16 березня 2026 року
м. Київ
справа №520/6757/25
адміністративне провадження № К/990/3469/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Шевченко Дар'я Станіславівна, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року та на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про визнання протиправним та скасування наказу,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з адміністративним позовом до Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 19.02.2025 № 50, щодо застосування до позивача дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції;
- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 11.03.2025 № 250 о/с «По особовому складу», яким позивача звільнено зі служби в поліції;
- поновити позивача на посаді командира взводу № 3 роти № 3 штурмового батальйону № 1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) полку управління поліції особливого призначення № 3 ДПОП ОШБ «ІНФОРМАЦІЯ_1», або рівнозначній посаді;
- стягнути з відповідача на користь позивача середньомісячне грошове забезпечення за період вимушеного прогулу, починаючи з дати звільнення по дату прийняття рішення судом про поновлення на роботі;
- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного грошового забезпечення за період вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.10.2025, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22.12.2025, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Шевченко Д.С., звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду із касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 11.02.2026 касаційну скаргу залишено без руху з підстав її невідповідності вимогам статті 330 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), скаржнику надано строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, обґрунтовуванням наявності у цій справі винятків, передбачених пунктами «а-г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, а також копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.
24.02.2026 від представника скаржника на виконання ухвали про залишення без руху через підсистему «Електронний суд» надійшла заява про усунення недоліків разом з якою надано уточнену касаційну скаргу.
В уточненій касаційній скарзі скаржник визначив підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі пункти 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України та підпункти «а» та «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
За частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
В уточненій касаційній скарзі на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує про відсутність висновку щодо застосування частин першої та четвертої статті 4 Дисциплінарного статуту Національної поліції України у взаємозв'язку зі статтею 12 цього Статуту в частині персоніфікації відповідальності.
У цьому контексті скаржник доводить, що судами попередніх інстанцій не було проведено безпосереднє дослідження тексту наказу Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 13.01.2025 № 14 ДСК «Про відрядження поліцейських та припинення їх відрядження» та наполягає, що позаяк відповідальним за виконання цього наказу було визначено іншу особу, суди попередніх інстанцій помилкового виснували про наявність вини позивача у невиконанні наказу.
Крім того скаржник вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 5 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, у взаємозв'язку із частиною шостою статті 4 та статтею 12 цього Статуту та зазначає про відсутність позиції Верховного Суду щодо того, чи виключає дотримання поліцейським процедури, передбаченої частиною другою статті 5 Дисциплінарного статуту Національної поліції України (повідомлення про неможливість виконання), наявність вини у невиконанні наказу як обов'язкового елементу складу дисциплінарного проступку.
Обґрунтовуючи наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник виказує застереження про можливість неоднакового правозастосування, що полягає у неврегулюванні наслідків та подальших дій поліцейського, який отримав наказ від керівника та виявив обставини, що унеможливлюють виконання наказу, проте позитивно виконав свій обов'язок щодо повідомлення безпосередньому керівнику причини невиконання і вжив заходів щодо подолання перешкод у виконанні.
В уточненій касаційній скарзі позивач стверджує, що діяв у відповідності до положень частини другої статті 5 Дисциплінарного статуту Національної поліції України та негайно після оголошення наказу усно повідомив про причини, що унеможливлюють його виконання та подав письмовий рапорт від 13.01.2025 № 556, вказавши про існування факторів, які перешкоджають виконання наказу, однак суди попередніх інстанцій, за висновками скаржника, безпідставно кваліфікували його дії як відмову від виконання наказу, не звернувши уваги на бездіяльності керівника, який видав наказ, щодо оцінки викладених ним обставин про неможливість його виконання.
Тож скаржник вважає, що Верховний Суд, задля однозначного тлумачення судами та суб'єктами владних повноважень співвідношення вищезазначених норм Дисциплінарного статуту Національної поліції України, має сформувати висновок щодо означених питань:
1. Чи вважається невиконання наказу дисциплінарним проступком, якщо воно зумовлене об'єктивною неможливістю (відсутність ресурсів, стан здоров'я, форс-мажор, невиправданий службовий ризик, участь у кримінальному провадженні тощо)? Який суб'єкт має оцінювати ці обставини на предмет об'єктивності (керівник, що видав наказ, наступний прямий керівник, суд чи дисциплінарна комісія тощо)?
2. Чи є повідомлення керівника згідно з частиною другою статті 5 Дисциплінарного статуту Національної поліції України обставиною, що виключає (чи може виключати) вину та відповідальність поліцейського за частиною п'ятою статті 5 Дисциплінарного статуту Національної поліції України та перекладає тягар забезпечення виконання наказу на керівника, що його віддав, відповідно до частини шостої статті 4 цього Статуту?
3. Яка поведінка поліцейського є правомірною з моменту повідомлення відповідного керівника про неможливість виконання наказу: виконати наказ незважаючи на перешкоди, чи не виконувати наказ до усунення перешкод у його виконанні (виконання керівником свого обов'язку забезпечити виконання наказу або зміни змісту наказу), або до отримання обґрунтованої відповіді на усне повідомлення про неможливість виконання наказу чи рапорт?
Щодо доводів скаржника варто зауважити, що оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, визначення норми (норм) права, що потребує висновку, а й підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
При поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Разом з цим, як убачається зі змісту уточненої касаційної скарги, викладені у ній доводи скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку зводяться до незгоди із встановленими у справі обставинами та незгоди із наказом Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 13.01.2025 № 14 ДСК «Про відрядження поліцейських та припинення їх відрядження».
Водночас, предметом оцінки у цій справі був наказ Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 19.02.2025 № 50 щодо застосування до позивача дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції, а також наказ відповідача від 11.03.2025 № 250 о/с «По особовому складу», яким позивача звільнено зі служби в поліції.
Суди попередніх інстанцій у цій справі дійшли висновку, що як установлено службовим розслідуванням, після оголошення наказу Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 13.01.2025 № 14 ДСК «Про відрядження поліцейських та припинення їх відрядження» та доведення вказаних в ньому вимог, ОСОБА_1 повідомив, що наказ йому зрозумілий, але виконати його він не має змоги через упереджене, необ'єктивне та незаконне ставлення до нього з боку керівництва та поліцейських відділу моніторингу УПОП № З ДПОП «ОШБ «ІНФОРМАЦІЯ_1». Однак, доказів на підтвердження обставин, які перешкоджають виконанню наказу позивач до суду не надав. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність норми права яка б визначала серед підстав невиконання наказу недовіру до керівництва.
Разом із тим, суди попередніх інстанцій вказали про те, що рішення у формі наказу породжує для позивача певні правові наслідки, має обов'язковий характер і може бути оскаржене у судовому порядку.
Поряд із цим наявність або відсутність дисциплінарного проступку в діях чи бездіяльності поліцейського встановлюється за результатами службового розслідування.
У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій установили, що службове розслідування проведено відповідачем у спосіб передбачений законом, висновок службового розслідування сформований у межах компетенції та з врахуванням реального військового стану в державі, вина позивача у порушенні службової дисципліни доведена належними та допустимими доказами. Приймаючи наказ в частині звільнення позивача зі служби в поліції, а також наказ в частині притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності шляхом звільнення зі служби в поліції, відповідач діяв правомірно, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у тому числі нормами Закону України «Про Національну поліцію» та Дисциплінарного статуту Національної поліції України.
Слід зазначити, що до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Формальне посилання на норми права, щодо застосування яких у подібних правовідносинах, на думку скаржника, відсутній висновок Верховного Суду, не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки скаржник не обґрунтував, у чому саме полягала помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права, а обґрунтування скаржника щодо зазначеної підстави касаційного оскарження зводиться до опису обставин цієї справи та незгоди із прийнятими у справі рішеннями.
Доводи скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи.
Отже, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо неправильного застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
В уточненій касаційній скарзі скаржник також вказує підставою для касаційного оскарження судових рішень пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини другої статті 353 КАС України).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
У відсутності обґрунтованих підстав визначених пунктом 1-3 частини 4 статті 328 КАС України суд позбавлений можливості прийняти доводи скаржника щодо наявності підстави передбаченої пунктом 4 частини 4 статті 328 КАС України, в частині не дослідження доказів.
Із системного аналізу наведених положень процесуального закону висновується, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв'язку із не дослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження.
Варто зазначити, що у разі якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо неналежного дослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, що встановлені на підставі недопустимих доказів та чому на думку скаржника останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги в частині обґрунтування підстав для відкриття касаційного провадження за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України зводяться до незгоди із висновками судів попередніх інстанцій щодо обставин справи та наполяганні на переоцінці наявних у справі доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України та виходить за межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Поряд із цим необхідно врахувати, що згідно з ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 01.04.2025 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Пунктом 2 частини 5 цієї ж норми процесуального закону обумовлено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, права становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу (підпункт «а» та «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України).
Суд касаційної інстанції зауважує, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, Верховний Суд виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для їх формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Водночас колегія суддів зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає передусім у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Скаржником не наведено прикладів неоднакового застосування норм права які регулюють спірні правовідносин, які б свідчили про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Суд зазначає, що касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Враховуючи, що фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики скаржником обґрунтовувалося у взаємозв'язку із доводами щодо відсутності висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, оцінку яким Судом надано вище, то Суд доходить висновку, що і підстави касаційного оскарження за пунктам «а» та «в» частини п'ятої статті 328 КАС України також є необґрунтованими.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах «а-г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судом першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Отже, завдання Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло.
Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанції обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
На підставі викладеного, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
З аналізу доводів касаційної скарги слідує, що скаржник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду цієї справи.
Таким чином, скаржником не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 11.02.2026 про залишення касаційної скарги без руху в частині обґрунтування підстав касаційного оскарження.
Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
У пункті 1 частини четвертої статті 169 КАС України визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
За наведених обставин касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 169, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Шевченко Дар'я Станіславівна, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2025 року та на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про визнання протиправним та скасування наказу, - повернути скаржнику.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Л.О. Єресько
А.Г. Загороднюк В.М. Соколов