13 березня 2026 року
м. Київ
справа № 702/527/23
провадження № 61-968св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 вересня 2024 року у складі судді НейлоІ. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року у складі колегії суддів Сіренка Ю. В., Гончар Н. І., Фетісової Т. Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 29 січня 2019 року між ним та ОСОБА_2 , за згодою дружини відповідача - ОСОБА_3 , було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від позивача у борг грошові кошти у розмірі 412 180,00 грн, що на момент укладення правочину було еквівалентно 14 800,00 дол. США.
Відповідач узяті на себе зобов'язання за договором не виконав та, незважаючи на настання строку виконання зобов'язання - 30січня 2020 року, до цього часу суму боргу не повернув.
Позивач зазначав, що, крім основної суми боргу, з відповідачів підлягає стягненню неустойка у розмірі 4 463 385,48 грн, три проценти річних від простроченої суми зобов'язання у розмірі 24 775,98 грн, а також інфляційні втрати у розмірі 95 163,53 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Монастирищенський районний суд Черкаської області рішенням від 12 вересня 2024 року позов задовольнив частково.
Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 551 300,00 грн та три проценти річних за користування грошовими коштами за період з 23 лютого 2021 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 24 775,98 грн, всього стягнув 576 075,98 грн.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частину судових витрат у вигляді судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, пропорційно до задоволених позовних вимог, у розмірі 6 976,67 грн.
Стягнув із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частину судових витрат у вигляді судового збору та витрат на професійну правничу допомогу, пропорційно до задоволених позовних вимог, у розмірі 6 976,67 грн.
У задоволенні позовних вимог про стягнення неустойки та інфляційних втрат відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що договір позики від 29 січня 2019 року був складений у трьох оригінальних примірниках, два з яких передано сторонам договору, а один зберігається у матеріалах нотаріальної справи.
У судовому засіданні було оглянуто оригінал нотаріально посвідченого договору позики від 29 січня 2019 року, який зберігається у ОСОБА_2 , а також оригінал дубліката зазначеного договору, що перебуває у ОСОБА_1 . Копія дубліката договору позики, долучена позивачем до позовної заяви, відповідає оригіналу договору позики, який зберігається у ОСОБА_2 .
Представники відповідачів не надали суду однозначної відповіді щодо того, який саме примірник договору позики (примірник позивача чи примірник відповідача) зберігається у відповідача ОСОБА_2 .
Відповідно до пунктів 4 та 11 договору позики підтвердженням отримання ОСОБА_1 періодичних платежів є нотаріально посвідчена заява. Після повернення боргу ОСОБА_1 зобов'язується підписати відповідну заяву та передати позичальнику свій примірник договору позики.
З матеріалів справи вбачається, що грошові кошти за договором позики у сумі 412 180,00 грн, що еквівалентно 14 800,00 дол. США, були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у повному обсязі, що не заперечувалося стороною відповідачів.
Заперечуючи проти позовних вимог, представники відповідачів надали для огляду лише один оригінальний примірник договору позики, який зберігався у ОСОБА_2 , однак не надали однозначної відповіді на питання, чий саме примірник договору зберігається у відповідача. Водночас позивач у судовому засіданні наполягав, що свій примірник договору позики відповідачу не передавав, оскільки його було втрачено.
У матеріалах справи відсутні передбачені договором докази повернення позики, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що відповідачі взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконали.
Оскільки договір позики укладено одним із подружжя за згодою іншого з подружжя, суд дійшов висновку, що такий договір вчинений в інтересах сім'ї, а відповідачі є солідарними боржниками за зобов'язаннями, що виникли з цього договору.
З урахуванням того, що позика не повернута до цього часу, а відповідачі не виконали зобов'язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума боргу у гривнях, визначена еквівалентно за курсом продажу долара США на день пред'явлення позову, що становить 551 300,00 грн.
Як убачається з позовної заяви, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідачів три проценти річних від простроченої суми за період з 01 березня 2019 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 24 775,98 грн, розрахунок яких відповідачами не спростовано.
Отже, з огляду на неналежне виконання відповідачами зобов'язань за договором позики, позивачем правомірно заявлено вимогу про стягнення з відповідачів трьох процентів річних від простроченої суми у розмірі 24 775,98 грн, яка підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат у сумі 95 163,53 грн, суд першої інстанції зазначив, що у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені у гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти компенсуються визначенням грошового еквівалента в іноземній валюті.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідачів неустойки у розмірі 3 % за кожен день прострочення за період з 23 лютого 2021 року до 23 лютого 2022 року, суд зазначив, що законодавцем було скасовано цивільну відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого кредит (позику) надано банком або іншим кредитодавцем, на період дії карантину та у тридцятиденний строк після дня його завершення.
З урахуванням того, що нарахування пені за прострочення виконання зобов'язання передбачено умовами договору позики, однак позивач просить стягнути неустойку саме за період дії карантину - з 23 лютого 2021 року до 23 лютого 2022 року, суд дійшов висновку, що відповідачі підлягають звільненню від відповідальності за прострочення погашення позики та сплати неустойки.
Щодо застосування наслідків спливу позовної давності суд зазначив, що перебіг позовної давності було продовжено на період дії карантину та воєнного стану, у зв'язку з чим доводи відповідачів щодо пропуску позивачем позовної давності є необґрунтованими.
Черкаський апеляційний суд постановою від 17 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 вересня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У січні 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 вересня 2024 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14, від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 та у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що як він, так і його дружина з самого початку послідовно пояснювали, що позику за спірним договором було повернуто позивачу ще у січні 2020 року, а під час остаточного розрахунку позивач (позикодавець) повернув відповідачу свій примірник договору позики.
Заявник зазначав, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з відповідачів, не маючи оригіналу боргового документа, а лише на підставі дубліката договору, виданого 02 березня 2023 року, тобто через чотири роки після нібито часткового прострочення виконання зобов'язання відповідачами.
Посилаючись на положення статті 545 ЦК України, заявник вказував, що законом передбачено презумпцію належного виконання боржником зобов'язання, оскільки наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
З огляду на це заявник стверджував, що у нього наявний оригінал боргового документа, отриманий від позивача в момент остаточного погашення боргу, а отже, відповідно до презумпції належності виконання, це свідчить про виконання позичальником свого зобов'язання. За таких обставин обов'язок доведення зворотного покладається на позивача.
Суд першої інстанції безпідставно встановив факт неповернення відповідачем позики, фактично ґрунтуючись виключно на твердженнях позивача про те, що він не передавав відповідачу свій примірник оригіналу договору позики.
Заявник наголошував, що умови договору позики він розумів таким чином, що доказом остаточного повернення позики є передання позикодавцем свого примірника договору позики в момент остаточного розрахунку. На його переконання, ця умова була сформульована чітко та однозначно і була фактично реалізована після остаточного повернення позики у січні 2020 року, коли відповідач передав позивачу грошові кошти, а позивач передав йому свій примірник договору.
Крім того, проєкт договору позики був складений та запропонований саме позивачем (позикодавцем) і посвідчувався у нотаріуса, обраного позикодавцем. Відповідач як позичальник не мав можливості істотно впливати на умови договору, оскільки перебував у об'єктивно слабшому становищі та потребував грошових коштів. При цьому позикодавець як до укладення договору, так і під час його виконання переконував відповідача, що зазначений нотаріус є його знайомим, а тому за відповідні заяви, які відповідно до умов договору є обов'язком позикодавця, позичальнику немає підстав хвилюватися, оскільки ці питання позикодавець вирішить самостійно.
Незважаючи на це, суди дійшли висновку про відсутність у матеріалах справи передбачених договором доказів повернення позики та, як наслідок, про невиконання відповідачем узятих на себе зобов'язань за договором позики.
У разі неясності або суперечливості умов договору тлумачення таких умов має здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проєкт договору або запропонувала відповідне формулювання умов. До моменту доведення іншого презюмується, що такою стороною є особа, яка є професіоналом у відповідній сфері та володіє спеціальними знаннями.
Отже, на переконання заявника, позивач є стороною, яка підготувала як проєкт договору позики, так і спірні (незрозумілі та суперечливі) умови договору щодо підтвердження факту повернення позики, порядку підготовки, підписання та подання відповідних нотаріальних заяв, а тому тлумачення цих умов повинно здійснюватися на користь відповідача.
Крім того, суди обох інстанцій зайняли упереджену та необ'єктивну позицію щодо оцінки ідентичних пояснень сторін про причини відсутності у них оригіналів договору. Суди не врахували всі обставини та докази у їх сукупності, оскільки фактично кожна зі сторін стверджувала про втрату свого примірника договору, однак при цьому суди не надали належної оцінки супутнім обставинам, які, на думку заявника, свідчать про більшу переконливість позиції відповідача, що детально обґрунтовувалося у додаткових поясненнях до апеляційної скарги.
Заявник наголошував, що фактично виконав свої зобов'язання за спірним договором позики, однак незрозумілі умови договору та зловживання довірою з боку позивача призвели до того, що суди обох інстанцій поклали на відповідача тягар доведення того, що збережений у нього примірник договору є саме тим примірником, який був переданий позивачем у момент остаточного розрахунку.
Заявник також зазначав, що не існує процесуального механізму доведення того, що наявний у відповідача оригінальний примірник договору є саме тим договором, який він отримав від позивача як підтвердження повного повернення позики. Єдиним можливим способом такого доведення могло б бути встановлення нотаріусом, який посвідчував договір позики, який саме нотаріальний бланк (з унікальною серією та номером) був використаний для посвідчення кожного з примірників договору. Проте, незважаючи на це, суди попередніх інстанцій безпідставно поклали відповідний тягар доказування саме на відповідача, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Аргументи інших учасників справи
У липні 2025 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду письмові пояснення, у яких просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 03 лютого 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Монастирищенського районного суду Черкаської області.
Верховний Суд ухвалою від 18 лютого 2025 року зупинив виконання оскаржуваних судових рішень у цій справі до закінчення касаційного провадження.
14 жовтня 2025 року матеріали справи № 702/527/23 надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
29 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко О. В. (том 1, а. с. 28, 29, 233).
Згідно з пунктом 1 договору позики позикодавець ОСОБА_1 передав позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 412 180,00 грн, що за комерційним курсом Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») на день укладення договору становило еквівалент 14 800,00 дол. США, а позичальник зобов'язався повертати отримані кошти частинами у період з 28 лютого 2019 року до 30 січня 2020 року включно.
У разі порушення позичальником строку повернення боргу в повному обсязі або його частини за кожен день прострочення позичальник зобов'язаний сплатити позикодавцю грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України, а також неустойку у розмірі 3 % за кожен день прострочення від несплаченої суми (пункт 3 договору позики).
У пункті 4 договору позики встановлено, що договір є безвідсотковим, а також визначено графік повернення позики готівковими рівними платежами, починаючи з 28 лютого 2019 року та не пізніше 29 числа кожного місяця, у розмірі 11 140,00 грн, що на день відповідного розрахунку є еквівалентом 400,00 дол. США згідно з курсом продажу доларів США, встановленим АТ КБ «ПриватБанк».
Остаточний розрахунок щодо повернення суми позики мав бути здійснений не пізніше 30 січня 2020 року включно у гривнях у розмірі 278 500,00 грн, що на день такого розрахунку є еквівалентом 10 000,00 дол. США згідно з курсом продажу доларів США, встановленим АТ КБ «ПриватБанк».
Відповідно до пункту 10 договору позики дружина відповідача - ОСОБА_3 - надала згоду на укладення зазначеного договору, що підтверджується нотаріально посвідченою заявою (том 1, а. с. 185).
Згідно з пунктом 16 договору позики його було складено у трьох оригінальних примірниках, два з яких передано сторонам договору, а один зберігається у матеріалах нотаріальної справи (том 1, а. с. 233).
У пунктах 4 та 11 договору позики передбачено, що підтвердженням отримання ОСОБА_1 періодичних платежів є нотаріально посвідчена заява. Після повернення боргу ОСОБА_1 зобов'язується підписати відповідну заяву та передати позичальнику свій примірник договору позики.
Як встановлено судом першої інстанції за результатами огляду у судовому засіданні письмових доказів, копія дубліката договору позики, долучена позивачем, відповідає примірнику оригіналу договору позики, який зберігається у відповідача ОСОБА_2 (том 1, а. с. 233).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються тільки в частині задоволених позовних вимог про стягнення суми основного боргу на договором позики та трьох процентів річних, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці судові рішення лише в зазначеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначив, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов'язання. Водночас процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов'язку.
Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.
У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зазначила, що оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у гривні. У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Верховний Суд у постанові від 25 грудня 2024 року у справі № 369/205/20 (провадження № 61-15629св23) зробив правовий висновок, що договір позики, укладений одним із подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі, сам собою не свідчить автоматично про виникнення солідарного обов'язку обох із подружжя. Вирішальним є встановлення того, чи був такий договір укладений в інтересах сім'ї. Якщо один із подружжя укладає договір позики в інтересах сім'ї, а другий із подружжя надав згоду на його укладення або обставини справи свідчать про спрямованість отриманих коштів на забезпечення потреб сім'ї, такий договір породжує цивільні права та обов'язки для обох із подружжя. У такому разі зобов'язання щодо повернення позики має спільний характер, а відповідальність подружжя є солідарною, оскільки вона пов'язана з використанням спільного майна або набуттям майна в інтересах сім'ї. Наявність письмової (у тому числі нотаріально посвідченої) згоди другого з подружжя на укладення договору позики є належним доказом його обізнаності щодо змісту та правових наслідків правочину і свідчить про спрямованість договору на задоволення потреб сім'ї, якщо інше не доведено. Презумпція спільності майна подружжя та спільного характеру зобов'язань є спростовною. Тягар доказування того, що договір позики укладено виключно в особистих інтересах одного з подружжя та що отримані кошти не були використані для потреб сім'ї, покладається на того з подружжя, хто заперечує спільний характер зобов'язання.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що ОСОБА_2 уклав із ОСОБА_1 письмовий договір позики в інтересах сім'ї, за умовами якого відповідач отримав від позивача грошові кошти у сумі 412 180,00 грн, що на день укладення договору становило еквівалент 14 800,00 дол. США, із зобов'язанням повернути зазначену суму не пізніше 30 січня 2020 року, однак у визначений договором строк грошові кошти не повернув, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів на користь позивача неповернутої суми боргу, а також трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в означеній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що позика була повернута у січні 2020 року, а під час остаточного розрахунку позикодавець передав відповідачу свій примірник договору позики, є необґрунтованими та належними і допустимими доказами не підтверджені.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Оскільки відповідач заперечував проти позову, посилаючись на повне виконання зобов'язання, саме на нього покладався обов'язок доведення факту належного виконання договору позики.
За змістом статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника може свідчити про виконання ним зобов'язання лише за відсутності іншого порядку підтвердження виконання, встановленого договором або законом. Частина третя статті 545 ЦК України передбачає презумпцію належного виконання зобов'язання у разі наявності боргового документа у боржника, однак така презумпція є спростовною та підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами у справі.
У справі, що переглядається, суди встановили, що у пунктах 4 та 11 договору позики сторони прямо визначили спеціальний порядок підтвердження виконання зобов'язання - шляхом оформлення нотаріально посвідченої заяви позикодавця про отримання відповідних платежів та повного повернення суми позики. Лише після повернення боргу позикодавець зобов'язувався підписати відповідну заяву та передати позичальнику свій примірник договору.
Згідно з пунктом 16 договору позики його було складено у трьох оригінальних примірниках, два з яких передано сторонам, а один зберігається у матеріалах нотаріальної справи.
Дублікат договору позики, поданий позивачем, є ідентичним примірнику оригіналу договору, що досліджувався судом першої інстанції.
За таких обставин сам по собі факт володіння відповідачем одним із примірників договору позики, з урахуванням того, що договір виготовлено у кількох оригінальних примірниках, не є належним і достатнім доказом припинення зобов'язання та не підтверджує факту повернення грошових коштів.
Матеріали справи не містять жодної нотаріально посвідченої заяви позикодавця про отримання платежів чи повне повернення позики, як це прямо передбачено договором. Таким чином, відповідач не довів дотримання погодженого сторонами порядку підтвердження виконання зобов'язання.
Крім того, якщо заявник вважав умови договору позики незрозумілими, то у разі фактичного виконання ним зобов'язань за цим договором він не був позбавлений права вимагати від кредитора розписку про одержання виконання у повному обсязі, що прямо передбачено статтею 545 ЦК України. Водночас доказів звернення до кредитора з такою вимогою та реалізації зазначеного права матеріали справи не містять, а суду відповідні докази не надано.
Доводи касаційної скарги щодо необхідності тлумачення умов договору на користь відповідача є безпідставними, оскільки спірні положення договору є чіткими, визначають конкретний спосіб підтвердження виконання зобов'язання та не містять неоднозначностей чи суперечностей.
Твердження заявника про упередженість судів попередніх інстанцій та неправильний розподіл тягаря доказування зводяться до незгоди з оцінкою доказів і не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права.
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення суми основного боргу на договором позики та трьох процентів річних - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки Верховний Суд ухвалою від 18 лютого 2025 року зупинив виконання оскаржуваних судових рішень, то необхідно поновити їх виконання.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 вересня 2024 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 17 грудня 2024 рокув частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про стягнення суми основного боргу на договором позики та трьох процентів річних залишити без змін.
Поновити виконання рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 вересня 2024 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 17 грудня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко