедури ліквідації, та вимоги інших вкладників, які не є пов'язаними з банком особами, юридичних осіб - клієнтів банку, які не є пов'язаними з банком особами;
8) інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом;
9) вимоги кредиторів банку (фізичних осіб, у тому числі фізичних осіб - підприємців, а також юридичних осіб), які є пов'язаними особами банку;
10) вимоги за субординованим боргом;
11) вимоги за інструментами з умовами списання/конверсії.
Отже, пункт 3 частини 1 статі 52 Закону визначає, що вимоги за вкладами фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців), крім вимог, за якими Фонд не відшкодовує кошти відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону, у межах граничного розміру відшкодування коштів, у тому числі вимоги за вкладами фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб - підприємців) на суму наданої фінансової підтримки приймаючому або перехідному банку, тобто, кредиторські вимоги ОСОБА_1 до банку, відповідно до п.3 ч.1 ст.52 Закону,належать до вимог третьої черги.
Таким чином, задоволення кредиторських вимог заявника до банку з недотриманням черговості вважалося б порушенням вимог зазначеної статті Закону щодо черговості задоволення вимог кредиторів та призвело б до порушення прав інших акцептованих вимог кредиторів.
Відповідно до ч.2 ст.52 Закону оплата витрат банку, пов'язаних із здійсненням процедури ліквідації, у тому числі витрат Фонду, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури банку (управлінням майном (активами), продажем майна (активів) та іншими витратами), проводиться позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат банку, затвердженого Фондом. До таких витрат, зокрема, належать: 1) витрати на опублікування оголошення про ліквідацію банку, відкликання банківської ліцензії та інформації про продаж майна (активів) банку; 2) витрати, пов'язані з утриманням і збереженням майна (активів) банку; 3) витрати на проведення оцінки та продажу майна (активів) банку; 4) витрати на проведення аудиту; 5) витрати на оплату послуг осіб, залучених Фондом для забезпечення здійснення покладених на Фонд повноважень; 6) витрати на виплату вихідної допомоги звільненим працівникам банку; 7) витрати Фонду, пов'язані з здійсненням тимчасової адміністрації та/або ліквідації банку.
Отже, ПАТ «Банк «Фінанси і кредит», перебуваючи в процедурі ліквідації, в силу положень ч.2 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», позбавлений можливості позачергового відшкодування витрат на правову допомогу шляхом добровільного перерахування коштів на рахунок стягувача чи органу державної виконавчої служби, оскільки витрати на професійну правничу допомогу, які стягнуто судом з неплатоспроможного банку, не є витратами, що безпосередньо пов'язані з процедурою ліквідації банку, а відтак, не можуть стягуватися позачергово.
При цьому, суд на підставі ч. 1 ст. 453-1 ЦПК України, не вправі втручатися в черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів, визначений ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги про те, що під час розгляду даної справи суд повинен врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 28 травня 2019 року у справі №905/2458/16 (ЄДРСР №82294154, пункт 23), від 28 травня 2019 року у справі №910/11965/16 (ЄДРСР №82249342, пункт 32), від 15 лютого 2024 року у справі №904/4370/22 (ЄДРСР №117009985, пункт 3.8), від 06 грудня 2023 року у справі №911/862/22 (ЄДРСР №115442922, пункт 24), від 26 червня 2023 року у справі №925/731/18 (ЄДРСР №111833181, пункт 4.11), від 07 грудня 2022 року у справі №908/309/21 (ЄДРСР №107962578, пункт 169), від 04 листопада 2021 року у справі №907/416/21 (ЄДРСР №100816813), від 12 серпня 2021 року у справі №908/309/21 (ЄДРСР №98946767, пункт 74), колегія суддів виходить з наступного.
Згідно вимог ч.3 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив, тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто, однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Проаналізувавши вказані вище постанови Верховного Суду у справах №905/2458/16 (ЄДРСР №82294154, пункт 23), №910/11965/16 (ЄДРСР №82249342, пункт 32), №904/4370/22 (ЄДРСР №117009985, пункт 3.8),на які послався апелянт, колегія суддів дійшла висновку, що зі змісту перелічених судових рішень вбачається, що наведені в них висновки Верховного Суду стосуються застосування норм права у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у справі, яка переглядається (№761/14537/15-ц), оскільки названі справи суттєво відрізняються, як за предметом спору, так і за обставинами справи, встановленими судами, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення, що виключає подібність названих справ.
Відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для їх застосування у справі, яка переглядається (№761/14537/15-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені заявником ОСОБА_1 ом в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 року постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги заявника ОСОБА_1 .
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу заявника ОСОБА_1 залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу заявника ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 22 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий: Судді: