Справа № 529/622/24 Номер провадження 22-ц/814/254/26Головуючий у 1-й інстанції Цибізова С. А. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.
02 березня 2026 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючий суддя: Триголов В.М.
Судді: Дорош А.І., Лобов О.А.
Секретар :Горбун К.О.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Диканської селищної ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері, -
У липні 2024 року позивач звернувся до суду з позовом про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері, обґрунтовуючи його тим, що з відповідачем у період з 17.07.2010 по 11.03.2021 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Дитина знаходиться на повному утриманні позивача з червня 2020 року, коли ОСОБА_2 фактично припинила спільне проживання однією сім'єю та виїхала за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 11.03.2021 шлюб розірвано. Спору про місце проживання дитини не виникало, за спільною домовленістю відповідач погодилася на проживання сина спільно з позивачем та здійснювала сплату аліментів до 01.01.2024. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без участі матері, необхідне для отримання відстрочки від призову під час мобілізації відповідно до п.4 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та для забезпечення безпеки неповнолітньої дитини, її належного виховання та навчання.
Просив встановити юридичний факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері ОСОБА_2 за адресою спільної реєстрації по АДРЕСА_2 .
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері - відмовлено.
Непогодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач ОСОБА_1 . Скарга мотивована тим , що при ухваленні рішення судом порушено норми матеріального та процесуального права , а також не застосовано релевантної практики Верховного суду.
Апелянт вказує, що не відмовляється і ніколи не відмовлявся від свого конституційного обов'язку по захисту України. Проте , у обставинах що виникли, інтереси неповнолітньої дитини, яка потенційно може залишитись сама, позивач вважає за необхідне поставити на перше місце.
Скаржник зазначає, що у матеріалах справи достатньо доказів , які свідчать про одноособове виховання ним сина . Окрім того матеріалами справи доводиться , що відповідач часто та на тривалі проміжки часу виїздить за кордон , з сином близьких батьківських стосунків та спілкування не підтримує.
Позивач зауважує, що скористався правом на звернення до суду передбаченим законом відповідно до ст.293 ЦПК України, проте суд, вищевказаних доводів не врахував та ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
З матеріалів справи встановлено, що сторони у період з 17.07.2010 по 11.03.2021 перебували у зареєстрованому шлюбі який було розірвано рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 11.03.2021 .
Від шлюбу мають неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням виконавчого комітету Диканської селищної ради від 23.07.2024 №313 затверджено висновок про визначення місяця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 .
Відповідно до вищезазначеного висновку орган опіки та піклування Диканської селищної ради вважає за можливе визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 .
Також 02.12.2024 службою у справах дітей Диканської селищної ради на адресу суду від Слуслужби у справах дітей Диканської селищної ради надіслано висновок про підтвердження факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 ОСОБА_3 , 12.04.2013, у якому зазначено, що у травні 2024 року до начальника служби у справах дітей звернувся ОСОБА_1 з приводу визначення місця проживання дитини. Так, ЦНАП надано акт обстеження матеріально-побутових умов проживання ОСОБА_1 . В якому вказано, що батько один виховує сина. Комісією у складі ОСОБА_4 (головний спеціаліст служби у справах дітей Диканської селищної радии), Попадинець Є.В. (провідний фахівець з соціальної роботи Диканськ5ого селищного центу соціальних служб) 19.06.2024 проведено обстеження умов проживання ОСОБА_3 ; в ході інспектування підтверджено факт проживання дитини ОСОБА_3 разом з батьком. З дитиною проведено бесіду під час якої він розповів, що мама з ними не проживає, спілкуються вони по телефону. Висновком встановлено, що мати, ОСОБА_2 , не заперечує проти того, щоб син проживав з батьком, оскільки вона здебільшого проживає за кордоном. Відповідно до вищезазначеного висновку ОСОБА_5 у спрвах дітей підтверджує факт сумісного проживання дитини ОСОБА_3 з батьком ОСОБА_1 .
З повідомлення Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 29.11.2024 №19-83147/18/24-Вих та від 25.02.2025 №19/15599-25-Вих вбачається, що ОСОБА_2 перетинала державний кордон України, зокрема, 17.07.2021 напрям виїзд, 31.07.2021 - в'їзд, 14.03.2022 - виїзд, 15.07.2022 - в'їзд, 24.12.2022 - виїзд, 05.02.2023 - в'їзд, 24.06.2023 - виїзд, 26.08.2023 - в'їзд, 12.12.2023 - виїзд, 11.07.2024 - в'їзд, 01.12.2024 - виїзд .
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини може мати негативні наслідки для матері дитини. Проживання відповідачки за кордоном не свідчить про те, що вона ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання та утримання сина, а долучені до матеріалів справи докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком. Крім того, звернення із позовною заявою про встановлення факту перебування на утриманні малолітнього сина в цій справі необхідне ОСОБА_1 для вирішення питання щодо можливості відстрочки від призову. Однак, утримання та виховання дітей батьком є його законним обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Апеляційний суд погоджується із такими висновками, з огляду на слідуюче.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), від 14 січня 2026 року у справі № 507/2828/24 (провадження № 61-14056св25).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання сина разом із батьком. Однак, судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що матір не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
При цьому перебування відповідачки за кордоном не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у житті малолітнього сина.
Таким чином, колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що саме лише проживання сина разом із ним є підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, оскільки ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Також, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що позивач у цій справі, заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання сина, послався на те, що постала необхідність юридичної фіксації цього факту з метою отримання соціальних та інших пільг, на дитину яку виховує лише один із батьків, та отримання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п.4 ч.1 ст.23 ЗУ « Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Однак, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків (див. постанову Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).
Подібні висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).
Відтак, доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального та процесуального права і фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції.
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання мололітньої дитини.
З огляду на викладені норми права перебування відповідача закордоном та неможливість брати активну участь у вихованні дитини , не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини її виховання та утримання є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини і у даному випадку не підтверджена доказами по справі.
Інші наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обгрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Наведене свідчить, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦІК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374 , 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий суддя: В. М. Триголов
Судді: А.І. Дорош
О.А. Лобов