Справа № 756/8600/23 Головуючий у суді І інстанції Шевчук А.В.
Провадження № 22-ц/824/2593/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
04 березня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Журби С.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
У липні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» (далі - ТОВ «ФК «Гефест»)звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому з урахуванням зменшення розміру позовних вимог просило стягнути солідарно з відповідачів на його користь 519 662,33 грн в якості 3 % річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 травня 2009 року у справі № 2-1011/2009.
Позов обґрунтований тим, що відповідачі належним чином не виконали покладений на них обов'язок з погашення заборгованості за кредитним договором, не забезпечивши виконання рішення суду, яке набрало законної сили, тому мають нести відповідальність у вигляді сплати новому кредитору сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, а саме 3 % річних у розмірі 121 113,90 грн та інфляційних втрат у розмірі 398 584,43 грн за період з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року за прострочення грошового зобов'язання, яке виникло на підставі вказаного судового рішення.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2024 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Гефест» 3 % річних та інфляційні втрати за невиконання грошового зобов'язання за рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 15 травня 2009 року у справі № 2-1011/2009, що у сумі становить 519 662,33 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» судовий збір в сумі 3 897,46 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Гефест» судовий збір в сумі 3 897,46 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі мають невиконане грошове зобов'язання перед позивачем, який 23 серпня 2019 року набув право вимоги за кредитним договором та договором поруки від 27 липня 2007 року, покладене на них рішенням суду від 15 травня 2009 року, тому у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України, а саме стягнення 3 % річних та інфляційних витрат, нарахованих на неповернуту суму боргу за період з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, щоосновне грошове зобов'язання у справі походить від договірних умов, а не від судового рішення, що примушує сторону його виконати.
Первісний кредитор стягнув суму заборгованості за кредитним договором достроково, рішення у справі № 2-1011/2009 було ухвалене 15 травня 2009 року, а отже строк позовної давності для стягнення заборгованості минув щонайменше у 2012 році.
З урахуванням наведеного, строк позовної давності за додатковими вимогами позивача згідно кредитного договору, що зафіксовані судовим рішенням, сплив, на що суд першої інстанції належної уваги не звернув.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, а також стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» 18 000,00 грн витрат на оплату професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.
Вважає, що відповідач помилково зазначає, що рішення Оболонського районного суду м. Києва від 15 травня 2009 року у справі № 2-1011/2009 не може бути підставою для нарахування інфляційних втрат і 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що це судове рішення не виконане і відповідачі не довели протилежного. Після ухвалення рішення суду грошове зобов'язання трансформується у судове зобов'язання, визначене конкретною сумою, що підлягає сплаті боржником.
Таким чином, предметом нарахування 3 % річних та інфляційних втрат є грошове зобов'язання, визначена судовим рішенням, оскільки саме ця сума є простроченою у зв'язку з її невиконанням боржником.
Також вважає необґрунтованими посилання відповідача на необхідність застосування позовної давності.
Позовна заява була подана до суду 05 липня 2023 року, а розрахунок заборгованості по статті 625 ЦК України здійснено за період з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року, тобто в межах трирічного строку, що передує зверненню з цим позовом. Відтак, строк позовної давності позивачем не пропущено.
Доводи відповідача щодо неправильного визначення підстав виникнення грошового зобов'язання також є помилковими. Суд вірно вважав, що обов'язок сплатити борг підтверджений рішенням суду, яке набрало законної сили та є обов'язковим для виконання відповідно до статті 18 ЦПК України.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Литвинець С.А.підтримав аргументи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, представник позивача - адвокат Остащенко О.М. у судовому засіданні, яке підлягало проведенню за її заявою в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, на зв'язок не вийшла, ОСОБА_2 причини неявки до апеляційного суду не повідомляла, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника скаржника в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 15 травня 2009 року Оболонський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 2-1011/2009, яким задовольнив позов ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на його користь заборгованість за кредитним договором № 04-07-И/38 від 27 липня 2007 року у розмірі 3 867 767,69 грн.
Згідно відповіді Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 31 липня 2024 року на виконанні в Оболонському ВДВС у м. Києві з 17 червня 2010 року по 19 червня 2012 року перебувало виконавче провадження № 19875414 з примусового виконання виконавчого листа Оболонського районного суду м. Києва від 14 липня 2009 року у справі № 2-1011 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованості у розмірі 3 869 497,69 грн.
19 червня 2012 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (відсутність у боржника майна).
Разом з цим, відділом повідомлено, що згідно інформації, наявної в автоматизованій системі виконавчого провадження, залишок заборгованості становить 2 376 697,69 грн.
23 серпня 2019 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «ФК «Гефест» укладено договір про відступлення прав вимоги, на підставі якого позивач набув права вимоги банку до позичальників та поручителів, зазначених у додатках № 1-2 до цього договору, у тому числі до відповідачів за кредитним договором № 04-07-И/38 та договором поруки № 04-07-П/38 від 27 липня 2007 року.
У зв'язку із невиконанням відповідачами рішення суду від 15 травня 2009 року у справі № 2-1011/2009, позивач на підставі частини другої статті 625 ЦК України здійснив на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на прострочену суму боргу (2 376 697,69 грн) за період з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року, розмір яких становить 121 113,90 грн та 398 584,43 грн відповідно, а всього - 519 662,33 грн.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Відповідно до змісту статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов'язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення відповідного договору.
Заміна особи в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення) права вимоги є різновидом правонаступництва.
У зв'язку із заміною кредитора у зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад в частині кредитора.
Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зроблено висновок про те, що правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом встановлено, що у період часу з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існував юридичний обов'язок перед ТОВ «ФК «Гефест» здійснити відповідний платіж на виконання рішення суду у справі № 2-1011/2009, яким з них стягнуто солідарно заборгованість за кредитним договором № 04-07-И/38 від 27 липня 2007 року у розмірі 3 867 767,69 грн,це грошове зобов'язання не виконано боржниками, тому згідно із частиною другою статті 625 ЦК України вона мають відшкодувати позивачу його інфляційні втрати та сплатити 3 % річних.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами існує грошове зобов'язання у зв'язку із стягненням на підставі судового рішення кредитної заборгованості (договірне зобов'язання), яке не виконано боржниками, тому на відповідачів, які прострочили виконання цьогозобов'язання, підлягає покладенню обов'язок відшкодувати позивачу, який набув право вимоги за кредитним договором,інфляційні втрати та 3% річних.
Водночас, позивачем не пропущено строк позовної давності на звернення до суду з цим позовом.
Статтею 256 ЦК України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Аналіз змісту статей 256, 257 та 261 ЦК України в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Як указала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Таким чином, з огляду на вищенаведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних обмежується останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
У практиці Верховного Суду напрацьований усталений підхід, за якого вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не вважаються додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою у будь-якому випадку не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних витрат. Стягнення 3 % річних та інфляційних втрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми трьома роками, які передували подачі позову.
Наведений правовий висновок міститься, зокрема й у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У даній справі ТОВ «ФК «Гефест» заявило до стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 індексу інфляції, а також 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, починаючи з 05 липня 2020 року і до 23 лютого 2022 року, а із цим позовом до суду звернулося засобами поштового зв'язку 05 липня 2023 року, тобто у межах трирічного строку позовної давності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) зазначила, що у разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що позивач пропустив строк давності для звернення до суду із цим позовом до відповідачів про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, які передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за період з 05 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року.
Суд першої інстанції, вірно застосувавши норми матеріального права, належним чином дослідивши здійснений позивачем розрахунок трьох процентів річних та інфляційних втрат і надавши йому відповідну правову оцінку, з урахуванням заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог та заяви відповідача про застосування строків позовної давності, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з боржників на користь кредитора інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми боргу за вищевказаний період у загальному розмірі 519 662,33 грн.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року № 916/190/18 зазначено, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19) також вказано про те, що правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.
Враховуючи викладене, посилання апеляційної скарги на відсутність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача інфляційних втрат та 3 % річних є безпідставними, ґрунтуються на помилковому тлумаченні стороною відповідача положень статті 625 ЦК України та розумінні спірних правовідносин, зокрема, в частині обрахунку перебігу строку позовної давності за заявленими вимогами, а відтак відхиляються колегією суддів як необґрунтовані.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду вищевикладене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2024 рокуу даній справі - без змін.
У такому разі розподіл судових витрат відповідача, понесених в судах першої та апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Натомість представник позивача - адвокат Остащенко О.М. у відзиві на апеляційну скаргу просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 18 000,00 грн.
На підтвердження понесення відповідних витрат на правничу допомогу представник позивача долучила до відзиву: договір про надання правової допомоги № 16 від 15 червня 20209 року, укладений між АБ «Остащенко» та ТОВ «ФК «Гефест»; додаткову угоду № 46 від 09 травня 2024 року до вказаного договору; акт виконаних робіт від 28 листопада 2025 року (а.с. 183-186).
За змістом підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України).
Згідно із частиною другою статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною третьою статті 141 ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Упостанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Вказана судова практика щодо питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу є сталою.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову (правничу) допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Водночас, у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат на правову допомогу у цій справі, колегія суддів, керуючись вимогами статей 133, 137, 141 ЦПК України та виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, дійшла висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Гефест» витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних з переглядом цієї справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн, як таких, що підтверджуються долученими до відзиву на апеляційну скаргу доказами.
Розмір такого стягнення судових витрат є розумнимта справедливим, відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт в апеляційному суді, при цьому не порушує права позивача на компенсацію коштів, які він буде змушений реально затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді апеляційної інстанції внаслідок подання відповідачем апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції по суті спору, а також відповідатиме завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гефест» витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн (п'ять тисяч гривень)
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 10 березня 2026 року.
ГоловуючийС.А. Голуб
Судді: С.О. Журба
Д.О. Таргоній