Справа № 129/1958/25
Провадження № 22-ц/801/640/2026
Категорія: 17
Головуючий у суді 1-ї інстанції Герман О. С.
Доповідач:Сало Т. Б.
10 березня 2026 рокуСправа № 129/1958/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Панасюка О.С., Шемети Т.М., секретар Кулішко Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 25 грудня 2025 року, ухвалене суддею Германом О.С. в с-щі Теплик, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» про визнання недійсним договору про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб,
встановив:
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) із кадастровим номером 0523786400:01:000:0234, цільове призначення земельної ділянки: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладений 18 травня 2023 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля».
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що він є власником земельної ділянки площею 3,0220 га, що розташована за адресою: Вінницька область, Гайсинський (колишня назва - Теплицький) район, Соболівська сільська рада, кадастровий номер: 0523786400:01:000:0234 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Право власності на вказану земельну ділянку підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії. Право власності на земельну ділянку зареєстровано за позивачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 травня 2023 року.
Позивач зазначає, що 18 травня 2023 року між сторонами було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), який посвідчений приватним нотаріусом Гайсинського районного нотаріального округу Вінницької області Новаківським Б.В.. Відповідно до умов вказаного договору, позивач передав відповідачу строком на 49 років вказну вище земельну ділянку з метою її використання для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).
У п. 3.1. Договору визначено, що передача права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за цим договором відбувається між власником земельної ділянки та землекористувачем за плату. За користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику земельної ділянки одноразову фіксовану виплату за весь строк дії договору в розмірі: 137 397, 76 з урахуванням всіх податків та зборів за весь період користування (п. 3.1.1. договору). До того ж, пунктом 3.1.2. договору передбачено безготівкову форму оплати. Строки внесення: оплата проводиться на протязі 3 (трьох) банківських днів з моменту укладення сторонами даного договору (п. 3.1.3. договору). У п. 6.6. цього ж договору вказано, що сторонам роз'яснено, що домовленість про плату за даним договором є його суттєвою умовою і за приховування сторонами дійсної вартості, нотаріус не несе відповідальності при настанні негативних наслідків. Пунктами 4.4. та 4.4.3. договору передбачено, що землекористувач зобов'язаний вносити орендну плату у розмірі та строк, встановлений згідно цього договору.
19 травня 2023 року ТОВ «ПК «Зоря Поділля» перерахувало позивачу кошти у розмірі 79 734,70 грн, за договором про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 18 травня 2023 року. Тоді як відповідно до умов вищезазначеного договору, загальна сума, яку відповідач зобов'язався сплатити, становить 137 397,76 грн, а відтак несплачений залишок становить 57 663,06 грн, що є порушенням договірних зобов'язань.
Стаття 141 ЗК України передбачає припинення права користування земельною ділянкою у разі систематичного невиконання користувачем умов договору, зокрема несплати суми за договором. Відповідач зобов'язувався здійснювати оплату за користування земельною ділянкою у розмірах та строках, визначених договором, проте майже два роки з моменту укладення договору відповідач не виконує свої зобов'язання в частині оплати за користування земельною ділянкою у повному обсязі, чим грубо порушує умови договору.
Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 25 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Судові витрати, понесені позивачем у зв'язку з розглядом справи, віднесено на його рахунок.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ПК «Зоря Поділля» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 (двадцять тисяч) грн.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. У частині стягнення з нього витрат на користь відповідача на правничу допомогу зменшити їх розмір до співмірного та розумного.
У скарзі зазначає, що судом не було надано оцінки наслідкам розірвання договору оренди землі від 21 січня 2014 року, згідно якого між сторонами погоджено відсутність взаємних претензій та чи позбавляє відповідача права вже в ході судового розгляду справи посилатися на нібито наявний борг позивача за попередньо укладеним договором оренди, які сторони остаточно врегулювали і закрили цією угодою. Судом не перевірено законність та допустимість зарахування зустрічних однорідних вимог. Підписуючи договір емфітевзису він помилково вважав, що підписує договір, подібний договору оренди і така помилка є істотною, оскільки стосується природи правочину та обсягу майнових наслідків. Він фактично був позбавлений оплати, як основного обов'язку відповідача за договором. Суд не перевірив співмірність витрат відповідно до критеріїв ч. 4 ст. 137 ЦПК України. Опис послуг адвоката не містить достатньої деталізації робіт. Судом було призначено дату проголошення рішення у справі - 25 грудня 2025 року, однак у зазначену дату судом не було проголошено ні вступної, ні резолютивної частини рішення, ні повного тексту рішення, що свідчить про недотримання встановленого процесуального порядку ухвалення та оголошення судового рішення.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ТОВ «ПК «Зоря Поділля» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,0220 га, що розташована за адресою: Вінницька область, Гайсинський (колишня назва - Теплицький) район, Соболівська сільська рада, кадастровий номер: 0523786400:01:000:0234, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА №100537, виданим Теплицькою районною державною адміністрацією та Теплицьким районним відділом земельних ресурсів 30 березня 2005 року на підставі розпорядження Теплицької районної державної адміністрації від 23 грудня 2004 року №667, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю (а.с.18-19).
18 травня 2023 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), який посвідчений приватним нотаріусом Гайсинського районного нотаріального округу Вінницької області Новаківським Б.В. та зареєстрований за №497 (а.с.12-17).
Відповідно до умов договору, ОСОБА_1 передав Товариству з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» строком на 49 років (п. 2.1. цього договору) земельну ділянку загальною площею 3,0220 га, що розташована за адресою: Вінницька область, Гайсинський (колишня назва - Теплицький) район, Соболівська сільська рада, кадастровий номер: 0523786400:01:000:0234, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з метою її використання для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) (а.с.12-17).
У п. 3.1. договору визначено, що передача права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за цим договором відбувається між власником земельної ділянки та землекористувачем за плату. За користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику земельної ділянки одноразову фіксовану виплату за весь строк дії договору в розмірі: 137 397,76 (сто тридцять сім тисяч триста дев'яносто сім гривень 76 копійок) з урахуванням всіх податків та зборів за весь період користування (а.с.12-17).
ОСОБА_1 , зважаючи на те, що 19 травня 2023 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» було здійснено оплату за користування земельною ділянкою лише в розмірі 79 734,70 грн, тобто у меншій сумі, ніж визначена договором, звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі №753/8671/21, від 18 вересня 2023 року у справі №582/18/21.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі №910/10784/16).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17; від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16; від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц; від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц; від 06 квітня 2021 року у справі №925/642/19).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності.
Речовими правами на чуже майно є, зокрема, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).
У пункті 3 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що самостійним різновидом виду речового права на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Підстави виникнення, порядок оформлення, припинення та інші питання щодо емфітевзису врегульовано частиною п'ятою статті 102-1 ЗК України та Главою 33 Розділу II «Речові права на чуже майно» Книги третьої «Право власності та інші речові права» ЦК України.
Згідно зі статтею 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (далі - землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною п'ятою статті 102-1 ЗК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року у справі №518/520/20 (провадження № 61-15357св23) зроблено висновок, що: «по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; емфітевзис має своїм об'єктом визначену річ - земельну ділянку. Емфітевзис є правом абсолютним і як здійснюється його носієм проти кожної особи, включно з власником відповідної ділянки. Обмеженість емфітевзису полягає лише в тому, що це право на чуже майно; емфітевзис характеризується спеціальною метою його встановлення - користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Через об'єктивну тривалість реалізації такої мети емфітевзис є правом довгостроковим; емфітевзис є не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності; емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно визначаються лише законом. Договором про встановлення емфітевзису не можуть бути встановлені підстави припинення емфітевзису, що не передбачені як такі законом. Тому домовленість сторін договору про встановлення емфітевзису щодо його розірвання не має наслідком припинення емфітевзису як речового права на чуже майно, адже норми ЦК та ЗК України в редакції, чинній станом на 20 березня 2018 року, такої підстави припинення емфітевзису не передбачали».
У статті 412 ЦК України закріплено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.
Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.
За змістом частини дев'ятої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою (приватної власності) для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) припиняється в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 6) за згодою сторін договору емфітевзису. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що перебуває у заставі (іпотеці), може бути припинено з підстави, визначеної пунктом 6 цієї частини, лише за згодою заставодержателя (іпотекодержателя).
Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев'ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Зокрема, для емфітевзису це слідує з положень статті 412 ЦК України, яка не допускає встановлення підстав припинення цього речового права договором чи підзаконним нормативно-правовим актом. Тому загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість - існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, розірвання ж його наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20 січня 2025 року у справі №390/25/22 дійшов висновку, що належним способом захисту прав особи у зв'язку з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Врахувавши висновки, викладені у вказаній вище постанові, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову через обрання позивачем неналежного способу захисту прав і апеляційний суд погоджується з таким висновком.
У ч. 1 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не спростовує висновки суду першої інстанції щодо обрання ним неефективного способу захисту своїх прав у зв'язку з несплатою йому за користування земельною ділянкою за договором емфітевзису.
Натомість, ОСОБА_1 зазначає про те, що судом першої інстанції не було надано оцінку угоді про розірвання договору оренди землі від 21 січня 2014 року, що була укладена між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Продовольча компанія «Зоря Поділля» 26 квітня 2023 року.
При цьому, ОСОБА_1 не вказує, як ця обставина впливає на висновки суду.
Не беруться до уваги також доводи апеляційної скарги з приводу не дослідження судом питання правомірності та допустимості зарахування зустрічних однорідних вимог, оскільки законність взаєморозрахунків між сторонами договору теж досліджується в іншому провадженні, за позовом про стягнення заборгованості (примусове виконання обов'язку в натурі).
Так само відхиляються доводи скарги з приводу помилки з боку ОСОБА_1 щодо природи правочину та обсягу майнових наслідків, внаслідок чого правочин має бути визнаний недійсним на підставі ст. 229 ЦК України, оскільки це не було підставою позову.
ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір на підставі ст. 141 ЗК України - через систематичне невиконання користувачем умов договору в частині сплати сум за договором.
В силу ч. 6 ст. 367 ЦПК України, підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не розглядаються в суді апеляційної інстанції.
ОСОБА_1 не погоджується також із рішенням суду в частині стягнення з нього на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 гривень, стверджуючи, що судом не було належним чином з'ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл судових витрат.
При цьому, ОСОБА_1 не конкретизує, які саме обставини не були з'ясовані судом, що позбавляє суд можливості надати оцінку вказаним доводам, та не аналізує надані відповідачем докази на підтвердження факту понесення витрат на правничу допомогу та їх розміру.
Суд першої інстанції належним чином мотивував свій висновок в частині наявності підстав для стягнення витрат на правничу допомогу та розміру таких витрат, який не спростований скаржником.
Як зазначає ОСОБА_1 , суд не перевірив, чи була фактично здійснена оплата адвокатських послуг, однак, вказані доводи не приймаються апеляційним судом.
Верховним Судом у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі №757/29103/20-ц (провадження № 61-11792св21) сформовано підхід, який є усталеним та відповідає критеріям ЄСПЛ, про те, що у разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).
Не зазначення у тексті рішення дати складення повного судового рішення не є підставою для скасування рішення суду і такі відомості вказуються в резолютивній його частині у разі необхідності (п. 6 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги не впливають на висновки суду першої інстанції та не є підставою для скасування рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, оскільки воно ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 25 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 13 березня 2026 року.
Головуючий Т.Б. Сало
Судді О.С. Панасюк
Т.М. Шемета