Апеляційне провадження № 22-ц/824/7629/2026
Справа № 359/10024/21
Іменем України
11 березня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області, ухвалене у складі судді Чирки С.С. в м. Бориспіль 19 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Бориспільської міської ради Київської області про визначення місця проживання дитини, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім'ї Бориспільської міської ради Київської області про визначення місця проживання дитини,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини з матір'ю.
У лютому 2022 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з батьком.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року та постановою Верховного Суду від 26 червня 2024 року, задоволено позов ОСОБА_2 та визначено місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю ОСОБА_2 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
23 липня 2025 року, не погоджуючись із рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року ОСОБА_1 , як особа, яка не брала участі у справі, звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року та закрити провадження в справі, здійснити передбачене ч. 3 ст. 45 ЦПК України сприяння у створенні належних умов для здійснення неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 обґрунтовував своє право на оскарження рішення суду першої інстанції тим, що на час постановлення останнього йому було менше 14 років, і він не брав участі у розгляді справи. Оскільки на даний час апелянту вже виповнилося 14 років, він вважає, що у нього виникло право оскаржити зазначене рішення як у особи, яка не брала участі у розгляді справи, однак чиї права та інтереси були порушені рішенням суду.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2025 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року.
Постановою Верховного Суду від 14 січня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Київського апеляційного суду від 03 листопада 2025 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Направляючи справу для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, Верховний Суд зазначив, що ОСОБА_1 подавав апеляційну скаргу як особа, яка не брала участі, і апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою, а у разі з'ясування, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Проте апеляційний суд наведеного не врахував і тому оскаржена ухвала апеляційного суду не може вважатися законною та обґрунтованою, і підлягає скасуванню.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлені шляхом направлення судових повісток-повідомлень до їх електронних кабінетів.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2026 року задоволено клопотання ОСОБА_1 , заявлене ним в апеляційній скарзі, щодо участі в розгляді даної справи в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів. Разом із тим, на відеоконференцзв'язок ОСОБА_1 не вийшов.
10 березня 2026 року до апеляційного суду надійшло клопотання від ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи на іншу дату в зв'язку з тим, що 11 березня 2026 року вона не перебуватиме у м. Києві і також не зможе бути присутньою в судовому засіданні в режимі відеоконференції. До клопотання ОСОБА_2 долучено копію посадкового документа АТ «Укрзалізниця» сполученням Київ - Львів на 10 березня 2026 року, придбаного 10 березня 2026 року напередодні судового засідання, та копію квитанції про його оплату.
Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
Частиною 1 ст. 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про необґрунтованість клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, оскільки у ньому не повідомлено про неможливість спланувати поїздку на іншу дату, не зазначено поважних причин неявки позивача в судове засідання, та про можливість розгляду справи у відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. Судом апеляційної інстанції враховано, що судова повістка-повідомлення доставлена до електронного кабінету 27.02.2026 року ОСОБА_2 , судове засідання призначено на 11 березня 2026 року, дата придбання посадкового документу АТ «Укрзалізниця» сполученням Київ - Львів 10 березня 2026 року, відтак причини неявки в судове засідання ОСОБА_2 визнано судом неповажними.
Дослідивши матеріали справи та апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність закриття апеляційного провадження, виходячи із наступного.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини 1 цієї статті).
Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем у статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Забезпечення права на справедливий суд відіграє особливу роль у демократичному суспільстві, є його базовою цінністю, яка має вирішальне значення у безперешкодній реалізації основоположних прав і свобод людини і громадянина та дотриманні принципу верховенства права загалом.
Право на судовий захист і доступ до правосуддя одночасно є гарантією захисту всіх інших прав і свобод, що визнаються та гарантуються згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (напр., рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Volovik v. Ukraine»).
Разом із тим «право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland»), заява № 28249/95, § 53).
У правовій доктрині право на справедливий суд та право на апеляційне оскарження судового рішення часто характеризують змістовим взаємозв'язком, оскільки оскарження судових рішень в апеляційному порядку є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань, у тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень.
Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції відповідає принципу інстанційності судової системи та забезпечує виконання головного завдання «арреllatio» - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Апеляція по суті - це надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Разом із тим із дотриманням принципу res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, діють нормативні, процедурні і процесуальні обмеження щодо механізмів апеляційного оскарження.
Отже, реалізація конституційного права на оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Чинний ЦПК України містить декілька норм, що регулюють участь в апеляційному перегляді осіб, які не брали участі у справі.
Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У статті 18 ЦПК України регламентовано, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (частина третя статті 352 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина друга статті 362 ЦПК України).
Верховний Суд зазначав, що судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 04 листопада 2019 року в справі № 542/401/18 (провадження № 61-15078св19), від 10 вересня 2020 року в справі № 757/66808/19 (провадження № 61-10846св20), від 17 червня 2021 року в справі № 626/2547/19 (провадження № 61-18621св20).
Питання визначення кола осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, у контексті аналізу частини першої статті 352 ЦПК України перебувало в полі правового дослідження Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, яка у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) виснувала про те, що коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Установлена процесуальним законом можливість здійснення апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не була залучена до участі у справі, лише у разі підтвердження та встановлення наявності порушення оскаржуваним судовим рішенням її прав, інтересів та (або) обов'язків ґрунтується на принципі res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, дія якого передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов'язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності.
Очевидним є висновок про те, що засада обов'язковості судових рішень буде нівелюватися, якщо судове рішення могло б переглядатися за ініціативою особи, яка не брала участі у справі та не має безпосереднього правового зв'язку з оскаржуваним судовим рішенням, яке не впливає на її права та обов'язки. У такому випадку процедура апеляційного перегляду та скасування остаточного судового рішення несумісна з принципом визначеності правовідносин та верховенством права.
Таким чином, особа, яка не брала участі у справі, проте вважає, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, звертаючись з апеляційною скаргою, зобов'язана довести правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес чи обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).
Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання (частина перша статті 2 СК України).
Відповідно до частин четвертої - шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (стаття 171 СК України)
У частинах першій - третій статті 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Відповідно до частин першої - другої статті 159 СК України якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.
В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
У статті 152 СК України передбачено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
У справі, що переглядається, судом встановлено, що оскаржуване рішення суду було ухвалено за результатами розгляду первісного позову матері дитини - ОСОБА_2 та зустрічного позову батька - ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини.
Тобто, у даних правовідносинах спір виник між батьками щодо визначення місця проживання дитини та щодо участі одного з батьків у вихованні дитини ОСОБА_1 , тому сама дитина не може бути учасником справи, зокрема, особою, яка подає апеляційну скаргу, оскільки її права та інтереси захищаються іншим шляхом (думка дитини може бути заслухана судом під час розгляду справи).
Крім цього, були подані апеляційна та касаційна скарги батьком дитини, як його законним представником, який не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав зазначені скарги, у той самий час, коли відповідачем за зустрічним позовом є інший законний представник малолітньої дитини - його матір, яка також є позивачем за первісним позовом.
Отже, спір у даній справі виник між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як батьками малолітнього на час розгляду справи ОСОБА_1 . Із відповідними позовами звернулися як батько, так і матір. Як первісний, так і зустрічний позови спрямовані на забезпечення реалізації батьками прав на участь у вихованні дитини, визначення місця її проживання з одним із батьків.
Отже, батьки, як законні представники малолітньої дитини, мали суперечливу позицію щодо визначення місця проживання свого сина та щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, а малолітня дитина приймала участь у розгляді справи через своїх законних представників.
З урахуванням вищенаведеного суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що інтереси малолітньої дитини під час розгляду справи представляли її законні представники - батьки, та такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця її проживання з одним із батьків при вирішенні яких дитина, з урахуванням ст. 171 СК України та ст. 12 Конвенції про права дитини, може висловити свою думку та бажання щодо проживання разом з одним із батьків.
Вказані висновки апеляційного суду ґрунтуються на правовій позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 31 липня 2023 року у справі № 761/19046/22.
Касаційний суд вже вказував, що:
спори у справах щодо способу участі одного з батьків у спілкуванні та вихованні дитини є спорами між батьками (особами, які їх замінюють), які вирішуються лише за участю спеціального суб'єкта - органу опіки та піклування. Тому справи щодо способу участі одного з батьків у спілкуванні та вихованні дитини згідно закону не вважаються такими, у яких діти особисто беруть участь (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 263/13178/18 (провадження № 61-13898св21));
у спорах між батьками про визначення місця проживання дитини до 14 років сама дитина через своїх батьків, усиновлювачів, опікунів чи інших осіб, визначених законом, не може виступати позивачем чи третьою особою із самостійними вимогами. Такі спори є спорами між батьками щодо визначення місця проживання дитини, при вирішенні яких дитина, яка може висловити свою думку, з урахуванням статті 171 СК України та статті 12 Конвенції про права дитини, висловлює свою думку та бажання щодо проживання разом з одним із батьків. Якщо малолітня дитина бажає проживати із одним з батьків, то її інтерес збігатиметься з інтересом одного з батьків. У такому випадку самостійна вимога малолітньої дитини відсутня. Якщо малолітня дитина звертається з позовом через одного з батьків як законного представника, це буде позов з такою самою вимогою, що і позов батька чи матері дитини (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року в справі № 761/19046/22 (провадження № 61-2959 сво 23)).
Таким чином, оскаржуваним судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 , який не був учасником даної справи, не вирішувалося, оскільки спір у цій справі виник із відносин, у яких неповнолітній ОСОБА_1 особисто не бере участь.
Такі висновки відповідають правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду від 31 липня 2023 року у справі № 761/19046/22, від 09 лютого 2022 року в справі № 263/13178/18, на які містяться посилання в постанові Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 359/10024/21, що переглядається.
Одним із аргументів апеляційної скарги ОСОБА_1 є те, що визначення судом першої інстанції місця проживання дитини ОСОБА_1 без зазначення його дійсного правового статусу «малолітньої особи» на дату прийняття оскаржуваного рішення, зважаючи на те, що обсяг прав та обов'язків змінюється в залежності від віку дитини відповідно до чинного законодавства, обмежує право ОСОБА_1 на вільний вибір місця проживання при досягненні 14-річного віку (правовий статус «неповнолітнього»), а також при досягненні 18-річного віку (правовий статус «повнолітнього»).
Відхиляючи такі доводи апеляційної скарги, апеляційний суд звертає увагу, що згідно зі статтею 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
З урахуванням вищевикладеного неповнолітній ОСОБА_1 , який досяг чотирнадцяти років, а тому на підставі ст. 160 СК України, яка є нормою прямої дії, вправі сам визначити своє місце проживання, незалежно від визначення місця його проживання судом, не довів, що оскаржуваним рішенням на час звернення з апеляційною скаргою вирішено питання про його права та інтереси.
Інші доводи апеляційної скарги стосуються розгляду справи по суті та не оцінюються апеляційним судом із наведених підстав.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Виходячи із вищевикладеного, провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року необхідно закрити.
Керуючись ст. 362 ЦПК України, суд,
Апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 квітня 2023 року закрити.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.