13 березня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/22470/24 пров. № А/857/44807/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Носа С.П.;
суддів: Кухтея Р.В., Шевчук С.М.;
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року у справі № 380/22470/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про зобов'язання вчинити дії,-
суддя у І інстанції Андрусів У.Б.,
час ухвалення рішення не зазначено,
місце ухвалення рішення м. Львів,
дата складення повного тексту рішення не зазначено,
ОСОБА_1 звернувся у Львівський окружний адміністративний суд з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в якому просив зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області врахувати індекс інфляції при обчисленні заборгованості Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області перед ним; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області збільшити розмір заборгованості по його пенсії, з урахуванням індексу інфляцій в період з 01.09.2022 по 30.09.2024, на 35503,82 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про зобов'язання вчинити дії відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, яке, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задоволити повністю.
Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тими ж доводами, що наводились ним у поданому адміністративному позові, однак безпідставно не взяті до уваги судом попередньої інстанції.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу рішення суду першої інстанції вважає законним та просить залишити його без змін.
На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2022 у справі №380/1617/22 позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії задоволено повністю. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо непроведення ОСОБА_1 перерахунку пенсії, згідно нової довідки про розмір грошового забезпечення станом на 05.03.2019, скерованою ІНФОРМАЦІЯ_1 від 17.11.2021 року № С/7514 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.04.2019 року на підставі довідки ІНФОРМАЦІЯ_2 від 17.11.2021 року № С/7514 про розмір грошового забезпечення станом на 05.03.2019 року, у відповідності до вимог статей 43 і 63 Закону України від 09.04.1992 №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», статті 9 Закону України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та з врахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
ГУ ПФУ у Львівській області на виконання цього рішення суду здійснило перерахунок пенсії з 01.08.2022, що підтверджується перерахунком від 14.07.2022.
Листом від 18.08.2022 №11023-10247/С-52/8-1300/22 відповідач повідомив позивача про здійснення перерахунку на виконання судового рішення в справі №380/1617/22. Зазначив, що розмір пенсійної виплати з 01.08.2022 становить 15037,99 грн. Доплата з 01.04.2019 до 31.07.2022 становить 188562,30 грн, виплата якої здійснюється за окремою бюджетною програмою.
Позивач 18.10.2024 через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України звернувся із заявою про виплату заборгованості з урахуванням інфляційних змін.
Листом від 24.10.2024 №24206-26502/С-55/8-1300/24 відповідач повідомив про відсутність підстав для нарахування інфляційних втрат, наголосивши, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2022 у справі №380/1617/22 жодних зобов'язань щодо нарахування заборгованості з урахуванням інфляції на ГУ ПФУ у Львівській області не покладено.
Позивач не погоджуючись із такою відмовою відповідача, звернувся з позов до суду.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач просить зобов'язати ГУ ПФУ у Львівській області збільшити розмір заборгованості з урахуванням індексу інфляцій за період з 01.09.2022 до 30.09.2024 на 35503,82 грн.
Згідно статті 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22)).
Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною «права на суд» (див. рішення ЄСПЛ у справах «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява №18357/91) від 19.03.1997, «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 7 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (пункт 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 у справі № 6-2491цс15 (про те, що стаття 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов'язальних правовідносин).
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови).
У разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частини другої статті 625 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду України від 09.11.2023 у справі №420/2411/19).
Для застосування норм ст. 625 ЦК України «Відповідальність за порушення грошового зобов'язання» необхідно умовою є наявність судового рішення, ухваленого на користь позивача, боржником за яким є орган державної влади, та яким постановлено до стягнення конкретну визначену суму грошового зобов'язання.
Остаточним судовим рішенням у справі №380/1617/22 жодним чином не визначалася конкретна сума стягнення чи відшкодування. У випадку наявності судового рішення про стягнення на користь позивача конкретної визначеної суми з державного органу, позовні вимоги про стягнення збитків (втрат, шкоди) були б скеровані до органу казначейського обслуговування, за умови невиконання (тривалого невиконання) судового рішення. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Жодні вимірювальні та конкретизовані грошові суми, які в подальшому могли стати вимірювальними, чітко визначеними та конкретизованими грошовими зобов'язаннями у справі №380/1617/22, не зазначалися.
Для застосування наслідків (відповідальності) за прострочення виконання грошового зобов'язання держави можуть бути застосовані вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України лише за наявності одночасно кількох умов: наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про визначення зобов'язання як грошового; грошове зобов'язання повинне бути конкретизоване судовим рішенням, тобто з визначенням чіткої суми.
До правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання застосовуються ця норма лише у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором, чого у спірному випадку не було.
У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути внаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Кодексом.
Суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (п. 1, 80-81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (п. 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (п. 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 в справі № 750/3192/14 (п. 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (п. 4, 36), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 31)).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20).
Спірні правовідносини в цій справі виникли щодо порядку проведення компенсації позивачу втрати частини грошових доходів (пенсії) у зв'язку з порушенням строків її виплати.
Позивач підтримує таке визначення предмету спору в поданих суду клопотаннях.
Згідно ст. 1-1 Закону України 09.04.1992 №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон №2262-ХІІ) законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV).
Згідно ст. 1 Закону № 1058-IV, пенсійні виплати - грошові виплати в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або одноразової виплати;
пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом;
пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закон № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III).
Згідно ст.1 Закону № 2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до ст. 2 Закону № 2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру:
пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством);
соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
Згідно ст. 3 Закону № 2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до ст. 4 Закону № 2050-III унормовано, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону № 2050-III Уряд прийняв постанову від 21.02.2001 № 159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - порядок № 159).
Пунктами 2, 3 порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Відповідно до п. 4 порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основною умовою для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у т. ч. пенсії). Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, в тому числі пенсії, у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер.
Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії).
Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом в постанові від 21.08.2023 у справі № 460/6767/20.
Суд враховує висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, сформований у пункті 29 постанови від 02.04.2024 у справі №560/8194/20, про те, що умовами для виплати суми компенсації у справі, що розглядається, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів - пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду). А виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.
Законодавець пов'язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.01.2023 у справі № 200/10176/19-а та від 31.07.2024 у справі №480/1704/19.
Отже, Законом №1058-IV врегульовано питання відповідальності держави в особі певних органів за неналежне виконання грошового зобов'язання щодо пенсіонера, а саме виплати компенсації втрати частини доходів через невчасно виплачену пенсію.
Приписами ст.46 Закону № 1058-IV регламентовано, що компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із окремим законом, яким у межах спірних правовідносин є Закон № 2050-III.
Аналогічний за змістом нормативний припис закріплено в абз. 2 ст. 55 Закону №2262-ХІІ, якою визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Відтак, позивач має право на отримання компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, однак виплата компенсації повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості, що передбачено ст. 4 Закону № 2050-III.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом в постанові від 29.04.2025 у справі №580/9536/23.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що станом на момент пред'явлення позову заборгованість, яка утворилась внаслідок перерахунку пенсії позивача на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.04.2022 у справі №380/1617/22, відповідачем ще не погашена, тобто не здійснено виплату доплати до пенсії за спірний період, а тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги є передчасними.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом в постанові від 31.07.2024 у справі №480/1704/19.
Відтак, колегія суддів вважає правильним висновок суду попередньої інстанції про те, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, відтак судом першої інстанції правомірно відмовлено у задоволені позовних вимог.
В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року у справі №380/22470/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. П. Нос
судді Р. В. Кухтей
С. М. Шевчук