ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
12 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/1535/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Богатиря К.В.
суддів: Поліщук Л.В., Таран С.В.
секретар судового засідання Шаповал А.В.
за участю представників сторін у справі:
Від Фонду державного майна України - Басюк (Іванова) Т.В.
Прокурор Терлецька І.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу: Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури
в інтересах держави в особі Фонду державного майна України
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024, суддя суду першої інстанції Давченко Т.М., м. Миколаїв, повний текст рішення складено та підписано 18.04.2024
по справі №915/1535/23
за позовом: Приватного підприємства «Добробут Н» (нова назва - Приватне підприємство «Промгруп Електронікс»),
до відповідача: Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове»,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Фонду державного майна України
про: стягнення 4 440 058,89 грн, -
Описова частина.
Приватним підприємством «Добробут Н» пред?явлено до Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» позов про стягнення грошових коштів у сумі 4 440 058,89 грн., з яких: 2 135 000,00 грн. - основний борг; 419 395,89 грн. - 15% річних; 1 374 355,08 грн. - пеня; 2 135 00,00 грн. - штраф; 297 807,92 грн. - інфляційні втрати.
Позов обгрунтовано неналежним виконанням ДП «Племрепродуктор «Степове» умов договору № 4 від 14.12.2021 про надання поворотної фінансової допомоги, а саме зобов'язань щодо своєчасного та повного повернення коштів, отриманих в якості поворотної фінансової допомоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 позов Приватного підприємства «Добробут Н» задоволено частково, вирішено стягнути з Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» на користь Приватного підприємства «Добробут Н» 2 135 000,00 грн заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги №4 від 14.12.2021, 297 807,92 грн інфляційних втрат, 83 879,17 грн річних відсотків, 42 700,00 грн штрафу та 53 280,71 грн судового збору; в решті позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, виходив з того, що вимоги щодо стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 2 135 000,00 грн та інфляційних втрат у сумі 297 807,92 грн є обґрунтованими, законними та такими, що відповідають умовам договору і такими, що підлягають задоволенню.
Однак, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення 15% річних, суд вирішив обмежити розмір відсотків річних до законодавчо встановлених ст.625 Цивільного кодексу України - 3% річних, які за розрахунком суду за період з 02.06.2022 по 22.09.2023 становлять 83879,17 грн та підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Крім того, подані позивачем розрахунки пені виконані без урахування приписів ч. 6 ст. 232 ГК України, щодо припинення нарахування пені через шість місяців від дня, коли зобов?язання мало бути виконано. Суд здійснив власний розрахунок пені за період з 02.06.2022 по 01.12.2022 та встановив, що сума пені становить 533 457,53 грн.
Суд першої інстанції також встановив, що позивачем було вірно нараховано штраф у розмірі 213 500,00 грн.
Водночас, з огляду на приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 233 Господарського кодексу України та враховуючи дискреційні повноваження щодо зменшення розміру неустойки, баланс інтересів обох сторін, а також проаналізувавши всі фактичні обставини справи та обставини не надання позивачем жодних доказів завдання йому збитків внаслідок порушення відповідачем грошових зобов'язань, суд дійшов висновку, що заявлена позивачем до стягнення пеня та штраф є занадто великими та надмірно обтяжливими для відповідача, а обґрунтованим розміром для стягнення з відповідача на користь позивача суд вважає розмір пені у сумі 106 691,55 грн. та штраф у розмірі 42 700,00 грн
Аргументи учасників справи.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги прокурор посилається на те, що укладений між сторонами договір позики є нікчемним правочином, оскільки з 2018 року по даний час, єдиний майновий комплекс ДП «Степове» перебуває у процедурі приватизації, в той час як Фондом (уповноваженим органом приватизації) не надавалась згода на укладання цього правочину.
Керуючись викладеним вище, прокурор просить рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі № 915/1535/23 скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову Приватного підприємства «Добробут Н» відмовити.
Письмові пояснення по суті справи.
До Південно-західного апеляційного господарського суду від Фонду державного майна України надійшли письмові пояснення по справі.
Третя особа вказала, що договір від 14.12.2021 № 4 про надання поворотної фінансової допомоги є нікчемним правочином в розумінні ст. ст. 215, 216 ЦК України, оскільки з 2018 року по даний час, єдиний майновий комплекс ДП «Степове» перебуває у процедурі приватизації, в той час як Фондом (уповноваженим органом приватизації) не надавалась згода на укладання цього правочину.
Фонд вважає, що судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права при ухваленні оскаржуваного рішення, а саме щодо стягнення суми заборгованості за вказаним договором та штрафних санкцій.
Фонд просить апеляційну скаргу Миколаївської окружної прокуратури задовольнити, скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі №915/1535/23 та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог Приватного підприємства «Добробут Н» відмовити в повному обсязі.
Рух справи у суді апеляційної інстанції.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №915/1535/23 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Богатир К.В., судді Поліщук Л.В., Таран С.В., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.12.2025.
На момент надходження апеляційної скарги, матеріали справи №915/1535/23 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду не надходили.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2025 відкладено вирішення питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду; доручено Господарському суду Миколаївської області невідкладно надіслати матеріали справи №915/1535/23 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №915/1535/23.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.12.2025 поновлено Заступнику керівника Миколаївської окружної прокуратури строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 15.01.2026; призначено справу №915/1535/23 до розгляду на 12.02.2026 о 11:30; встановлено, що засідання відбудеться у приміщенні Південно-західного апеляційного господарського суду за адресою: м. Одеса, пр. Шевченка, 29, зал судових засідань № 7, 3-ій поверх; явка представників учасників справи не визнавалася обов'язковою; роз'яснено учасникам судового провадження їх право подавати до суду заяви про розгляд справ у їхній відсутності за наявними в справі матеріалами; роз'яснено учасникам судового провадження їх право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у тому числі із застосуванням власних технічних засобів; зупинено дію рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.02.2026 залучено до участі у справі №915/1535/23 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд державного майна України; запропоновано Фонду державного майна України у строк до 05.03.2026 надати додаткові письмові пояснення щодо позовних вимог; відкладено розгляд справи №915/1535/23 на 12.03.2026 о 10:30; встановлено, що засідання відбудеться у приміщенні Південно-західного апеляційного господарського суду за адресою: місто Одеса, проспект Шевченка, 29, в залі засідань № 7, 3-й поверх; явка представників учасників у справі не визнавалася обов'язковою; роз'яснено учасникам судового провадження їх право подавати до суду заяви про розгляд справ у їхній відсутності за наявними в справі матеріалами; роз'яснено учасникам судового провадження їх право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у тому числі із застосуванням власних технічних засобів.
12.03.2026 у судовому засіданні прийняли участь представник Фонду державного майна України - Басюк (Іванова) Т.В. та прокурор Терлецька І.І.
Представники інших учасників справи у судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час та місце його проведення повідомлялися належним чином.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Як вбачається з матеріалів справи, копія ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.02.2026, якою відкладено розгляд справи №915/1535/23 на 12.03.2026 о 10:30, була отримана в електронному кабінеті позивачем - 18.02.2026, відповідачем - 18.02.2026.
Явка представників сторін у судове засідання, призначене на 05.03.2026, не визнавалась апеляційним господарським судом обов'язковою, про наявність у сторін доказів, які відсутні у матеріалах справи та без дослідження яких неможливо розглянути апеляційну скаргу Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23, до суду не повідомлялося.
Таким чином, колегія суддів вважає, що в даному судовому засіданні повинен відбутися розгляд апеляційної скарги Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/235 по суті, не дивлячись на відсутність представників позивача та відповідача, повідомлених про судове засідання належним чином. Відсутність зазначених представників у даному випадку не повинно заважати здійсненню правосуддя.
Фактичні обставини, встановлені судом.
14.12.2021 між Приватним підприємством «Добробут Н» (далі - «Кредитор») та Державним підприємством «Племрепродуктор «Степове» (далі - «Боржник») укладено Договір 4 про надання поворотної фінансової допомоги (арк. 10-12).
Відповідно до п. 1.1 договору в порядку та на умовах, визначених договором , кредитор зобов'язується надати боржнику грошові кошти у вигляді поворотної фінансової допомоги у розмірі, передбаченому в п. 2.1 цього договору, а боржник зобов'язується повернути надану поворотну фінансову допомогу у встановлені цим договором строк (термін) в порядку та на умовах, передбачених цим договором.
Поворотна фінансова допомога надається боржнику для поповнення його оборотних коштів.
Відповідно до п. 1.2 договору поворотна фінансова допомога - це сума коштів, що надійшла платнику податків (боржнику) у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення (кредитору) (п. 14.1.257 Податкового кодексу України).
Відповідно до п. 2.1 договору поворотна фінансова допомога надається в національній валюті України у розмірі 2135000 (два мільйони сто тридцять п'ять тисяч) гривень 00 коп., що на момент укладення договору складає суму еквівалентну 78825,92 доларів США (сімдесят вісім тисяч вісімсот двадцять п'ять доларів 92 центи), визначену відповідну до курсу 2708,50 гривень за 100 доларів США, встановленого на рівні міжбанківського валютного курсу продажу іноземної валюти до гривні, який розміщений за адресою на Інтернет сторінці http://minfin.com.ua/currency/mb/.
Відповідно до п. 2.2 договору кредитор надає фінансову допомогу боржнику шляхом перерахування грошових коштів на банківський (поточний/розрахунковий) рахунок боржника, зазначений в договорі.
Перерахування коштів фінансової допомоги кредитором боржнику може здійснюватись, як одним платежем, так і кількома платежами (частинами), загальна сума яких не повинна перевищувати суми фінансової допомоги, зазначеної в п. 2.1 дана договору. Підставою для перерахування є договір.
Підтвердженням факту надання кредитором фінансової допомоги боржнику є платіжні доручення про перерахування фінансової допомоги на банківський (поточний/розрахунковий) рахунок боржника, зазначений в договорі. Поворотна фінансова допомога вважається наданою кредитором боржнику з моменту перерахування коштів на банківський (поточний/розрахунковий) рахунок боржника.
Відповідно до п. 2.3 договору поворотна фінансова допомога надається в користування боржнику до 01 червня 2022 року. Боржник зобов'язаний повернути всю суму отриманої поворотної фінансової допомоги в розмірі, визначеному відповідно до п. 2.1. договору, не пізніше 01 червня 2022 року.
Відповідно до п. 2.4 договору надання фінансової допомоги здійснюється на безоплатній основі. За надання поворотної фінансової допомоги винагороди кредитору не передбачено.
Відповідно до п. 2.5 договору поворотна фінансова допомога використовується для потреб боржника відповідно до визначених ним цілей його діяльності.
Відповідно до п. 3.1 договору боржник зобов'язаний повернути суму поворотної фінансової допомоги в розмірі визначеному відповідно до п. 2.1 договору не пізніше терміну (дати) повернення поворотної фінансової допомоги, яка визначена в п. 2.3 цього договору. Боржник зобов'язаний достроково повернути суму поворотної фінансової допомоги в розмірі визначеному відповідно до п. 2.1 договору на вимогу кредитора про дострокове повернення суми поворотної фінансової допомоги.
Відповідно до п. 3.4 договору боржник зобов'язаний здійснити повернення грошових коштів поворотної фінансової допомоги в розмірі визначеному відповідно до п. 2.1 договору шляхом перерахування на банківський (поточний/розрахунковий) рахунок боржника зазначений в договорі.
Відповідно до п. 3.5 договору поворотна фінансова допомога вважається повернутою з моменту надходження коштів в розмірі, визначеному відповідно до п. 2.1 договору, на банківський (поточний/розрахунковий) рахунок божника зазначений в договорі, що підтверджує відповідна виписка з банку.
Відповідно до п. 5.1 договору в разі порушення боржником (строку) терміну повернення всієї або частини коштів поворотної фінансової допомоги, боржник зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми. Неустойка за договором є штрафною. Нарахування пені здійснюється до моменту повернення всієї суми поворотної фінансової допомоги.
Відповідно до п. 5.2 договору в разі порушення боржником (строку) терміну повернення всієї або частини коштів поворотної фінансової допомоги більш ніж на один місяць, боржник зобов'язаний сплатити на користь кредитора додатково штраф в розмірі 10 (десяти) відсотків від простроченої суми.
Відповідно до п. 5.3 договору також, в разі порушення боржником (строку) терміну повернення всієї або частини коштів поворотної фінансової допомоги з урахуванням вимог частини 2 стаття 625 Цивільного кодексу України, боржник зобов'язаний сплатити кредитору 15 (п'ятнадцять) процентів річних від простроченої суми.
Відповідно до 6.1 договору цей договір набуває чинності з моменту укладення даного договору та діє до повного виконання зобов'язань боржником.
Відповідно до п. 6.2 договору закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
Відповідно до п. 6.10 договору сторони дійшли згоди, що строк позовної давності за цим договором в тому числі до вимог щодо нарахування та стягнення всіх штрафних санкцій (штраф, пеня, неустойка) з урахуванням вимог ст. 259 Цивільного кодексу України збільшується і встановлюється тривалістю у 5 (п'ять) років.
Відповідно до п. 6.11 договору сторони з урахуванням дії ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України дійшли згоди, що строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання припиняється через 30 (тридцять) років від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Договір підписаний сторонами та скріплений печатками сторін.
Як вбачається з матеріалів справи, 14.12.2021 позивачем на рахунок відповідача було перераховано грошові кошти у сумі 2135000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 13 від 14.12.2021, в якому в призначенні платежу вказано: «передплата за с/г продукцію зг.дог 4 від 14.12.2021».
Відповідно до довідки вих. № 3 від 14.12.2021 Приватного підприємства «Добробут Н» вбачається, що грошові кошти, сплачені платіжним дорученням № 13 від 14.12.2021 на суму 2135000,00 грн, є поворотною фінансовою допомогою сплаченою по договору № 4 від 14.12.2021.
Відповідач у відзиві б/н від 15.11.2023 (вх. № 15137/23 від 15.11.2023) підтвердив факт отримання від позивача 2135000,00 грн. поворотної фінансової допомоги, саме по договору № 4 від 14.12.2021 перерахованої позивачем за платіжним дорученням № 13 від 14.12.2021. Також підтвердив, що сума грошових коштів позивачу повернута не була.
Колегією суддів також встановлено, що відбулася зміна найменування позивача, нова назва позивача - Приватне підприємство «Промгруп Електронікс».
На підтвердження даних обставин в матеріалах справи міститься:
1) Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 11.03.2026 щодо Приватного підприємства «Промгруп Електронікс», відповідно до якого 23.12.2025 відбулася державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особі, зокрема відбулася зміна найменування юридичної особи.
2) Рішення власника Приватного підприємства «Добробут Н» №19/12/2025 від 19.12.2025, яким зокрема вирішено змінити найменування Приватного підприємства «Добробут Н» та нове найменування Приватне підприємство «Промгруп Електронікс».
З огляду на дані обставини, колегія суддів враховує, що новим найменування позивача є Приватне підприємство «Промгруп Електронікс».
Мотивувальна частина.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами, та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 269 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову, виходячи з таких підстав.
І. Щодо права прокурора на звернення з апеляційною скаргою, колегія суддів зазначає наступне.
У статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь ("активна" чи "пасивна") прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі "Мартіні проти Франції").
Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі "Кресс проти Франції"). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статті 6 Конвенції. Останній потребує "справедливої рівноваги сторін": кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі "Івон проти Франції", рішення у справі "Нідерест-Хубер проти Швейцарії").
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії").
Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора.
Частиною третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав.
Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).
Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України "Про прокуратуру", полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України "Про прокуратуру", фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, зокрема, звертаючись до суду з відповідними скаргами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого відбулося звернення прокурора в інтересах держави, та іншою стороною не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Отже, прокурор, звертаючись з апеляційною скаргою, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідною скаргою у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання апеляційної скарги, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання скарги або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту, а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України "Про передачу єдиних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Фонду державного майна" №1365-р від 24.12.2019 до сфери управління Фонду державного майна України передано, зокрема, Державне підприємство "Племрепродуктор "Степове", яке виступає відповідачем у даній справі.
В силу статті 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Суб'єктом управління об'єктами державної власності є, зокрема, Фонд державного майна України (стаття 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності").
Статтею 1 Закону України "Про Фонд державного майна України" визначено, що Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.
За умовами статті 5 Закону України "Про Фонд державного майна України" Фонд державного майна України, зокрема, здійснює повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації та контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.
З огляду на викладене, саме Фонд державного майна України виступає органом державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження у спірних правовідносинах щодо стягнення коштів з підприємства, що перебуває у процесі приватизації, та який зобов'язаний вживати заходи з метою захисту інтересів держави, які, за твердженням прокурора, є порушеними у зв'язку з ухваленням оскаржуваного рішення місцевого господарського суду.
В адресованому Фонду державного майна України запиті №50-7329ВИХ-25 від 14.11.2025 заступник керівника Миколаївської окружної прокуратури, посилаючись на незаконність укладення між Приватним підприємством "Добробут Н" та Державним підприємством "Племрепродуктор "Степове" договору №4 від 14.12.2021, просив надати цьому факту належну оцінку та вжити заходів щодо самостійного оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі №915/1535/23, а у разі невжиття таких заходів - навести причини для цього та повідомити позицію щодо спірних правовідносин.
За результатами опрацювання вищенаведеного запиту Фонд державного майна України надав відповідь №10-72-1-28626 від 18.11.2025, в якій зазначив про невжиття заходів з апеляційного оскарження рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі №915/1535/23 та відсутність можливості сплати судового збору.
В порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" заступник керівника Миколаївської окружної прокуратури листом №50-7626ВИХ-25 від 26.11.2025 повідомив Фонд державного майна України про підготовку та намір прокурора звернутися до Південно-західного апеляційного господарського суду в інтересах держави в особі вказаного Фонду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі №915/1535/23.
Водночас Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що Фонд державного майна України, не зважаючи на наявність відповідних повноважень, достеменно знаючи про існування рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у справі №915/1535/23 щодо стягнення коштів з підприємства, яке перебуває у процесі приватизації та сфері управління Фонду державного майна України, принаймні, після відповідного повідомлення прокурора, не вчинив жодних дій для захисту інтересів держави шляхом апеляційного оскарження зазначеного судового рішення, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття ним таких заходів реагування, натомість Фонд державного майна України в адресованому прокуратурі листі №10-72-1-28626 від 18.11.2025 прямо зазначив про те, що не збирається самостійно звертатися до суду з апеляційною скаргою, у зв'язку з чим висловив прокурору прохання розглянути можливість вжиття відповідних заходів прокурорського реагування шляхом апеляційного оскарження судового рішення.
З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом - Фондом державного майна України протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останнім самостійно до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, яка б відповідала вимогам процесуального законодавства та забезпечувала б захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з даною апеляційною скаргою, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, додані до апеляційної скарги матеріали листування між Миколаївською окружною прокуратурою та Фондом державного майна України підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України "Про прокуратуру" порядку звернення до суду з апеляційною скаргою в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.
ІІ. Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
В силу частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів вбачає, що укладений між сторонами договір №4 від 14.12.2021 за своєю правовою природою є договором позики.
Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України унормовано, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 Цивільного кодексу України).
Підпунктом 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що фінансова допомога - фінансова допомога, надана на безповоротній або поворотній основі. Поворотна фінансова допомога - сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення.
Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас колегією суддів встановлено, що на виконання вимог наказу Фонду державного майна України від 27.03.2018 №447 (з урахуванням змін, внесених наказом Фонду державного майна України від 18.05.2018) наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області від 15.06.2018 №186-п вирішено, зокрема, приватизувати єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" шляхом продажу на аукціоні з умовами.
Крім того, як зазначалося вище, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України "Про передачу єдиних майнових комплексів державних підприємств до сфери управління Фонду державного майна" №1365-р від 24.12.2019 до сфери управління Фонду державного майна України передано, зокрема, Державне підприємство "Племрепродуктор "Степове".
Докази завершення процедури приватизації єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" у матеріалах справи відсутні.
Тобто, починаючи з 2018 року і по теперішній час, єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" перебуває у процедурі приватизації.
Суд апеляційної інстанції вбачає, що про вказані обставини триваючого процесу приватизації єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" повідомляв сам відповідач у відзиві на позову заяву б/н від 15.11.2023 (вх.№15137/23 від 15.11.2023), між тим даний факт безпідставно залишився поза увагою Господарського суду Миколаївської області під час ухвалення оскаржуваного рішення.
Правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим регулює Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
У частині першій статті 1 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" визначено, що:
-єдиний майновий комплекс державного або комунального підприємства, його структурного підрозділу - усі види майна, призначені для діяльності підприємства, його структурного підрозділу, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, включаючи права на земельні ділянки;
-органи приватизації - Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, органи приватизації територіальних громад;
-приватизація державного або комунального майна - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями;
-припинення приватизації - рішення органу приватизації про припинення вчинення будь-яких дій, спрямованих на приватизацію (продаж) об'єкта приватизації.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим становлять єдину систему державних органів приватизації. Державні органи приватизації здійснюють державну політику у сфері приватизації та діють на підставі Закону України "Про Фонд державного майна України", цього Закону, інших актів законодавства.
Частиною другою статті 7 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" передбачено основні повноваження, які здійснюють державні органи приватизації у межах своєї компетенції, зокрема: затверджують переліки об'єктів, що підлягають приватизації; приймають рішення про приватизацію об'єктів державної власності у випадках, установлених законодавством; здійснюють повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації; здійснюють управління об'єктами державної власності, зокрема державними підприємствами та корпоративними правами держави у статутних капіталах господарських товариств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та затверджено план розміщення акцій товариств, утворених у процесі перетворення (у тому числі шляхом корпоратизації) державних підприємств, що належать до сфери управління Фонду державного майна України, а також товариств, утворених за участю Фонду державного майна України; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, а також корпоративних прав держави на території України, що належать до сфери управління Фонду державного майна України; державні органи приватизації здійснюють інші повноваження, передбачені цим Законом, іншими актами законодавства.
Згідно зі статтею 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
За умовами частин другої, третьої статті 326 Цивільного кодексу України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Отже, враховуючи також приписи Закону України "Про Фонд державного майна України" та Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Фонд державного майна України здійснює повноваження власника державного майна - єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Племрепродуктор "Степове" та здійснює управління ним.
В силу частини четвертої статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства або пакета акцій (частки) господарського товариства і до переходу права власності до покупця або припинення приватизації об'єкта приватизації відповідно до частини шостої цієї статті без згоди органів приватизації такі підприємства (товариства), їх уповноважені органи управління, зокрема, не мають права щодо укладення кредитних договорів, договорів позики, надання та отримання фінансової допомоги, правочинів та/або господарських зобов'язань щодо відступлення права вимоги та/або зарахування зустрічних однорідних вимог, факторингу, правочинів та/або господарських зобов'язань, предметом яких є переведення боргу. Якщо дії, передбачені частиною четвертою цієї статті, вчиняються без попереднього погодження органом приватизації та з покупцем (у період з дати підписання договору купівлі-продажу до переходу права власності до покупця), такий правочин є недійсним. Зазначені обмеження діють до завершення приватизації об'єкта.
Державне підприємство, яке перебуває у сфері управління уповноваженого органу державної влади, не є самостійним власником закріпленого за ним майна, а здійснює лише господарське відання таким майном у межах, визначених законом та уповноваженим органом управління. Укладення правочинів, які можуть вплинути на майновий стан підприємства або зменшити вартість об'єкта державної власності, повинно здійснюватися з дотриманням встановлених законом процедур погодження з органом управління державним майном.
З моменту прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу державного підприємства змінюється правовий режим такого майна, оскільки воно фактично готується до відчуження у власність приватних осіб. За таких обставин будь-які правочини, які можуть призвести до збільшення боргового навантаження підприємства або зменшення вартості його активів, повинні оцінюватися з точки зору їх відповідності інтересам держави як власника майна та цілям приватизації.
Державне підприємство, здійснюючи господарську діяльність, не може діяти всупереч інтересам держави як власника майна. Тому укладення правочинів, які створюють нові боргові зобов'язання підприємства без відома та погодження органу управління, фактично перекладає ризики господарської діяльності підприємства на державу, що суперечить принципам належного управління державною власністю та цілям приватизації.
Укладення державним підприємством правочинів, які формують нові грошові зобов'язання без погодження з уповноваженим органом управління державним майном у період приватизації, створює ризик зменшення вартості об'єкта приватизації та, відповідно, завдає шкоди майновим інтересам держави. Саме запобігання таким наслідкам і становить зміст публічного інтересу, на захист якого спрямоване представництво прокурора у даній справі.
Оскільки, рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 у даній справі, безумовно зачіпає законні права держави в особі органу приватизації - Фонду державного майна України, тому господарський суд мав залучити такий державний орган до участі у справі в якості третьої особи, що не було виконано судом першої інстанції, та вказане процесуальне порушення було усунуто судом апеляційної інстанції.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень. Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
Колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази надання Фондом державного майна України (його регіональними відділеннями) попереднього погодження на укладення Державним підприємством "Племрепродуктор "Степове" з позивачем договору №4 від 14.12.2021.
Згідно з положеннями частини другої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Тобто нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, у термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені.
Правочин є нікчемним з моменту його вчинення (ab initio) незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін чи волі будь-якої іншої особи автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх.
Крім того, нікчемний правочин не породжує правових наслідків, притаманних правочинам цього виду, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого і сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.
Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio - "на підставі своєї посади"), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Верховного Суду від 08.02.2023 у справі №359/12165/14-ц, від 31.05.2023 у справі №635/5911/18 тощо).
При цьому наслідки нікчемності правочину наступають для сторін також у силу вимог закону і суд може їх застосувати з власної ініціативи, що врегульовано частиною п'ятою статті 216 Цивільного кодексу України.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №463/5896/14-ц).
Враховуючи вищевикладене, з огляду на укладення договору №4 від 14.12.2021 без попереднього погодження органом приватизації, тобто всупереч вимогам частини четвертої статті 12 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", які безпосередньо встановлюють недійсність такого договору, тобто вказують на його нікчемність (недійсність, прямо встановлену законом) і при цьому закон не вимагає визнання такого правочину недійсним, Південно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку про нікчемність зазначеного правочину, на підставі якого позивачем заявлена до стягнення заборгованість в межах даної справи, з моменту його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює задоволення позову у цій справі.
Висновки суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У даному випадку, суд першої інстанції не з'ясував в повному обсязі обставини, що мають значення для справи, крім того, наявне неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно витрати позивача на сплату судового збору за подачу позовної заяви покладаються на позивача.
В свою чергу витрати апелянта на сплату судового збору за подачу апеляційної скарги також покладаються на позивача.
Керуючись статтями 269-271, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Заступника керівника Миколаївської окружної прокуратури в інтереси держави в особі Фонду державного майна України на рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23 - задовольнити.
Рішення Господарського суду Миколаївської області від 08.04.2024 по справі №915/1535/23 - скасувати.
Прийняти нове рішення.
Відмовити у задоволенні позову.
Витрати по сплаті з судового збору за подачу позовної заяви покласти на позивача.
Стягнути з Приватного підприємства «Промгруп Електронікс» (стара назва - Приватне підприємство «Добробут Н») (02099, м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 9, код ЄДРПОУ 37239110) на користь Миколаївської обласної прокуратури (54001, м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 28, код ЄДРПОУ 02910048) судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 46 068,97 грн.
Зобов'язати Господарський суд Миколаївської області видати наказ з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження» щодо вимог до виконавчого документу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст. 287, 288 ГПК України.
Повний текст постанови складено та підписано 16.03.2026.
Головуючий К.В. Богатир
Судді: Л.В. Поліщук
С.В. Таран