06 березня 2026 року
м. Чернівці
справа № 725/3507/25
провадження № 22-ц/822/278/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Височанської Н. К., Кулянди М. І.
за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.
учасники справи:
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування.
апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 04 червня 2025 року
головуючий в суді першої інстанції суддя Войтун О. Б.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .
Просив суд:
1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 29 серпня 2014 року відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №1432;
2) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 .
Позов обґрунтований тим, що з серпня 2014 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Вказує на те, що протягом останніх років сімейне життя між подружжям поступово погіршувалося, що призвело до фактичного припинення шлюбних відносин. Кожен з подружжя має діаметрально протилежні погляди на шлюб, сім'ю.
Спільний син сторін ОСОБА_4 проживає разом з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, про що сторони досягли згоди, уклавши договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 10 січня 2024 року.
Вважає, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить інтересам сторін.
Акцентував увагу на тому, що встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина необхідне для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються одним із батьків, а також можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди матері.
Короткий зміст судового рішення
Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 04 червня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 29 серпня 2014 року відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №1432/
Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 .
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, за час перебування у якому у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Відповідно до статті 112 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам дитини, що має істотне значення.
Враховуючи, що шлюбні відносини між сторонами припинені, а також спільне небажання сторін зберегти сім'ю суд дійшов висновку, що шлюб підлягає розірванню.
Волевиявлення сторін щодо участі у вихованні їх спільного сина ОСОБА_4 викладене та підтверджується нотаріально посвідченим договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, що міститься у матеріалах справи.
Вирішуючи питання про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, суд виходив із того, що зі змісту заяв по суті, наданих як позивачем, так і відповідачкою, у суду не виникло сумніву щодо відсутності спору про те, з ким із батьків проживатиме дитина. Оскільки обидві сторони погодили, що після розірвання шлюбу син залишиться проживати з батьком і перебуватиме на його утриманні та вихованні, суд дійшов висновку про можливість вирішення цього питання одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.
З урахуванням встановлених у ході розгляду фактичних обставин справи, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позову та наявності підстав для його задоволення.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) просить рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 04 червня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
ІНФОРМАЦІЯ_1 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов'язки.
Зокрема у зв'язку із встановленням рішенням суду факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини у нього, як військовозобов'язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).
Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов'язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_9 виникає обов'язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов'язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
З серпня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_8 у сторін народився син ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .
10 січня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріально округу Чернівецької області Душинською Н. В.
Позивач вказував на те, що на даний час спільна малолітня дитина ОСОБА_4 проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 та перебуває на його самостійному вихованні та утриманні.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 визнала у повному обсязі.
На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 11 лютого 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 04 березня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв'язання спору між сторонами щодо їх участі у вихованні дитини, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 10 січня 2024 року.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).
У справі, що переглядається, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 04 червня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.
Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_1 у спірних правовідносинах
Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.
На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).
Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов'язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).
ІНФОРМАЦІЯ_1 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов'язків у зв'язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини військовозобов'язаною особою чоловічої статті в умовах воєнного стану є безумовною підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).
Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов'язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов'язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). - рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв'язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.
Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), зокрема:
- пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;
- абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв'язку з пред'явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов'язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).
Пунктом 1 Положенням про ІНФОРМАЦІЯ_9, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначено, що ІНФОРМАЦІЯ_9 є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. ІНФОРМАЦІЯ_9 утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
При цьому до завдань покладених на ІНФОРМАЦІЯ_9 віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов'язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішено питання про права та обов'язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.
Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина знайшли своє підтвердження.
Щодо вирішення позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 слід задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.
Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини вирішив питання про права та обов'язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_1 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.
Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його малолітнього сина підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Також суд в порушення вимог пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України розглянув спір щодо участі батьків у вихованні дитини у порядку спрощеного позовного провадження, що відповідно до вимог пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Окрім цього, судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв'язання спору, як того вимагає частина п'ята статті 19 СК України, не надавав.
Щодо вирішення спору по суті
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини дев'ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Також статтею 180 СК України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов'язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).
Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).
Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов'язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини за відсутності для цього об'єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.
Виключення з цього правила (у частині обов'язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно).
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про: визначення місця проживання дитини разом із батьком; встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає разом з батьком.
Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.
З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
При цьому колегія суддів враховує, що встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
З матеріалів справи вбачається, що 10 січня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріально округу Чернівецької області Душинською Н. В., за умовами якого батьки досягли згоди щодо визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_5 із батьком.
Також за умовами договору батьки визначили порядок здійснення батьківських прав (пункт 2 договору), а також права та обов'язки щодо участі у вихованні сина (пункт 3 договору).
Аналіз цих та інших умов договору дає підстави для висновку, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов'язків щодо виховання дитини.
Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні сина.
У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).
Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби).
Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Предметом позову у справі є дві вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) встановлення факту, що має юридичне значення.
За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 422 гривні 40 копійок (3 028,00 х 0,4 х 2).
Проте позивачем сплачено судовий збір у сумі 1 816 гривень 80 копійок. Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його малолітнього сина, в зв'язку з чим несплачений ОСОБА_1 за цією вимогою судовий збір у сумі 605 гривень 60 копійок підлягає стягненню в дохід держави (3 028,00 х 0,4 - 605,6).
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його малолітнього сина відмовлено.
За подання апеляційної скарги у частині відмовлених позовних вимог, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_1 у встановленому порядку та розмірі сплачено судовий збір у сумі 1 453 гривні 44 копійки.
З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору у сумі 1 453 гривні 44 копійки.
Керуючись ст. ст. 362, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.
Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 04 червня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Змінити розподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 605 гривень 60 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1 453 гривні 44 копійки.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 10 березня 2026 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА
Мирослава КУЛЯНДА