Провадження № 22-ц/803/2690/26 Справа № 204/4550/25 Суддя у 1-й інстанції - Токар Н.В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.
03 березня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Городничої В.С.,
суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,
за участю секретаря судового засідання - Шаповалової О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іщенка Володимира Георгійовича на рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 06 листопада 2025 року у складі судді Токар Н.В. по цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення юридичного факту постійного проживання в неповнолітньому віці на території України станом на 24 серпня 1991 року,-
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання в неповнолітньому віці на території України станом на 24 серпня 1991 року (а.с. 1-5), в обґрунтування якого посилався на те, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Дніпропетровську. Будучи неповнолітнім, заявник постійно проживав на території України разом з батьками ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .. З 08.09.1992 року по 17.08.1993 року та з 10.01.1995 року та по теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_1 . 3 1986 по 1990 роки заявник навчався в середній школі №51 м.Дніпропетровська, в червні 1990 року отримав свідоцтво про неповну середню освіту № НОМЕР_1 . З вересня 1990 року по червень 1993 року заявник навчався в середньому професійно-технічному училищі №6 м.Дніпропетровська. 10 серпня 1992 року ОСОБА_1 був виданий паспорт громадянина зразка 1974 року серії НОМЕР_2 . Влітку 2010 року паспорт зразка 1974 року заявником був втрачений. Зараз ОСОБА_1 бажає отримати паспорт громадянина України з метою користуватись своїми правами, які надаються громадянам України. В серпні 2024 року заявник звертався до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про отримання паспорта громадянина України, на що отримав 17.08.2024 відмову з посиланням на відсутність судового рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи в неповнолітньому віці на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Враховуючи вищезазначені обставини, заявник звернувся до суду із зазначеною заявою.
На підставі вищевикладеного, заявник просив суд встановити факт постійного проживання його на території України, станом на час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року включно.
Рішенням Чечелівського районного суду м.Дніпра від 06 листопада 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа - ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про встановлення юридичного факту постійного проживання в неповнолітньому віці на території України станом на 24 серпня 1991 року - відмовлено (а.с. 126-128).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Іщенко В.Г. посилаючись на неповне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, а також на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскарженого рішення та ухвалення нового про задоволення заяви (а.с. 132-134, 147-151).
ГУ ДМС України в Дніпропетровській області скористалось своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін (а.с. 160-169).
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін враховуючи наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м.Дніпропетровську, батьками зазначено: батько ОСОБА_2 , мати ОСОБА_3 , що підтверджено копією свідоцтва про народження, виданого повторно 29.04.2009 року (а.с. 10).
3 1986 по 1990 роки заявник навчався в середній школі №51 м.Дніпропетровська, в червні 1990 року отримав свідоцтво про неповну середню освіту № НОМЕР_1 (а.с. 11, 12-15).
З вересня 1990 року по червень 1993 року заявник навчався в середньому професійно-технічному училищі №6 м.Дніпропетровська (а.с. 16, 17-26).
Заявник з 08.09.1992 року по 17.08.1993 року та з 10.01.1995 року та по теперішній час ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , про що зазначено у відповіді департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР (а.с. 6).
10.08.1992 року ОСОБА_1 був виданий паспорт громадянина зразка 1974 року серії НОМЕР_2 (а.с. 27).
Влітку 2010 року паспорт зразка 1974 року заявником був втрачений (а.с. 67-68).
В серпні 2024 року заявник звертався до Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про отримання паспорта громадянина України, на що отримав 17.08.2024 відмову з посиланням на відсутність судового рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи в неповнолітньому віці на території України за станом на 24 серпня 1991 року (а.с. 7-9).
Також судом першої інстанції було допитано свідків ОСОБА_4 , яка є рідною сестрою заявника, та яка зазначала, що брат весь час проживав за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки доглядав за мамою, яка була паралізована, та свідка ОСОБА_5 , яка є сусідкою заявника, та яка навчалась із заявником разом у школі.
Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що надані заявником ОСОБА_1 докази на підтвердження доводів його заяви, не містять інформації постійного його проживання на території України саме станом на 24 серпня 1991 року. Також судом враховано, що станом на 1991 рік, ОСОБА_1 був неповнолітнім. Проте, заявником так само не надано доказів й стосовно проживання його батьків в Україні в зазначений період. Матеріали справи не містять відомостей про реєстрацію місця проживання батьків заявника за адресою: АДРЕСА_1 . В даному випадку неможливо встановити факт постійного проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання як батьків заявника, так і саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Частиною першою статті 15 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1,2 частини першої статті 3 цього Закону.
Згідно з пунктами 1,2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.
Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - із 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»).
Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.
Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).
Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року.
У даній справі заявник ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 3 Закону України «Про громадянство України», просив суд встановити факт постійного проживання його на території України, станом на час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року включно.
Цей факт має значення для встановлення належності заявника до громадянства України та в подальшому отримання паспорта громадянина України.
Пунктом 7 Порядку визначено, що встановлення належності до громадянства України стосується: а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України; б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.
Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.
Згідно з пунктом 8 Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 25 Порядку визначено, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а»-«в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Враховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство» і може пов'язуватися із фактом проживання або постійного проживання на території України в певний час і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 24 лютого 2021 року у справі №522/20494/18 (провадження №61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі №523/14707/19 (провадження №61-16116св20), від 07 серпня 2023 року у справі №756/16751/21 (провадження №61-5793св23).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Одним із принципів цивільного судочинства,є змагальність сторін (стаття 12 ЦПК України), за яким кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи; учасник справи розпоряджається своїми права щодо предмету спору на власний розсуд та знає, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Колегія суддів звертає увагу на те, що заявником у відповідності до вимог п. 10 Порядку не надано жодних доказів на підтвердження свого проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, в неповнолітньому віці разом з батьками, що є його процесуальним обов'язком.
Надані заявником докази, а саме: інформація з даних Реєстру територіальної громади міста Дніпра та картотеки з питань реєстрації фізичних осіб, із зазначенням інформації щодо реєстрації заявника за адресою: АДРЕСА_1 , у періоди з 08.09.1992 по 17.08.1993 та з 10.01.1995 та по теперішній час; довідка про навчання в середній школі №51 у період з 1986 року по 1990 рік; довідка про навчання в середньому професійно-технічному училищі №6 м.Дніпропетровська про зарахування з 01.09.1990 року, та відрахування зі складу учнів 24.06.1993 року, враховуючи вимоги п. 10 Порядку не можуть бути належними та достатніми доказами факту проживання заявника, який на той час був неповнолітнім, на території України станом на 1991 рік, оскільки в матеріалах справи взагалі відсутні будь-які докази стосовно проживання батьків заявника в Україні станом на 24 серпня 1991 року, що в даному випадку унеможливлює встановлення факту про який просить заявник.
Доводи скарги щодо ненадання судом першої інстанції належної оцінки вищевказаним доказам колегія суддів відхиляє, оскільки як вже було зазначено вище вказані докази без надання доказів, що підтверджують факт постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року батьків заявника (чи одного з них), з якими заявник в неповнолітньому віці постійно проживав не можуть бути беззаперечними доказами на підтвердження факту про який просить заявник та фактично є переоцінкою доказів, що чинним законодавством не передбачено.
Покази свідків самі по собі не можуть бути достатніми доказами для підтвердження факту, який заявник просить встановити.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення заяви, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іщенка Володимира Георгійовича - залишити без задоволення.
Рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 06 листопада 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені «03» березня 2026 року.
Повний текст постанови складено «12» березня 2026 року.
Головуючий: В.С. Городнича
Судді: М.Ю. Петешенкова
М.О. Макаров