18 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 373/174/17
провадження № 61-13399св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - Бориспільська місцева прокуратура Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,
відповідач - ОСОБА_1 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Приватне підприємство «Дарін», Управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області, Циблівська сільська об'єднана територіальна громада Бориспільського району Київської області, Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у місті Києві та Київській області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Гордієнко Тамара Вікторівна, на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року у складі колегії суддів Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Приватне підприємство «Дарін» (далі - ПП «Дарін»), Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у місті Києві та Київській області(далі - ГУ Держгеокадастру у місті Києві та Київській області), Циблівська сільська об'єднана територіальна громада Бориспільського району Київської області (далі - Циблівська сільська ОТГ), Управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області (далі - Управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області), про визнання недійсними державних актів на земельні ділянки та витребування земельних ділянок.
Позов мотивував тим, що рішенням сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області від 29 квітня 2004 року № 184 передано у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельні ділянки площею по 0,25 га кожному, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, які розташовані в межах Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.
На підставі вказаного рішення сільської ради ОСОБА_2 та ОСОБА_3 01 жовтня 2010 року видано державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001, 3223388200:02:015:0003.
У 2008 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відчужили зазначені земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу на користь ОСОБА_1 .
Зазначав, що спірні земельні ділянки відведено за рахунок земель водного фонду, а саме 100-метрової прибережної смуги річки Дніпро Канівського водосховища, проте відповідно до вимог земельного законодавства землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність.
Посилаючись на викладене, заступник керівника Бориспільської місцевої прокуратури з урахування заяви про збільшення позовних вимог просив суд:
визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ, № 103301, виданий ОСОБА_3 , площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0003, яка розташована на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії КВ, № 103299, виданий ОСОБА_2 , площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0001, яка розташована на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0003, та земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0001, які розташовані в адміністративних межах Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Суди розглядали справу неодноразово.
Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 19 лютого 2019 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року, у задоволенні позову заступника керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації відмовив.
Суди керувались тим, що спірні земельні ділянки належать до водного фонду та вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, тому наявні підстави для їх витребування з чужого незаконного володіння, проте прокурор звернувся до суду з пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Верховний Суд постановою від 06 травня 2020 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнив. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи судові рішення, касаційний суд зазначив, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням норм земельного та водного законодавства України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, тому позовну вимогу про повернення земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
01 грудня 2020 року керівник Бориспільської місцевої прокуратури подав заяву про зміну предмета позову, відповідно до якої просив суд усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження на земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0003, та на земельну ділянку, площею 0.25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0001, які розташовані в адміністративних межах Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, шляхом її повернення на користь Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1
Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 вересня 2024 року в задоволенні позову Бориспільської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації відмовив.
Місцевий суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання недійсними державних актів на земельні ділянки, витребування земельних ділянок є неефективним, отже, у задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Київської обласної прокуратури оскаржив його в апеляційному порядку.
У апеляційній скарзі зазначав, що суд першої інстанції не врахував, що прокурор у визначеному процесуальним законом порядку подав заяву про зміну предмета позову, а саме заявив негаторний позов, яка була прийнята судом.
Київський апеляційний суд постановою від 16 вересня 2025 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2024 року скасував та ухвалив нове судове рішення про задоволення позову.
Усунув перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження на земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0003, та на земельну ділянку, площею 0,25 га, кадастровий номер 3223388200:02:015:0001, які розташовані в адміністративних межах Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, шляхом її повернення на користь Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Апеляційний суд керувався тим, що місцевий суд вирішив справу не у межах позовних вимог, оскільки після перегляду справи Верховним Судом та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції прокурор подав заяву про зміну предмета позову, в якій просив повернути спірні земельні ділянки на користь Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Установивши, що спірні земельні ділянки розташовані у 100-метровій прибережній захисній смузі Канівського водосховища річки Дніпро, тобто належать до земель водного фонду, дійшов висновку, що їх передання органом місцевого самоврядування будь-яким фізичним особам для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд суперечить чинному законодавству, отже, наявні підстави для відновлення права володіння держави на земельні ділянки водного фонду шляхом їх повернення.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Гордієнко Т. В., просить скасувати постанову апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13, від 15 листопада 2023 року у справі № 363/1459/20.
Відповідач посилається на те, що апеляційний суд помилково вважав доведеними позовні вимоги, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які підтверджують те, що станом на 2004 рік, тобто на момент прийняття рішення сільської ради про передання спірних земельних ділянок ці земельні ділянки належали до земель водного фонду. Крім того, прокурор у протесті від 29 січня 2010 року вказував, що спірні земельні ділянки належать до земель лісового фонду.
Апеляційний суд не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що висновок експерта від 01 грудня 2023 року, складений за результатом проведення додаткової земельно-технічної експертизи, є недопустимим доказом у справі, оскільки під час її проведення експерт використав нормативні акти, які втратили чинність, а також допустив інші порушення щодо оформлення експертних висновків. Також не звернув уваги, що земельно-технічна експертиза проводилась не за копіями технічної документації із землеустрою.
ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд не врахував сталу практику ЄСПЛ, відповідно до якої позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідач законним шляхом набула у власність спірне майно, проте апеляційний суд не оцінив на предмет сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме чи є таке втручання законним, чи має воно на меті суспільний інтерес, чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2025 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу, зазначаючи про те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для її скасування немає.
Рух справи у суді касаційної інстанції
28 жовтня 2025 року до Верховного Суду за допомогою підсистеми «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Гордієнко Т. В., на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року.
Верховний Суд ухвалою від 01 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області.
У грудні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 12 лютого 2026 року призначив справу до розгляду колегією у складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
26 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0003, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, що розташована в урочищі В'юнище на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (т. 1, а. с. 20, 21).
26 вересня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3223388200:02:015:0001, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, що розташована в урочищі В'юнище на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області (т. 1, а. с. 22, 23).
Відповідно до повідомлення Управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області від 12 вересня 2016 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі зареєстровано: 06 лютого 2009 року за № № 010933200037, 010933200038 державні акти на право власності на земельні ділянки, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, кадастрові номери 3223388200:02:015:0001, 3223388200:02:015:0003, що розташовані за адресою: Київська область, Переяслав-Хмельницький район, село Циблі, на ім'я ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 24).
Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 06 лютого 2009 року серії ЯЖ, № 929013, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, урочище В'юнище (т. 1, а. с. 25).
Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 06 лютого 2009 року серії ЯЖ, № 929012, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на території Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, урочище В'юнище (т. 1, а. с. 26).
Згідно з повідомленням управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області від 07 листопада 2016 року земельні ділянки з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001, 3223388200:02:015:0003 розташовані в урочищі В'юнище Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, за межами населеного пункту села Циблі (т. 1, а. с. 39).
Відповідно до повідомлення Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області від 23 листопада 2016 року за № 492 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001 та 3223388200:02:015:0003 розташовані за межами населеного пункту села Циблі Переяслав-Хмельницького району Київської області (т. 1, а. с. 40).
Згідно з повідомленням Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» (далі - КДП «Київгеоінформатика») від 08 серпня 2016 року та наданими викопіюваннями з топографічних матеріалів земельні ділянки з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001 та 3223388200:02:015:0003 станом на 2008 рік та 2015 рік повністю накладаються на землі водного фонду (т. 1, а. с. 35-37).
29 січня 2010 року Переяслав-Хмельницька міжрайонна прокуратура направила сільському голові села Циблі протест на рішення сесії Циблівської сільської ради від 29 квітня 2004 року № 184 «Про надання земельних ділянок під забудову в межах Циблівської сільської ради урочище В'юнище» (т. 1, а. с. 104).
02 березня 2010 року рішенням Циблівської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області № 529/6 «Про розгляд протесту Переяслав-Хмельницького міськрайонного прокурора від 29 січня 2010 року № 283» скасовано рішення Циблівської сільської ради від 29 квітня 2004 року № 184 «Про надання земельних ділянок під забудову в межах Циблівської сільської ради урочище В'юнище» в частині виділення земельних ділянок громадянам: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 105).
Відповідно до висновку судового експерта за результатами проведення додаткової земельно-технічної експертизи від 01 грудня 2023 року № 21-22/23 накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001, 3223388200:02:015:0003, площею 0,25 га кожна, за адресою: Циблівська сільська рада Переяслав-Хмельницького району Київської області, урочище В'юнище, на землі водного фонду, станом на 29 квітня 2004 року, 26 вересня 2008 року, мало місце, а саме:
земельна ділянка з кадастровим номером 3223388200:02:015:0001 накладається на землі водного фонду на площі не менше 0,2488 га (станом на 29 квітня 2004 року) та на площі 0,25 га (станом на 26 вересня 2008 року);
земельна ділянка з кадастровим номером 3223388200:02:015:0003 накладається на землі водного фонду на площі не менше 0,2345 га (станом на 29 квітня 2004 року) та на площі не менше 0,246 га (станом на 26 вересня 2008 року) (т. 5, а. с. 159-178).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
Приватноправовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанови Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19).
Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, до яких належать, зокрема, землі водного фонду.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів.
Отже, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Згідно з приписами статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
Отже, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.
Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони (стаття 1 ВК України).
Розміри прибережних захисних смуг визначені статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України.
Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється (частини другі статей 60 ЗК України, 88 ВК України).
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.
У статті 59 ЗК України визначено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).
Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть їх передавати у користування громадян.
З огляду на наведене положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтверджувала висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, про те, що існування прибережних захисних смуг визначеної ширини прямо передбачене нормами закону. Тому відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає її відсутність за наявності встановлених законом розмірів і не вказує на правомірність передання в оренду чи у власність земельної ділянки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово наголошувала на тому, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц).
У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду з позовом, спрямованим на відновлення права володіння держави на земельні ділянки водного фонду шляхом їх повернення на користь Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння відповідача.
Негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.
Звернення з негаторним позовом спрямоване на відновлення суб'єкта речового права у попередньому стані. Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред'явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21).
Апеляційний суд установив, що спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3223388200:02:015:0001 та 3223388200:02:015:0003 станом на 2008 рік та 2015 рік повністю накладаються на землі водного фонду, що підтверджується повідомленням КДП «Київгеоінформатика» від 08 серпня 2016 року, наданими викопіюваннями з топографічних матеріалів, а також висновком судового експерта за результатами проведення додаткової земельно-технічної експертизи від 01 грудня 2023 року № 21-22/23.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд, визначивши характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм правову оцінку та дійшов висновку про те, що спірні земельні ділянки розташовані у 100-метровій прибережній захисній смузі Канівського водосховища річки Дніпро, тобто належать до земель водного фонду України та підлягають поверненню у володіння держави.
Колегія суддів вважає, що апеляційний суд, розглядаючи спір, дійшов обґрунтованого висновку, що надані прокурором докази на підтвердження обставин віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду свідчать про обґрунтованість позовних вимог й, відповідно, наявність підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що відповідно до статті 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на те, що відповідач під час розгляду справи не надав належних та допустимих доказів на противагу доказам, поданим прокурором, немає підстав вважати, що вимоги прокурора у справі, яка переглядається, є недоведеними.
Доводи касаційної скарги про те, що висновок експерта від 01 грудня 2023 року є недопустимим доказом, оскільки складений усупереч пункту 4.12 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (далі - Інструкція), не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які відповідно до приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що суд використав недопустимий доказ.
За приписами пункту 4.12 Інструкції висновок експерта складається з обов'язковим зазначенням його реквізитів (найменування документа, дати та номера складання висновку, категорії експертизи (додаткова, повторна, комісійна, комплексна), виду експертизи (за галуззю знань) та трьох частин: вступної (Вступ), дослідницької (Дослідження) та заключної (Висновки).
Аргументи заявника щодо зазначення у експертному висновку ДБН Б.2.2-12:2019 «Планування і забудова територій», які були визнані нечинними рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 березня 2021 року у справі № 640/17011/20, жодним чином не нівелюють розміри прибережних захисних смуг, визначені статтею 60 ЗК України та статтею 88 ВК України, та зводяться до незгоди скаржника з самим висновком.
З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що заявниця не довела факту встановлення судом апеляційної інстанції обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів у справі.
Водночас ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд не врахував сталу практику ЄСПЛ, відповідно до якої позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Посилається на те, що законним шляхом набула у власність спірне майно, проте апеляційний суд не оцінив на предмет сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме, чи є таке втручання законним, чи має воно на меті суспільний інтерес, чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.
Велика Палата Верховного Суду у справах № 446/478/19 та № 911/906/23 зауважила, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно із частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Земельна ділянка, право на володіння якою є предметом спору у справі, що переглядається, є «майном» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - не встановлює такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17).
Необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов'язок діяти невідкладно під час виправлення своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (рішення ЄСПЛ від 11 червня 2020 року у справі «Фортеця проти України», заява № 68946/10, пункт 42, від 12 грудня 2024 року у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України», заява № 59414/15, пункт 26).
Потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення ЄСПЛ від 31 травня 2016 року у справі «Вукушич проти Хорватії» («Vukusic v. Croatia»), заява № 69735/11, пункт 64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви» («Beinarovic and Others v. Lithuania»), заяви № № 70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).
Отже, у разі встановлення, що припинення майнового права особи на земельну ділянку відповідає критеріям законності, зокрема передбачено нормами ЗК України, то необхідно встановити, чи потребують такого втручання загальні інтереси суспільства і чи є таке втручання у мирне володіння майном пропорційним до цілей, які це втручання переслідує.
Тому суди під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень законодавства України в частині підстав для припинення прав на землю та застосування наслідків позбавлення таких прав з урахуванням гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності добросовісного набувача.
Висновки про те, що позбавлення власності особи без виплати відповідної майнової компенсації узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування, викладено у численних рішеннях ЄСПЛ, у яких суд звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов'язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна із фактом позбавлення власності.
Так, у рішенні від 09 травня 2025 року у справі «Кулик проти України» (заява № 40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а саме земельної ділянки у межах водоохоронної зони (прибережної захисної смуги), а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.
У справі «Шмакова проти України» (рішення від 11 січня 2024 року, заява № 70445/13) у справі про позбавлення права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, ЄСПЛ зробив висновок про те, що позбавлення власності (безвідносно до обраного способу захисту) без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам.
Суд зазначив, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У справі «Звонар проти України» ЄСПЛ зазначив, що умови компенсації згідно з відповідним законодавством є суттєвими для оцінки того, чи відповідає оскаржуваний захід необхідному справедливому балансу і, зокрема, чи накладає він непропорційний тягар на відповідних осіб. У зв'язку з цим вилучення майна без виплати суми, пропорційної його вартості, зазвичай являє собою непропорційне втручання, тоді як повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (рішення від 20 листопада 2025 року, заява № 20532/16, пункт 28).
З урахуванням викладеного колегія суддів зазначає, що повернення земельної ділянки у володіння держави підпадає під умови обов'язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві за відсутності виняткових обставин, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідає принципам розумності і справедливості.
Аналогічні за змістом висновки викладені після подання касаційної скарги у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 554/10397/16, що є підставою для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.
ЄСПЛ у своїх рішеннях послідовно зазначає, що не менш важливими є обставини та зміст відповідного втручання, а саме порядок набуття особою відповідного майна, усвідомлення (чи можливість усвідомлення) того, що таке майно належить до сфери загального інтересу, передумови і спосіб втручання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 (провадження № 12-73гс24) суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.
У справі, що переглядається, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позовних вимог, не мотивував того, що відповідачка під час укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок у 2008 році усвідомлювала неправомірність своїх дій щодо набуття земельних ділянок водного фонду та не оцінив баланс інтересів, ураховуючи «помилку» державного органу під час виділення земельних ділянок первісним набувачам, зокрема те, що рішення органу місцевого самоврядування щодо первісного передання земельних ділянок скасовано за результатом розгляду протесту прокурора у зв'язку з тим, що спірні земельні ділянки належить до земель лісового фонду.
Оскаржувана постанова апеляційного суду не містить мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.
Суд апеляційної інстанції належно не перевірив добросовісності відповідача, не урахував релевантну практику ЄСПЛ у справах щодо необхідності належної компенсації добросовісним набувачам (яким держава надала / виділила у володіння майно, що є предметом вилучення з їх володіння у судовому порядку) вартості такого майна та не надав належного обґрунтування пропорційності втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном і співвідношення такого втручання із суспільними інтересами.
Не може бути залишене в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки місцевий суд вирішив справу не у межах позовних вимог, застосувавши наслідки спливу позовної давності до позовної вимоги про витребування майна. Не врахував, що прокурор заявив позовну вимогу про усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження майном шляхом його повернення, яку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги відповідача частково підтвердилися, свідчать про невідповідність рішень судів першої та апеляційної інстанцій вимогам статті 263 ЦПК України про законність і обґрунтованість та є достатніми для скасування ухвалених у цій справі рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд по суті до місцевого суду.
Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
З огляду на викладене наявні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема з метою урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 554/10397/16 після подання касаційної скарги.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокатка Гордієнко Тамара Вікторівна, задовольнити частково.
Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. М. Фаловська
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік