ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
17.03.2026 м. Івано-ФранківськСправа № 909/69/26
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Гули У.І, секретар судового засідання Клапків Н.В., розглянувши у судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом: Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області, вул. Святослава Хороброго, буд. 11а, м. Київ, 03151
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИЗАЙН ПРОДЖЕКТ ГРУП», вул. Гетьмана Мазепи, буд. 144 Д, м. Івано-Франківськ, 76018
про стягнення заборгованості в сумі 44 675 грн 28 коп.
за участю
від позивача Ракоїд М.Ю.
від відповідача Склярова О.Ю.
Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області (далі позивач) звернулася до Господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИЗАЙН ПРОДЖЕКТ ГРУП» (далі відповідач) про стягнення 44 675 грн 28 коп.
27.01.2026 суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду, відкрити провадження у справі, справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, судове засідання призначив на 24.02.2026, у якому оголосив перерву до 17.03.2026.
У судовому засіданні 17.03.2026 суд завершив розгляд справи, перейшов до стадії ухвалення рішення, проголосив скорочене рішення.
Позиція позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на укладення сторонами Договору про виконання робіт з технічного нагляду у будівництві від 09.10.2023, предметом якого є здійснення технічного нагляду за виконанням будівельних робіт на будівництві об'єкта «Капітальний ремонт багатоквартирного житлового будинку в м. Ірпінь Київської області по вул. Северинівська, 131, який постраждав внаслідок військової агресії російської федерації проти України». При проведенні ревізії було встановлено, що база для визначення вартості послуг технічного нагляду була завищена, що призвело до переплати позивачем, та за висновками Державної аудиторської служби України, внаслідок неправомірного включення до бази розрахунку витрат, які не є будівельними роботами, відповідач безпідставно отримав кошти в сумі 44 675 грн 28 коп., а саме, по єдиному податку - 11 995 грн 22 коп., а по включені витрат частин 5-9 на суму - 32 680 грн 06 коп.
У зв'язку з цим позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти у сумі 44 675 грн 28 коп. на підставі ст. 1212 ЦК України.
Розглянувши клопотання позивача про залучення третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору суд зазначає.
10.03.2026 позивач подав клопотання про залучення третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - державну аудиторську службу Украни.
12.03.2026 відповідач подав до суду заперечення на клопотання позивача про залучення третьої особи, в якому просив суд відмовити у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі третьої особи.
Відповідно до ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі. Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов'язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права та обов'язки, встановлені статтею 42 цього Кодексу. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.
Таким чином, з огляду на пропущення строку на подання клопотання про залучення третьої особи суд відмовляє у його прийнятті.
Позиція відповідача.
Відповідач у відзиві зазначає, що із наданих до суду документів можна встановити, що відповідачем виконані роботи за договором № 626-23 ТН від 09.10.2023, а позивачем прийняті без зауважень та оплачені дані роботи, що підтверджується актами прийняття виконаних робіт, які підписані та скріпленні печатками сторін, та платіжними дорученнями про оплату робіт згідно цього договору. Наразі, відмови від приймання виконаних робіт з боку позивача не надходило, обсяг наданих робіт погоджений сторонами та оплачена їх вартість. У зв'язку з цим можна дійти до висновку, що умови договору сторони виконали повністю і зауважень одна до одної з цього приводу не мали.
Акт ревізії Держаудитслужби лише фіксує факт завищення вартості робіт, які прийняті та оплачені замовником, однак, кошти отримані за наявної правової підстави договору та актів. Позиція Позивача ґрунтується на тому, що сума безпідставно отриманих коштів підтверджується Актом Держаудитслужби. Проте, відповідач звертає увагу суду, що встановлені органами Держаудитслужби при проведенні контрольних заходів факти підлягають доказуванню стороною та оцінці судом на загальних підставах за правилами, встановленими чинним Господарським процесуальним кодексом України, тобто сам лише акт ревізії не є підставою для стягнення 44 675 грн 28 коп. Фактично позивач намагається підмінити необхідність доведення складу цивільного правопорушення посиланням на акт фінансового контролю. Однак відповідно до правової позиції Об'єднаної палати КГС ВС (постанова від 19.12.2025 у справі № 915/222/24) акт ревізії може бути доказом, але не має преюдиційної сили та не звільняє сторону від обов'язку доведення всіх елементів заявленої вимоги.
Вважає, що за наявності чинного договору та відсутності встановленого факту його недійсності або припинення, підстави для застосування ст. 1212 ЦК України відсутні.
Обставини справи, встановлені судом.
09.10.2023 між позивачем як замовником та відповідачем як виконавцем було укладено договір № 626-23ТН про виконання робіт зі здійснення технічного нагляду у будівництві (далі - Договір), згідно з п.1.1 якого Замовник доручає, а Виконавець зобов'язується здійснювати технічний нагляд (надалі - «Роботи») за виконанням будівельних робіт на будівництві об'єкта: «Капітальний ремонт багатоквартирного житлового будинку в м. Ірпінь Київської області по вул. Северинівська, 131, який постраждав внаслідок військової агресії російської федерації проти України» .
Відповідно до п. 3.1 Договору загальна вартість робіт з технічного нагляду становить: 441 212 грн 05 коп., у тому числі єдиний податок 5% - 22 060 грн 60 коп.
Вартість робіт може бути змінена відповідно до фактичних розрахунків відповідно до п. 5.1 Договору.
Розрахунки між Сторонами по даному Договору здійснюються у строк до 7 календарних днів, на підставі Акту приймання виконаних робіт зі здійснення технічного нагляду, підписаного повноважними представниками сторін, при умові надходження коштів з державного бюджету та інших джерел фінансування. ( п.3.5 Договору).
У Додатку № 2 до Договору № 626-23 ТН сторони погодили структуру договірної ціни, в тому числі «єдиний податок 5% - 22 060 грн 60 коп.».
Додатковими угодами № 1-5 сторони вносили зміни до договору № 626-23 ТН від 09.10.2023.
Договірні зобов"язання сторонами виконано, за договором здійснені відповідні розрахунки, що підтверджується актами приймання наданих послуг зі здійснення технічного нагляду від 30.12.2024, 29.12.2023, 09.10.2024, підписаними сторонами та скріпленими печатками сторін без зауважень чи заперечень та платіжними інструкціями № 15 від 13.05.2024, № 39 від 14.10.2024.
Зазначені обставини учасниками справи не заперечуються.
Водночас, за результатами ревізії, проведеної Державною аудиторською службою України щодо окремих питань фінансово-господарської діяльності Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області за період з 01 січня 2024 року по 30 червня 2025 року, встановлено, що при визначенні вартості послуг технічного нагляду: неправильно визначалась база розрахунку вартості послуг; до складу "вартості будівельних робіт" включались витрати, які не відносяться до будівельних робіт, а саме витрати з частин V-IX форми КБ-2в (адміністративні витрати, прибуток, ризики, інші витрати). 28.11.2025 Державна аудиторська служба України направила позивачу вимогу про усунення виявлених порушень.
Позивач з метою досудового врегулювання спору надіслав відповідачу лист-вимогу № 3210/09 211 085/02-07 від 24.12.2025 щодо повернення надмірно сплачених коштів, що підтверджується описом вкладення та накладною 0305700350938 Укрпошти.
Як зазначає позивач, відповідач надмірно сплачені кошти у сумі 44 675 грн 28 коп. не повернув.
Зазначене і є причиною виникнення спору.
Норми права та мотиви. Висновки суду.
Предметом доказування у справі є обставини укладання договору, наявність/відсутність порушення зобов'язань за договором, наявність підстав для стягнення надмірно сплачених коштів, як безпідставно отриманих.
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ч.1,2 ст. 22 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц зроблено висновок, що відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил ст. 22 ЦК України, оскільки ч.1 визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Кредитор, який вимагає відшкодування збитків , має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв"язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов"язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об"єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов"язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини першої статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині третій статті 203 Цивільного кодексу України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (статті 626 Цивільного кодексу України).
Статтею 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 629 ЦК України встановлено обов'язковість договору для виконання сторонами.
Відповідно до вимог статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
За змістом статті 632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Зважаючи на викладене, проаналізувавши правовідносини, що склалися між позивачем та відповідачем на підставі договору про виконання робіт зі здійснення технічного нагляду №6026-23ТН від 09.10.2023, дослідивши текст зазначеного договору, суд дійшов висновку, що, сторони досягли всіх істотних умов договору, тому зазначений договір є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами у відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України.
За приписами статей 525-526 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або невизначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами статті 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що звертаючись до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача безпідставно отриманих коштів, у загальній сумі 44 675 грн 28 коп., позивач фактично вказує, що контролюючим органом в акті ревізії фінансово-господарської діяльності Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області за період з 01.01.2024 по 30.06.2025 встановлено, що неправильно визначалась база розрахунку вартості послуг; до складу "вартості будівельних робіт" включались витрати, які не відносяться до будівельних робіт, а саме витрати з частин V-IX форми КБ-2в (адміністративні витрати, прибуток, ризики, інші витрати).
У зв'язку саме з цим, позивач просить стягнути з відповідача грошові кошти 44 675 грн 28 коп. на підставі 1212 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що за умовами договору про виконання робіт з технічного нагляду у будівництві від 09.10.2023 договірна ціна була встановлена як тверда і, відповідно до пункту 3.1 договору, становила 441 212 грн 05 коп. При цьому, між сторонами на виконання умов договору підписані акти приймання наданих послуг від 30.12.2024 на суму 97 545 грн 07 коп., 29.12.2023 на суму 128 272 грн 34 коп. та 09.10.2024 на суму 14 087 грн 02 коп.
Отже, сума вартості послуг із технічного нагляду за договором була погоджена між його сторонами, а матеріалами справи підтверджено та не заперечується сторонами, що послуги, надані відповідачем, прийняті замовником (позивачем) без заперечень та зауважень.
Факт оплати наданих послуг підтверджується платіжними інструкціями №15 від 13.05.2024 на суму128 272 грн 34 коп. та № 39 від 14.10.2024 на суму 14 087 грн 02 коп.
Жодних доказів того, що загальна вартість наданих послуг перевищує договірну ціну, погоджену сторонами в зазначеному договорі, під час розгляду справи позивачем до суду надано не було.
Суд зауважує, що для констатації факту завищення вартості наданих послуг контролюючий орган мав встановити, що вартість загальної суми наданих виконавцем послуг перевищує договірну ціну, визначену сторонами в укладеному між ними договорі. Саме у випадку встановлення завищеної вартості послуг, яка відмінна від погодженої сторонами договору, можливо стверджувати про порушення зобов'язання у розумінні статті 610 Цивільного кодексу України та його неналежне виконання всупереч вимогам статей 525, 526 Цивільного кодексу України.
Як суд вже зазначав вище, обґрунтовуючи завищення вартості послуг на загальну суму 44 675 грн 28 коп., позивач посилається на висновки, викладені в акті ревізії Держаудитслужби №001700-21/60 від 28.10.2025 фінансово-господарської діяльності позивача.
Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України від 26 січня 1993 року № 2939-XII «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» (далі - Закон № 2939-XII).
Згідно зі ст. 1 Закону № 2939-XII, здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Президентом України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю (далі - орган державного фінансового контролю).
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону № 2939-XII, державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.
Згідно з Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43 (далі - Положення), Держаудитслужба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи (п. 7 Положення).
Пунктом 6 Положення передбачено, що Держаудитслужба має право в установленому порядку, зокрема: пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (пп. 16 п. 6 Положення); порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства (пп. 20 п. 6 Положення); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір в установленому законодавством порядку (пп. 23 п. 6 Положення).
Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються, усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог; звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пп. 9 п. 4 Положення).
Згадані норми узгоджуються з положеннями ст. 10 Закону № 2939-ХІІ, якою визначено права органу державного фінансового контролю. Зокрема, в п. 7 цієї статті передбачено право цього органу пред'являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.
Статтею 10 Закону № 2939-ХІІ встановлено право органу державного фінансового контролю звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (п. 10), а також при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку (п. 13).
Згідно з ч. 3 ст. 15 Закону № 2939-XII, законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
Отже, контролюючий орган здійснює державний фінансовий контроль за використанням коштів державного та місцевих бюджетів і в разі виявлення порушень законодавства має право пред'являти обов'язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.
При виявленні збитків, завданих державі чи об'єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначити їх розмір у встановленому законодавством порядку та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що контролюючий орган проводить державний фінансовий контроль щодо підконтрольних установ. Його вимоги, передбачені ст. 10 Закону № 2939-XII, можуть бути адресовані виключно підконтрольним установам, а звернення до суду в інтересах держави можливе лише у випадку незабезпечення такими установами вимог щодо усунення порушень законодавства з питань збереження і використання активів, виявлених під час здійснення державного фінансового контролю.
Таким чином, Держаудитслужба, зобов'язана здійснювати державний контроль фінансово-господарської діяльності позивача та в разі виявлення порушень чинного законодавства та при виявленні збитків, має право визначити розмір цих збитків у встановленому законодавством порядку і пред'явити об'єкту контролю (позивачу) вимоги щодо усунення встановлених правопорушень. Такі вимоги, в силу вимог ч. 3 ст. 15 Закону № 2939-XII, є обов'язковими для виконання службовими особами об'єктів, що контролюються.
Разом з цим, акт перевірки (аудиту) - це документ про результати проведеної перевірки (аудиту), який є носієм дій з фінансового контролю та інформації про виявлені недоліки, виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу (Вимога щодо усунення встановлених правопорушень). Акти ревізії та документальних перевірок не мають обов'язкового характеру та не можуть оспорюватися в суді. Встановлені під час проведення контрольних заходів підрозділами аудиту факти підлягають доказуванню стороною та оцінці судом на загальних підставах за правилами, встановленими чинним ГПК України (подібні висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.12.2022 у справі № 922/2810/21, від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19, від від 21.05.2018 у справі № 922/2310/17, від 13.02.2018 у справі № 910/12793/17).
Судом також прийнято до уваги правові висновки вказані в постанові Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №916/1906/18, в якій зазначено, що виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати, оскільки за своїми правовими наслідками акт ревізії у даному випадку фіксує порушення фінансової дисципліни учасника правовідносин, фінансово-господарська діяльність якого перевірялась.
За висновком, викладеним у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 910/17984/16, акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків, оскільки виявлені таким органом порушення не можуть впливати на умови укладених між сторонами договорів і не можуть їх змінювати. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені укладеними договорами та які підтверджені відповідним актами здачі-приймання наданих послуг. Акт ревізії Державної фінансової інспекції України є документом, складеним з приводу наявності або відсутності відповідних порушень, та містить лише думку органу, який його склав. Викладені в ній висновки не мають заздалегідь обумовленої сили, тобто акт ревізії не є підставою для стягнення з відповідача коштів, одержаних відповідно до умов договору. Акт ревізії не є рішенням суб'єкта владних повноважень, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялася.
У пунктах 59-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 910/11273/20 вказано, що однакове застосування закону забезпечує його загальнообов'язковість, поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
З матеріалів справи вбачається, що в складеному акті Держаудитслужби від 28.10.2025 фінансово-господарської діяльності Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області зафіксовано відповідну інформацію про виявлені контролюючим органом порушення.
Водночас стала правова позиція у судовій практиці підтверджує, що акт ревізії не породжує обов'язкових юридичних наслідків для відповідача у цій справі, а обставини, викладені в акті підлягають доведенню на рівні з іншими обставинами, якими обґрунтовані вимоги та заперечення учасників справи.
Тому посилання позивача на Акт ревізії Держаудитслужби від 28.10.2025 фінансово-господарської діяльності Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області в якості доказу на підтвердження завищення відповідачем вартості послуг за договором про надання робіт здійснення технічного нагляду № 623-23 НТ від 09.10.2023 у розмірі 44 675 грн 28 коп. є безпідставним.
Тобто, акт ревізії від 28.10.2025, за відсутності інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували встановлені цим актом порушення, не може бути достовірним та обґрунтованим підтвердженням завищення виконавцем вартості наданих послуг за договором про надання робіт здійснення технічного нагляду № 623-23 НТ від 09.10.2023.
В матеріалах справи відсутні будь-які обґрунтовані зауваження та заперечення щодо якості та кількості наданих послуг при підписанні позивачем актів наданих послуг.
Водночас, факт виконання умов договору про надання робіт здійснення технічного нагляду № 623-23 НТ від 09.10.2023 та здійснення відповідних розрахунків між замовником та виконавцем у розмірі, який узгоджено умовами договору, сторонами підтверджено та не оспорюється.
Суду не надано доказів неналежного надання послуг, завищення вартості наданих послуг. Замовник зобов'язаний був перевірити відомості, що зазначені в актах приймання наданих послуг.
Крім того, суд критично ставиться до посилань позивача на положення статті 1212 ЦК України, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України, на яку покликається позивач, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Однак, суд відзначає, що відповідач набув майно (грошові кошти) на правовій підставі - на підставі умов Договору № 626-23ТН про надання робіт зі здійснення технічного нагляду від 09.10.2023, така підстава не відпала, договір не визнано недійсним, послуги надані без зауважень сторін одна до одної під час прийняття послуг за вказаним правочином, у зв'язку із цим кошти набуті відповідачем правомірним шляхом і підстави для їх повернення позивачу відсутні.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку існування між сторонами договірних правовідносин, покликання на висновки перевірки Держаудитслужби, як на підставу для задоволення позовних вимог, є недостатніми. Виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору та не змінюють правомірність виконання такого договору за умови надання належних доказів, у даному випадку актів приймання послуг.
Долучені позивачем докази: довідки про вартість будівельних робіт ТзОВ "БУДВЕНТОР", акти приймання виконання будівельних робіт підписані позивачем та ТзОВ "БУДВЕНТОР", платіжні інструкції про оплату позивачем ТзОВ "БУДВЕНТОР" коштів суд оцінює критично, так як такі доводять факт існування договірних відносин між позивачем та ТзОВ "БУДВЕНТОР" та не входять у предмет доказування в даній справі.
Основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (стаття 129 Конституції України).
Суд зазначає, що статтею 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 вказаного кодексу.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 1-4 стаття 13 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області не підлягають задоволенню у повному обсязі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Судові витрати.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1, 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України).
Згідно з ч. 2 ст. 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).
На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу відповідач подав договір про надання правової допомоги № 2026/0302-1Д від 03.02.2026, в якому сторони погодили предмет договору, права та обов"язки сторін, гонорар, строк дії договору ті інші умови.
Представником позивача у справі є адвокатка Склярова О.Ю., повноваження якої підтверджуються ордером на надання правничої (правової) допомоги від 12.02.2026 № 2126902.
Обсяг фактично наданих послуг на стадії підготовки відзиву підтверджується підписаним сторонами Актом наданих послуг. Зазначена в Акті деталізація часу (годин) є формою внутрішнього обліку для підтвердження співмірності витрат, при цьому підсумкова вартість відповідає погодженому фіксованому гонорару.
На момент подання відповідачем відзиву відповідачем отримано рахунок-фактуру № 17 від 07.02.2026. Згідно з умовами рахунку та договору, оплата здійснюється протягом 30 календарних днів з моменту його виставлення.
Отже, відповідно до вимог ч. 2, 3 ст. 126 ГПК України відповідач подав відповідні докази, які підтверджують обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартість.
Як передбачено ч. 4 ст. 126 ГПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України). Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).
З огляду на принцип змагальності сторін, який закріплений в ст. 13 ГПК України, та положень ч. 4, 5 ст. 126 ГПК України встановлення співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд здійснює тільки за клопотанням іншої сторони, що виключає ініціативу суду у вирішенні цього питання.
Оскільки позивач будь-яких заперечень щодо співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката не подав, суд вважає, що заявлена сума цих витрат у розмірі 10 500 грн 00 коп. підлягає стягненню з позивача.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
постановив:
відмовити Службі відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області у задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДИЗАЙН ПРОДЖЕКТ ГРУП" про стягнення 44 675 грн 28 коп.
Стягнути зі Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Київській області (місто Київ, вулиця Святослава Хороброго, будинок 11а, ЄДРПОУ 26345736) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДИЗАЙН ПРОДЖЕКТ ГРУП» (місто Івано-Франківськ, вулиця Мазепи Гетьмана, будинок 144Д, ЄДРПОУ 44911107) - 10 500 грн 00 коп. витрат на професійну правову допомогу.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку у відповідності до глави 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення виготовлено 17.03.2026.
Суддя У.І.Гула