Окрема думка
головуючого судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
ОСОБА_1
справа № 751/10686/23
провадження № 51-509 км 25
12 березня 2026 року колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було розглянуто у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження № 62023100110000181 за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366-2 КК України, за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_5 на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 11 листопада 2024 року.
За результатами касаційного розгляду касаційну скаргу прокурора було залишено без задоволення, а ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 11 листопада 2024 року стосовно виправданої ОСОБА_4 - без зміни.
З наведеним вище рішенням колегії суддів суду касаційної інстанції не погоджуюсь, виходячи з такого.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 413 КПК України під неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, розуміється: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню.
Статтею 370 КПК України визначено, що судове рішення, серед іншого, має бути законним, тобто ухваленим компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Як видно з вироку, місцевий суд визнав ОСОБА_4 невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366-2 КК України та виправдав у зв'язку із недоведеністю в її діях складу інкримінованого кримінального правопорушення.
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги прокурора та залишаючи виправдувальний вирок стосовно ОСОБА_4 без зміни, з огляду на зміст наявних у справі доказів, серед іншого, вказав на обґрунтованість висновків місцевого суду про доведеність саме умисного внесення ОСОБА_4 недостовірних відомостей до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - Декларація) на загальну суму 1 057 286,65 грн, що охоплюється диспозицією ч. 1 ст. 366-2 КК України (об'єктивна сторона кримінального правопорушення).
Водночас, посилаючись на зміст Закону України «Про внесення змін до деяких законів України про визначення порядку подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 3384-ІХ), суд апеляційної інстанції зазначив, що, оскільки:
- 24 листопада 2022 року, тобто в період воєнного стану, ОСОБА_4 подала щорічну Декларацію за 2021 рік;
- 12 жовтня 2023 року набув чинності Закон № 3384-ІХ;
- 18 жовтня 2023 року ОСОБА_4 звернулась з клопотанням до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) про надання їй можливості подати виправлену Декларацію;
- 20 жовтня 2023 року обвинувачена подала виправлену щорічну Декларацію за 2021 рік, зазначивши у розділі 11 доходи її чоловіка ОСОБА_6 у виді заробітної плати у розмірі 803 265 грн та пенсії у розмірі 102 471 грн, а всього на загальну суму 905 735,76 грн,
то ОСОБА_4 обґрунтовано скористалася приписами цього Закону та добровільно, дотримуючись визначеного порядку, подала виправлену щорічну Декларацію за 2021 рік, а тому в такому випадку відсутні всі елементи об'єктивної сторони інкримінованого злочину.
Мотивуючи свою позицію, суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення, передбачені ч. 2 ст. 2 Закону України «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII), зауважив таке:
- зміни до Закону № 1700-VII, які були внесені Законом № 3384-ІХ, фактично пом'якшують відповідальність декларантів, шляхом надання їм можливості подання виправлених Декларацій;
- внесення законодавчих змін Законом України № 3384-ІХ в частині виправлення Декларацій, поданих в умовах воєнного стану, які об'єктивно не залежали від ОСОБА_4 , дозволило останній проаналізувати їх зміст та виправити недостовірні відомості, в частині одержаного її чоловіком доходу за 2021 рік;
- Закон № 3384-ІХ жодних обмежень чи виключень за суб'єктним складом не містить, оскільки визначальним для можливості подання декларантом виправленої Декларації є її подання у період з 24 лютого 2022 року по 11 жовтня 2023 року (обвинувачена ОСОБА_4 подала Декларацію за 2021 рік - 24 листопада 2022 року);
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов переконання, що подача обвинуваченою ОСОБА_4 виправленої Декларації, відповідно до Закону № 3384-ІХ, є підставою, що пом'якшує кримінальну відповідальність, а тому погодився зі змістом вироку в частині висновку місцевого суду про те, що у цій справі має місце внесення до Декларації завідомо недостовірних відомостей, які відрізняються від достовірних на суму менше ніж 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що на день постановлення судом рішення не є кримінально караним діянням.
Однак, на мою думку, така позиція суду апеляційної інстанції, є передчасною, з огляду на таке.
Законом № 3384-ІХ було внесено зміни до Закону № 1700-VII та викладено зміст ст. 45 в новій редакції, згідно з якою у разі самостійного виявлення суб'єктом декларування у Декларації недостовірних відомостей після спливу терміну для подання виправленої Декларації, передбаченого абз. 1 цієї частини, але до початку проведення НАЗК повної перевірки цієї Декларації, суб'єкт декларування може звернутися до Національного агентства з листом з поясненням причин, що призвели до внесення недостовірних відомостей та неподання виправленої Декларації у зазначений термін, додавши підтвердні документи. Подані суб'єктом декларування таким чином відомості мають бути розглянуті Національним агентством під час повної перевірки цієї Декларації.
Положеннями ч. 1 ст. 366-2 КК України в редакції Закону від 29 червня 2021 року № 1576-IX (яка інкримінувалася ОСОБА_4 ) передбачено кримінальну відповідальність за умисне внесення суб'єктом декларування завідомо недостовірних відомостей до екларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», якщо такі відомості відрізняються від достовірних на суму від 500 до 2000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Статтею 1 КК України встановлено, що кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КПК України закон України про кримінальну відповідальність - законодавчі акти України, які встановлюють кримінальну відповідальність.
При цьому аналіз змісту Закону № 3384-ІХ свідчить про те, що його норми не відповідають наведеному вище визначенню.
Так, відповідно до положень ст. 3 КК України законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 цієї статті). Кримінальна протиправність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом (ч. 3 цієї статті). Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 цієї статті). Зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або до кримінального процесуального законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення (ч. 6 цієї статті).
Системний аналіз вказаних норм свідчить про те, що поняття «закон України про кримінальну відповідальність» визначається виключно приписами КК України. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність є кодифікованим законом, а єдиним джерелом кримінального права - КК України. Будь-які інші правові акти не входять до системи кримінального законодавства. При цьому зазначені положення фактично відображають принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що тільки КК України визначає, що є злочином, а також умови, за яких можливе звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання та інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину.
Рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 встановлено, що кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно - правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випадку - диспозиція його норм, змін не зазнає. Тобто нормативно-правові акти інших галузей права, які не вносять змін до закону України про кримінальну відповідальність, не є законами, що пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність.
Аналогічна правова ситуація щодо можливості пом'якшення або скасування кримінальної відповідальності на підставі інших нормативно-правових актів, була висвітлена у постанові об'єднаної палати Касаційного кримінального суду в складі Верховного Суду від 24 лютого 2025 року у справі № 552/4770/19 (провадження № 51 - 1524 кмо 24).
Так, у зазначеному рішенні Верховний Суд вказав, що бланкетна диспозиція кримінально-правової норми називає або описує кримінальне правопорушення, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість такої диспозиції полягає у тому, що визначена у ній норма має загальний і конкретизований зміст.
Загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документною формою відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу України і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті статті. Саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов'язане визначення кримінальним законом діяння як правопорушення та встановлення за нього кримінальної відповідальності.
Натомість конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом. Зміни, що вносяться до нормативно-правових актів, посилання на які містить бланкетна диспозиція, не змінюють словесно-документну форму кримінального закону. Кримінально-правова норма залишається незмінною. Отже, кримінальний закон у такому разі не можна вважати новим - зміненим законом.
Отже з формальної точки зору Закон № 3384-ІХ не вносить змін до КК України, оскільки такі можуть мати місце виключно на підставі законів про внесення змін до КК України, при цьому Закон № 3384-ІХ, виходячи з його змісту, вносить зміни лише до Закону № 1700-VII, який фактично регулює адміністративно-правові відносили у сфері протидії корупції.
Разом з цим загальний зміст бланкетної диспозиції ст. 366-2 КК України, який полягає в умисному внесенні суб'єктом декларування завідомо недостовірних відомостей до Декларації, з матеріальної точки зору також залишився незмінним, оскільки Закон № 3384-ІХ змінив лише конкретизований зміст вказаної норми кримінального закону (процедурні правила подання та виправлення Декларації).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
Однак, з огляду на зміст Закону № 3384-ІХ, останній лише створює нові можливості для виправлення Декларації в адміністративно-правовому порядку, але не змінює кримінально-правовий статус особи, яка вчинила діяння, передбачене ст. 366-2 КК України, не виключає кримінальну протиправність діяння, не змінює кваліфікацію вчиненого, не зменшує покарання та не створює нових підстав для звільнення від кримінальної відповідальності.
Тобто, особа, яка скористалася своїм правом на подання виправленої Декларації за Законом № 3384-ІХ (в контексті даного кримінального провадження), як і раніше підлягає кримінальній відповідальності за ст. 366-2 КК України.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 4 КК України часом вчинення кримінального правопорушення визначається час вчинення особою установленої кримінальним законом дії чи бездіяльності. При цьому злочин, передбачений ч. 1 ст. 366-2 КК України уважається закінченим у момент подання Декларації із завідомо недостовірними відомостями (для ОСОБА_4 - 24 листопада 2022 року).
Отже, подання виправленої Декларації є реалізацією адміністративно-правового механізму і не виключає факту попереднього подання недостовірних відомостей.
Водночас наступне виправлення ОСОБА_4 . Декларації (20 жовтня 2023 року) фактично може уважатися її посткримінальною поведінкою, яка не усуває факту вчинення злочину та може бути врахована як обставина, що пом?'якшує покарання (ст. 66 КК України).
Інший підхід означав би, що будь-яка посткримінальна поведінка, спрямована на усунення наслідків кримінального правопорушення, виключає кримінальну відповідальність, що суперечить загальним засадам кримінального права.
Беручи до уваги зазначене вище, доходжу висновку, що Закон № 3384-ІХ не є законом України про кримінальну відповідальність, а його норми не вносять змін до КК України, КПК України чи КУпАП, а тому, на мою думку, доводи касаційної скарги прокурора про те, що цей Закон, в силу ст. 3 КК України, не може пом'якшувати, усувати чи скасовувати кримінальну відповідальність особи за скоєння кримінального караного діяння, передбаченого ст. 366-2 КК України, є обґрунтованими.
Крім того, зауважую, що Закони № 3384-ІХ та № 1700-VII визначають право суб'єкта декларування на звернення до НАЗК та подання виправленої Декларації лише у випадку самостійного виявлення цим суб'єктом у Декларації недостовірних відомостей уже після спливу установленого законодавством строку, але до початку проведення НАЗК повної перевірки цієї Декларації.
Ураховуючи вказане, а також з огляду на зміст оскаржуваної ухвали, уважаю переконливими доводи касаційної скарги прокурора про те, що суд апеляційної інстанції, проігнорував часові межі між поданням ОСОБА_4 щорічної Декларації за 2021 рік (24 листопада 2022 року), повідомленням їй про підозру за ч. 1 ст. 366-2 КК України (12 вересня 2023 року) та поданням нею виправленої декларації (20 жовтня 2023 року), а також те, що обвинувачена 03 квітня та 16 червня 2023 року заходила до ЄДРД та здійснювала перегляд поданих нею відомостей за 2021 рік, що давало їй можливість виявити недостовірні відомості й самостійно звернутися до НАЗК, що, на думку сторони обвинувачення, свідчить про спробу обвинуваченої, таким чином уникнути кримінальної відповідальності.
Також хочу звернути увагу на те, що згідно з положеннями Закону № 1700-VII, виконуючи передбачену законодавством функцію контролю із запобігання корупції, НАЗК уповноважене здійснювати повну перевірку Декларацій, поданих суб'єктами декларування (ст. 51-3 цього Закону), а також моніторинг способу життя суб'єктів декларування (ст. 51-4 цього Закону).
Водночас, виходячи зі змісту зазначених положень, НАЗК у разі:
- встановлення за результатами повної перевірки Декларації відображення у ній недостовірних відомостей, повідомляє спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції (ч. 2 ст. 51-3 Закону №1700-VII);
- виявлення за результатами моніторингу способу життя суб'єкта декларування ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, інформує про це спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції (абз. 3 ч. 4 ст. 51-4 Закону №1700-VII).
Згідно зі ст. 1 Закону № 1700-VII спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції - органи прокуратури, Національної поліції, Національне антикорупційне бюро України, НАЗК.
Положеннями ч. 1 ст. 214 КПК України установлено, що слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати досудове розслідування.
Беручи до уваги зазначене вище, зауважую, що:
- застосування положень, передбачених Законом № 3384 можливе у випадку самостійного виявлення суб'єктом декларування недостовірних відомостей у Декларації до початку проведення НАЗК її повної перевірки;
- відкриття кримінального провадження на підставі повідомлення НАЗК у порядку ст. 51-3 чи ст. 51-4 Закону №1700-VII, та проведення досудового розслідування, з огляду на зміст кримінального та кримінального процесуального законодавства, несе в собі більш суттєві правові наслідки, ніж перевірки НАЗК з метою контролю із запобігання корупції, оскільки внесення відомостей до ЄРДР фактично може бути наслідком або наступним етапом за наслідками проведених НАЗК повної перевірки Декларації чи моніторингу способу життя суб'єкта декларування.
Таким чином, уважаю, що суд апеляційної інстанції під час постановлення рішення, пославшись на зміни, внесені до законодавства у сфері запобігання корупції, не надав належної оцінки правовим обставинам справи, визначеним ст. 3 КК України, ст. 5 КПК України, а також повною мірою не урахував зміст наведених вище положень матеріального закону та практики Верховного Суду і Конституційного Суду України, чим допустив порушення, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України.
Зазначені порушення, на моє переконання, перешкодили суду апеляційної інстанції ухвалити законне й обґрунтоване рішення, та, у свою чергу, призвели до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність (ст. 413 КПК України), що з огляду на положення п. 2 ч. 1 ст. 438, п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК України, є підставою для скасування оскаржуваної ухвали та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Суддя ОСОБА_1