апеляційне провадження №22-ц/824/2950/2026
справа №369/7169/23
16 березня 2026 року м.Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Поліщук Н.В.
суддів Желепа О.В., Соколової В.В.
за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Янченка А.В., повне судове рішення складено 01 вересня 2025 року,
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про сплату заборгованості за оренду та примусове виселення з орендованої квартири, -
встановив:
1. Короткий виклад доводів пред'явленого позову.
У травні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за оренду та примусове виселення з орендованої квартири.
В обґрунтування позову вказує, що 23 листопада 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір оренди двокімнатної квартири площею 73,6 кв. м у с. Чайки Київської області, яка належить позивачу на праві приватної власності.
Договір укладено строком на 6 місяців із можливістю пролонгації; сторони фактично продовжували його виконання без заперечень, у зв'язку із чим він уважається поновленим.
Вказує, що щомісячна орендна плата становила 7 545 грн, комунальні послуги оплачувалися орендарем окремо.
З вересня 2021 року відповідачка почала систематично порушувати строки оплати, а з січня 2022 року повністю припинила сплату орендної плати та комунальних послуг.
Станом на момент звернення до суду заборгованість становила 113 000 грн орендної плати та 12 567,60 грн комунальних платежів.
Посилання відповідачки на війну як причину невиконання зобов'язань є необґрунтованим, оскільки заборгованість виникла ще до початку повномасштабного вторгнення, а банківська система та можливість здійснення платежів продовжували функціонувати. Крім того, відповідачка не надала жодного належного підтвердження форс-мажору, зокрема довідки ТПП.
Зазначає, що село Чайки Київської області не перебувало під окупацією, квартира була і залишається доступною, позивач не перешкоджав доступу та неодноразово пропонував допомогу у вивезенні речей і пошуку місця для їх зберігання. Попри це, відповідачка відмовляється забирати майно та сплачувати борг, водночас комунальні платежі за квартиру продовжували нараховуватися, що призвело до виникнення заборгованості вже у самого позивача перед надавачами послуг.
Такі дії відповідачки порушують умови договору, норми цивільного законодавства та право позивача на мирне володіння і розпорядження своїм майном, гарантоване Конституцією України, ЦК України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Зазначає, що 28 січня 2023 року позивач направив відповідачці претензію з вимогою погасити борг і звільнити квартиру, однак вона залишилась без результату.
Мотивуючи наведеним, просить:
- стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати у сумі 113 000,00 гривні та комунальних послуг у розмірі 12 567,60 гривень;
- визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом звільнення вказаного приміщення без надання іншого приміщення.
2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 вересня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати у сумі 113 000,00 грн та комунальних послуг у розмірі 12 567,60 грн.
Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму судових витрат, а саме: 1 257,43 грн судового збору.
У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Задовольнивши частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка заборгувала частину орендної плати (113 000 грн) та комунальних послуг (12 567,60 грн). Відповідачка частково визнала борг за січень-лютий 2022 року, а щодо решти обґрунтування обставинами форс-мажору суд відхилив, з огляду на те, що квартира залишалася доступною для користування, речі відповідачки перебували в квартирі.
Суд зробив висновок, що відповідачка мала можливість користуватися квартирою, а фактична неможливість користування не доведена.
Відмовивши у задоволенні вимоги про зобов'язання відповідачки усунути перешкоди в користування квартирою, суд зробив висновок, що ця вимога вже фактично виконана, оскільки відповідачка звільнила квартиру до судового розгляду.
3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погодившись з ухваленим рішенням, відповідачкою ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на порушення норм процесуального та матеріального права.
Зазначає, що судом першої інстанції не враховано положення частини 6 статті 762 ЦК України, яка передбачає звільнення наймача від сплати орендної плати за час, протягом якого майно неможливо було використовувати через обставини, за які він не відповідає.
Вказує, що неможливість користування підтверджується форс-мажорними обставинами: війною, воєнним станом, пліснявою, відсутністю комунальних послуг (світла, опалення, водопостачання).
Стверджує, що висновок суду першої інстанції про те, що зберігання речей у квартирі прирівнюється до користування, є помилковим та суперечить правовим позиціям Верховного Суду, викладеним у постановах 08 травня 2018 року №910/7495/16, від 16 серпня 2024 року та 13 вересня 2023 року, згідно з якими користування означає фактичне проживання або експлуатацію, а наявність сертифікату ТПП не є обов'язковою умовою.
Зазначає, що наявність у квартирі речей не є користуванням житлом у розумінні статті 762 ЦК України.
Судом першої інстанції не враховано, що з 24 лютого 2022 року до липня 2023 року фактичне користування квартирою було неможливим через обстріли, відсутність світла, води, опалення, небезпеку перебування та відсутність укриття. Форс-мажорні обставини є загальновідомими та підтверджені офіційними актами.
Суд не надав належної оцінки доказам, поданим скаржницею: фото, акти, переписка, докази фактичної непридатності житла, плісняви, відсутності комунікацій, бомбосховища, небезпеки перебування, а також запереченням на відзив позивача, зареєстрованим у «Електронному суді», внаслідок чого порушив принцип змагальності сторін. Суд фактично прийняв рішення, ґрунтуючись виключно на доводах позивача, не оцінивши надані докази скаржницею.
Не враховано, що одностороння відмова позивача прийняти квартиру зробила виконання обов'язків скаржниці неможливим.
Зазначає, що всі передані речі та техніка використовувалися з урахуванням нормального зносу, а капітальний ремонт покладається на власника майна.
Зазначає, що квартира орендувалась понад 7 років до обставин форс-мажору, тому доводи позивача щодо бруду, пошкоджень та нібито неправомірного користування майном не відповідають дійсності.
Мотивуючи наведеним, просить рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 вересня 2025 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково, стягнути 15 000,00 гривень за січень-лютий 2022 року. У решті позову відмовити.
4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу.
13 листопада 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_2 на апеляційну скаргу.
В обґрунтування відзиву посилається на необґрунтованість та безпідставність апеляційної скарги.
Зазначає, що суд встановив, що посилання відповідачки на частину 6 статті 762 ЦК України не спростовує законності рішення суду першої інстанції. Відповідач зазначає неможливість користування майном через обставини, за які вона не відповідає (війна, пліснява, відсутність комунальних послуг, відсутність бомбосховища). Однак договір оренди квартири від 23 листопада 2014 року, укладений між сторонами, передбачав обов'язок передати майно у стані, в якому воно було отримано, з урахуванням нормального зносу. Термін оренди продовжувався за домовленістю сторін, що підтверджується актами приймання-передачі та перепискою між сторонами.
Суд першої інстанції установив, що відповідачка мала можливість звільнити квартиру у будь-який момент, але фактично зробила це лише у липні 2023 року.
Заявлені нею обставини форс-мажору не були належно доведені, оскільки банківська система функціонувала, доступ до квартири був можливим, пропозиція допомоги у вивезенні речей від власника ігнорувалась. Лист ТПП України, на який посилається відповідачка, не містить ознак конкретного договору, виконання якого стало неможливим, тому не звільняє від зобов'язання сплати орендної плати та комунальних платежів
Суд першої інстанції також правильно врахував, що квартира є приватною власністю, і відповідачка не мала права односторонньо встановлювати умови її використання чи звільнення від сплати орендної плати. Доводи відповідачки про плісняву, відсутність бомбосховища та комунальних послуг не спростовують факт невиконання зобов'язань і порушення прав власника.
Вказує, що Верховний Суд у своїй практиці підкреслює, що посилання на форс-мажор не звільняє від обов'язку виконувати договір, а лише від відповідальності за його порушення. Суд першої інстанції всебічно дослідив матеріали справи, оцінив докази, правильно застосував норми матеріального та процесуального права.
Стверджує, що апеляційна скарга не містить нових доказів, які б спростовували законність рішення суду першої інстанції.
Мотивуючи наведеним, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення залишити без змін.
5. Позиція учасників справи.
17 листопада 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_1 .
Вказує на хибність тверджень позивача щодо обізнаності відповідачки про розгляд справи. Зазначає, що не отримувала копії позовної заяви, строк для подачі відзиву на позовну заяву обчислюється із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Ураховуючи відсутність відомостей про отримання ухвали про відкриття провадження у справі, строк для подачі відзиву розпочався з моменту фактичного ознайомлення із матеріалами справи, а не з дати постановлення ухвали.
Вказує на хибність тверджень позивача щодо можливості звільнення квартири, оскільки позивач перебував за кордоном, відмовився особисто приїхати та прийняти квартиру відповідно до договору.
Уважає, що посилання позивача на відсутність окупації населеного пункту, як доказ можливості користування квартирою, є юридично необґрунтованим. Для застосування частини 6 статті 762 ЦК України не вимагається встановлення факту окупації території. Повномасштабне вторгнення, активні бойові дії у Київській області, зруйнована інфраструктура, блокпости, мінування територій, відсутність електро-, водо- та теплопостачання, а також відсутність укриття є загальновідомими обставинами, які відповідно до статті 79 ЦПК України не потребують доказування. Спроби позивача применшити вплив війни є маніпулятивними та не відповідають об'єктивній реальності.
Наявність особистих речей у квартирі не є тотожною користуванню житлом. Частина 6 статті 762 ЦК України звільняє наймача від сплати орендної плати у разі неможливості користування майном з незалежних від нього причин. Верховний Суд неодноразово зазначав, що зберігання речей саме по собі не свідчить про фактичне користування житлом. Помилковими є доводи позивача щодо необхідності застосування статті 617 ЦК України, оскільки частина 6 статті 762 ЦК України є самостійною правовою підставою звільнення від плати і не потребує доведення форс-мажору чи наявності сертифіката ТПП.
Зазначає, що вимоги позивача про стягнення комунальних платежів є недоведеними, оскільки позивач не підтвердив фактичне надання та споживання відповідних послуг. Відсутність доступу до квартири та перебої з комунікаціями у період воєнного стану виключають можливість їх реального споживання.
У сукупності наведене свідчить, що суд першої інстанції не з'ясував істотні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, зокрема частини 6 статті 762 ЦК України, не встановив чинність договірних відносин після 24 лютого 2022 року та безпідставно визнав доведеними вимоги Позивача щодо користування житлом і надання комунальних послуг.
Просить визнати доводи позивача у відзиві на апеляційну скаргу необґрунтованими.
22 січня 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до чинного Цивільного процесуального кодексу України, під час апеляційного перегляду справи не передбачено подання окремої відповіді на відзив. Зокрема, розділ ЦПК, що регулює апеляційне провадження, містить процедуру подання апеляційних скарг, відзивів та додаткових документів, однак окремо не передбачає подання відповіді на відзив.
У зв'язку з цим, подана 22 січня 2026 року ОСОБА_2 відповідь на відзив підлягає оцінці та враховується судом апеляційної інстанції як письмові пояснення учасника справи, що прямо передбачено положеннями ЦПК України.
Зазначає, що доводи відповідачки щодо неналежного вручення ухвали про відкриття провадження є необґрунтованими. Посилання на повідомлення у Viber не використовувалося як доказ вручення судового рішення, а лише як підтвердження обізнаності відповідачки про наявність судового спору з травня 2023 року, що вона сама визнала у заяві про вступ у справу. Відповідачка, знаючи про відкриття провадження, протягом тривалого часу не вживала жодних дій для ознайомлення з матеріалами справи, що суперечить обов'язку добросовісної процесуальної поведінки. Ненадходження або неотримання кореспонденції за місцем реєстрації не впливає на перебіг процесуальних строків відповідно до статті 272 ЦПК України.
Вказує, що відзив на позов подано із суттєвим порушенням встановленого ухвалою суду строку, без клопотання про його поновлення та без доказів направлення копій іншим учасникам справи, що є порушенням статті 178, 191 ЦПК України. Попри це, суд першої інстанції прийняв і врахував відзив, тому твердження про порушення права відповідачки на судовий захист не відповідають дійсності.
Твердження відповідачки про неможливість звільнення квартири спростовуються її ж перепискою, з якої вбачається визнання заборгованості, намір продовжувати оренду та використання квартири як місця зберігання майна.
Посилання на частину 6 статті 762 ЦК України є безпідставними, оскільки відповідачка не довела наявності обставин, які унеможливлювали використання квартири. Населений пункт не перебував в окупації, активні бойові дії не велися, квартира не була зруйнована, ключі та доступ до неї у відповідачки були. Фактичне перебування відповідачки в квартирі протягом декількох днів у липні 2023 року та здійснення прибирання суперечить твердженням про її непридатність для використання.
Вказує, що договір оренди після закінчення строку фактично продовжувався, оскільки відповідачка і надалі володіла квартирою, не повернула її орендодавцю та не оформила акт приймання-передачі. Це відповідає положенням статті 764 ЦК України. До моменту фактичного звільнення квартири відповідачка мала повний доступ до майна та обмежувала право власника розпоряджатися квартирою.
Щодо вимоги про стягнення витрат за комунальні послуги вказує, що такі підтверджені рахунками постачальників і підлягають компенсації, оскільки квартира перебувала у володінні відповідачки, доступ до неї мали лише вона та члени її сім'ї, а споживання послуг або зберігання майна в опалювальний період не спростовано.
Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення залишити без змін.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Причини неявки не повідомляли.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явились, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до частини 5 статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
6. Позиція суду апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в частині вимог, у задоволенні яких судом відмовлено, учасниками справи не оскаржується, відтак в цій частині апеляційним судом не переглядається.
7. Фактичні обставини справи, установлені судом.
З матеріалів справи убачається, що позивач у справі є власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується даними договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2009 року (том 1 а.с. 12-13).
23 листопада 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір оренди квартири, відповідно до якого орендодавець здає, а орендар приймає в тимчасове користування 2-х кімнатну квартиру, загальною площею 73,6 м2, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно пункту 5.1 орендна плата за використання квартири та майна становить 7 545,00 гривень в місяць, що еквівалентно 500 доларам США, з 23 січня по 23 травня 2015 року фіксовано 7 896,00 гривень.
Пунктом 5.2. сторони погодились, що перша оплата проводиться в момент укладення договору з перший місяць проживання, кожна наступна орендна плата вноситься не пізніше 1 числа кожного місяця.
Згідно пункту 5.3. договору оплату за комунальні послуги (квартплата, опалення) за дні проживання орендаря в цій квартирі здійснюється орендодавцем, із них за електропостачання, холодне та гаряче водопостачання орендар.
Згідно пункту 9.3 договору достроково договір може бути розірвано в односторонньому порядку орендарем у випадках: якщо житлові умови у квартирі стануть непридатними для проживання не з вини орендаря; у випадку порушення орендодавцем обов'язків, вказаних у цьому договорі (том 1 а.с.7-9).
23 листопада 2014 року сторонами договору підписано акт-прийому передачі квартири (а.с. 11).
З матеріалів справи убачається, що з січня 2022 року відповідачка припинила вносити оплату за користування квартирою та комунальні послуги, у зв'язку з чим на момент подачі позовної заяви борг з орендної плати становить 113 000,00 гривень, борг із оплати комунальних послуг 12 567,60 грн. Заборгованість з комунальних послуг в загальній сумі 12 567,60 гривень підтверджується даними: рахунку на оплату послуг з постачання теплової енергії за грудень 2022 року на суму 9 906,88 гривень; рахунку за електроенергію №522949348 за грудень 2022 року від 31 грудня 2022 року на суму 894,32 гривень та рахунок на сплату ЖКП №83100010 за січень 2023 року на суму 1 766,40 гривень (том 1 а.с. 21-24).
8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Згідно пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Згідно частини 1 статті 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Згідно частини 6 вказаної статті наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Наведена норма частини 6 статті 762 ЦК України підлягає застосуванню лише за наявності сукупності умов: об'єктивної неможливості використання майна та відсутності вини наймача у виникненні таких обставин. Обов'язок доведення зазначених обставин відповідно до статті 81 ЦПК України покладається на сторону, яка на них посилається.
Посилання скаржниці на введення воєнного стану та загальновідомі обставини збройної агресії Російської Федерації проти України саме по собі не свідчать про автоматичну неможливість користування конкретним об'єктом нерухомості. Як правильно установив суд першої інстанції, село Чайки Київської області не перебувало в окупації, квартира не була пошкоджена чи зруйнована, доступ до неї відповідачці не обмежувався, ключі від приміщення знаходилися у відповідачки, а позивач не вчиняв дій, спрямованих на перешкоджання користуванню житлом. Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Надані відповідачкою фотоматеріали, посилання на наявність плісняви, перебоїв з електро-, водо- чи теплопостачанням не підтверджують повної та тривалої непридатності квартири для використання за призначенням. Тимчасові перебої з комунальними послугами у період воєнного стану мали загальний характер та не свідчать про об'єктивну неможливість користування житлом протягом усього заявленого періоду. Крім того, матеріали справи не містять доказів звернення відповідачки до орендодавця з вимогою усунути недоліки чи розірвати договір у порядку, передбаченому пунктом 9.3 договору.
Доводи апеляційної скарги про те, що зберігання особистих речей у квартирі не є користуванням житлом, колегія суддів відхиляє. Установлено, що до липня 2023 року квартира фактично залишалася у володінні відповідачки, акт приймання-передачі не складався, ключі орендодавцю не поверталися. Збереження контролю над приміщенням та розміщення в ньому особистого майна об'єктивно обмежувало право власника вільно розпоряджатися квартирою та свідчило про продовження фактичного володіння нею з боку наймача. За таких обставин підстави для звільнення від сплати орендної плати за частиною 6 статті 762 ЦК України відсутні.
Посилання скаржниці на правові позиції Верховного Суду не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки наведені судові рішення ухвалені за інших фактичних обставин, зокрема за наявності доведених фактів неможливості користування майном або істотного пошкодження об'єкта. У цій же справі таких обставин не установлено та належними доказами не підтверджено.
Доводи скаржниці щодо відсутності доказів споживання комунальних послуг також є безпідставними. Рахунки постачальників послуг підтверджують нарахування відповідних платежів, а квартира перебувала у володінні відповідачки, яка не передала її орендодавцю у встановленому договором порядку. Відсутність доказів фактичного проживання у певні періоди не звільняє наймача від обов'язку сплати передбачених договором платежів до моменту належного повернення майна.
Твердження скаржниці апеляційної скарги щодо порушення процесуальних прав відповідачки та порушення принципу змагальності колегія суддів відхиляє. Із оскаржуваного судового рішення убачається, що суд першої інстанції прийняв та дослідив поданий відзив, надав оцінку доводам сторін та доказам, що містяться у матеріалах справи, а рішення ухвалив із дотриманням принципів змагальності та рівності сторін. Сам по собі факт незгоди з оцінкою доказів не свідчить про порушення норм процесуального права.
Разом із тим колегія суддів зазначає про таке.
Як убачається з пункту 5.3 договору оренди квартири від 23 листопада 2014 року, сторони погодили розподіл обов'язків щодо оплати житлово-комунальних послуг. Зокрема, оплату за квартирну плату та опалення за дні проживання орендаря здійснює орендодавець, тоді як оплату за електропостачання, холодне та гаряче водопостачання здійснює орендар.
Отже, умовами договору прямо передбачено, що не всі комунальні платежі покладаються на орендаря, а лише ті, що пов'язані із фактичним споживанням електричної енергії та водопостачання. Натомість інші витрати на оплату квартирної плати та теплопостачання відповідно до погоджених сторонами умов договору покладаються саме на орендодавця.
З матеріалів справи убачається, що позивачем на підтвердження заборгованості з оплати комунальних послуг надано, зокрема, рахунок на оплату послуг з постачання теплової енергії за грудень 2022 року на суму 9 906,88 грн, рахунок за електроенергію №522949348 за грудень 2022 року від 31 грудня 2022 року на суму 894,32 грн та рахунок на сплату житлово-комунальних послуг №83100010 за січень 2023 року на суму 1 766,40 грн.
Разом з тим, з огляду на умови пункту 5.3 договору витрати, пов'язані з оплатою теплової енергії та квартирної плати, не можуть бути покладені на відповідачку, оскільки сторони прямо погодили, що такі платежі здійснює орендодавець. Натомість обов'язок орендаря поширюється лише на оплату електропостачання та водопостачання.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, задовольняючи позов у частині стягнення з відповідачки усієї заявленої суми комунальних платежів у розмірі 12 567,60 грн, не врахував умов договору оренди, якими врегульовано порядок та розподіл обов'язків сторін щодо їх оплати, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки усієї зазначеної суми.
Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині стягнення заборгованості за комунальні послуги шляхом зменшення її розміру до суми платежів, які відповідно до умов пункту 5.3 договору покладені на орендаря, а саме витрат за електропостачання в розмірі 894,32 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції щодо стягнення заборгованості з орендної плати у розмірі 113 000,00 грн є законним та обґрунтованим, оскільки відповідачка тривалий час користувалася квартирою, не повернула її орендодавцю у встановленому договором порядку та не виконувала передбачений договором обов'язок зі сплати орендної плати, що підтверджується матеріалами справи та не спростовано належними і допустимими доказами.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 376 ЦПК України неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 вересня 2025 року в частині вирішення вимог про стягнення заборгованості за комунальні послуги змінити, зменшити розмір заборгованості за комунальні послуги, що підлягають стягненню із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 з 12 567,60 гривень до 894,32 гривень.
В іншій оскарженій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач Н.В. Поліщук
Судді О.В. Желепа
В.В. Соколова