11 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 260/3738/25 пров. № А/857/54818/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Іщук Л.П., Пліша М.А.,
за участю секретаря судового засідання Демчик Л.Р.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
за участю представника відповідача Боринської Ж.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року, прийняте суддею Гебеш С.А. о 14 годині 08 хвилині у м. Ужгороді, повний текст складено 28 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
13.05.2025, ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 , позивач) звернулася з позовом до Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ, відповідач 1), Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області (далі - ГУ ДКСУ в Закарпатській області, відповідач 2) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, а саме:
- визнати протиправною бездіяльність ГУ ДКСУ у Закарпатській області та ДКСУ щодо несвоєчасного виконання додаткового рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2021 у справі №260/3054/20, яке набрало законної сили 20 квітня 2022 та рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 травня 2022 в справі №260/494/22, яке набрало законної сили 09 червня 2025;
- стягнути з Держави в особі ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 за період з 27.11.2025 по 13.05.2025 інфляційні витрати у розмірі 43714,43 грн та 3% річних у розмірі 13700,52 грн за прострочення виконання додаткового рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 вересня 2021 у справі №260/3054/20, яке набрало законної сили 20 квітня 2022, яким стягнуто на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 185623,20 грн;
- стягнути з Держави в особі ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 за період з 26.09.2022 по 13.05.2025 інфляційні витрати у розмірі 30230,73 грн та 3% річних у розмірі 8665,95 грн за прострочення виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 травня 2022 у справі №260/494/22, яке набрало законної сили 09 червня 2022, яким стягнуто на користь ОСОБА_1 109828,82 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунків при звільненні;
- стягнути з Держави в особі ДКСУ за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 за період з 27.11.2022 по 13.05.2025 інфляційні витрати у розмірі 381,44 грн та 3% річних у розмірі 119,55 грн за прострочення виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 травня 2022 у справі №260/494/22, яке набрало законної сили 09 червня 2022, яким стягнуто на користь ОСОБА_1 11619,70 грн судового збору.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 в задоволенні позову відмовлено.
Суд виходив з того, що заборгованість Головного управління ДФС у Закарпатській області як боржника перед позивачем за виконавчими листами віднесена органами казначейської служби до другої та третьої черг, що не заперечується позивачем та відповідно вказані дії в межах даної справи не оскаржуються.
Згідно з абзацом шостим пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії, бюджетні асигнування на погашення заборгованості» визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
Однак, Законами України про Державний бюджет України на 2021-2025 роки не встановлено бюджетних призначень, достатніх для безспірного списання коштів державного бюджету за КПКВК 3504040 на виконання рішень суду, віднесених до другої та третьої черги погашення заборгованості.
Разом з тим, суд зазначає, що пункт 49 Порядку № 845 передбачає, що коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає Міністерству фінансів (далі - Мінфін) пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України.
Відповідно до пункту 4 Положення № 375, саме Мінфін є головним розпорядником бюджетних коштів за КВК 350 «Міністерство фінансів України» (зокрема, за КПКВК 3504040).
Як вбачається із матеріалів справи, ДКСУ регулярно надсилала листи до Мінфіну на виконання пункту 49 Порядку № 845 щодо передбачення у державному бюджеті достатніх асигнувань для погашення заборгованості за КПКВК 3504040.
Відтак, сам факт відсутності певного результату (виплати коштів за судовим рішенням) не може бути достатнім підтвердженням того, що суб'єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Про протиправність може свідчити, зокрема, те, що суб'єкт владних повноважень бездіяв за обставин, коли мав реальну можливість реалізувати свої повноваження, повинен був це зробити, але не зробив (чи зробив несвоєчасно, з порушенням процедури чи інших вимог), що спричинило порушення прав та інтересів особи.
Не погодившись із судовим рішенням позивач подала апеляційну скаргу та вважає, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, внаслідок чого ухвалено незаконне й необґрунтоване рішення тому таке просить скасувати та позов задовольнити.
Вимоги обґрунтовує тим, що зі змісту пункту 49 Порядку № 845 випливає, що у разі необхідності у додаткових коштах понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає до Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України протягом 10 днів з дня надходження відповідних виконавчих документів для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету.
Відтак, належним доказом виконання зазначених приписів може бути лише відповідне звернення до Мінфіну, направлене із дотриманням строку, встановленого «Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 №845 (далі як і раніше - Порядок №845), чого з матеріалів справи не вбачається.
Стороною відповідача в особі ДКСУ та ГУ ДКСУ в Закарпатській області подано відзиви на апеляційну скаргу, з яких, підтримуються мотиви судового рішення, а скаргу вважають безпідставною.
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 4 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд не в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 24 червня 2022 на адресу ГУ Казначейства надійшла заява ОСОБА_1 щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 16.06.2022 по справі № 260/494/22 про стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.08.2020 по 30.12.2021 у розмірі 109 828,82 грн.
25 серпня 2022 на адресу ГУ Казначейства надійшла заява ОСОБА_1 щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 16.06.2022 по справі № 260/494/22 про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат у вигляді сплати судового збору в сумі 1 619,70 грн.
25 серпня 2022 на адресу ГУ Казначейства надійшла заява щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 15.08.2022 по справі № 260/3054/20 про стягнення із Головного управління ДФС у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 27 серпня 2020 по 09 серпня 2021, із утриманням із цієї суми обов'язкових платежів (податків та зборів) у розмірі 185 623,20 грн.
Виконавчі листи по справах № 260/494/22 та № 260/3054/20 перебувають на обліку та виконанні у Казначействі за бюджетною програмою КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» (далі - КПКВК 3504040).
Таким чином, на виконанні в органах державного казначейства знаходяться три виконавчі листи, що залишаються тривалий час не виконаними.
Позивач вважає, що протиправною бездіяльністю відповідача порушено її право, у зв'язку з чим та з метою стягнення належних сум на її користь, звернулася з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу ч. 2 та ч. 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом ст. ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому право кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 № 4901-VI (далі - Закон № 4901-VI) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Частиною 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
За ч. 1 ст. 5 Закону № 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, тоді як Закон № 4901-VI був прийнятий 05.06.2012 та набрав чинності 01.01.2013. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч. 1 ст. 5 Закону № 4901-VI, який не встановлює іншого, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розміру процентів.
Оскільки парламент прийняв Закон № 4901-VI після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 №5-рп/2012 (абзац 7 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 18.01.2022 у справі №910/17048/17, від 29.06.2022 у справі №477/874/19).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).
За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997, «Бурдов проти росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти росії (№2)» (Burdov v. russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009).
15.10.2009 ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява №40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15.01.2010. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов'язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (п. 1 ст. 6 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (ст. 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).
05.06.2012 Україна прийняла Закон № 4901-VI, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проекту. Однак Закон № 4901-VI, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» (Burmych And Others v. Ukraine, заяви №46852/13 та інші, § 125 від 12.10.2017).
Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (п. 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі №6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 (про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов'язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (п. 45 постанови).
Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19.
Враховуючи наведене, положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з Казначейства на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а доводи сторони відповідача не спростовують зроблених висновків.
Разом з тим, слід встановити часовий відлік, з якого можуть застосовуватися приписи ст. 625 ЦК України.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону № 4901-VI стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом №1404-VIII, із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
У разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом п'яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача. У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повертає заяву стягувачу. Стягувач має право повторно звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання рішення суду у визначені частиною другою цієї статті строки, перебіг яких починається з дня отримання стягувачем повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч. 3 ст. 3 Закону № 4901-VI).
За ч. 4 ст. 3 Закону № 4901-VI перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.
Подібні положення містить ч. 6 ст. 4 Закону № 4901-VI, згідно якої перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.
19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Проте у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис ч. 4 ст. 3 Закону № 4901-VI прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
Отже, позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, 24 червня 2022 на адресу ГУ Казначейства надійшла заява ОСОБА_1 щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 16.06.2022 по справі № 260/494/22 про стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.08.2020 по 30.12.2021 у розмірі 109 828,82 грн.
25 серпня 2022 на адресу ГУ Казначейства надійшли заяви ОСОБА_1 щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 16.06.2022 по справі № 260/494/22 про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат у вигляді сплати судового збору в сумі 1 619,70 грн. та щодо виконання виконавчого листа Закарпатського окружного адміністративного суду, виданого 15.08.2022 по справі № 260/3054/20 про стягнення із Головного управління ДФС у Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а саме: з 27 серпня 2020 по 09 серпня 2021, із утриманням із цієї суми обов'язкових платежів (податків та зборів) у розмірі 185 623,20 грн.
Однак відповідач належним чином не виконав наведених зобов'язань перед позивачем, оскільки, як свідчать установлені судом обставини справи, фактичне виконання вказаних виконавчих листів не відбулось, коли Казначейство мало строк для виконання вказаних виконавчих листів протягом трьох місяців, а саме до 24.09.2022 та до 25.11.2022.
Посилання суду який підтримав позицію сторони відповідача, що ДКСУ неодноразово зверталась до Мінфіну з листами про збільшення бюджетних призначень за КПКВК 3504040 є хибними. Адже листи, адресовані з цього приводу Міністерству фінансів України, не є належними доказами своєчасного, протягом 10-денного терміну з дня надходження виконавчого документа на ім'я позивачки, надання Казначейством пропозицій Мінфіну щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України.
За таких обставин і правового врегулювання суд не може погодитися з висновком суду попередньої інстанції про недопущення відповідачем протиправної бездіяльності під час тривалого (більше трьох років) невиконання постанов Закарпатського окружного адміністративного суду по справі № 260/494/22 та справі №260/3054/20 щодо стягнення коштів з державного органу.
Разом з тим, для виникнення права на отримання компенсації не достатньо лише факту порушення Казначейством строків виконання судового рішення, за яким стягуються кошти з Державного бюджету України. Зазначений висновок базується на тому, що правові висновки Верховного Суду на які маються і покликання в даному судовому рішенні базувались на тому, що на час дослідження ними спірних правовідносин абзац перший пункту 50 Порядку № 845 був викладений наступним чином: «Компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується…» і саме в цій редакції застосовувався. Таким чином, Порядок № 845 не унормовував, що компенсація нараховується за заявами стягувачів.
Разом із тим, на час виникнення спірних правовідносин у даній справі, абзац перший пункту 50 Порядку № 845 був викладений зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2018 № 154, а саме: «Компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів…».
Ця редакція абзацу першого пункту 50 Порядку № 845 залишилася незмінною і досі.
При цьому, за обставинами даної справи стягувач в особі ОСОБА_1 не зверталася до ДКС із заявою нарахування компенсації за порушення встановленого законом строку перерахування коштів, подібне нею підтверджено і в ході апеляційного розгляду.
Отже, доводи сторони позивача, що ДКС у разі порушення встановленого законом строку перерахування коштів за рішенням суду має самостійно нарахувати компенсацію, передбачену статтею 5 Закону № 4901-VI, не відповідаю вимогам вказаних норм законодавства, позаяк подібному має передувати звернення стягувача з відповідною заявою.
Ураховуючи, що з 16 березня 2018 норма пункту 50 Порядку № 845 встановлює, що компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів, а такої заяви ОСОБА_1 до ДКС не подала і їй не відмовлено, то позовні вимоги про визнати протиправною бездіяльності ДКС щодо ненарахування з 24.09.2022 та з 25.11.2022 компенсації в розмірі 3 % річних і інфляційні, від несплаченої суми та зобов'язання їх нарахувати задоволенню не підлягають.
Отже, суд першої інстанцій допустив неправильне застосування абзацу першого статті 5 Закону № 4901-VI в цілому, а тому слід змінити мотиви які викладені вище та складають підстави для відмови в позові, а не ті які виснував суд.
Зазначені висновки суду не суперечать правовій позиції Верховного Суду висловленій в постанові від 29 травня 2025 справа № 580/3002/23.
Інші доводи та аргументи скаржника, наведені у апеляційній скарзі, на суть рішення в досліджуваних правовідносинах не впливають, а тому їм суд не надає правової оцінки.
При обґрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Пронін проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу лише в частині зміни мотивів судового рішення першої інстанції.
Судові витрати перерозподілу не підлягають виходячи з суті прийнятого рішення та вимог ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2025 року у справі №260/3738/25 змінити з підстав, викладених в мотивувальній частині цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Л. П. Іщук
М.А. Пліш
Повне судове рішення складено 16.03.2026.