Номер провадження: 22-ц/813/1646/26
Справа № 947/24010/24
Головуючий у першій інстанції Цирфа К. А.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
29.01.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м.Одеси від 22 січня 2025 року у складі судді Цирфи К.А.,
встановив:
2. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2024 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у якому з урахуванням уточнених позовних вимог (а.с. 1-3, 39-40) просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь еквівалент 4512 доларів США з оплатою у гривнях по курсу НБУ на день платежу за договором займу від 13.09.2021.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що на підставі договору позики від 13.09.2021 позичив ОСОБА_2 кошти в розмірі 16200 грн., що на той час еквівалентно 600 доларам США. Поручителями за вказаним договором позики виступили ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Платежі за договором позики здійснювалися ОСОБА_2 до 12.12.2021.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано до суду належного розрахунку заявлених позовних вимог із зазначенням коштів, які були сплачені позичальником, дату їх сплати, що надасть суду можливість підтвердити або спростувати факт наявної заборгованості або її відсутності, визначення підставності нарахування відсотків та пені.
Позаяк у позовній заяві позивачем зазначено, що до 12.12.2021 платежі позичальником здійснювалися, однак не вказано: в якому розмірі, коли, в рахунок яких платежів (тіла позики чи відсотки) останні були здійснені. До позову також не долучено належного розрахунку заборгованості, як окремого документу.
З урахуванням викладеного, суд позбавлений можливості перевірити наданий позивачем розрахунок в позові та підвередити / спростувати наявність заборгованості за договором позики.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Київського районного суду м.Одеси від 22 січня 2025 року та винести нове рішення про задоволення його позовних вимог, судові витрати по сплаті судового збору покласти на ОСОБА_2 .
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідно до п. 4.1. договору позики, плата за використання позикою становить 120% річних, але тільки в разі повної сплати процентів щомісячно до 13 числа, тобто позичальник оплачує щомісяця, до 13 числа, суму відсотків в розмірі 1620 грн. (екв. 60 дол. США). Зазначає, що в позові він вказував, що останній раз оплата була 12.12.2021, тобто оплата відсотків згідно з договором за користування позикою, а договір позики на термін 36 місяців. Окрім того, у розрахунку відсотки, пеня та штраф стягувалися зі всієї суми позики, (16200 грн.), тобто оплати боржниками тіла позики не було, сплачувались тільки відсотки до 12.12.2021.
Позиція позивача в суді апеляційної інстанції
Представник ОСОБА_4 у відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти її задоволення. Вказує, що позивачем не було надано розрахунку заборгованості, нарахування відсотків, пені та штрафу. Зазначені в позовній заяві розрахунки не відповідають дійсності та не можуть бути взяті до уваги. Позивачем не було надано доказів, що останній розрахунок з позичальником було здійснено 12.12.2021. Зі слів позичальника, останній розрахувався з позикодавцем в повному обсязі в грудні 2022 року. Наразі ОСОБА_2 перебуває за кордоном, тому отримати документи, які підтверджують повне виконання зобов'язань є неможливим. Позивачем не додано жодних доказів повідомлення поручителя про стан невиконання зобов'язань. Без повідомлення поручителя позивач фактично збільшив відсотки за користування позикою. Крім того, позивач просить стягнути з відповідачів заборгованість з доларах, хоча умовами договору встановлено повернення коштів в гривні.
Явка сторін в апеляційній інстанції
Учасники справи у судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, неодноразове призначення справи до розгляду, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.
3. Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_5 , підлягає частковому задоволенню.
Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин
13.09.2021 між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики б/н, відповідно до п. 1.1 якого позикодавець передає позичальнику кошти в сумі 16 200 грн, що еквівалентно 600 доларам США, на термін 36 місяців.
Згідно п. 3.1.1 вказаного договору позикодавець має право вимагати через суд сплати позики, відсотків та пені у випадках: затримання сплати позичальником частини і/або відсотків на термін більше 1 місяця; перевищення суми простроченої заборгованості суми позики більш як на 10 %.
Відповідно до п. 4.1 договору позики плата за користування позикою становить 120 % річних, але за умови повної сплати відсотків щомісяця до 13 числа в розмірі 1 620 грн.
Згідно з п. 4.2 договору позики, якщо позичальник не здійснив щомісячний платіж за користування позикою до дати, визначеної п. 4.1 цього договору, процентна ставка становитиме 2 % в день (732 % річних) від суми позики, тобто в розмірі 324 грн в день.
Відповідно до п. 4.3 позикодавець також утримує з позичальника пеню в розмірі 1 % від суми позики в розмірі 162 грн за кожну добу прострочення платежу.
З метою забезпечення виконання зобов'язання за договором позики б/н від 13.09.2021, між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_4 (поручитель) укладено договір поруки б/н від 13.09.2021. Аналогічний договір поруки б/н від 13.09.2021 укладений між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_3 (поручитель).
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився/не погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.
Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову.
Мотиви частково прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі та відхилення аргументів відзиву на апеляційну скаргу
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Зазначене узгоджується з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
За встановленими обставинами справи сторони погодили умови щодо строку повернення суми боргу, відсотків за користування позикою та пеню у разі прострочення виконання зобов'язання за договором позики.
Як вбачається з матеріалів справи, 13.09.2021 між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики б/н, відповідно до п. 1.1 якого позикодавець передає позичальнику кошти в сумі 16 200 грн, що еквівалентно 600 доларам США, на термін 36 місяців.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником коштів із зобов'язанням їх повернення.
В матеріалах справи (а. с. 8 - 9) міститься договір позики та розписка про отримання коштів (а.с.12), яка підтверджує факт отримання грошових коштів відповідачем.
Таким чином, складена власноруч ОСОБА_2 розписка підтверджує як факт укладення договору позики та зміст умов цього договору, так і факт отримання ним від ОСОБА_1 грошової суми з обов'язком їх повернення.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року при розгляді справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), у якому зазначено, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до статті 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, тоді як обов'язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.
Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.
Відповідно до положень ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог щодо Кодексу. Із ст. 545 ЦК України, яка регулює підтвердження виконання зобов'язання, вбачається, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Зазначений договір відповідає вимогам ст. 1047 ЦК України, оскільки укладений в письмовій формі.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач просив стягнути з відповідачів заборгованість станом на 12.05.2023, яка проведена останнім на підставі умов договору, та яка складається з: процентів за користування позикою за період з 12.12.2021 до 12.05.2023 - 162000 грн.; пеня за період з 12.12.2021 по 24.02.2022 - 11340 грн.; штраф - 16200 грн.
Матеріали справи не містять доказів виконання відповідачами зобов'язання з повернення суми позики, та останніми вказаний факт не було спростовано.
Посилання у відзиві на апеляційну скаргу про те, що ОСОБА_2 було виконано умови договору позики нічим не підтверджено, тому на увагу суду не заслуговують.
Однак, колегія суддів не погоджується з наведеним розрахунком заборгованості, зазначеним позивачем у своїй уточненій позовній заяві, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 4.1 договору позики плата за користування позикою становить 120 % річних, але за умови повної сплати відсотків щомісяця до 13 числа в розмірі 1 620 грн.
Згідно з п. 4.2 договору позики, якщо позичальник не здійснив щомісячний платіж за користування позикою до дати, визначеної п. 4.1 цього договору, процентна ставка становитиме 2 % в день (732 % річних) від суми позики, тобто в розмірі 324 грн в день.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачем було зазначено, що остання оплата була проведена ОСОБА_2 12.12.2021.
Позивачем відповідно до п.4.2 договору, було здійснено розрахунок відсотків за період з 12.12.2021 до 12.05.2023, які складають 162000 грн. (500 к.д. * 324 грн.).
Однак, колегія суддів звертає увагу, що умовами договору сторонами було погоджено щомісячну сплату відсотків, яка повинна бути здійснена щомісяця до 13 числа.
Таким чином, враховуючи твердження апелянта про те, що остання оплата за умовами договору була здійснена 12.12.2021, тобто в грудні місяці позичальником було виконано умови договору щодо щомісячної сплати відсотків, оскільки іншого матеріали справи не містять, та позивачем не було доведено, що щомісячний платіж було внесено ОСОБА_2 у меншому розмірі ніж було визначено договором.
Отже, враховуючи сплати позичальником щомісячного платежу 12.12.2021, та з врахуванням невиконання в подальшому умов договору, нарахування відсотків за п.4.2. необхідно проводити з 13.01.2022 до 12.05.2023 (відповідно до вимог позовної заяви).
На підставі вказаного, відсотки за користування позикою визначені в п. 4.2 з 13.01.2022 до 12.05.2023 (485 календарних днів) становлять: 485х324= 157 140 грн.
Крім того, звертаючись до суду з позовом позивач також просив стягнути солідарно пеню та штраф, передбачені умовами договору.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Згідно ч. 1 ст. 624 ЦК України, якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному обсязі, незалежно від відшкодування збитків.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до п. 8.3 Договору, позикодавець має право утримувати з позичальника пеню в розмірі 1% від суми позики за кожну добу прострочення платежу.
Відповідно до п. 8.4 Договору, у разі прострочення платежів більш ніж на 20 днів, стягується штраф у розмірі 1620 грн.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Тлумачення статті 549 свідчить, що пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення.
Відповідно до боргової розписки, сторонами було погоджено, що у разі прострочення платежів, визначених в розписці, ОСОБА_2 зобов'язувався виплатити пеню в розмірі 1% від суми позики за кожен день прострочення виконання зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 14 ЦК України, особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Отже з урахуванням вищевказаного, на період дії карантину (з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року) законодавець звільнив позичальника від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за прострочення платежів за кредитами (позиками).
Колегія суддів звертає увагу, що позивачем зазначено період нарахування пені та штрафу з 12.12.2021 по 24.02.2022, який припадає, саме на період дії карантину, а тому відповідно до п. 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задоволенню не підлягають.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Подібні правові висновки щодо питання застосування пункту 15 Прикінцеві та перехідні положення ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 17 грудня 2024 року у справі № 759/8814/23, від 27 листопада 2024 року у справі № 608/53/22.
Щодо посилання ОСОБА_4 про те, що без повідомлення поручителів позивач фактично збільшив відсотки за користування позикою, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником . Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
13.09.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 було укладено договори поруки, відповідно до яких останні зобов'язувались перед позивачем відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання всіх зобов'язань, що виникли з договору займу від 13.09.2021, який був укладений між позивачем та ОСОБА_2 на суму в розмірі 16200,00 грн., екв. 600 ам. дол..
Як зазначає позивач, ОСОБА_2 виконував умови договору, останній раз сплата відсотків проведена 12.12.2021.
За умовами договорів поруки, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , зобов'язувались відповідати перед ОСОБА_1 в повному обсязі за своєчасне та повне виконання всіх зобов'язань, що виникли з договору займу від 13.09.2021, укладеним між позивачем та ОСОБА_2 .
Строк дії договору поруки, визначений сторонами, складає 20 років тобто до 13.09.2041 (п. 6.1).
Відповідно до п. 2.1 Договорів поруки, поручителі відповідають перед позикодавцем у такому ж обсязі, що й позичальник, за основним боргом, сплаті відсотків, підвищених відсотків, неустойці за Договором позики.
Таким чином, сторонами було погоджено межі відповідальності поручителів перед позикодавцем, в тому числі щодо застосування підвищених відсотків.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що відповідачами даний факт не спростовано.
Відповідно до пункту 8.6 договору, позика в національній валюті фіксується на день її видачі за курсом 27 грн. за 1 долар США. Якщо на момент платежу курс долара зміниться, то повернення відбувається на день платежу за курсом визначеним НБУ за продажем долара США до гривні, але не менше 27 грн.
Відповідно до розписки від 13.09.2021 ОСОБА_2 отримав за договором позики від 13.09.2021 від позивача грошові кошти в сумі 16200,00 грн., що еквівалентно 600 ам. дол..
Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
За наведених підстав колегія суддів приходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, та стягнення в солідарному порядку з відповідачів на користь ОСОБА_1 суми боргу, що еквівалентно 3674,92 доларів США, а у стягненні пені та штрафу слід відмовити.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , є частково доведеними, а тому вона підлягає частковому задоволенню.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги змінює судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.
Оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову, за вищевказаного обґрунтування.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 було сплачено судовий збір у розмірі 1516,32 грн.
За звернення до суду з апеляційною скаргою ОСОБА_1 сплатив 1453,44 грн.
На підставі ст. ст. 133, 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача документально підтверджений сплачений останнім судовий збір у загальній сумі - 2969,76 грн. (а. с. 1) пропорційно розміру задоволеним позовним вимогам (82,90%), тобто у розмірі - 2461,93грн. = 2969,76*82,90%.
Порядок та строк касаційного оскарження
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).
4. Резолютивна частина
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м.Одеси від 22 січня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення солідарно заборгованості за договором позики задовольнити частково.
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 13.09.2021 у розмірі еквівалентоному 3674,92 долларів США за курсом НБУ щодо вартості Української гривні на день оплати.
Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 в рівних частках судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2461,93 грн., тобто з кожного по 820,64 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Є.С. Сєвєрова
Судді: С.О. Погорєлова
О.М. Таварткіладзе