Україна
Донецький окружний адміністративний суд
16 березня 2026 року Справа№200/7970/25
Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ),
про визнання протиправною бездіяльність, стягнення коштів
Позивач, ОСОБА_1 , через свого представника Біленка Є.Л. звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 13.02.2023 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 недоотриману частину грошового забезпечення та інших додаткових виплат в розмірі 159 988,59 грн за період з 29.01.2020 по 13.02.2023, які мали розраховуватися із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 стосовно нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 14.02.2023 по 19.05.2023 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 недоотриману частину грошового забезпечення та інших додаткових виплат в розмірі 49 886,71 грн за період з 14.02.2023 по 19.05.2023, які мали розраховуватися із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
10 листопада 2025 року ухвалою суду прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №200/7970/25 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині позовних вимог про: визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 стосовно нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 недоотриманої частини грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022, які мали розраховуватися із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; позовну заяву в іншій частині позовних вимог - повернуто позивачу.
13 листопада 2025 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
30 грудня 2025 року від представника позивача до суду надійшла заява про стягнення з позивача судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 21000,00 грн.
21 листопада 2025 року суддя знаходився у відпустці, з 22 листопада 2025 року по 28 листопада 2025 року суддя знаходився у відрядженні, з 30 грудня 2025 року по 07 січня 2026 року суддя знаходився у відпустці.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд дійшов висновку про їх достатність для вирішення адміністративного спору.
Суд дослідивши наявні матеріали справи встановив наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Представник позивача в обґрунтування позовної заяви зазначає, що ОСОБА_1 , у періоди з 30.09.2015 по 13.02.2023 проходив військову службу на посадах ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На адресу відповідача було направлено адвокатський запит №АЗ/07/2025-18 від 10.07.2025 з вимогою повідомити чи проводився у період з 29.01.2020 по 13.02.2023 розрахунок та виплата грошового позивача із використанням для розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням прожиткового мінімуму станом на 01 січня календарного року, оскільки з 29.01.2020 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №826/6453/18 від 29.01.2020 було фактично відновлено юридичну дію п.4 Постанови КМУ 704 у первісній редакції, де передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, та така норма мала діяти до вступу в законну силу Постанови КМУ 481 від 12.05.2023.
Відповідач листом №09/02/1056 від 16.07.2024 підтвердив підозри позивача, визнав, що не проводив своєчасно нарахування та виплату грошового забезпечення із застосуванням для розрахунку посадового окладу, окладу за військовим званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а також надав архівну відомість грошового забезпечення позивача.
Сторона позивача вважає, що нездійснення відповідачем перерахунку та виплати позивачу грошового забезпечення та інших виплат за періоди з 29.01.2020 по 18.07.2022 є порушенням вимог Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Постанови КМУ №704, а також згідно пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44 (далі - Порядок №44), відповідач зобов'язаний провести позивачу виплату грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.
Також представник позивача просив ухвалити додаткове рішення про стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача понесені ним судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 21000,00 грн.
Сторона позивача також просить суд постановити ухвалу про зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).
Відповідач проти задоволення адміністративного позову заперечує та зазначає, що позовну заяву підписано ОСОБА_2 . У доданих до позову матеріалах відсутній ордер на надання правничої (правової) допомоги та свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю. Щодо посилання ОСОБА_2 у позовній заяві на те, що повноваження представника позивача підтверджується довіреністю, створеною в системі «Електронного суду» відповідно до ч. 7 статті 59 КАС України, дана норма не надає право ОСОБА_2 на підписання позову від імені позивача без наявності статусу адвоката. До матеріалів справи надана копія свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, виданого Берестень В.В., який не підписував позовну заяву від імені позивача.
По суті спірних правовідносин відповідач зазначив, що у даному разі виникла правова колізія, яка полягає в тому, що пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 скасований в повному обсязі за рішенням суду, в тому числі і пункт 3 Змін, яким були внесені зміни в пункт 4 та пункт 10 Постанови № 704. У свою чергу, Кабінетом Міністрів України за наслідками скасування пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 не було внесено зміни в пункт 4 Постанови № 704 та фактичне правозастування вказаного пункту відбувалось в редакції, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14, тобто в розмірі 1762 гривні. Так само, Кабінетом Міністрів України фактичне правозастосування положень пункту 10 Постанови № 704 відбувалось в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103, оскільки виплата грошового забезпечення військовослужбовцям відбувалась з 1 березня 2018 року.
Кабінет Міністрів України не приймав жодного нормативного акту, який би відновлював дію пункту 4 Постанови № 704 в редакції від 29.12.2017, а саме установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Виходячи з викладеного, в період з 29.01.2020 по даний час розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб повинні розраховуватись виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.
У зв'язку з тим, що ІНФОРМАЦІЯ_4 фінансується з державного бюджету та в період з 2018 по даний час отримує фінансування для виплати грошового забезпечення військовослужбовців виходячи з розміру 1762 гривні за будь-яких умов він не може нести відповідальність за правову колізію, яка стала передумовою виникнення спірних правовідносин та була належним чином вирішена лише 20.05.2023 .
Дослідивши надані сторонами докази суд установив наступне.
Стороною позивача надано до суду картки особового рахунку військовослужбовця за 2020 - 2022 роки та власний розрахунок сум, які на думку позивача підлягали виплаті.
Водночас, наданий позивачем розрахунок містить виключно визначені ним суми та не містить ані вихідних даних, ані арифметичних дій, ані покликання на розпорядчі акти, якими позивачу визначались та встановлювались відсоткові розміри зазначених у розрахунку набавок.
Встановити вихідні дані не є можливими також із карток особового рахунку позивача за 2020 - 2022 роки.
Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, обставини справи щодо невиплати грошового забезпечення позивачу виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020, 01.01.2021, 01.01.2022 на відповідний тарифний коефіцієнт, згідно додатків 1-14 до постанови КМУ “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, визнаються відповідачем, тому не викликають у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.
Щодо повноважень представника позивача.
Згідно з частиною першою статті 55 КАС України, сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Відповідно до частини третьої статті 55 КАС України, юридична особа незалежно від порядку її створення, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб'єкта владних повноважень), або через представника.
Згідно з частиною першою та третьою статті 59 КАС України, повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: 1) довіреністю фізичної або юридичної особи; 2) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою.
Статтею 131-2 Конституції України визначено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Незалежність адвокатури гарантується.
Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.
Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.
Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
Відповідно до частини другої статті 57 КАС України, у справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 59 КАС України, повноваження представників сторін та інших учасників справи можуть бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України, адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з частинами другою та третьою статті 12 КАС України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Відповідно до частини четвертої статті 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Ці ж категорії справ зазначено і в частині четвертій статті 12 КАС України, згідно з якою вони розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження.
Предметом оскарження в цій справі є нарахування та виплата складових грошового забезпечення, отже, така справа не віднесена до категорії тих, розгляд яких не може здійснюватися за правилами спрощеного позовного провадження, а розглядається виключно за правилами загального позовного провадження.
За таких обставин суд вважає, що у справі, яка розглядається представником позивача може бути не тільки адвокат, а й зокрема, будь-яка фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 КАС України має адміністративну процесуальну дієздатність.
Аналогічна правова позиція виснувана Верховним Судом у постанові від 28 липня 2025 року у справі № 320/46816/23.
Рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року №1845/0/15-21 затвердженого Положення про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі - Положення ЄСІТС).
Відповідно до пунктів 24 - 34 вказаного Положення, підсистема "Електронний суд" (далі - Електронний суд) - підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість обміну (надсилання та отримання) документами (в тому числі процесуальними документами, письмовими та електронними доказами тощо) між судом та учасниками судового процесу, між користувачем цієї підсистеми та Вищою радою правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи.
Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо), пов'язані з розглядом справ у суді, можуть подаватися до суду в електронній формі виключно з використанням підсистеми «Електронний суд», якщо інше не визначено процесуальним законодавством чи цим Положенням.
Електронні документи створюються із застосуванням вбудованого текстового редактора шляхом заповнення форм документів, передбачених Інструкцією користувача Електронного суду, підписуються кваліфікованим електронним підписом (підписами) його підписувача (підписувачів) та надсилаються засобами відповідної підсистеми ЄСІТС.
До створених в Електронному суді документів користувачі можуть додавати інші файли (зображення, відеофайли тощо). Відповідні додані файли (додатки) підписуються кваліфікованим електронним підписом користувачів разом зі створеними в Електронному суді документами, до яких вони додаються.
Технічні вимоги щодо форм електронних документів та їхніх додатків, обмеження щодо їхнього розміру, формату та інших характеристик встановлюються Інструкцією користувача Електронного суду.
Дата та час підписання документа в Електронному суді, а також дата та час його надсилання автоматично зберігаються і не підлягають корегуванню.
У разі подання до суду документів в електронній формі учасник зобов'язаний у випадках, визначених процесуальним законодавством, надати доказ надсилання іншим учасникам справи копій поданих до суду документів.
У випадку, коли інший учасник справи відповідно до внесених ідентифікаційних даних про нього має зареєстрований Електронний кабінет, функціонал Електронного суду в автоматичному режимі надає суду та учаснику справи доказ надсилання до Електронних кабінетів інших учасників справи поданих до суду документів.
В іншому випадку засобами Електронного суду користувача інформують про відсутність в іншого учасника справи зареєстрованого Електронного кабінету.
Користувач ЄСІТС може уповноважити іншого користувача на вчинення дій із використанням Електронного суду в інтересах довірителя, надавши засобами відповідної підсистеми ЄСІТС такому повіреному довіреність в електронній формі відповідно до вимог процесуального законодавства.
Надання довіреності в електронній формі здійснюється засобами Електронного кабінету шляхом створення електронного документа встановленої форми, в якому визначається обсяг повноважень повіреного.
Довіреність в електронній формі, підписана кваліфікованим електронним підписом довірителя, надає можливість повіреному виконувати визначений довірителем перелік дій засобами Електронного суду. Повірений, якому довірителем видана довіреність в електронній формі із правом передоручення, може надати таку довіреність іншому користувачу на вчинення дій в інтересах довірителя (передоручення).
Від імені юридичної особи видавати довіреності в електронній формі мають право особи, зазначені у відомостях Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо такої юридичної особи у графі "Прізвище, ім'я, по батькові, дати обрання (призначення) осіб, що обираються (призначаються) до органу управління такої юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або такі, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи". Від імені іноземної юридичної особи електронні довіреності видаватися не можуть.
Довіреність в електронній формі, що підтверджує повноваження представника, та електронні документи, на підставі яких відбувалось передоручення прав первинного довірителя (за їх наявності), автоматично додаються до документів, відправлених представником засобами Електронного суду.
Питання повноважень та юридичної сили документів, створених у підсистемі «Електронний суд», вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 19 жовтня 2021 року у справі №640/32183/20, від 20 грудня 2021 року у справі №560/9405/21, від 29 червня 2023 року у справі №340/807/21, від 27 березня 2024 року у справі №201/5028/23, від 25 січня 2023 року у справі №235/8501/21.
Відповідно до пунктів 1, 2 Розділу ХІ «Підсистема електронного суду» Положення про АСДС (в редакції рішення Ради суддів України №17 від 2 березня 2018 року) у всіх місцевих та апеляційних судах України з 22 грудня 2018 року обмін електронними документами між судом, фізичними особами та учасниками судового процесу забезпечується засобами підсистеми «Електронний суд».
Учасники судового процесу за допомогою зареєстрованого Електронного кабінету можуть надсилати копії електронних документів іншим учасникам судової справи, крім випадків, коли інший учасник не має зареєстрованого електронного кабінету, подавати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також отримувати судові рішення та інші електронні документи.
Відповідно до пунктів 9-11 розділу XI «Підсистема електронного суду» Положення про АСДС, в редакції рішення РСУ №17, шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми електронного доручення, встановленої адміністратором форми (з правом передоручення або без такого права), особа, що зареєструвала електронний кабінет, може уповноважити представника (іншу фізичну особу, що має зареєстрований електронний кабінет) на подання документів від свого імені або від імені довірителя по судовій справі, судовому провадженню або зверненню. Електронні доручення, що підтверджують повноваження підписанта автоматично додаються підсистемою до кожного документу, ним відправленого.
Шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми електронного доручення, встановленої адміністратором форми (з правом передоручення або без такого права), особа, що зареєструвала електронний кабінет в межах отриманих повноважень може надати іншій фізичній особі доступ до документів по судовій справі, судовому провадженню або зверненню.
Шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми електронного повідомлення, встановленої адміністратором форми, автор доручення може його скасувати.
Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що електронне доручення, яке можливо надати за допомогою підсистеми «Електронний суд», видається за наявності у відповідної особи довірителя та його представника особистих електронних кабінетів у підсистемі «Електронний суд», що передбачає наявність у таких осіб електронного цифрового підпису. Електронне доручення видається лише за умови його підписання електронним ключем довірителем за допомогою алгоритмів, визначених у підсистемі «Електронний суд». Надалі таке електронне доручення автоматично додається до позовної заяви, яка подана представником від імені довірителя через підсистему «Електронний суд», при цьому у користувачів відсутня можливість будь-яким чином впливати на зміст та вигляд такого електронного доручення, тобто воно формується підсистемою «Електронний суд» самостійно, відповідно до обраного обсягу повноважень представника.
Особливості подання до суду довіреності для цілей підтвердження повноважень представника у разі звернення до суду в електронній формі встановлені у частині сьомій статті 59 КАС України та пункті 9 розділу XI Положення про АСДС, зі змісту яких вбачається, що учасник справи може уповноважити представника на подання документів від свого імені шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми «Електронний суд» електронного доручення за формою, установленою адміністратором системи, примірник якого додається підсистемою до кожного відправленого (підписаного) представником документу автоматично. Довіреність, видана із дотриманням зазначених правил, як електронний документ не вимагає будь-якого засвідчення і є належним документом, що підтверджує повноваження представника у суді. При цьому, у випадку звернення до суду через підсистему «Електронний суд» суди мають перевіряти відповідність вчиненої представником дії наданому представнику обсягу повноважень, визначеному в електронному дорученні.
Як свідчать матеріали справи, позовну заяву від імені позивача підписано електронним цифровим підписом та подано до суду через підсистему "Електронний суд" Біленком Є.Л.
На підтвердження своїх повноважень Біленко Є.Л., як представник позивача, надав довіреність від 18.02.2025 року, якою йому надано повноваження представляти інтереси позивача в судах України (в тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях) з усіма правами, які надано законом стороні по справі, в тому числі з правом підписувати, подавати, доповнювати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, а також пред'являти виконавчі документи, видані у формі електронного документа, на примусове виконання до органів державної виконавчої служби (приватних виконавців).
Вказана довіреність сформована в системі «Електронний суд», отже до наведених обставин належить застосовувати частину сьому статті 59 КАС України.
Аналогічна позиція виснувана у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 280/8882/24.
Відтак, суд дійшов висновку, що повноваження представника позивача підтверджені в установленому законом порядку.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходив з наступного.
Згідно ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст. 17 Конституції України, Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Статтею 40 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII установлено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.
Згідно ст. 16 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06 грудня 1991 року № 1934-XII, держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов'язки служби у військовому резерві, та військовозобов'язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також членів сімей військовослужбовців, резервістів та військовозобов'язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час виконання службових обов'язків або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни), в умовах надзвичайного стану чи під час виконання службових обов'язків за межами України в порядку військового співробітництва або у складі національного контингенту чи національного персоналу у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов'язки служби у військовому резерві, військовозобов'язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) і спеціальні збори, та членів їх сімей здійснюється відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та інших нормативно-правових актів.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно ст. 1-2 Закону № 2011-XII, військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 9 Закону № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (надалі - Постанова №704) (набрання чинності 01.03.2018 року) затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; […] схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14; […].
Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Додатком 1 до Постанови № 704 установлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Згідно п. 4 Постанови № 704 в редакції чинні на момент її прийняття, установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, згідно яких посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Згідно з п. 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
21 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі - Постанова № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (Офіційний вісник України, 2017 р., № 77, ст. 2374; 2018 р., № 4, ст. 165), виклавши пункт 4 Постанови № 704 в такій редакції: «4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.».
Таким чином п. 4 Постанови № 704 викладений у новій редакції від моменту набрання чинності.
Поряд з цим, текст примітки, додатків 1 та 14 до Постанови № 704 у зв'язку з прийняттям Постанови № 103 не змінився, що зумовило невідповідність тексту примітки положенням пункту 4 Постанови № 704 в редакції, викладеній зі змінами внесеними пунктом 6 Постанови № 103.
Водночас, Кабінет Міністрів України Постановою від 28 жовтня 2020 року № 1038 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 р. № 1644 і від 30 серпня 2017 р. № 704» виправив означену невідповідність, виклавши, примітку до додатку 1 до Постанови № 704 в новій редакції: «1. Посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються в порядку, встановленому пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704. У разі коли розмір окладу визначено у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище заокруглюються до 10 гривень».
В аналогічній редакції викладена також і примітка додатку 14 до Постанови № 704.
В подальшому постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 за наслідками апеляційного перегляду справи скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 жовтня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту 6 Постанови № 103 та прийнято в цій частині нову постанову, якою позов до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Пенсійний фонд України, про визнання протиправним та скасування пункту 6 Постанови № 103 задоволено: визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103.
Таким чином, з 29 січня 2020 року, з дня набрання законної сили рішенням суду у справі № 826/6453/18, п. 6 Постанови № 103 втратив чинність та відновила дію первісна редакція п. 4 Постанови № 704, якою встановлено визначення посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
Отже, з 29 січня 2020 року розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Відповідно до ч. 5 чт. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2022 року у справі № 500/1813/21 зазначив, що застосування згаданих нормативних актів вже було предметом розгляду Верховного Суду у постанові від 2 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, у якій суд виснував, що: «на думку колегії суддів зазначення у пункті 4 Постанови № 704 в формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб) як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення для перерахунку пенсій, призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ.
Разом з цим, колегія суддів наголошує на тому, що Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
При цьому колегія суддів зазначає, що пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закон України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) та Закон № 1082-IX таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020 та 2021 роки, відповідно, не містять.
Тобто, положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з постановою № 704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом № 294-IX не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
Так, частина третя статті 1-1 Закону № 2262-XII містить безумовне застереження про те, що зміна умов і норм пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Ураховуючи наведену правову позицію Верховний Суд у постанові від 15.03.2023 року у справі № 420/6572/22 виснував, що з огляду на визначені в частині третій статті 7 КАС України правила, а також враховуючи на те, що з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - Закону № 1082-ІХ із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах:
(1) з 01.01.2020 положення пункту 4 постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;
(3) встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.
Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом також у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 120/8603/21-а, у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 120/648/22-а, у постанові від 4 січня 2023 року у справі № 640/17686/21, у постанові від 10 січня 2023 року у справі № 440/1185/21, у постанові від 2 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, у яких викладено висновок стосовно того, що з 01 січня 2020 року розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року.
Поряд з цим, суд зауважує, що у редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 р. № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704», яка набрала чинності 20.05.2023 року, пункт 4 Постанови № 704 викладено у наступним чином: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14», проте це не впливає на правове регулювання спірних правовідносин, які закінчились до його зміни.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскільки Закон України від 14.11.2019 № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15 грудня 2020 року № 1082-IX, Закон України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02 грудня 2021 року
№ 1928-IX не встановлюють застережень відносно застосування як розрахункової величини для визначення грошового забезпечення прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого для визначення посадових окладів працівників державних органів на відповідний рік, та водночас з 29.01.2020 року відновлено дію первинної редакції п. 4 Постанови № 704, то визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців у 2020, 2021, 2022 роках, здійснюється відповідно до п. 4 Постанови № 704, в редакції чинній на момент прийняття означеної постанови, тобто із застосуванням у якості розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Щодо наданого позивачем розрахунку суд зазначає наступне.
Суд зобов'язаний перевірити наданий розрахунок на предмет дотримання у такому розрахунку вимог чинного законодавства та правильності арифметичних розрахунків.
Однак, суд не має права самостійно замість позивача складати розрахунки таких сум, зокрема, у разі відсутності вихідних даних для таких розрахунків, розпорядчих актів, на підставі яких позивачу визначено розмір надбавок та премії, включених стороною позивача у розрахунок.
Надані стороною позивача розрахунки не містять безпосередньо арифметичних розрахунків (а тільки визначені представником позивача суми), вихідних даних для таких розрахунків, розпорядчих актів на підставі яких позивачу визначено розмір надбавок та премії сторонами до суду не надано, у зв'язку з чим, суд позбавлений можливості перевірити правильність такого нарахування, оскільки у такому разі розрахунок суду буде ґрунтуватись на припущеннях щодо вихідних даних, послідовності арифметичних дій вчинений представником позивача при здійсненні розрахунку.
Поряд із цим, представник позивача у позовній заяві не надав пояснень, на підставі яких даних ним визначено розмір надбавок та премії, зазначених у розрахунку.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що наданий представником позивача розрахунок не є обґрунтованим та не може бути перевірений судом, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача конкретної суми задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог відносно компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 (далі - Порядок № 44), суд зазначає наступне.
Відповідно до підп. 164.1.1 п. 164.1 ст. 164 Податкового кодексу України, загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Відповідно до підп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Податкового кодексу України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Вирішуючи питання щодо присудження на користь позивача певних сум грошового забезпечення, потрібно наголосити, що суд не вирішує питання про утримання з цих коштів податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата податків у даному випадку є обов'язком роботодавця, а не суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 Порядку № 44 визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України Про податок з доходів фізичних осіб.
Пунктами 4 та 5 Порядку № 44 визначено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Таким чином, у суду відсутні підстави зобов'язувати відповідача здійснити на користь позивача вказану компенсацію, оскільки відповідний обов'язок виникає одночасно з виплатою нарахованих відповідачем на виконання рішення суду сум, тобто у майбутньому, тому позовні вимоги у цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частин 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту свого порушеного права, суд зазначає наступне.
Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 дійшов висновку, згідно якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
В постанові від 22.09.2022 року у справі № 380/12913/21 Верховний Суд сформулював визначення «ефективного правосуддя» та зазначив, що комплексний аналіз приписів КАС України дає суду підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб'єктів. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Зазначені висновки також відповідають позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 18 жовтня 2018 року у справах №822/584/18, №806/1316/18, від 23 листопада 2018 року у справі №826/8844/16 та від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а.
Надавши оцінку встановленим судом обставинам справи на підставі наданих сторонами доказів в контексті правових норм, якими врегульовано спірні правовідносини, суд дійшов висновку, про часткове задоволення адміністративного позову шляхом: визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 недоотриману частину грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
Що стосується встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно ч. 5 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень про судовий контроль за виконанням судових рішень» від 21 листопада 2024 року № 4094-IX, який набрав чинності 19 грудня 2024 року), за письмовою заявою заявника суд під час ухвалення рішення суду може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене таке рішення, подати звіт про його виконання. Перебіг строку для подання звіту починається з дня набрання законної сили рішенням суду.
З аналізу викладеної норми вбачається, що на стадії ухвалення судового рішення зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю щодо виконання рішення в даній справі, оскільки позивачем не наведено доводів та не надано доказів, які свідчать про те, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення суду.
Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір», відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат зі сплати судового збору відсутні.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта.
Частиною 7 ст. 139 КАС України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Судом установлено, що позов підписано представником позивача Біленком Євгеном Леонідовичем.
Повноваження представника підтверджуються довіреністю, сформованою в системі “Електронний суд».
Представником позивача не надано до суду свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, відомості про Біленка Є.Л. відсутні в Єдиному реєстрі адвокатів України.
Згідно наданої представником позивача копії договору про надання юридичних послуг (правової допомоги) від 07.02.2025 № 02/2025-03, який укладено позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю “Юридична компанія “Біленко та партнери» в особі директора Біленка Євгена Леонідовича, що діє на підставі модельного статуту, у подальшому «Юридична компанія».
Згідно п.п. 1.1, 6.4.1 Договору, за цим Договором Юридична компанія зобов'язується надати послуги з юридичного консультування та юридичного представництва (послуги з юридичного консультування та юридичного представництва далі - Послуги) в інтересах та за дорученням Клієнта, а Клієнт зобов'язується оплатити надані Юридичною компанією Послуги на умовах та в строки, визначені у цьому Договорі.
Юридична компанія зобов'язана забезпечити своєчасне надання Послуг в межах предмета цього Договору, якість яких відповідає умовам, установленим цим Договором.
Згідно Специфікації до Договору про надання юридичних послуг(правової допомоги) від 07.02.2025 №02/2025-03 (додаток № 1), клієнту надано послуги: встановлення факту порушення прав Клієнта щодо нарахування та виплати йому поточної індексації грошового забезпечення за 2016-2018 роки; встановлення факту порушення прав Клієнта щодо нарахування та виплати «індексації-різниці» грошового забезпечення за 2018-2022 роки; встановлення факту порушення прав Клієнта щодо належного нарахування та виплати грошового забезпечення за 2020-2023 роки, загальна вартість послуг 6000,00 грн.
Згідно Специфікації до Договору про надання юридичних послуг(правової допомоги) від 07.02.2025 №02/2025-03 (додаток № 2), клієнту надано послуги: відновлення порушених прав Клієнта щодо належного нарахування та виплати йому грошового забезпечення за 2020-2023 роки., загальна вартість послуг 19000,00 грн.
Частиною 1 ст. 131-2 Конституції України передбачено, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 1 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI “Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) визначено, що договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 2 Закону № 5076-VI, адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.
Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.
Згідно частини 3 статті 4 Закону № 5076-VI, чітко передбачено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Відповідно до ст. 15 Закону № 5076-VI, адвокатське об'єднання є юридичною особою, створеною шляхом об'єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту.
Державна реєстрація адвокатського об'єднання здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Стороною договору про надання правничої допомоги є адвокатське об'єднання. Від імені адвокатського об'єднання договір про надання правничої допомоги підписується учасником адвокатського об'єднання, уповноваженим на це довіреністю або статутом адвокатського об'єднання.
Адвокатське об'єднання може залучати до виконання укладених об'єднанням договорів про надання правничої допомоги інших адвокатів на договірних засадах. Адвокатське об'єднання зобов'язане забезпечити дотримання професійних прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з п. 3.2. Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може охоплювати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.
Поняття “надання професійної правничої допомоги» не тотожне поняттю “представництво особи в суді».
Надання професійної правничої допомоги здійснюють лише адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб'єктом (абзац другий підпункту 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо скасування адвокатської монополії) вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 31.10.2019 № 4-в/2019).
Відтак до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на правничу допомогу саме адвоката, який діє на підставі укладеного з таким адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням) договору про надання правничої допомоги. Витрати особи за послуги, зокрема юридичні, надані фізичними особами, фізичними особами-підприємцями, юридичними фірмами тощо, які не мають статусу адвоката (адвокатського бюро, адвокатського об'єднання) не належать до витрат на професійну правничу допомогу і, відповідно, не підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19.
В матеріалах адміністративної справи відсутні докази, що правнича допомога позивачу надана адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням).
Водночас перебування у трудових відносинах з Товариством з обмеженою відповідальністю “Юридична компанія “Біленко та партнери» на посаді юриста Берестеня Вадима Валерійовича, який має статус адвоката, не є підставою для відшкодування витрат на правову допомогу, оскільки позовну заяву підписано та скеровано до суду саме Біленком Є.Л., а Товариство з обмеженою відповідальністю “Юридична компанія “Біленко та партнери» не є адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням, які на ряду з ТОВ є окремими організаційно-правовими формами юридичної особи.
Таким чином підстави для компенсації судових витрат на правову допомогу відсутні.
Керуючись Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України, суд -
Задовольнити частково адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), про визнання протиправною бездіяльності, стягнення коштів.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 недоотриману частину грошового забезпечення та інших додаткових виплат за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 із застосуванням розрахункової величини при розрахунку посадового окладу та окладу за військовим званням - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Повний текст рішення складено та підписано 16 березня 2026 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до ст. 297 КАС України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя О.М. Кониченко