16 березня 2026 року
м. Київ
справа № 344/9762/16
провадження № 61-9660св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня
2024 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Пнівчук О. В., Томин О. О. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна (квартири) з чужого незаконного володіння,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулася з позовом в якому просила витребувати від ОСОБА_1 на її користь квартиру
АДРЕСА_1 , загальною площею 136,5 кв. м, житловою площею 88 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 941817026101.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона на підставі рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 20 квітня 2000 року № 178 провела об'єднання та реконструкцію двох належних їй квартир АДРЕСА_1 .
У результаті проведеної реконструкції вона отримала свідоцтво про право власності від 29 травня 2000 року на квартиру
АДРЕСА_1 .
У 2003 році вона звернулась до Івано-Франківського міського суду із позовною заявою про усунення перешкод у здійсненні права власності та про виселення з жилого приміщення її колишнього чоловіка ОСОБА_3 та його матері
ОСОБА_1 , як таких, що безпідставно вселились та проживали у належній їй на праві власності квартирі без її згоди та реєстрації місця проживання, чим перешкоджали їй вільно користуватись своєю власністю. В межах цієї справи ОСОБА_3 подав зустрічний позов про поділ спільного майна подружжя.
Івано-Франківський міський суд рішенням від 16 листопада 2006 року у справі
№ 2-22/2006 у задоволенні заявлених нею позовних вимог відмовив. Одночасно, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом та визнав за ним право власності на квартиру
АДРЕСА_1 . Ухвалою колегії суддів апеляційного суду рішення суду першої інстанції від 16 листопада 2006 року було залишене без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
11 травня 2016 року постановив ухвалу, якою рішення Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2015 року скасував, а справу направив до суду першої інстанції для розгляду по суті.
Вже на стадії апеляційного розгляду, із заперечень, наданих представником ОСОБА_3 , а також із пояснень представника ОСОБА_5 , стало відомо, що 25 січня 2007 року спірна квартира за договором купівлі-продажу була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 , який в подальшому - 14 травня 2009 року відчужив її на користь ОСОБА_1 .
ОСОБА_3 саме на підставі рішення Івано-Франківського міського суду
від 16 листопада 2006 року у справі № 2-22/2006 було набуте право власності та позивач була позбавлена права власності на спірну квартиру. Скасування судових рішень з підстав порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права вказує на відсутність правових підстав для набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру, а також на незаконність позбавлення її права власності на частку у ній. Крім того, скасування судового рішення, на підставі якого здійснене відчуження (перехід права власності) майна, яке належало їй, означає, що таке майно вибуло із її власності поза її волею.
Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.
ОСОБА_1 в апеляційному суді намагалась довести, що вона є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки така придбана нею на вільному ринку за власні кошти і таке придбання ніяк не пов'язано з її сином. Однак, фактичні обставини справи, а серед них і те, що у спірній квартирі продовжує проживати весь цей час саме ОСОБА_3 , дають підстави зробити обґрунтоване припущення, що відчуження спірної квартири ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 і наступне придбання спірної квартири ОСОБА_1 є тільки намаганням створити ілюзію того, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем квартири, яка належить до спільної власності подружжя.
Посилаючись на те, що спірна квартира вибула із її власності на підставі рішення суду, тобто поза її волею як законного власника квартири з урахуванням змісту статті 388 ЦК України наявні підстави для її витребування від третьої особи, якою на момент звернення із цим позовом є відповідач.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Івано-Франківський міський суд рішенням від 06 березня 2024 року під головуванням судді Татарінова О. А. позов задовольнив.
Витребував з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 136,5 кв. м, житловою площею 88 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 941817026101, яка перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 29 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 06 березня 2024 року скасував.
Ухвалив нове рішення. Позов задовольнив частково.
Витребував з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 136,5 кв. м, житловою площею 88 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 941817026101, яка перебуває у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Суд апеляційної інстанції зазначав, що суд першої інстанції встановив, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_2 на підставі рішення яке в подальшому було скасоване. Згодом спірна квартира була відчужена ОСОБА_3 без згоди позивача ОСОБА_4 , тобто поза її волею як законного власника квартири, тому вважав, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність захисту прав позивача та забезпечення введення власника у володіння майном, якого вона була незаконно позбавлена.
При цьому, суд першої інстанції правильно вказав, що не можуть бути прийняті до уваги заперечення ОСОБА_1 , що позивач не є власником майна, а законним власником майна є саме відповідач, яка набула його добросовісно та без будь-яких порушень, оскільки такі заперечення не підтверджені належними доказами.
Крім того вказав, що суд першої інстанції врахував інтереси позивача як власника спірної квартири, яка здійснює захист свого порушеного права власності, та надав їм оцінку з урахуванням балансу разом із правами та інтересами відповідача, вважав, що права та інтереси позивача, як власника спірного майна, яка була позбавлена права володіння та вільного користування ним внаслідок протиправних дій третіх осіб, на підставі судового рішення, яке надалі було скасоване, перевищують інтереси добросовісного набувача.
Апеляційний суд зазначив, що ухвалюючи рішення про задоволення позову місцевий суд не врахував, що спірна квартира була набута під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у шлюбі.
Апеляційний суд, виходячи з презумпції рівності часток у спільному сумісному майні подружжя та із встановлених рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2022 року обставин, вважав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі належить по 1/2 частці (ідеальні частки), тобто рівні долі, а тому позивач вправі вимагати витребувати у відповідача тільки половину спірної квартири.
З огляду на викладене вважав, що висновок суду першої інстанції про витребування у відповідача на користь позивача цілої квартири не відповідає вимогам закону, а тому позов не підлягає задоволенню в повному обсязі.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року в якій просила постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Заявниця зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної уваги тій обставині, що ОСОБА_3 за оплатним договором відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 . Відомостей про те, що судове рішення від 16 листопада 2016 року після 27 листопада 2016 року виконанню не підлягало не здобуто. Відомостей про те, що ОСОБА_3 , а потім ОСОБА_4 незаконно набули прав одноосібних власників на спірну квартиру не здобуто також.
Квартира була набута за відплатним договором, який був укладений між
ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , яка цілком у правомірний спосіб набула прав власності на неї.
Зауважує, що у спірних правовідносинах позивач ОСОБА_2 ніколи не діяла добросовісно, а апеляційний суд не врахував висновків про застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі
№ 910/9351/20, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17,
від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18, від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20, від 07 жовтня
2020 року у справі № 450/2286/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі
№ 522/7636/14-ц.
Вважає, що при зверненні 03 серпня 2016 року із позовом щодо витребування спірної квартири у діях ОСОБА_2 беззаперечно проявлялась суперечлива поведінка, оскільки під час розгляду справи вона бажала отримати грошову компенсацію за її частку квартири, а через дев'ять років, з дня набуття судовим рішенням
від 16 листопад 2006 року у справі № 2-22/2006 законної сили вона вже бажала отримати спірну квартиру у свою одноосібну власність.
Заявник також вважає, що наявні підстави для відступу від висновку Верховного Суду, який викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 де касаційний суд вказував, що вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, оскільки вважає, що за умови скасування певного акта, держава дійсно може усувати допущену помилку, однак з повною компенсацією втрат новому власнику.
Вирішуючи позов в частині витребування спірної квартири суди не звернули увагу на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц,
від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17, від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, від 28 жовтня 2020 року у справі
№ 761/23904/19, а також у справі № 904/5726/19, проте дату ухвалення постанови не зазначає.
Арґументом касаційної скарги є також те, що рішенням від 20 жовтня 2022 року у справі № 344/7140/16-ц встановлена преюдиційна обставина стосовно того, що ОСОБА_2 не має правомочностей власника щодо спірної квартири.
Вважає, що оскільки вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, який був укладений 30 січня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пред'явлено не було, цей договір є чинним, крім того відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 12 липня 2017 року у справі
№ 369/6601/15-ц факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню.
Касаційна скарга також містить довід про те, що незалучення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до участі в розгляді цієї справи як відповідачів обмежує їх у реалізації певних процесуальних прав. Заявниця також на обґрунтування цієї думки здійснила посилання на низку правових позицій Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, а також постанов в яких викладений правовий висновок про те, що спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, зокрема викладеного у постанові
від 29 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц.
Вважає, що обраний позивачем спосіб захисту (витребування майна із чужого незаконного володіння) у конкретному випадку юридично завідомо неправильний та незаконний, оскільки правильним у цьому випадку був би спосіб захисту - заява позивача про поворот виконання рішення суду у справі № 2-22/2006.
Також зауважує на помилку судів, яка мала місце у 2015 році та полягала у безпідставному та немотивованому допуску апеляційної скарги ОСОБА_2 до апеляційного провадження на рішення 16 листопада 2006 року у справі № 2-22/2006.
Касаційна скарга також містить клопотання в якому заявниця просить суд зобов'язати окремою ухвалою національну адвокатуру вжити до адвоката
Леника Ю. М., який представляв інтереси ОСОБА_6 заходів впливу за введення ним суддів в оману.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 надіслала до Верховного Суду додаткові пояснення до касаційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. За змістом статей 392 - 395 ЦПК України заявами по суті справи в суді касаційної інстанції є саме касаційна скарга та відзив на касаційну скаргу.
У цій справі суд касаційної інстанції не вважав за необхідне та не надавав учасникам справи дозволу на подання додаткових пояснень щодо окремих питань, які б виникли при розгляді справи в суді касаційної інстанції, у зв'язку із чим Верховний Суд не вбачає підстав для надання детальної відповіді на інші аргументи учасників справи по суті спору, які не наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому у жовтні 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 просить рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.
Зауважує, що спірна квартира перейшла у власність спочатку ОСОБА_4 , а потім ОСОБА_1 на підставі відплатних договорів, які є чинними та ніким не оскаржені, також вважає, що обраний позивачем спосіб захисту не призведе до відновлення прав, а тому є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 30 серпня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.
11 вересня 2024 року цивільна справа № 344/9762/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
24 липня 1993 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 зареєстрували шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище дружини було змінене на « ОСОБА_8 », що підтверджується копією свідоцтва про одруження від 22 травня 1996 року (а. с. 129, том 1).
Згідно з рішенням Івано-Франківського міськвиконкому від 14 липня 1993 року № 280 Агентством по приватизації державного житлового фонду 30 липня 1993 року видало ОСОБА_9 свідоцтво про право власності на квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 134, том 1).
Згідно з рішенням міськвиконкому від 22 березня 1994 року № 77-р Агентство по приватизації державного житлового фонду 23 березня 1994 року видало
ОСОБА_10 свідоцтво про право власності на житло, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 131, том 1).
ОСОБА_9 та ОСОБА_7 11 листопада 1994 року уклали договір, відповідно до якого ОСОБА_9 продала, а ОСОБА_7 купила квартиру АДРЕСА_3 (а. с. 135, 136, том 1).
ОСОБА_10 та ОСОБА_7 26 листопада 1994 року уклали договір, згідно якого ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_7 купила квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 132, 133, том 1).
Рішенням Івано-Франківського міськвиконкому від 20 квітня 2000 року № 178 ОСОБА_2 був наданий дозвіл на об'єднання двох викуплених квартир № 8 та
АДРЕСА_1 та присвоєно реконструйованій квартирі № 8 . Обласному бюро технічної інвентаризації вирішено оформити право власності на квартиру № 8 після її реконструкції (а. с. 7, том 1).
ОСОБА_2 29 травня 2000 року отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 6,
том 1).
Івано-Франківський міський суд рішенням від 16 листопада 2006 року у справі
№ 2-22/2006 у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 ,
ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення з жилого приміщення - квартири
АДРЕСА_1 відмовив.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнив.
Визнав за ОСОБА_3 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 та стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію в сумі 29 295 грн.
З метою забезпечення виконання рішення суду в цій частині був накладений арешт на поточний рахунок ОСОБА_3 № НОМЕР_1 в Івано-Франківському територіальному управлінні АКІБ «Укрсиббанк».
У задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_11 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні її права власності на квартиру
АДРЕСА_1 та виселення відповідачів з цієї квартири відмовлено (а. с. 8-9).
Головний державний виконавець постановою від 24 січня 2007 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-22, виданого 22 січня 2007 року
Івано-Франківським міським судом, наклав арешт на кошти ОСОБА_3 в межах суми 29 295 грн, що розміщені на рахунку № НОМЕР_1 в АКІБ «Укрсиббанк»
(а. с. 58, том 2).
Згідно із свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 30 квітня
2009 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірваний (а. с. 130, том 1).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 14 травня 2009 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_1 квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 59, том 2).
Відповідно до зазначеного договору вищевказана квартира належить продавцеві на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 25 січня 2007 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу
Кочан М. В. за реєстровим № 32-Д.
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно Івано-Франківського ОБТІ від 28 травня 2009 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2009 року № 1538 приватний нотаріус Кочан М. В. на праві приватної власності, в розмірі частки 1/1, належить чотирикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_4
(а. с. 60, том 2).
Будинкова книга для прописки громадян, які проживають у будинку АДРЕСА_4 розпочата 19 червня 2009 року
(а. с. 42, том 2).
З копії зазначеної будинкової книги для прописки громадян суди встановили, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 14 травня 2009 року домовласником є ОСОБА_1 (а. с. 43, том 2).
У вказаній квартирі 23 грудня 2009 року зареєстрований ОСОБА_3 , а 30 грудня 2009 року також були зареєстровані: ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 08 червня 2016 року були зняті з місця проживання (а. с. 44, 45, том 2) та 08 вересня 2016 року ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 були зареєстровані у вказаній вище квартирі (а. с. 44-47, том 2).
Ухвалою Колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2015 року рішення Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2006 року було залишене без змін (справа № 0907/2-22/2006) (а. с. 10, 11, том 1).
Згідно ухвали Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 11 травня 2016 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 листопада 2006 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2015 року скасовано, справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції (а. с. 12-14, том 1).
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 02 серпня 2016 року за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1538, виданого 14 травня 2009 року, видавник: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Кочан М. В. зареєстроване право приватної власності на чотирикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 941817026101 (а. с. 15-18, том 1).
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області ухвалою від 07 листопада 2017 року зупинив провадження у цій цивільній справі до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 344/7140/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, за позовом третьої особи, яка пред'явила самостійні вимоги - ОСОБА_11 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності на виселення.
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 20 жовтня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення відмовив. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовив. У задоволенні зустрічного позову
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру - відмовив (а. с.16, 73-75, том 2).
Івано-Франківський апеляційний суд постановою від 07 березня 2023 року рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 жовтня
2022 року в оскарженій частині змінив, виклав мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій оскарженій частині рішення суду залишив без змін (а. с. 76-80,
том 2).
При вирішенні спору судом у цивільній справі № 344/7140/16-ц встановлено, що спірна квартира, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_4 , на час звернення до суду ОСОБА_3 з вимогами про поділ майна перебувала у спільній власності подружжя. Зазначені обставини сторонами не оспорюються.
На підставі рішення суду у справі № 2-22/2006 за ОСОБА_3 23 січня 2007 року було зареєстроване право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 25 січня 2007 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру
АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 14 травня 2009 року відчужив її ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» СК України зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності
Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до вимог статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Наведене правило встановлює правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте після припинення шлюбних відносин. Спільність такого майна має бути доведена тією стороною, яка наполягає на тому, що його придбано за рахунок спільних коштів або існують інші підстави виникнення щодо нього права спільної власності у подружжя. Наведене відповідним чином розподіляє тягар доведення між сторонами.
Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час набуття у власність спірної квартири, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Тлумачення наведених норм матеріального права дає можливість дійти висновку, що кошти подружжя, як і інше майно, набуте у шлюбі, належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не спростовано відповідними доказами.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).
Вказані норми, що діяли на час придбання спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України
від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року у справі
№ 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Апеляційний суд встановивши, що спірна квартира була набута під час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який був зареєстрований у 1993 році, виходячи з презумпції рівності часток у спільному сумісному майні подружжя та із встановлених рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2022 року обставин, правильно вважав, що ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 у спірній квартирі належить по 1/2 частці (ідеальні частки), тобто рівні долі, а тому право ОСОБА_2 порушене та підлягає поновленню.
У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положеннями статей 328, 329 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Відповідно до положень статей 386, 387 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18),
від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19),
від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19),
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Відповідно до вимог статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Отже, серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (пункти 65-67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі
№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (провадження
№ 14-256цс18) (пункт 95), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі
№ 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) (пункт 10.29), від 16 лютого
2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) (пункт 100),
від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15ц (провадження
№ 14-31цс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження
№ 12-25гс21) (пункт 37)).
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження
№ 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням норм статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).
Суди встановили, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_2 на підставі рішення Івано-Франківського міського суду від 16 листопада 2006 року, яке в подальшому було скасоване.
Враховуючи, що спірна квартира була відчужена ОСОБА_3 без її згоди
ОСОБА_4 , тобто поза волею позивача, як законного власника квартири, колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про необхідність захисту прав ОСОБА_2 та забезпечення введення власника у володіння майном, якого вона була незаконно позбавлена.
З огляду на викладене колегія суддів відхиляє арґументи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу про те, що оскільки ОСОБА_2 договорів стосовно відчуження спірної квартири не оскаржувала, її право у обраний нею спосіб захисту - витребування майна із чужого незаконного володіння, захисту не підлягає.
Верховний Суд відхиляє довід касаційної скарги про те, що вирішуючи позов в частині витребування спірної квартири суди не звернули увагу на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц,
від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц,
від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 05 грудня 2018 року у справі
№ 522/2202/15-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17, від 28 липня
2021 року у справі № 759/24061/19, від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, а також у справі № 904/5726/19, оскільки висновки апеляційного суду наведеним висновкам не суперечать.
Викладеним вище спростовується і довід касаційної скарги про те, що оскільки вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, який був укладений 30 січня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 пред'явлено не було, цей договір є чинним, а відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню.
Колегія суддів також відхиляє арґумент касаційної скарги заявниці про те, що при зверненні 03 серпня 2016 року із позовом щодо витребування спірної квартири у діях ОСОБА_2 беззаперечно проявлялась суперечлива поведінка, оскільки ОСОБА_2 була протиправно позбавлена права на належну їй частку у спірній квартирі.
Верховний Суд зазначає, що апеляційний суд обґрунтовано, виходячи з презумпції рівності часток у спільному сумісному майні подружжя та із встановлених рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 жовтня
2022 року обставин, вважав, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі належить по 1/2 частці (ідеальні частки), тобто рівні долі, а тому позивач вправі вимагати витребувати у відповідачки тільки половину спірної квартири.
Наведеним також спростовується арґумент касаційної скарги про те, що рішенням від 20 жовтня 2022 року у справі № 344/7140/16-ц встановлена преюдиційна обставина стосовно того, що ОСОБА_2 не має правомочностей власника щодо спірної квартири.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного майна, що унеможливлює його витребування його частки слід зазначити таке.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конструкції України), що є одним із основних принципів цивільного судочинства (пункт 1 частини третьої статті 2 ЦПК України), яким керуються суди під час розгляду справ (стаття 129 Конституції України, стаття 10 ЦПК України).
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).
Суд застосовує Конвенцію, в статті 1 Першого протоколу до якої зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Верховний Суд зауважує, що отримання спірного майна безоплатно не виключає можливості визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує право мирно володіти своїм майном (рішення ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» («Shmakova v. Ukrainе»), заява № 70445/13, пункт 20; від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» («Kryvenkyy v. Ukraine»), заява № 43768/07, пункт 46).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 зазначено, що критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право на майно.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Верховний Суд, ураховуючи подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у cправі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), вважає, що можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави чи не з його волі, прямо передбачена ЦК України (статті 387, 388); закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв'язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару) та гарантіями статті 390 ЦК України, тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право в інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
Легітимною метою (виправданістю втручання) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права позивача як законного власника, майно якого вибуло з його володіння не з його волі на підставі неіснуючих документів.
З огляду на викладене, а також те, що відповідач набула у власність спірну квартиру від ОСОБА_4 , який придбав спірну квартиру у сина відповідача, а ОСОБА_3 зареєстрував своє право власності на підставі судового рішення, яке потім було скасоване, враховуючи встановлені апеляційним судом обставини незаконного вибуття спірної кватири з володіння позивача, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для витребування 1/2 частки квартири відповідно до частини четвертої статті 388 ЦК України.
При цьому ОСОБА_1 не позбавлена можливості відновити свої права у спосіб, у тому числі, передбачений статтею 661 ЦК України, шляхом звернення до суду з позовом до продавця спірного нерухомого майна із вимогою про відшкодування збитків
Колегія суддів відхиляє арґумент касаційної скарги про те, що спірне майно може витребовуватися виключно за заявою власника про поворот виконання судового рішення, адже як правильно вказував суд апеляційної інстанції рішення суду, на підставі якого спірне майно вибуло з володіння позивача, було скасоване, а між нею та відповідачем у цій справі не виникало договірних відносин стосовно спірного майна.
Щодо арґументу касаційної скарги про те, що незалучення ОСОБА_3 та
ОСОБА_4 до участі в розгляді цієї справи як відповідачів обмежує їх у реалізації певних процесуальних прав, який заявниця також обґрунтовувала посиланням на низку правових позицій Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі
№ 916/2813/18, а також посиланням на постанови в яких викладений правовий висновок про те, що спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду, зокрема викладеного у постанові від 29 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц колегія суддів доходить таких висновків.
Як відомо із змісту касаційної скарги постанову суду апеляційної інстанції оскаржила ОСОБА_1 , а ОСОБА_3 хоча і подав відзив на касаційну скаргу у якому підтримав її доводи, проте самостійно із касаційною скаргою, у якій би вказував на порушення його прав не заявляв, ОСОБА_4 про порушення його прав не заявляв також.
Посилання на неврахування наведених вище висновків про застосування норм права у наведених постановах колегія суддів відхиляє, адже як вже зазначалось у мотивувальній частині цієї постанови, ефективним способом захисту є саме витребування майна із чужого незаконного володіння.
Щодо клопотання про постановлення окремої ухвали
Касаційна скарга містила клопотання в якому заявниця просить суд зобов'язати окремою ухвалою національну адвокатуру вжити до адвоката Леника Ю. М., який представляв інтереси ОСОБА_6 заходів впливу за введення ним суддів в оману.
Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.
Згідно з частиною першою статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.
Питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Верховним Судом не встановлено обставин, які б давали підстави для постановлення окремої ухвали у даній справі, а тому у задоволенні клопотання ОСОБА_1 слід відмовити.
Щодо клопотання про наявність підстав для відступу від висновку Верховного Суду
Заявник також вважає, що наявні підстави для відступу від висновку Верховного Суду, який викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 де касаційний суд вказував, що вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, оскільки вважає, що за умови скасування певного акта, держава дійсно може усувати допущену помилку, однак з повною компенсацією втрат новому власнику.
Частиною п'ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Аналіз клопотання ОСОБА_1 про передачу на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи свідчить про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому колегія судді дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для його скасування.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров