13 березня 2026 року
м. Київ
справа №400/10803/25
адміністративне провадження № К/990/7120/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В. М., суддів: Білак М. В., Желєзного І. В., перевіривши касаційну скаргу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2026 року у справі №400/10803/25 за позовом ОСОБА_1 до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в якому просив визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Нугаєвої Марини Петрівни про закінчення виконавчого провадження від 02 жовтня 2025 року ВП НОМЕР_1.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2026 року, позов задоволено.
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду через підсистему «Електронний Суд» з касаційною скаргою.
У зв'язку з перебуванням у відпустці головуючого судді Соколова В.М. 10, 11 та 12 березня 2026 року (накази від 09 березня 2026 року №482/0/6-26, від 10 березня 2026 року №513/0/6-26 та від 11 березня 2026 року №537/0/6-26), питання про відкриття провадження за апеляційною скаргою вирішується в перший день після виходу судді з відпустки.
Відповідно до частини 3 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.
Пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Відповідно до частини третьої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження з перегляду ухвали про повернення заяви позивачеві (заявникові), а також судових рішень у справах, визначених статтями 280, 281, 287, 288 цього Кодексу, якщо рішення касаційного суду за наслідками розгляду такої скарги не може мати значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Положеннями статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.
З матеріалів касаційної скарги слідує, що в цій справі спір виник у відносинах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби.
За такого правового регулювання та обставин справи оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку, якщо розгляд такої скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Такими чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у вказаній категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення, ухваленого за наслідком касаційного провадження, судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм.
У касаційній скарзі відсутнє будь-яке обґрунтування скаржника про те, що розгляд цієї касаційної скарги може мати значення для формування єдиної правозастосовної практики.
Доводи скаржника в касаційній скарзі стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим як відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Скаржник мотивує свою касаційну скаргу тим, що судові рішення ухвалені у даній справі на підставі неповного та без всебічного з'ясування обставин. Однак в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин скаржником не обґрунтовано.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що на час закінчення виконавчого провадження відсутні докази виконання судового рішення, рішення суду досі залишалося невиконаним, відомості про сплату штрафів та звернення їх стягнення до примусового виконання відсутні, тобто усі заходи до спонукання виконання судового рішення не вжито.
Як зазначається у оскаржуваній постанові від 02 жовтня 2025 року, остання була винесена на підставі вимог пункту 11 частини першої статті 39 та статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» та, зокрема, в ній було зазначено:
Боржником рішення не виконано, про що складено акт державного виконавця від 02 жовтня 2025 року. Відповідно до частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Тому, 02 жовтня 2025 року винесено постанову про накладення на боржника штрафу у подвійному розмірі та 02 жовтня 2025 року підготовлено та направлено до Відділення поліції №2 Миколаївського районного управління ГУНП в Миколаївській області повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України.
Враховуючи наведене вище суди зробили висновок, що такі дії державного виконавця свідчать про формальний підхід до реального виконання судового рішення, а вжиті ним заходи (накладення штрафів та повідомлення) є заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа, а тому накладення штрафів та внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам не є достатніми заходами виконання рішення суду.
Суд першої та апеляційної інстанції встановили, що відповідачем не було використано всі надані йому законом права для примусового виконання рішення суду, що потягло за собою передчасний висновок про необхідність винесення постанови про закінчення виконавчого провадження, у зв'язку з чим спірну постанову слід визнати незаконною.
Відповідно до частини першої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до переоцінки встановлених судом першої та апеляційної інстанцій обставин та досліджених ним доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
Водночас аналіз ухваленого у цій справі судового рішення і доводів касаційної скарги не дає підстав для висновку, що рішення суду касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги матиме значення для формування єдиної правозастосовчої практики в такій категорії адміністративних справ, а тому підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
Керуючись статтями 248, 287, 333 КАС України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2026 року у справі №400/10803/25 за позовом ОСОБА_1 до Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання протиправною та скасування постанови.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Соколов
Судді М. В. Білак
І. В. Желєзний