ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
16 березня 2026 року Справа № 906/561/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуюча суддя Коломис В.В., суддя Тимошенко О.М. , суддя Крейбух О.Г.
секретар судового засідання Політуча В.В.
за участю представників сторін:
позивача - Бойко В.В. (в режимі відеоконференції);
відповідача - Соломонюк І.В., адвокат (в режимі відеоконференції);
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" на рішення Господарського суду Житомирської області від 19 листопада 2025 року (повний текст складено 01.12.2025) у справі № 906/561/25 (суддя Кравець С.Г.)
за позовом Державної установи "Житомирська виправна колонія №4"
до Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)"
про стягнення 1 008 455,23 грн
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 19.11.2025 у справі №906/561/25 в задоволенні позову Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" до Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" про стягнення 1 008 455,23 грн, відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Державна установа "Житомирська виправна колонія №4" звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове судове рішення, яким позов задоволити.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення Господарським судом Житомирської області норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Разом з тим, безпосередньо в апеляційній скарзі, апелянт заявив клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.01.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" на рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2025 у справі № 906/561/25. Призначено справу № 906/561/25 до розгляду на 02.03.2026 об 12:00 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2026 виправлено описку, допущену в пункті 2 резолютивної частини ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.01.2026 у справі №906/561/25, замінено дату та час розгляду справи з 02.03.2026 об 12:00 год. на 11.03.2026 об 12:00 год
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10.03.2026 виправлено описку, допущену в пунктах 1 та 2 резолютивної частини ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2026 у справі № 906/561/25, замінено дату та час розгляду справи з 11.03.2026 об 12:00 год. на 16.03.2026 об 11:30 год.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вважає оскаржуване рішення місцевого господарського суду законним та обгрунтованим, а тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Крім того, відповідач просить відмовити у задоволенні клопотання апелянта про долучення до матеріалів справи нових доказів.
Безпосередньо в судовому засіданні представники позивача та відповідача повністю підтримали вимоги та доводи, викладені відповідно в апеляційній скарзі та у відзиві на неї.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії II-ЖТ №000860 Установі ЯЮ-309/4 надано у постійне користування земельну ділянку площею 4,9 га в межах відповідно до плану землекористування.
Як вбачається з довідки Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" №5/4/3-4949 від 26.09.2025, позивач зазнав наступних перейменувань:
- наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань №165 від 29.11.1999 з 01.12.1999 Установу ЯЮ-309/4 перейменовано у Житомирську виправну колонію управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Житомирській області (№4);
- постановою Кабінету Міністрів України №1062 від 20.10.2011 та наказом Державної пенітенціарної служби України №229 від 17.04.2012 Житомирську виправну колонію управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Житомирській області (№4) перейменовано на Житомирську виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України у Житомирській області (№4);
- наказом Міністерства юстиції України № 3679/2/5 від 15.12.2016 Житомирську виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України у Житомирській області (№4) перейменовано на Державну установу "Житомирська виправна колонія №4"
Згідно з формою №2б (д) на балансі Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" станом на 12.12.2024 перебуває нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Житомир, проспект Незалежності, 172.
В період з 29.10.2024 по 20.01.2025 Управлінням Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області проведено планову ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Державної установи "Житомирська виправна колонія (№4)" за період з 01.01.2022 по 30.09.2024.
За результатами проведеної ревізії 27.01.2025 Управлінням Північного офісу Держаудитслужби в Житомирській області складено Акт та направлено позивачу вимогу про усунення виявлених порушень законодавства (номер та дата документа закриті штампом "Згідно з оригіналом").
Відповідно до п.п. 1,2 зазначеної вимоги, позивача зобов'язано забезпечити вжиття заходів, спрямованих на відшкодування на користь Державної установи "Житомирська виправна колонія (№ 4)" шкоди (збитків) з Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 4)" у загальній сумі 1 008 455,23 грн, у тому числі: 872 367,82 грн - відшкодування вартості земельного податку; 136 087,41 грн - відшкодування вартості комунальних послуг.
У тексті зазначеної вимоги вказано, що проведеною ревізією встановлено порушення норм чинного законодавства, внаслідок яких останньому завдано матеріальної шкоди, а саме:
- в недотримання положень ч.2 ст.9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ч.1 ст.92 Цивільного кодексу України, п.2, пп.2, 24 п.9, п.12 Положення про Державну установу "Житомирська виправна колонія №4" Колонією №4 у 2022-2024 роках за рахунок бюджетних коштів покрито видатки Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" зі сплати земельного податку у загальній сумі 872 367,82 грн за земельну ділянку площею 4 га, якою фактично користується зазначене підприємство;
- в порушення тих самих норм законодавства Колонією №4 у 2022-2024 роках за рахунок бюджетних коштів покрито видатки Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" за спожиті останнім у приміщенні Колонії №4 площею 133,2 кв.м комунальні послуги на загальну суму 136 087,41 грн, з яких: 122 492,78 грн - за теплову енергію, 2 290,72 грн - за водопостачання та водовідведення, 11 303,91 грн - за електричну енергію.
27.05.2024 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (орендодавець), Державним підприємством "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" (орендар) та Державною установою "Житомирська виправна колонія №4" (балансоутримувач) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 318-у від 27.05.2024.
Відповідно до п.4.1 зазначеного договору в оренду передано частину адміністративної будівлі площею 133,2 кв.м, що перебуває на балансі Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" та розташована за адресою: м. Житомир, проспект Незалежності, 172.
27.05.2024 між Державною установою "Житомирська виправна колонія №4" (балансоутримувач) та Державним підприємством "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" (орендар) укладено договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю.
Згідно з актом приймання-передачі від 27.05.2024 Державною установою "Житомирська виправна колонія №4" передано в оренду Державному підприємству "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" частину адміністративної будівлі площею 133,2 кв.м.
Позивач звернувся до відповідача з листом №5/4/15-685 від 04.02.2025 щодо відшкодування коштів за комунальні послуги, спожиті у період з 01.01.2022 по 26.05.2024, у сумі 136 087,41 грн.
11.04.2025 між Державною установою "Житомирська виправна колонія №4" та Державним підприємством "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" укладено договір про відшкодування земельного податку №119-Г від 11.04.2025.
Місцевий господарський суд, розглянувши подані позивачем документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Правові засади власності та користування землею, порядок формування, державної реєстрації та обліку земельних ділянок, а також права, обов'язки та відповідальність власників і користувачів земель визначаються Земельним кодексом України (далі - ЗК України. Кодекс встановлює чіткі правила щодо визначення меж і площі земельної ділянки, присвоєння кадастрового номера, внесення інформації до Державного земельного кадастру, а також регламентує порядок використання земель державної та комунальної власності, оренди та постійного користування, забезпечуючи правову визначеність, передбачуваність і системність земельних правовідносин.
Відповідно до ч.1 ст.79 ЗК України, земельна ділянка є частиною земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Земельна ділянка як об'єкт цивільних прав повинна бути формованою з визначеними межами, площею та внесеною до Державного земельного кадастру із присвоєнням кадастрового номера (ч.ч 1, 3-4, 9 ст.79-1 ЗК України).
Земельна ділянка, яка не сформована та не зареєстрована у Державному земельному кадастрі, не може розглядатися як об'єкт цивільних прав і, відповідно, не є підставою для нарахування та стягнення земельного податку (ч.1 ст.79 1 ЗК України, ст.286.1 Податкового кодексу України).
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача 872 367,82 грн у рахунок відшкодування земельного податку, посилаючись на те, що на балансі відповідача перебуває нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Житомир, проспект Незалежності, 172, яке, на думку позивача, знаходиться на земельній ділянці, що перебуває у нього на праві постійного користування.
Позивач зазначає, що у період з 01.01.2022 по 30.09.2024 відповідач без оформлення договірних відносин користувався частиною земельної ділянки площею 4 га, у зв'язку з чим зобов'язаний відшкодувати йому земельний податок, сплачений за відповідну частину земельної ділянки.
При цьому, позивач посилається на Державний акт на право постійного користування землею серії II-ЖТ №000860, відповідно до якого у постійне користування надано земельну ділянку площею 4,9 га.
Разом з тим відомості щодо державної реєстрації зазначеної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі та присвоєння їй кадастрового номера матеріали справи не містять, так само матеріали справи не містять належних доказів того, що земельна ділянка, на яку посилається позивач, розташована саме за адресою: м. Житомир, проспект Незалежності, 172, де знаходиться нерухоме майно відповідача.
Колегія суддів також звертає увагу, що у позовній заяві позивач наводить різні відомості щодо площі земельної ділянки, зокрема посилається на земельну ділянку площею 20,6866 га, а також на земельну ділянку площею 17,0931 га з кадастровим номером 1810136300:08:018:0057.
Разом з тим до матеріалів справи не надано ані копії Державного акту, на який посилається позивач, ані витягу з Державного земельного кадастру щодо зазначеної земельної ділянки, що унеможливлює встановлення належності відповідної земельної ділянки позивачу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач посилається на сплату земельного податку за земельну ділянку площею 17,0931 га у період з 01.01.2022 по 30.04.2024. Водночас у матеріалах справи відсутні вихідні дані, обов'язкові для визначення розміру земельного податку, а саме:
- витяги з Державного земельного кадастру;
- витяги з технічної документації щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки
- документи, що підтверджують розташування земельної ділянки за конкретною адресою та її фактичне користування.
Колегія суддів звертає увагу, що відсутність цих документів робить неможливим встановлення об'єкта оподаткування та визначення точного розміру земельного податку, який підлягає відшкодуванню відповідачем.
Відповідно до п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, земельний податок є обов'язковим платежем, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами визнаються юридичні та фізичні особи, які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності, зокрема на праві постійного користування.
За приписами ст. 269 ПК України, платниками земельного податку є:
- власники земельних ділянок та земельних часток (паїв);
- землекористувачі, яким відповідно до закону надано у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на праві постійного користування;
- платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земель державної та комунальної власності на умовах оренди.
Відповідно до ст.286.1 ПК України, підставами для нарахування земельного податку є:
а) дані Державного земельного кадастру;
б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;
в) дані державних актів, що посвідчують право власності або право постійного користування земельною ділянкою;
г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї);
ґ) рішення органів місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі;
д) інші правовстановлюючі документи, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою.
Відповідно до ст. 286.6 ПК України, у разі розташування будівлі на земельній ділянці, яка перебуває у спільній власності кількох юридичних чи фізичних осіб, податок нараховується кожному власнику пропорційно частці, що належить йому, із урахуванням прибудинкової території. У випадку спільного користування земельною ділянкою кількома особами, податок нараховується пропорційно площі ділянки, що фактично використовується кожним користувачем, із урахуванням прибудинкової території.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово виснував, що для належного нарахування земельного податку та визначення його розміру обов'язково необхідно посилатися на дані Державного земельного кадастру, дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також на правовстановлюючі документи, що підтверджують формування та державну реєстрацію земельної ділянки (постанова Верховного Суду від 27.04.2021 у справі № 922/2378/20, постанова Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20).
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 27.04.2021 у справі № 922/2378/20 зазначено, що земельний податок не може бути стягнутий за земельну ділянку без підтвердження її формування та реєстрації у Державному земельному кадастрі. Суд вказав, що відсутність таких даних робить неможливим визначення факту користування конкретною земельною ділянкою для цілей оподаткування, а тому позовні вимоги на підставі актів ревізії чи інших документів, що не підтверджують формування ділянки, не можуть бути задоволені.
У постанові Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20 суд додатково зазначив, що фактичне користування земельною ділянкою без належних правовстановлюючих документів не створює автоматично зобов'язань у користувача ділянки щодо сплати земельного податку або компенсації його витрат іншому суб'єкту. Відтак, наявність нерухомого майна на земельній ділянці та сплата податку позивачем не може розглядатися як самостійна підстава для стягнення коштів з відповідача, якщо відсутні законні документи, що засвідчують право на користування цією ділянкою або визначають її межі.
У справі, що розглядається, позивачем не надано копії державного акту, витягу з ДЗК чи інших правовстановлюючих документів, які дозволили б встановити, що земельна ділянка площею 4 га, за яку позивач заявляє відшкодування податку, є саме тією ділянкою, на яку поширюється його сплата земельного податку.
Посилання позивача на акт ревізії Управління Північного Офісу Держаудитслужби в Житомирській області як на підтвердження розміру земельного податку в розмірі 872 367,82 грн колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.
З врахуванням усталеної практики Верховного суду, за своєю правовою природою акт ревізії є документом контролюючого органу, який фіксує результати проведеної перевірки та містить висновки щодо наявності або відсутності порушень фінансової дисципліни, однак сам по собі не створює, не змінює та не припиняє цивільних чи господарських прав та обов'язків сторін.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного суду від 18.10.2018 у справі № 917/1064/17, акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу. Водночас виявлені під час перевірки порушення не впливають на умови укладених між сторонами договорів і не можуть змінювати їх зміст, оскільки за своїми правовими наслідками акт ревізії лише фіксує порушення фінансової дисципліни суб'єкта господарювання, діяльність якого перевірялась.
Верховний Суд у зазначеній постанові також наголосив, що акт ревізії не може змінювати, припиняти частково або повністю договірні правовідносини сторін, а також зобов'язання, визначені договором та підтверджені відповідними первинними документами.
Так, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного суду від 18.02.2020 у справі № 910/17984/16, а також підтриманим у постанові від 07.12.2021 у справі № 922/3816/19, акт ревізії Державної фінансової інспекції України не є беззаперечною підставою для задоволення позовних вимог про стягнення збитків.
З огляду на викладене, акт ревізії не може розглядатися як належний та достатній доказ розміру земельного податку, який підлягає відшкодуванню відповідачем, а тим більше як самостійна підстава для покладення на нього відповідного грошового зобов'язання.
Також позивачем не надано доказів, які б підтверджували сплату ним земельного податку саме за земельну ділянку, розташовану за адресою: м. Житомир, проспект Незалежності, 172, на якій знаходяться об'єкти нерухомого майна відповідача.
Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта про те, що відповідач нібито демонстрував суперечливу поведінку, оскільки у 2024 році уклав із позивачем договори, в яких визначено площу займаних приміщень та земельної ділянки. Сам по собі факт укладення сторонами договорів у 2024 році не свідчить про визнання відповідачем користування відповідним майном або земельною ділянкою у попередні періоди, за які позивач заявляє вимоги про відшкодування коштів. Укладення сторонами договорів у подальшому свідчить лише про врегулювання правовідносин на майбутнє та не може розцінюватись як доказ існування аналогічних зобов'язань у минулий період.
Посилання апелянта на листування між сторонами як на доказ фактичного користування відповідачем майном позивача протягом тривалого часу також не можуть бути прийняті судом як належний та достатній доказ в підтвердження позовних вимог, оскільки не підтверджує ні правових підстав користування майном, ні обсягу такого користування, ні розміру витрат, які, за твердженням позивача, підлягають відшкодуванню. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що листування сторін саме по собі не є беззаперечним доказом виникнення грошового зобов'язання без підтвердження його первинними документами бухгалтерського обліку (постанова Верховного суду від 04.07.2024 у справі №911/2502/22).
Що стосується вимоги про стягнення 136 087,41 грн вартості відшкодування комунальних послуг, колегія суддів зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача 136 087,41 грн відшкодування вартості комунальних послуг, посилаючись на те, що відповідач у період з січня 2020 року по 25 травня 2024 року використовував частину адміністративної будівлі, яка перебуває на балансі позивача, без укладення договору оренди чи іншого правового титулу користування майном.
В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на складені ним реєстри покриття понесених витрат, згідно з якими відповідачем у період з 01.01.2022 по 26.05.2024 нібито спожито електричну енергію, теплову енергію, а також послуги водопостачання та водовідведення на загальну суму 136 087,41 грн.
Разом з тим, відповідно до ч.1 ст.13 та ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
При цьому, відповідно до ст.ст. 76-79 цього Кодексу, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, а належність, допустимість, достовірність та достатність доказів оцінюється судом у їх сукупності.
Правові засади передачі державного майна у користування визначені положеннями Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Згідно з п.п. 4,5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 28.04.2021, витрати на утримання орендованого майна та плата за комунальні послуги не включаються до складу орендної плати та підлягають відшкодуванню орендарем на підставі окремого договору, укладеного між балансоутримувачем та орендарем.
Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, у спірний період між сторонами не було укладено договору оренди державного майна або договору відшкодування витрат балансоутримувача на утримання майна та надання комунальних послуг.
Крім того, позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту використання відповідачем у спірний період відповідної частини адміністративної будівлі, обсягу такого користування, фактичного споживання відповідачем комунальних послуг, а також факту понесення позивачем витрат з оплати таких послуг у заявленому розмірі.
Посилання позивача на укладення між сторонами договору оренди №318-у від 27.05.2024 як на доказ користування відповідачем спірним майном у попередній період колегія суддів вважає безпідставним.
Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України, договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не встановлено законом або самим договором.
Отже, укладення між сторонами договору оренди у травні 2024 року саме по собі не підтверджує факту користування відповідачем цим майном у період, що передував його укладенню, та не може бути належним доказом існування між сторонами правовідносин користування майном у попередній період.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наведена обставина не доводить факту використання відповідачем спірного майна у період, за який позивачем заявлено вимоги про відшкодування комунальних витрат.
Доводи апелянта щодо надання позивачем розрахунків вартості комунальних послуг також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки такі розрахунки складені позивачем в односторонньому порядку та не підтверджені належними первинними документами, які б засвідчували фактичний обсяг спожитих відповідачем комунальних послуг та правильність розподілу витрат пропорційно займаній площі приміщень.
Крім того, посилання апелянта на направлення відповідачем актів звірки взаєморозрахунків не свідчить про визнання ним заявленої позивачем заборгованості. Верховний Суд у постанові від 21.12.2020 у справі № 916/499/20 зазначив, що акт звірки розрахунків має технічний характер і лише фіксує стан бухгалтерського обліку сторін, а сам по собі не є первинним документом, який підтверджує виникнення грошового зобов'язання.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують.
Щодо клопотання позивача про долучення до матеріалів справи нових доказів, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
У силу принципів диспозитивності та змагальності господарського судочинства, сутність яких викладено в статтях 13, 14 ГПК, а також положеннях статті 74 цього Кодексу, збирання доказів у справі не є обов'язком суду. Навпаки, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування у господарському проиесі покладений виключно на сторони спору, кожна з яких несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
У статті 80 ГПК України чітко врегульовано порядок та строки подання доказів учасниками справи. Так, за частиною 2 вказаної статті позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч.ч. 4, 5 вказаної статті).
Позивач на стадії підготовки позовної заяви визначає підстави звернення з заявою, формує позовні вимоги, виходячи з обсягів наявних доказів і у разі їх недостатності, останній повинен вчинити всі необхідні дії для отримання їх самостійно, а у разі неможливості їх отримати долучити докази звернення про витребування до позовної заяви.
Отже, за змістом вказаних норм всі докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані позивачем одночасно з позовною заявою, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем до суду та належним чином обґрунтована.
У свою чергу статтею 269 ГПК України встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, якою передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповіднім позовом, і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).
Таким чином, норми ГПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що, об'єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.
Верховний Суд у численних справах звертає увагу, що зазначена законодавча регламентація відповідає процедурі повного розкриття доказів (discovery). По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки. Зазначене свідчить про посилення ролі підготовчого провадження у структурі загального позовного провадження господарського судочинства в Україні.
Суд звертає увагу, що випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, наступними:
1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;
2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду;
3) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;
4) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо).
5) наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.
Зазначене узгоджується зі сталою практикою Верховного суду, яка має важливий вплив на дотримання принципів судочинства: змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності, зокрема постанови Верховного Суду від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19, від 01.07.2021 у справі № 46/603.
Разом з тим, у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" судам роз'яснено, що вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання.
Надання судом апеляційної інстанції оцінки доказам, які були подані стороною у справі лише до суду апеляційної інстанції (додані до апеляційної скарги) без дослідження причин неподання цих доказів до суду першої інстанції є порушенням вимог статей 80 та 269 ГПК України. Вказане з урахуванням положень статті 282 ГПК України означає, що суд апеляційної інстанції, приймаючи додаткові докази, має викладати мотивувальну частину своєї постанови із зазначенням відповідного обґрунтування заявником неможливості їх подання до суду першої інстанції та з оцінкою апеляційною інстанцією такого обґрунтування (постанова Верховного суду від 23.07.2019 у справі № 917/2034/17).
Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції.
Приймаючи від сторони у справі нові докази у справі, суд апеляційної інстанції задля дотримання принципу рівності та змагальності сторін повинен надати оцінку поясненням та доводам іншої сторони у справі щодо нових доказів.
Процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак є неприйнятною ситуація, коли суд першої інстанції відмовив у позові, а заявник апеляційної скарги просить долучити до апеляційної скарги нові докази лише з підстав його необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в нього доказів чи його суб'єктивної позиції щодо недоречності їх подання.
Суд враховує, що одним із елементів права на суд (окрім права на доступ) є принцип процесуальної рівноправності сторін, або так званий принцип "рівної зброї" ("equality of arms"), згідно з яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне по відношенню до опонента.
Цей принцип вимагає насамперед рівності сторін спору в їхніх процесуальних можливостях щодо подання доказів і пояснень у судовому провадженні (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands" від 27.10.1993 та "Ankerl v. Switzerland" від 23.10.1996).
Як вбачається з додатків до апеляційної скарги, позивач на стадії апеляційного провадження просить долучити до матеріалів справи, зокрема, Акт ревізії № 260608-30/01 від 27.01.2025, Державний акт про право власності на земельну ділянку, Витяг з технічного паспорту на приміщення, частиною якого користувався відповідач, докази понесених витрат на сплату земельного податку тощо.
В обґрунтування клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів позивач посилається на неналежне виконання представником позивача своїх посадових обов'язків, а саме ненадання до суду першої інстанції ряду документів, що, на його думку, стало підставою для відмови у задоволенні позову.
З матеріалів справи вбачається, що до суду першої інстанції зазначені документи позивачем не подавалися.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що місцевий господарський суд неодноразово своїми ухвалами зобов'язував позивача надати документи, які підтверджують право власності або інше речове право на будівлю (об'єкт нерухомості), розрахунки заборгованості за спожиті комунальні послуги (вода, електроенергія, теплопостачання), докази правонаступництва (у разі зміни власника або сторони договору), а також інші документи, необхідні для належного розгляду спору.
Проте позивач вимоги та вказівки суду першої інстанції не виконав, відповідні докази до матеріалів справи не подав.
Доводи апелянта про те, що неподання відповідних доказів до суду першої інстанції зумовлено службовою недбалістю юрисконсульта, до якого застосовано заходи дисциплінарної відповідальності (копія наказу № 22/с-25 від 17.12.2025, долучена до апеляційної скарги), колегія суддів оцінює критично та вважає їх безпідставними.
Наведені апелянтом обставини свідчать виключно про неналежну організацію роботи та виконання службових обов'язків його працівником, що є внутрішньою сферою діяльності позивача та не може вважатися об'єктивною і незалежною від нього причиною неподання відповідних доказів до суду першої інстанції.
Саме по собі допущення можливості прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів з підстав неналежного виконання службовою особою своїх посадових обов'язків суперечило б вимогам статті 269 ГПК України, а також призвело б до порушення принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 922/2187/20.
Крім того, судом встановлено, що Державна установа "Житомирська виправна колонія №4" має зареєстрований електронний кабінет у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі.
За таких обставин директор установи, який подавав процесуальні документи через підсистему "Електронний суд" та отримував ухвали суду першої інстанції, був обізнаний із вимогами суду щодо подання відповідних доказів та мав реальну можливість виконати зазначені вимоги суду.
Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що подані позивачем в апеляційній інстанції документи є новими доказами. Разом з тим, на виконання вимог ч.4 ст.80, п.6 ч.2 ст. 258 та ч.3 ст. 269 ГПК України, апелянтом не наведено обґрунтувань наявності виняткового випадку неподання таких доказів у встановлений строк та не доведено неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За таких обставин подані апелянтом докази не можуть бути прийняті та оцінені судом апеляційної інстанції в силу положень статті 269 ГПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Натомість, скаржником не подано судовій колегії належних та достатніх доказів, які стали б підставою для скасування рішення місцевого господарського суду. Посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Житомирської області ґрунтується на матеріалах і обставинах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Державної установи "Житомирська виправна колонія №4" залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 19 листопада 2025 року у справі №906/561/25 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.
Повний текст постанови складений "17" березня 2026 р.
Головуюча суддя Коломис В.В.
Суддя Тимошенко О.М.
Суддя Крейбух О.Г.