12 березня 2026 року справа №200/8645/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача Матвійчук Наталії Євгеніївни на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 року (повне судове рішення складено 28 січня 2026 року) у справі № 200/8645/25 (суддя в І інстанції Кошкош О.О.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
Адвокат Матвійчук Наталія Євгеніївна в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про
визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне, але не отримане протягом проходження військової служби речове майно відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Службі безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державне спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захист інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2016 № 178;
зобов'язання нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне, але не отримане протягом проходження військової служби з 27.04.2017 по 27.04.2020 речове майно відповідно до Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Службі безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державне спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захист інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2016 № 178 за цінами предметів обмундирування, визначеними станом на 01.01.2020.
В обґрунтування зазначено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 з 27.04.2017 по 20.12.2019, а у Військовій частині НОМЕР_1 з 20.12.2019 по 27.04.2020. На адвокатський запит щодо надання довідки про вартість речового майна, що належить до видачі за період проходження військової служби з 27.04.2017 по 27.04.2020, надано відповідь, в якій зазначена сума до виплати 0 грн. Також повідомлено, що строк зберігання документації, яка необхідна для розрахунків вартості речового майна і відповідно термін подання рапорту (заяви) щодо виплати грошової компенсації за неотримане майно становить 3 роки. Бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування і виплати грошової компенсацію за належне, але не отримане протягом проходження військової служби з 27.04.2017 по 27.04.2020 речове майно позивач вважає неправомірною.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 12.11.2025 відкрито провадження в даній справі, яку призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
На виконання вимог ухвали місцевого суду від 05.01.2026 надано витяг із наказу про звільнення, з якого вбачається, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби (виключено зі списків особового складу) 29.04.2020.
Ухвалою окружного від 20.01.2026 позовну заяву залишено без руху. Встановлено строк для усунення недоліків даної позовної шляхом надання суду обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з цим позовом із наданням відповідних доказів.
Представником позивача до суду подано заяву про поновлення строку звернення до суду, яку обґрунтовано тим, що спір стосовно невиплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно не обмежується будь-яким строком.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 року позовну заяву залишено без розгляду.
Не погодившись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу місцевого суду, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідно до ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей1,12 Закону України «Про оплату праці» зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
У рішенні від 06.04.2023 у зразковій справі №260/3564/22 Верховний Суд виклав правову позицію щодо поширення дії частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
У даній справі правовідносини з виплати грошового забезпечення виникли в період проходження позивачем військової служби з 2017 року до 2020 року.
Закон України від 01.07.2022 №2352-IX набрав чинності 19.07.2022.
Отже, правовідносини у даній справі з виплати грошового забезпечення виникли до внесення змін до ст. 233 КЗпП України.
Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 у справі № 1-р/2025 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Конституційним Судом України зазначено, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.
У постанові Верховного Суду від 24.03.2025 у справі № 520/3477/23 зроблено наступні висновки. З системного аналізу указаних правових норм вбачається, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно гарантується державою, після звільнення військовослужбовець зберігає право на її отримання і виплата цієї компенсації має обов'язковий характер у разі його подальшого звернення з рапортом чи заявою.
Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з таких підстав.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 4 КАС України публічною службою є, зокрема, військова служба.
Судом встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із невиплатою позивачу суми грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Отже, за характером спірних правовідносин і їх суб'єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-XII у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
До таких гарантій належить і продовольче, речове та інше забезпечення військовослужбовців, визначене статтею 9-1 Закону № 2011-XII, в тому числі і речове забезпечення військовослужбовців або грошова компенсація вартості за неотримане речове майно.
Механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - грошова компенсація) визначено Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 (далі - Порядок № 178).
Відповідно до пункту 3 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: - звільнення з військової служби; - загибелі (смерті) військовослужбовця; - переведення військовослужбовця до інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Держспецзв'язку, правоохоронних органів спеціального призначення і державних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями для подальшого проходження військової служби з виключенням із списків особового складу військової частини.
Згідно із пунктом 4 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
На підставі викладеного, суд зазначає, що право на компенсацію вартості за неотримане речове майно за період проходження служби військовослужбовці набувають при звільненні і це право реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.
У постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 визначено правову природу компенсації за неотримане речове майно, відповідно до якої речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця, а компенсації за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум, спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.
Такі гарантії щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме пунктом 3 частини першої статті 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Також, щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата зазначила, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Стаття 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Отже, чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Умовою для виникнення такого обов'язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.
А відтак, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.
Відповідно до частини 1 статті 118 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії.
Згідно з частиною 1 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною третьою статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положеннями частини 5 статті 122 КАС України обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Суд зауважує, що військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. Однак, це не свідчить про можливість подання вказаної заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
Суд наголошує, що чинне законодавство не дозволяє виключити військовослужбовця зі списків особового складу військової частини без його згоди, у разі відсутності повного розрахунку, зокрема компенсації за неотримане речове майно. Це надає можливість останньому впевнитися, що всі фінансові питання з ним були вирішенні до звільнення.
Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховний Суд від 28.09.2023 у справі № 260/4686/22 та 14.12.2023 у справі № 380/1785/21.
Враховуючи визначену у постанові Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19, правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, а також те, що спори стосовно проходження публічної служби охоплюють спори, які виникають з моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання, пов'язані з реалізацією передбачених законом гарантій для військовослужбовця, навіть якщо подання відповідного позову про компенсацію відбувається після його звільнення з публічної (військової) служби, до таких спорів підлягають застосуванню приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, якою передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.02.2025 по справі № 240/5940/24, від 20.11.2025 по справі № 260/1942/24.
Таким чином, аргументи позивача про те, що ним не пропущено строк звернення до суду із адміністративним позовом, суд оцінює критично. Посилання позивача на частину другу статті 233 КЗпП України не може бути прийняте до уваги, оскільки зазначена норма регулює порядок звернення у спорах, що виникають у сфері оплати праці. Як уже встановлено судом та підтверджено усталеною практикою Верховного Суду, грошова компенсація за неотримане речове майно не належить до структури заробітної плати чи грошового забезпечення військовослужбовця, а є окремим видом належних при звільненні сум, пов'язаних з проходженням публічної служби.
Суд ураховує, що Верховний Суд уже сформував висновки щодо застосування норм статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, відповідно до яких у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців (постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20).
Суд вважає безпідставним посилання на постанову Верховного Суду від 24.03.2025 у справі № 520/3477/23, оскільки характер правовідносин відрізняється від правовідносин у даній справі. Так, у справі № 520/3477/23 роботодавцем була здійснена виплата компенсації за неотримане речове майно і спір був пов'язаний із її розміром.
Більш того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів (див. наприклад, ухвалу від 11 жовтня 2023 року в справі № 607/1662/21.
З огляду на це не заслуговують на увагу посилання представника позивача на постанову Верховного Суду від 24.03.2025 у справі № 520/3477/23, що спір стосовно невиплати компенсації вартості за неотримане речове майно у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням «законодавство про оплату праці».
Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата у справі № 480/3105/19 вважає, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум. Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця (пункти 50, 51).
Відтак, оскільки висновки, які містяться в рішеннях судової палати (в даному випадку у справі № 480/3105/19), мають перевагу над висновками колегії суддів (в даному випадку у справі № 520/3477/23), судом першої інстанції обґрунтовано враховано правові висновки судової палати в постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 щодо правової природи речового майна, яке не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Тому місцевим судом правомірно застосовано до спірних правовідносин приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, яка встановлює місячний строк звернення до суду з таким позовом.
Аналогічні висновки викладені в численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 28 вересня 2023 року у справі № 260/4686/22, від 14 грудня 2023 року у справі № 380/1785/21, від 10 лютого 2025 року у справі № 240/5940/24, від 03 листопада 2025 року в справі № 260/1940/24, від 20 листопада 2025 року в справі № 260/1942/24.
Як встановлено з матеріалів адміністративного позову, позивача звільнено зі служби 29.04.2020, при цьому, при звільненні не було виплачено спірну компенсацію. Отже, з квітня 2020 року, позивач обізнаний щодо не нарахування та не виплати компенсації за речове майно при звільненні.
Докази щодо подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) про виплату на компенсації вартості за неотримане речове майно за період проходження служби в матеріалах справи відсутні.
Подання адвокатського запиту від 17.10.2025 щодо надання довідки про вартість речового майна не змінює початку перебігу строку його звернення до суду.
Враховуючи, що позивач з адміністративним позовом звернувся до суду лише 07.11.2025, тобто із пропуском місячного строку, визначеного частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас, оскільки виплата компенсації військовослужбовцям за неотримане речове майно, нарахування і виплата повного грошового забезпечення є відносинами щодо проходження публічної служби, то під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають положення КАС України, як норми спеціального процесуального закону, а саме частини 5 статті 122 КАС України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №380/6200/20, від 26.05.2021 у справі №380/5093/20, від 24.06.2021 у справі №380/6442/20.
Слід відмітити, що тільки наявність об'єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судових рішень у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку звернення до адміністративного суду з поважних причин.
Однак, доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивачем суду не вказує.
Водночас, незнання про порушення свого права через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Статтею 44 КАС України передбачено обов'язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, зокрема, щодо дотримання процесуальних строків.
Таким чином, особа, яка має намір подати позов, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов'язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту позовної заяви, в тому числі процесуальних строків її подачі.
Разом з цим, у спірних правовідносинах позивач таких дій не вчинив. Докази зворотного в матеріалах справи відсутні.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 20 травня 2010 року у справі Пелевін проти України (заява № 24402/02), яке набуло статусу остаточного 20 серпня 2010 року, зазначено, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див., наприклад, рішення у справі Ашінгдан проти Сполученого Королівства (Ashingdane v. the United Kingdom), від 28 травня 1985 року, пункт 57, Серія A, № 93).
Отже, за практикою Європейського суду з прав людини застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.
Оцінюючи обставини звернення позивача з позовом до суду в розрізі наведених висновків Європейського суду з прав людини, а також положень частини п'ятої статті 122 КАС України, суд зазначає, що вказаною нормою статті 122 КАС України встановлено скорочені строки звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, які не ставлять під сумнів саму суть права доступу до суду, а переслідують легітимну мету як найскорішого поновлення порушених прав добросовісного позивача. При цьому не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду.
Зрештою, оцінка змісту обставин справи, хронології та послідовності дій позивача перед зверненням до суду свідчать про те, що цей строк був пропущений через відсутність зусиль позивача і належної старанності.
До того ж, суд вважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Отже, враховуючи, що позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду з даними позовними вимогами, не наведено будь-яких інших обґрунтувань та не надано належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для його поновлення.
За змістом ч. 2 ст. 123 КАС України якщо вказані особою підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до ч. 4 ст. 123 КАС України якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Оскільки суд не встановив підстав для поновлення строку звернення до суду, суд вважає за необхідне залишити без розгляду позовну заяву позивачу.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, місцевий суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги підлягали залишенню без розгляду.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду.
Посилання апелянта на Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 у справі № 1-р/2025 також не заслуговують на увагу, оскільки ним визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу (тобто, яка регулює правовідносини, по-перше, пов'язані з оплатою праці, а по-друге, - під час проходження служби, на що також акцентовано увагу в мотивувальній частині судового рішення, а не частину другу) статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Більш того, як описано вище в цій постанові апеляційного суду, правову природу речового майна не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статями 291, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу представника позивача Матвійчук Наталії Євгеніївни - залишити без задоволення.
Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2026 року у справі № 200/8645/25 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 12 березня 2026 року.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Колегія суддів І. В. Сіваченко
А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук