"05" березня 2026 р. Справа №909/872/25
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді МАТУЩАКА О.І.
суддів СКРИПЧУК О.С.
КРАВЧУК Н.М.
за участю секретаря судового засідання Телинько Я. П.
за участю представників сторін (за первісним позовом) від:
позивача - Гресько В.В. (адвокат);
відповідача - Михайлишин Т.Ю. (адвокатка);
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни (вх.ЗАГС №01-05/3440/25 від 24.11.2025)
на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 30.10.2025 (суддя Малєєва О.В.)
та на додаткове рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 (суддя Малєєва О.В.)
у справі №909/872/25
за позовом Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни, Івано-Франківська область, Калуський район, с.Тужилів
до відповідача Фізичної особи - підприємця Хортів Христини Романівни, Івано-Франківська область, Калуський район, с. Рошняте
про стягнення 48 882, 97 грн
за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця Хортів Христини Романівни, Івано-Франківська область, Калуський район, с. Рошняте
до Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни, Івано-Франківська область, Калуський район, с.Тужилів
про визнання недійсним п. 8.7. договору оренди
Суть спору.
До Господарського суду Івано-Франківської області звернулася ФОП Попович С.В. з позовом до ФОП Хортів Х.Р. про стягнення 48 882,97 грн, з яких: 645,16 грн - заборгованість за договором оренди від 01.08.2024 № 03-М за період з 01.05.2025 до 10.05.2025; 37,81 грн - пеня, 200 грн - штраф та 48 000 грн - штраф за дострокове розірвання договору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами був укладений договір оренди, умови якого відповідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковими для виконання сторонами. Однак, всупереч до ст. 762 ЦК України, відповідачка не сплатила орендну плату за період з 01.05.2025 по 10.05.2025, у зв'язку з чим позивачкою нараховано пеню відповідно до п. 8.2 договору, а також штраф згідно з п. 8.3 договору.
Окрім цього, відповідачка достроково розірвала договір, посилаючись на «особисті обставини», які не передбачені договором як підстави для одностороннього розірвання з ініціативи орендаря. Зокрема, п. 11.4.2 договору передбачає можливість такого розірвання лише у разі збільшення орендної плати, чого фактично не відбувалося.
Оскільки відповідачка здійснила односторонню відмову від договору без передбачених договором підстав, позивачка нарахувала штраф, передбачений п. 8.7 договору, у розмірі орендної плати за весь строк дії договору, що становить 48 000, 00 грн.
Також ФОП Хортів Х.Р. подала зустрічний позов до ФОП Попович С.В. про визнання недійсним п. 8.7. договору оренди № 03-М від 01.08.2024, який передбачає сплату штрафу (неустойки) за односторонню відмову орендаря від договору з підстав, не визначених п. 11.4.2 договору, оскільки такий суперечить вимогам законодавства. Так, відповідно до ст. 546, 549, 611 ЦК України неустойка є способом забезпечення виконання зобов'язання та наслідком його порушення, а не правомірної дії, якою є одностороння відмова від договору.
Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 30.10.2025 первісний позов задовольнив частково. Стягнув з ФОП Хортів Х.Р. на користь ФОП Попович С.В. 882, 97 грн і відмовив в позові в частині стягнення штрафу у розмірі 48 000, 00 грн. Зустрічний позов задовольнив і визнав недійсним п. 8.7. договору оренди № 03-М від 01.08.2024.
Рішення суду мотивоване тим, що відповідачка не сплатила орендну плату за період з 01.05.2025 до 10.05.2025 у сумі 645,16 грн, у зв'язку з чим допустила порушення грошового зобов'язання. Оскільки доказів неможливості користування майном з причин, за які відповідачка не відповідає, не подано, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог щодо стягнення основного боргу, а також нарахованих відповідно до п. 8.2, 8.3 договору пені у сумі 37,81 грн і штрафу у сумі 200 грн.
Водночас суд встановив, що п. 8.7 договору, яким передбачено штраф у розмірі орендної плати за весь строк дії договору у разі дострокового розірвання договору з ініціативи орендаря з інших підстав, ніж визначені договором, суперечить правовій природі штрафних санкцій. Суд виходив із того, що за змістом ст. 230 Господарського кодексу України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) штраф застосовується за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, а не за дії сторони, пов'язані з розірванням договору.
Крім того, суд зазначив, що заява відповідачки про дострокове розірвання договору сама по собі не мала наслідком одностороннього припинення договору, оскільки для цього не було передбачених законом або договором підстав. Однак підписання сторонами акта приймання-передачі від 10.05.2025 свідчить, що договір фактично був розірваний за згодою сторін.
З огляду на це, суд дійшов висновку, що п. 8.7 договору не відповідає вимогам ст. 203, 215 ЦК України, тому підлягає визнанню недійсним, а вимога про стягнення 48 000 грн штрафу на його підставі задоволенню не підлягає.
Також суд додатковим рішенням від 14.11.2025 стягнув з ФОП Попович С.В. на користь ФОП Хортів Х.Р. 14 367,71 грн судових витрат, з яких: 2 367,71 грн - судовий збір та 12 000 грн - витрати на правничу допомогу.
Витрати позивачки на правничу допомогу у сумі 9 000 грн та витрати відповідачки на участь адвоката у судових засіданнях у сумі 3 000 грн суд визнав обґрунтованими. Натомість заявлені відповідачкою витрати у сумі 30 000 грн, з урахуванням критеріїв їх реальності, необхідності, розумності та співмірності із ціною позову і складністю справи, суд зменшив до 9 000 грн.
Враховуючи те, що первісний позов був задоволений лише частково (у незначному розмірі), а зустрічний позов задоволений повністю, суд поклав більшість судових витрат на позивачку та стягнув з неї на користь відповідачки 14 367,71 грн судових витрат.
Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи.
ФОП Попович С.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 30.10.2025 в частині відмови у задоволенні первісного позову та в частині задоволення зустрічного позову скасувати. Прийняти нове рішення, яким первісні позовні вимоги про стягнення штрафу у розмірі 48 000, 00 грн задовольнити повністю, а у задоволенні зустрічного позову відмовити.
На думку апелянтки, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про розірвання договору за згодою сторін. Вважає, що підписання акту приймання-передачі від 10.05.2025 лише підтверджує факт повернення орендованого майна, але не свідчить про досягнення сторонами домовленості щодо дострокового розірвання договору, оскільки відповідна угода між сторонами не укладалась.
Покликається на те, що відповідачка направила лист від 10.04.2025 про дострокове розірвання договору з підстав наявності «особистих обставин», які не передбачені договором. Вказані дії необхідно розцінювати як односторонню відмову від договору без передбачених підстав, що є порушенням зобов'язання. У зв'язку з цим, застосування п. 8.7. договору та нарахування неустойки є правомірним.
Скаржниця також не погоджується з висновком суду першої інстанції про недійсність п. 8.7 договору, зазначаючи, що ця умова встановлює відповідальність орендаря саме за неправомірне дострокове розірвання договору та відповідає принципу свободи договору. На її переконання, суд неправильно застосував норми матеріального права, безпідставно визнавши вказаний пункт договору недійсним.
Також просить скасувати додаткове рішення суду від 14.11.2025, покликаючись на
неправильне застосування судом правил щодо розподілу судових витрат при покладенні на неї більшої частини таких витрат. На думку апелянтки, судові витрати мали бути розподілені пропорційно задоволеним вимогам або порівну між сторонами.
09.02.2026 через підсистему «Електронний суд» відповідачка (за первісним позовом) подала відзив на апеляційну скаргу.
Відповідно до ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 08.12.2025 відкрив провадження у справі №909/872/25 за апеляційною скаргою ФОП Попович С.В. на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 30.10.2025 та додаткове рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025, а також надав сторонам строк на подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень та інших процесуальних документів - 10 днів з моменту отримання цієї ухвали.
Вказана ухвала була доставлена ФОП Хортів Х.Р. в її електронний кабінет 12.12.2025 о 17 год 54 хв., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. Відтак останнім днем строку на подання відзиву (з урахуванням ч. 6 ст. 242 ГПК України) було 23.12.2025. Водночас відзив було подано 09.02.2026, тобто зі значним пропуском строку на подання такого.
У поданому відзиві представниця відповідачки за зустрічним позовом покликається на подання такого протягом десяти днів з моменту ознайомлення із ухвалою суду про відкриття апеляційного провадження у цій справі (28.01.2026) після її долучення до електронної справи в підсистемі «Електронний суд». Також зазначає, що ухвалу суд від 08.12.2025 ФОП Хортів Х.Р. не отримувала, адже втратила доступ до свого електронного кабінету.
Питання поновлення процесуальних строків врегульовано нормами ст.119 ГПК України, згідно з ч. 1 якої суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
При цьому, поважними визнаються такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальних дій. ГПК України не пов'язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. У кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його поновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку (аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду, зокрема, від 19.06.2020 у справі №926/1037-б/15 та від 16.04.2021 у справі №904/3258/14).
Відповідно до ч. 5 ст. 6 ГПК України суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою (ч. 7 ст. 6 ГПК України).
Суд звертає увагу, що перевірка електронного кабінету є обов'язком учасника судового процесу, у тому числі фізичної особи-підприємця, а неналежна організація власної діяльності чи роботи представника не може вважатися поважною причиною пропуску процесуального строку.
Разом з тим, подаючи відзив поза межами встановленого судом строку, ФОП Хортів Х.Р. не заявлено клопотання про поновлення вказаного пропущеного строку.
Відповідно до ч. 2 ст. 118 ГПК України заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Розглянувши поданий відзив, який подано з пропуском строку на його подання, а також відсутність клопотання про поновлення такого строку, колегія суддів дійшла висновку про залишення без розгляду вказаного відзиву.
Інших клопотань та заяв, в порядку ст. 207 ГПК України, сторонами подано не було.
05.03.2026 у судовому засіданні взяли участь представники позивачки та відповідачки, які навели доводи та заперечення по суті апеляційної скарги. Представник ФОП Попович С.В. просив задовольнити апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, а представниця ФОП Хортів Х.Р. просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення та додаткове рішення суду - без змін.
Фактичні обставини справи.
Місцевим господарським судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 01.08.2024 між ФОП Попович С.В. як орендодавцем та ФОП Хортів Х.Р як орендарем було укладено договір оренди № 03-М (надалі - договір).
Відповідно до п. 1.1. договору орендодавець зобов'язується передати, а орендар прийняти у строкове платне користування (оренду) на умовах, викладених в цьому договорі, робоче місце та професійні інструменти, які знаходяться в салоні краси - SЕКТА інноваційний простір краси від Софії Попович в нежитловому приміщенні № 74, що розташоване за адресою: м. Івано-Франківськ, с. Крихівці, вул. Двірська, 26 (надалі - робоче місце).
Згідно з п. 1.3. договору, робоче місце та профінструменти надаються орендарю в оренду з метою ведення ним господарської діяльності, відповідно до зареєстрованого КВЕДУ 96.02 «Надання послуг перукарнями та салонами краси».
Пунктами п. 2.1., 2.5. договору визначено, що робоче місце та профінструменти передаються орендодавцем орендарю згідно з актом приймання-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору. Робоче місце вважається звільненим та переданим орендарем орендодавцю з моменту підписання акту приймання-передачі. За вказаним актом передаються і профінструменти.
Розмір орендної плати за один календарний місяць визначений п. 3.2. договору і складає 2000,00 грн.
Орендна плата сплачується орендарем щомісячно на підставі рахунку-фактури орендодавця, шляхом готівкового/безготівкового розрахунку, але не пізніше 10-го числа поточного місяця за поточний, після підписання акту приймання-передачі. Орендар зобов'язується своєчасно і у повному обсязі сплачувати оренду плату, відповідно до умов цього договору (п. 3.3., п. 4.1.2. договору).
Відповідно до п. 8.2., 8.3. договору за несвоєчасну сплату орендної плати орендар сплачує орендодавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла під час виникнення заборгованості, від суми заборгованості за кожний день прострочення виконання, включаючи день оплати, а також усі витрати та збитки, понесені орендодавцем у зв'язку з зазначеною несвоєчасною сплатою. За несвоєчасну сплату орендної плати, більш як на 10 діб, орендар сплачує орендодавцю штраф в розмірі 10% від суми місячної орендної плати, а також усі витрати та збитки, понесені орендодавцем у зв'язку з зазначеною несвоєчасною сплатою.
У п. 8.7. договору визначено, що сторони цього договору домовилися, що у разі дострокового розірвання цього договору в односторонньому порядку з ініціативи орендаря з інших підстав, ніж та, яка визначена в п. 11.4.2. цього договору, орендар сплачує орендодавцю штраф у розмірі загальної вартості орендної плати за весь строк дії цього Договору.
Водночас п. 11.4.2. договору передбачає, що договір може бути розірвано достроково в односторонньому порядку за ініціативи однієї із сторін - орендарем, письмово попередивши орендодавця за 30 (тридцяти) календарних днів до дати розірвання цього договору, виключно у разі збільшення розміру орендної плати орендарем.
Цей Договір набуває чинності з моменту передачі орендодавцем орендарю робочого місця та профінструментів за актом приймання-передачі та діє по 31.07.2026, а в частині виконання грошових зобов'язань орендаря до їх повного виконання (п. 12.1.).
01.08.2024 робоче місце та інструменти були передані орендарю за актом приймання-передачі.
Орендар сплачувала орендну плату з серпня 2024 року до квітня 2025 року згідно з актами надання послуг за відповідні місяці.
Орендар 10.04.2025 надала орендодавцю письмове повідомлення про дострокове розірвання договору з 10.05.2025 із зазначенням причин - "за особистими обставинами".
10.05.2025 сторони підписали акт приймання - передачі, за яким орендар повернула орендодавцю робоче місце та інструменти. В акті зазначено, що майно передано у стані, що відповідає умовам договору, зауважень у сторін немає.
10.05.2025 орендодавець вручила орендарю претензію № 3 з вимогою сплатити до 31.05.2025 штраф у розмірі 48 000 грн на підставі п. 8.7 договору. До претензії було додано рахунок на оплату.
Представник орендаря надав відповідь на претензію (вих. № 29/05 від 29.05.2025), в якій відмовився задовольняти вимоги, вважаючи їх незаконними, оскільки неустойка за правомірну відмову від договору є неприпустимою.
Сторони обмінялися додатковими листами (заперечення на відповідь на претензію від 07.06.2025 та відповідь на заперечення від 04.07.2025).
На момент подання позову у цій справі, орендар не сплатила орендну плату за період з 01.05.2025 до 10.05.2025 у розмірі 645,16 грн. Докази того, що орендодавець перешкоджала орендарю користуватись орендованим майном у цей період, не подані.
Оцінка суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом апеляційного оскарження є, зокрема, рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні штрафу на підставі п.8.7. договору, а також в частині задоволення зустрічного позову про визнання недійсним зазначеного п.8.7. договору, а тому суд перевіряє дотримання судом першої інстанції процесуальних норм, а також правильне застосування норм матеріального права при ухваленні оскаржуваного рішення лише у цій частині.
Згідно з ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Між сторонами у цій справі виникли правовідносини з договору оренди.
Апеляційний господарський суд врахував, що з 28.08.2025 втратив чинність Господарський кодекс України (надалі - ГК України), згідно ст. 17 Закону України № 4196-IX "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб", який визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб, але на час існування спірних правовідносин він був чинний.
Відповідно до ст. 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.
За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас ч. 1 ст. 291 ГК України визначає, що одностороння відмова від договору оренди не допускається.
Згідно з ч. 3 ч. 1 ст. 291 ГК України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін; на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених ЦК України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому ст. 188 цього Кодексу. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. (ч. 4 ст. 291 ГК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду (ч. 2 - 4 ст. 188 ГК України).
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
За змістом наведених вище положень закону, одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже, є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і в разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо в договорі.
З аналізу наведених вище норм ГК України та ЦК України слідує, що договір може бути розірвано: 1) за згодою (домовленістю) сторін; 2) за рішенням суду; 3) внаслідок односторонньої відмови від договору. Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, належить кваліфікувати як односторонній правочин, який зумовлює розірвання договору і має наслідком припинення господарських правовідносин без згоди другої сторони.
Судом першої інстанції правомірно встановлено, що положеннями договору оренди сторони погодили, що одностороння відмова від договору зі сторони орендаря можлива виключно у разі збільшення розміру орендної плати орендарем. Доказів наявності вказаних обставин матеріали справи не містять.
Відтак, беручи до уваги, що у цій справі відсутні обставини, які б могли слугувати підставою для односторонньої відмови від договору оренди та які передбачені законом чи договором, то подання відповідачкою заяви від 10.04.2025 про дострокове розірвання договору, у разі наявності заперечень орендодавця, саме по собі не могло спричинити припинення договірних правовідносин.
У свою чергу, розділом 2 договору передбачено, що після закінчення строку дії договору або у разі його дострокового розірвання чи припинення орендар зобов'язаний звільнити робоче місце та передати його орендодавцю за актом приймання-передачі у стані, в якому воно було отримане з урахуванням фізичного зносу, а також прибрати належне йому обладнання та майно.
Суд враховує, що 10.05.2025 сторони підписали акт приймання-передачі орендованого майна, яким орендар передала, а орендодавець прийняла робоче місце та професійні інструменти. Зазначений акт свідчить про фактичне припинення користування орендованим майном та повернення його орендодавцю.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором.
Стаття 766 ЦК України передбачає, що якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право за своїм вибором: вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою або відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків.
Згідно із ч. 1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Норми вказаних вище статей ЦК України у системному взаємозв'язку свідчать про те, що чинне цивільне законодавство пов'язує виникнення фактичних орендних правовідносин саме з передачею майна наймачеві, а їх припинення - з поверненням цього майна наймодавцеві.
Відтак суд апеляційної інстанції приходить висновку, що прийняття майна орендодавцем саме по собі свідчить про припинення договору за взаємною згодою, оскільки у протилежному б випадку, орендодавець мала б право на отримання (стягнення) орендної плати на підставі чинного договору.
Таким чином, з огляду на положення договору, підписання сторонами акта приймання-передачі від 10.05.2025 свідчить не лише про повернення орендованого майна, а й про фактичне погодження сторонами припинення користування робочим місцем та завершення орендних правовідносин. Саме з цього моменту, відповідно до умов договору, майно вважається повернутим орендодавцю, а сторонами досягнуто згоди щодо припинення орендних правовідносин.
При цьому, факт припинення договору з 10.05.2025 сторонами не заперечується.
З огляду на встановлені судом обставини справи та зміст умов договору, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідачки штрафу, передбаченого п. 8.7 договору.
Так, відповідно до п. 8.7 договору сторони погодили, що у разі дострокового розірвання договору в односторонньому порядку з ініціативи орендаря з інших підстав, ніж визначені у п. 11.4.2 договору, орендар сплачує орендодавцю штраф у розмірі загальної вартості орендної плати за весь строк дії договору. Отже, застосування цієї умови договору поставлено сторонами у залежність саме від наявності такого юридичного факту як одностороннє дострокове розірвання договору орендарем.
Водночас судом встановлено, що заява відповідачки від 10.04.2025 про дострокове розірвання договору не спричинила припинення договірних правовідносин, натомість подальші дії сторін у вигляді підписання 10.05.2025 акту приймання-передачі призвели до припинення договору за згодою сторін.
За таких обставин, відсутній визначений п. 8.7 договору випадок дострокового розірвання договору в односторонньому порядку, оскільки фактичне припинення договору відбулося шляхом погодженого сторонами повернення об'єкта оренди та прийняття його орендодавцем.
Таким чином, оскільки передбачена п. 8.7 договору умова для нарахування штрафу не настала, то позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо доводів апелянта про відсутність підстав для визнання недійсним п. 8.7. договору, колегія суддів зазначає таке.
Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 1- 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Задовольняючи зустрічні позовні вимоги про визнання недійсним п. 8.7 договору, яким передбачено стягнення штрафу у разі дострокового розірвання договору в односторонньому порядку з ініціативи орендаря з інших підстав, ніж визначені у п. 11.4.2 договору, у розмірі загальної вартості орендної плати за весь строк дії договору, суд першої інстанції зазначив, що застосування такого штрафу до дій сторони, пов'язаних із розірванням договору, суперечить правовій природі штрафних санкцій.
Однак суд апеляційної інстанції вважає висновки суду першої інстанції у цій частині безпідставними.
Стаття 611 ЦК України передбачає, що у разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Так, одним з наслідків порушення зобов'язання є оплата неустойки (штрафу, пені) - визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання.
Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (ст. 216 ГК України).
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (ст. ст. 217, 218 ГК України).
Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями у розумінні цього Кодексу є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Частина 4 ст. 231 ГК України встановлює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Згідно зі статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
З огляду на зазначене, і цивільним, і господарським законодавством допускається можливість забезпечувати виконання зобов'язань таким способом, як неустойка (штраф).
Системне тлумачення вказаних норм права дозволяє дійти висновку, що на основі норм господарського законодавства штраф може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов'язання (не лише грошового), оскільки вона відноситься до штрафних санкцій.
Таким чином, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені або штрафу, передбачених ч. 4 ст. 231 ГК України, є можливим, оскільки суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечити виконання господарських зобов'язань встановленням договірної санкції за невиконання або неналежне виконання таких зобов'язань і штраф (пеня) застосовується за порушення будь-яких господарських зобов'язань, а не тільки за невиконання грошового зобов'язання. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 912/2483/18, від 23.04.2019 у справі №904/3565/18, від 29.05.2018 у справі № 910/23003/16, від 19.09.2019 № 904/5770/18.
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що сам по собі факт передбачення сторонами у договорі відповідальності у вигляді штрафу за порушення умов договору не може свідчити про невідповідність такої умови вимогам законодавства.
Як встановлено судом, пунктом 8.7 договору сторони погодили, що у разі дострокового розірвання договору в односторонньому порядку з ініціативи орендаря з інших підстав, ніж визначені у п. 11.4.2 договору, орендар сплачує орендодавцю штраф у розмірі загальної вартості орендної плати за весь строк дії договору. Отже, вказана умова договору спрямована на забезпечення належного виконання орендарем взятих на себе договірних зобов'язань та визначає наслідки їх порушення.
При цьому, колегія суддів враховує, що відповідно до положень цивільного та господарського законодавства сторони договору наділені правом самостійно визначати способи забезпечення виконання зобов'язань та передбачати у договорі відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання. Законодавство не містить заборони на встановлення у договорі штрафних санкцій за порушення зобов'язання, яке полягає у достроковому припиненні виконання договору всупереч погодженим сторонами умовам.
Крім того, аналіз змісту спірного пункту договору свідчить, що він не регулює випадки правомірного розірвання договору, а встановлює відповідальність орендаря саме за його дострокове розірвання з підстав, не передбачених договором. Тобто відповідна санкція застосовується у разі порушення стороною умов договору щодо порядку та підстав припинення договірних правовідносин.
Водночас суд першої інстанції, визнаючи пункт 8.7 договору недійсним, не навів обґрунтованих мотивів щодо того, яким саме нормам законодавства суперечить вказана умова договору, а також не встановив обставин, які б свідчили про недодержання сторонами вимог, передбачених ст. 203 ЦК України на момент укладення договору.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що погодження сторонами у п. 8.7. договору відповідальності у вигляді штрафу за порушення орендарем умов дострокового розірвання договору відповідає принципу свободи договору, не суперечить вимогам чинного законодавства та не може розцінюватися як підстава для визнання відповідного пункту договору недійсним.
Окрім цього, предметом апеляційного розгляду також є додаткове рішення суду, яким здійснено розподіл судових витрат: судового збору та витрат на правничу допомогу.
В апеляційній скарзі апелянт не спростовує обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині задоволення заяв про відшкодування витрат на правничу допомогу позивача (9 000, 00 грн) та відповідача (3000, 00 грн + 9 000, 00 грн), а лише покликається на неправомірний розподіл таких.
Враховуючи зазначене, а також положення ч. 1 ст. 269 ГПК України, колегія суддів не досліджує подані сторонами заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу в ракурсі їх обґрунтованості, а лише здійснює перерозподіл таких з огляду на часткове скасування рішення суду від 30.10.2025.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частина 14 ст. 129 ГПК України передбачає, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що первісний позов залишено задоволено частково - 1,8 %, то з відповідача (за первісним позовом) на користь позивача (за первісним позовом) підлягає стягненню судовий збір в розмірі 54,5 грн. В іншій частині судовий збір у розмірі 2 973, 5 грн за подання первісного позову підлягає залишенню за позивачем (за первісним позовом).
Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову, то судовий збір за його подання у розмірі 2 422,40 грн підлягає залишенню за позивачем (за зустрічним позовом).
Щодо витрат на правничу допомогу, то суд першої інстанції встановив, що витрати позивача (за первісним позовом) на професійну правничу допомогу становлять 9 000 грн, а витрати відповідача (за первісним позовом) - 12 000 грн.
Згідно із ч. 4ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З метою пропорційного розподілу витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів враховує результати розгляду як первісного, так і зустрічного позовів. За результатами апеляційного перегляду встановлено, що первісний позов задоволено частково - у розмірі 1,8 % заявлених позовних вимог, тоді як у решті - 98,2 % у задоволенні первісного позову відмовлено. Водночас у задоволенні зустрічного позову відповідача відмовлено повністю.
З огляду на те, що первісний та зустрічний позови є взаємопов'язаними та їх розгляд здійснювався в межах одного провадження, для цілей пропорційного розподілу витрат враховується сукупний результат їх розгляду. За таких обставин, частка вимог позивача (за первісним позовом), які задоволено на його користь становить 50,9 %, тоді як у задоволенні вимог відмовлено на 49,1 %.
За таких обставин з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 50,9 % від 9 000 грн витрат позивача на професійну правничу допомогу, що становить 4 581 грн, а з позивача на користь відповідача - 49,1 % від 12 000 грн витрат відповідача на професійну правничу допомогу, що становить 5 892 грн.
Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 4 581 грн витрат на правничу допомогу + 54,69 грн судового збору, що разом становить 4 635,69 грн, а з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 5 892 грн витрат на правничу допомогу.
Частиною 11 ст. 129 ГПК України визначено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Оскільки сума витрат, що підлягає стягненню з позивача є більшою за суму витрат, що підлягає стягненню з відповідача, то різниця становить: 5 892 грн - 4 635,69 грн = 1 256,31 грн.
Отже, з врахуванням ч. 11 ст. 129 ГПК України з позивача (за первісним позовом) на користь відповідача (за первісним позовом) підлягає стягненню 1 256,31 грн судових витрат.
Беручи до уваги зазначене, додаткове рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 у справі № 909/872/25 підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови та резолютивної частини в іншій редакції.
Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд апеляційної інстанції не встановив підстав для стягнення із відповідача штрафу на підставі п.8.7. договору, то оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 48 000, 00 грн підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Беручи до уваги зазначене вище та те, що підстави для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання недійсним п. 8.7. договору оренди відсутні, то оскаржуване рішення у вказаній частині підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог.
Судові витрати.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, за результатами розгляду справи судом апеляційної інстанції, апеляційна скарга в частині відмови у задоволенні первісного позову залишилася без задоволення, а тому судовий збір за подання апеляційної скарги у цій частині у розмірі 3 633, 6 грн залишається за апелянтом.
Водночас у зв'язку із задоволенням апеляційної скарги в частині зустрічних позовних вимог, в задоволенні яких суд апеляційної інстанції відмовив, то судовий збір за подання апеляційної скарги у цій частині у сумі 3 633, 6 грн підлягає покладенню на позивача (за зустрічним позовом).
Керуючись ст. ст. 129, 269-270, 275, 276, 277, 281-284 ГПК України,
Західний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни задовольнити частково.
2. Скасувати рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 30.10.2025 у справі № 909/872/25 в частині задоволення зустрічного позову. Прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову Фізичної особи - підприємця Хортів Христини Романівни до Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни про визнання недійсним п. 8.7. договору оренди відмовити.
В іншій частині оскаржуване рішення суду від 30.10.2025 залишити без змін.
3. Додаткове рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 у справі № 909/872/25 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови та резолютивну частину в такій редакції:
«Стягнути з Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Фізичної особи - підприємця Хортів Христини Романівни ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) 1 256, 31 грн судових витрат за розгляд справи в суді першої інстанції.»
4. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Хортів Христини Романівни ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь Фізичної особи - підприємця Попович Софії Василівни ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 3 633, 6 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
В іншій частині судовий збір за подання апеляційної скарги залишити за апелянтом.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
Справу повернути до Господарського суду Івано-Франківської області.
Головуючий (суддя-доповідач) О.І. МАТУЩАК
Судді Н.М. КРАВЧУК
О.С. СКРИПЧУК