11 березня 2026 року
м. Київ
справа № 757/16107/18-ц
провадження № 61-21190св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Сердюка В. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та в особі Державної казначейської служби України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року в складі судді Медінцевої Н. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2021 року у складі колегії суддів Канурної О. Д., Мальованого Ю. М., Космачевської Т. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чекарьов Євген Володимирович, на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025 року у складі колегії суддів Зубакової В. П., Бондар Я. М., Остапенко В. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до Печерського районного суду міста Києва з позовною заявою до держави України в особі Кабінету Міністрів України та в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної та моральної шкоди, які спричинені внаслідок терористичного акта.
Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 10 квітня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та в особі Державної казначейської служби України про стягнення матеріальної шкоди передав за підсудністю Слов'янському міськрайонному суду Донецької області відповідно до територіальної юрисдикції.
Слов'янський міськрайонний суд Донецької області ухвалою від 05 липня 2018 року відкрив провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди.
Не погоджуючись з ухвалою Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 05 липня 018 року, ОСОБА_1 оскаржила її в апеляційному порядку.
Донецький апеляційний суд постановою від 15 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Ухвалу Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 05 липня 2018 року скасував, направив цивільну справу № 757/16107/18-ц за позовною заявою ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та в особі Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди та моральної шкоди до Артемівського міськрайонного суду Донецької області за підсудністю.
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилалася на те, що вона до 2017 року була власником будинковолодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Будинковолодіння постраждало в 2015-2016 роках внаслідок артилерійських обстрілів, а 16 серпня 2017 року будинок згорів повністю. На момент знищення будинковолодіння Україна контролювала територію, на якій знаходилося будинковолодіння. Факт знищення належного їй нерухомого майна підтверджується актом від 22 серпня 2017 року про пожежу та актом обстеження пошкоджень будинковолодіння від 11 вересня 2017 року.
Суму матеріальної шкоди, заподіяної позивачці, визначено на підставі Показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03 травня 2017 року № 102 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України» (розраховані станом на 01 жовтня 2017 року). Цей нормативний акт є чинним на момент подання позову та згідно з яким, зокрема, по Донецькій області вартість 1 кв. м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), становила 11 310,00 грн. Наведене стало підставою для розрахунку суми матеріальної шкоди.
06 грудня 2018 року Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видало наказ № 335, яким затвердило Показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, розраховані станом на 01 жовтня 2018 року. Наведений акт встановлює вартість 1 кв. м загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ) по Донецькій області в розмірі 12 446,00 грн.
Враховуючи, що загальна площа зруйнованого будинковолодіння складала 33,8 кв. м, позивачка вважала, що має право на грошову компенсацію за зруйноване будинковолодіння в розмірі 420 674, 80 грн (33,8 кв. м х 12 446,00 грн).
Позивачка вказувала, що до початку бойових дій вона забезпечувала свою сім'ю продуктами, а також отримувала корм для худоби. Надлишки продуктів реалізувала на ринку. Натепер вона внутрішньо переміщена особа, у неї немає свого житла, тому вона із чоловіком вимушена винаймати будинок.
Через стресову ситуацію в неї з'явився сильний головний біль, безсоння. Вона знаходиться в стані постійної депресії, що негативно вплинуло на її відносини з чоловіком та оточуючими. Їй доводиться докладати додаткових зусиль для налагодження стосунків зі своєю родиною. Все це заподіює їй моральні страждання. З огляду на характер і обсяг психологічних страждань позивач оцінює моральну шкоду, заподіяну їй внаслідок терористичного акту, в розмірі 100 000,00 грн.
Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнень позовних вимог, позивачка просила суд відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, за зруйноване будинковолодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 420 674,80 грн, та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Артемівський міськрайонний суд Донецької області (натепер - Бахмутський міськрайонний суд Донецької області), рішенням від 29 грудня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 300 000,00 грн. В іншій частині у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що тривалий час відсутній механізм компенсації завданої шкоди та порядок відновлення житла, пошкодженого в результаті проведення антитерористичної операції. У рішенні указано на порушення прав позивачки і недоведеність вжиття державою заходів з метою захисту власності у розумінні практики Європейського суду з прав людини.
Бахмутський міськрайонний суд Донецької області додатковим рішенням від 28 вересня 2021 року стягнув з держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 1 500,00 грн. Стягнув з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь держави судовий збір у розмірі 1 500,00 грн.
Додаткове рішення мотивовано тим, що станом на дату подання позовної заяви з урахуванням ціни позову у розмірі 420 674,80 грн розмір судового збору згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» складає 1 % ціни позову, тобто 4 206,74 грн. У зв'язку із частковим задоволенням позову в розмірі 300 000,00 грн розмір судових витрат, які підлягають стягненню з відповідачів, складає 3 000,00 грн, який підлягає з них стягненню у рівних частинах (3 000,00 грн/2 = 1 500,00 грн) на користь держави.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Кабінет Міністрів України оскаржив його в апеляційному порядку.
Донецький апеляційний суд постановою від 23 листопада 2021 року апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишив без задоволення, а рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним відповідачем у справі є держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із статті 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році затвердив порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку було прописано в законі України, тому Кабінет Міністрів України є належним відповідачем. Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, правильно встановив обставини справи та відповідні їм правовідносини, надав правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, та відповідно до вимог матеріального права і процесуального права дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан.
Розпорядженням Верховного Суду від 22 липня 2022 року № 40/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час дії воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Донецького апеляційного суду на Дніпровський апеляційний суд.
27 травня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Чекарьов Є. В. , звернулася до Дніпровського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 10 липня 2025 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за поданою апеляційною скаргою.
Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 була обізнана про розгляд справи в суді першої інстанції, оскільки провадження у цій справі відкрито за її позовною заявою, а апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня ухвалення рішення судом першої інстанції. ОСОБА_1 не надала апеляційному суду доказів наявності виключних випадків, за наявності яких апеляційне провадження може бути відкрите за спливом одного року з дня ухвалення рішення судом першої інстанції. Тому з урахуванням вимог частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті апеляційного провадження у цій справі.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які її подали
1. 24 грудня 2021 року Кабінет Міністрів України, в інтересах якого діє Богданов Р. К., засобами поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 20 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2021 року у цій справі, та посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 20 грудня 2020 року і постанову Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Заявник зазначає, що неможливість попередження обстрілу смт. Зайцеве, внаслідок якого пошкоджено майно позивачки, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою позитивного обов'язку щодо гарантування права на майно, визначеного Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Позивачка має право на отримання грошової компенсації або грошової допомоги відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 (далі - Порядок № 767). Однак у матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_1 до компетентного органу влади відповідно до Порядку № 767 з приводу відшкодування спричиненої їй шкоди (пошкодження) належного їй житла, надання матеріальної допомоги на відновлення будинку, а також відсутності компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу. Отже, висновок судів про порушення державою позитивних зобов'язань є безпідставним.
2. 10 листопада 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Чекарьов Є. В. , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025 року, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, не врахував того, що позивачка та її представник не були присутні у судовому засіданні, а про прийняте місцевим судом рішення представник позивачки довідався з інформації на сайті «Судова влада». Заявниця вважає, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, без достатніх підстав застосував приписи частини другої статті 358 ЦПК України та не застосував положення пункту 2 частини другої статті 354 ЦПК України.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 17 лютого 2022 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, витребував справу із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Верховний Суд ухвалою від 27 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Чекарьов Є. В., надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Верховний Суд ухвалою від 26 грудня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що позивачка є власником будинку АДРЕСА_1 . Згідно з актом про обстеження пошкодженого нерухомого майна, складеного робочою комісією, яка створена розпорядженням керівника ВЦА смт. Зайцеве від 16 серпня 2017 року № 13-а, встановлено, що обстежене нерухоме майно, а саме будинок АДРЕСА_1 , не придатне до проживання, знаходиться в зруйнованому стані, не підлягає відновленню та ремонту.
Відповідно до акта про пожежу від 22 серпня 2017 року 16 серпня 2017 року о 19 год надійшло повідомлення про пожежу будинку АДРЕСА_1 , причиною пожежі зазначено «внаслідок бойових дій».
Як вбачається з фототаблиці у будинку АДРЕСА_1 зруйновані стіни, підлога, внутрішні перегородки, віконні блоки, меблі та побутова техніка.
Позивачка звернулася до суду, мотивувавши позовні вимоги, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке вона має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо відновлення втраченого судового провадження у цій справі
Верховний Суд ухвалою від 17 лютого 2022 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, витребував справу з Артемівського міськрайонного суду Донецької області, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Розпорядженням Верховного Суду від 21 жовтня 2022 року № 61 територіальна підсудність справ Артемівського міськрайонного суду Донецької області визначена за Дружківським міським судом Донецької області у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя під час воєнного стану.
Листом від 20 грудня 2022 року Дружківський міський суд Донецької області повідомив, що справа до цього суду із Артемівського міськрайонного суду Донецької області не надходила.
Станом на 22 грудня 2022 року ухвала Верховного Суду від 17 лютого 2022 року в частині витребування матеріалів справи не виконана. Встановлено, що справа до Дружківського міського суду Донецької області не надходила, що унеможливлювало розгляд цієї справи судом касаційної інстанції та дало підстави вважати, що судове провадження у справі № 757/16107/18 втрачено.
Верховний Суд ухвалою від 22 грудня 2022 року направив до Дружківського міського суду Донецької області копії матеріалів касаційного провадження № 61-21190ск21 у справі № 757/16107/18 для вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження.
Дружківський міський суд Донецької області ухвалою від 25 вересня 2024 року відкрив провадження у справі щодо відновлення втраченого судового провадження у справі № 757/16107/18.
У зв'язку зі зміною підсудності справ справа № 757/16107/18 разом з ухвалою Верховного Суду про вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження у цій справі надійшла з Дружківського міського суду Донецької області до Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.
Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 12 травня 2025 року прийняв до розгляду цю справу.
Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 19 червня 2025 року відновив втрачене судове провадження в цивільній справі № 757/16107/18 (провадження № 2/219/115/2020) в частині процесуальних рішень, які містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
У вересні 2025 року відновлене втрачене судове провадження у справі № 757/16107/18 надійшло до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 27 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Чекарьов Є. В., надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що обсяг відновленого судового провадження у цій справі у взаємозв'язку з доводами та вимогами касаційних скарг дають змогу здійснити касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог ЦПК України.
Щодо касаційної скарги Кабінету Міністрів України
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.
За частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Позов у цій справі подано у квітні 2018 року. Позивачка посилалася на те, що внаслідок терористичного акта знищено її майно, яке перебувало на підконтрольній території України, при цьому вона не отримала від держави відшкодування за знищення її майна, на яке вона має право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Згідно зі статтею 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб'єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали в будинках державного або комунального житлового фонду, здійснюється за рахунок державних коштів, виділених на зазначені цілі, з урахуванням площі жилих (нежилих) приміщень та кількості кімнат, якими володів постраждалий. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований. Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок. Придбання шляхом централізованої закупівлі житлового будинку чи квартири для постраждалого здійснюється за бажанням одержувача. Закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих може здійснюватися у населеному пункті, де він проживав, або за їх згодою у будь-якому населеному пункті України. Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується. Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються. Забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання. Розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.
Держава в особі Кабінету Міністрів України була зобов'язана розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об'єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Донецької та Луганської областей, проте держава не зробила цього, що порушує право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50)).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві (постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 757/18055/18-ц (провадження № 61-15453св20).
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Позивачка обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного майна станом на момент подання позову у цій справі, керуючись частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд.
Станом на момент подання позову у цій справі в законодавстві України була відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України», заява № 54904/08).
На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджене в період проведення антитерористичної операції домоволодіння.
З аналогічних підстав не породжує у позивачки такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну в період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачці на праві власності житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки.
Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання.
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Встановивши, що належне позивачці будинковолодіння було зруйноване внаслідок артилерійських обстрілів на підконтрольній Україні території, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивачка має право на компенсацію від держави саме за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Суди правильно керувалися тим, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене внаслідок терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Із зазначеним висновком судів колегія суддів погоджується з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113)); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114)).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, був відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and оthers v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).
У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
Обов'язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.
Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
Враховуючи відсутність в Україні станом на момент подання позову у цій справі спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порушення права позивачки, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки ОСОБА_1 довела, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на майно.
Подібний висновок про застосування норм права викладено у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 243/2107/18 (провадження № 61-9470св21), з яким узгоджуються висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 757/18055/18-ц (провадження № 61-15453св20), від 27 жовтня 2021 року у праві № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21) та інших подібних.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивачки грошової компенсації в розмірі 300 000,00 грн. При цьому відповідач не спростував розміру компенсації, не навів свого розрахунку стосовно відповідного розміру.
Установивши у цій конкретній справі порушення прав позивачки від знищення її житлового будинку внаслідок терористичного акта на підконтрольній Україні території, а також недоведеність з боку відповідача забезпечення позивачці належного і дієвого механізму компенсації указаної шкоди, суди дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію у розмірі 300 000,00 грн.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.
Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що суд першої інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19, є безпідставними. Як правильно зазначено апеляційним судом, у цій справі були встановлені інші фактичні обставини. Зокрема, у справі № 910/378/19 позивач звернувся до суду з тих підстав, що у вересні 2014 року на території проведення антитерористичної операції у селі Піски Донецької області невідомі особи викрали у позивача належне йому інженерне, виробничо-технологічне та торговельне обладнання на суму 24 507 197,00 грн. За фактом викрадення обладнання було відкрито кримінальне провадження, яке розслідується СВ Дружківського МВ ГУ МВС України в Донецькій області. У справі за позовом до АТ «СК «АХА» про стягнення 28 557 861,37 грн страхового відшкодування позивачу було відмовлено у позові, оскільки заявлену страхувальником подію суд не визнав страховим випадком. У справі № 910/378/19, на відміну від справи, яка переглядається, позивач зазначав про те, що він протиправно позбавлений свого майна - виробничого обладнання на суму 24 507 197,00 грн, а держава Україна не здійснила належний захист його права на мирне володіння майном, не забезпечила об'єктивного та незалежного розслідування завданої шкоди, не створила необхідних умов для запобігання порушень на ринку страхових послуг, не визначила ефективного засобу юридичного захисту споживачів таких послуг.
Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про необґрунтованість визначення судом відповідачем у справі держави Україна в особі Кабінету Міністрів України колегія суддів до уваги не бере
Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. За частиною першою статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.
Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що належним відповідачем у справі є держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, оскільки він згідно із статті 116 Конституції України забезпечує виконання законів України. Враховуючи те, що Кабінет Міністрів України у своїх підзаконних нормативно-правових актах тільки у 2020 році визначив порядок компенсації за зруйноване майно внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, право на яку було викладено в законі України, Кабінет Міністрів України є належним відповідачем у цій справі.
Частиною другою статті 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що контроль за діяльністю суб'єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією і законами України.
Рішенням ЄСПЛ від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and оthers v.Turkey) передбачено, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику (socialrisk). Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70). На думку ЄСПЛ, відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди є самостійною підставою відповідальності держави за дії органів та їх посадових осіб.
Механізм представництва держави зумовлюється її внутрішньою побудовою: у цивільних відносинах носієм цивільних прав та обов'язків є держава, а виразником державного інтересу правомочні та зобов'язані особи. Виступаючи стороною у цивільній справі, держава є носієм цивільних процесуальних прав та обов'язків, у той час як виразником інтересів держави в суді та безпосередніми учасниками відповідних правовідносин виступають уповноважені державою суб'єкти - органи державної влади, організації, посадові особи, яким держава делегує свої права та обов'язки, що закріплюються в нормативних правових документах.
Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що у справі відсутні докази звернення позивача за отриманням компенсації за пошкоджений житловий будинок відповідно до Порядку № 767 колегія суддів до уваги не бере.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації. Ці зміни набули чинності 08 вересня 2020 року.
Відповідно до абзацу другого пункту 3 Порядку № 767 грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».
У цій справі суди установили, що позивачка звернулася до суду з позовом у квітні 2018 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією лише у жовтні 2020 року. Тому у судів не було підстав для відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із тим, що позивачка не зверталася до зазначеної комісії для вирішення питання щодо отримання відповідного відшкодування шкоди, що спростовує відповідні доводи заявника.
Інші доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України в їх сукупності зводяться до незгоди з судовими рішеннями про часткове задоволення позову і бажання відповідача отримати протилежне судове рішення та не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржених судових рішень, які у цій справі відповідають вимогам щодо їх законності й обґрунтованості.
Вимогами частини першої статті 400 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чекарьов Є. В.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Частиною третьою вказаної статті передбачено, що строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду першої інстанції у цій справі ухвалено 29 грудня 2020 року.
За інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, яка є у вільному доступі, 03 серпня 2021 року забезпечено надання загального доступу до рішення суду першої інстанції.
Тобто сторони у цій справі принаймні з 03 серпня 2021 року мали можливість ознайомитися з повним текстом ухваленого судом першої інстанції рішення.
Апеляційну скаргу позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чекарьов Є. В., на рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року подала 27 травня 2024 року, тобто після спливу одного року з дня ухвалення рішення суду першої інстанції. На обґрунтування причин пропуску строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду ОСОБА_1 вказувала, що вона як позивачка не була присутньою під час проголошення оскаржуваного рішення та не отримувала його копію, що надає їй право на поновлення пропущеного процесуального строку згідно із пунктом 2 частини другої статті 354 ЦПК України.
Відповідно до частини 2 статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що за відсутності виключних випадків сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку. В контексті наведеної статті під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. Однак до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 червня 2025 року у справі № 308/22077/13 (провадження № 61-5638св24).
У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив обізнаність ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції, тому для поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду є лише дві підстави, які заявницею у клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначено не було, тому виключні випадки, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складення повного тексту рішення суду, відсутні.
Враховуючи наведене, у цій справі колегія суддів погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції.
Згідно з частиною першою статті статтею 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» (заява № 18986/06) зазначив, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки (параграф 53).
У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03) ЄСПЛ зазначив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення в їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (параграф 41).
У рішенні від 29 жовтня 2015 року у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) ЄСПЛ зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.
Норма про відмову у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення (частина друга статті 358 ЦПК України), не порушує саму сутність права доступу до правосуддя, а запровадження наведеного процесуального строку відповідає завданням цивільного судочинства та основним засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема таким, як «змагальність сторін» (кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій) та «неприпустимість зловживання процесуальними правами» (учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається).
Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) та у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2025 року у справі № 362/6188/17 (провадження № 61-10004св25).
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона та її представник не були присутні у судовому засіданні, а про прийняте місцевим судом рішення представник позивачки довідався з інформації на сайті «Судова влада» спростовуються матеріалами справи.
Представник позивачки не надав доказів існування об'єктивних перешкод чи неможливості ОСОБА_1 ознайомитися з рішенням суду першої інстанції, яке оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень 03 серпня 2021 року.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що у матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 від 13 грудня 2021 року про видачу дубліката виконавчого листа у справі № 757/16107/18-ц з метою виконання рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року (том 2, а. с. 209). Наведене свідчить про обізнаність ОСОБА_1 щодо рішення суду першої інстанції та спростовує доводи касаційної скарги з цього приводу.
Безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження, який є значним (більше трьох років з моменту ухвалення оскарженого рішення) і пропущений особою, яка ініціювала судовий розгляд та була зобов'язана слідкувати за рухом своєї справи, однак не виконала відповідний обов'язок, безумовно призведе до неспівмірного порушення принципу «рівності сторін спору» та принципу «остаточності судового рішення», що є недопустимим.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо її незгоди з ухвалою апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження не спростовують відповідні висновки суду апеляційної інстанції, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування ухвали апеляційного суду, яка відповідає вимогам процесуального закону щодо її законності та обґрунтованості.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
За вимогами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Отже, касаційні скарги Кабінету Міністрів України та ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Чекарьов Є. В., задоволенню не підлягають, а рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року, додаткове рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2021 року, постанова Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2021 року та ухвала Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025 року - підлягають залишенню без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, в інтересах якого діє Богданов Роман Костянтинович, залишити без задоволення.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Чекарьов Євген Володимирович, залишити без задоволення.
Рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 29 грудня 2020 року, додаткове рішення Бахмутського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2021 року, постанову Донецького апеляційного суду від 23 листопада 2021 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 10 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідачВ. В. Сердюк
СуддіА. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська