16 березня 2026 року
м. Київ
справа №500/6861/24
адміністративне провадження № К/990/9943/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Дашутіна І.В.,
суддів - Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу адвоката Вароди Павла Борисовича, діючого від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року у справі №500/6861/24 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Тернопільській області про стягнення недоплаченої при звільненні додаткової винагороди та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Служби судової охорони у Тернопільській області, у якому просив:
- стягнути з Територіального управління Служби судової охорони у Тернопільській області на користь ОСОБА_1 недоплачене грошове забезпечення у вигляді додаткової винагороди при звільненні з посади в розмірі 445564 грн 52 коп;
- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05 вересня 2024 року по день ухвалення рішення у справі.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2024 року відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року відмовлено у задоволені позовних вимог.
Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням відповідає стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті, а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).
У цій справі, суд першої інстанції, врахувавши вимоги статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Ураховуючи, що ця справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами «а-г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та обґрунтувати посилання на конкретний підпункт.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж значного суспільного інтересу чи виняткового значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Доведення зазначених обставин та, відповідно, права на касаційне оскарження судових рішень у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження, покладається на особу, яка подає касаційну скаргу.
В обґрунтування наявності права на касаційне оскарження скаржник посилається на підпункти «а», «в» та «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, зазначаючи, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, а також що суд першої інстанції помилково відніс справу до категорії справ незначної складності.
Скаржник зазначає, що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки, на його думку, оскаржувані судові рішення фактично встановлюють правило, за яким у разі невиплати при звільненні сум, нарахованих на виконання судових рішень, особа позбавляється ефективного судового захисту.
Однак наведені твердження є узагальненими та зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій щодо застосування норм матеріального права у конкретній справі. При цьому касаційна скарга не містить належного обґрунтування того, що вирішення цієї справи потребує формування нового підходу у правозастосовній практиці або усунення наявної неоднакової судової практики.
Саме по собі твердження про можливий вплив рішення у цій справі на права інших осіб чи на практику розгляду подібних спорів не свідчить про наявність фундаментального значення справи для формування єдиної правозастосовної практики у розумінні пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Також скаржник зазначає, що справа має для нього виняткове значення з огляду на розмір грошових сум, які, на його думку, підлягають виплаті.
Водночас значний розмір спірних коштів сам по собі не може свідчити про наявність виняткового значення справи у розумінні наведених положень процесуального закону, оскільки така обставина є характерною для значної кількості індивідуальних трудових та службових спорів і не утворює самостійної підстави для касаційного перегляду справи, розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження.
Посилання скаржника на наявність суспільного інтересу також є декларативними, оскільки не підтверджені жодними аргументами, які б свідчили про те, що вирішення цієї справи виходить за межі індивідуального спору між сторонами та має значний вплив на широке коло осіб або на суспільні відносини у цілому.
Крім того, доводи касаційної скарги щодо помилкового віднесення справи до справ незначної складності не знайшли свого підтвердження. Сам по собі розмір заявлених вимог або посилання на комплексність правового регулювання спірних правовідносин не свідчать про те, що справа за своєю природою не могла бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про наявність виключних обставин, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, які б уможливлювали касаційний перегляд судових рішень у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження.
При цьому, незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача є звичайним передбачуваним процесом.
Крім того, скаржником не наведено і не обґрунтовано підстав касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України, у взаємозв'язку з конкретними доводами щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Таким чином, касаційна скарга не містить належних правових підстав для відкриття касаційного провадження, визначених процесуальним законом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" ("Levages Prestations Services v. France") від 23 жовтня 1996 року, заява № 21920/93; "Гомес де ла Торре проти Іспанії" ("Brualla Gomes de la Torre v. Spain") від 19 грудня 1997 року, заява 26737/95).
На підставі викладеного вбачається, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" у праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Ураховуючи викладене, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 359 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката Вароди Павла Борисовича, діючого від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2026 року у справі №500/6861/24 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Служби судової охорони у Тернопільській області про стягнення недоплаченої при звільненні додаткової винагороди та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. М. Соколов