11.03.26
22-ц/812/591/26
Провадження № 22-ц/812/591/26 Суддя першої інстанції Шолох Л.М.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
10 березня 2026 року м. Миколаїв Справа № 490/2023/25
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Шурмі Є.М.,
за участі представника позивача - Притикіна І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник ОСОБА_2 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Шолох Л.М., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби у Миколаївській області, Державної казначейської служби про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат,
20 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної казначейської служби у Миколаївській області, Державної казначейської служби про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2024 року задоволено частково позов ОСОБА_1 та ухвалено стягнути з Державного бюджету України на його користь грошові кошти у сумі 700 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури, суду. Рішення суду набрало законної сили 28 травня 2024 року.
Станом на 20 березня 2025 року, вищезазначене рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2024 року не виконане, що утворило його прострочення починаючи з 29 травня 2024 року по 20 березня 2025 року та потягло знецінення грошових коштів, через інфляційні втрати, що складають 83 815,63 грн та 3% за користування грошима у розмірі 16 996.03 грн на загальну суму 100 811,66 грн.
Тобто, таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державного бюджету України на його користь: інфляційних збитків на суму - 83 815.63 грн; три проценти річних на суму 16 996.03 грн, а всього - 100 811.66 грн та судові витрати.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 1 750 грн суму трьох процентів річних у розмірі 1 750 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідачами не виконано рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області у справі № 477/3262/23, а тому
відповідно до приписів частини 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» на користь позивача має бути сплачено компенсацію у розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми (700 000 грн 00 коп.).
Посилання позивача про необхідність обраховувати компенсацію починаючи з 29 травня 2024 року, суд відхиляє, оскільки за приписами частини 1 статті 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» право на отримання компенсації за невиконання рішення суду настає у разі неперерахування коштів протягом трьох місяців від дня отримання виконавчого документа, а не з наступного дня після дня набрання рішенням суду законної сили. За розрахунками суду сума, яка підлягає стягненню на користь позивача становить 1 750.00 грн (за один місяць).
Положення статті 625 ЦК України застосуванню не підлягають відповідно до вимог пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Зі змісту позовних вимог слідує, що позивачу не виплачені кошти на відшкодування моральної шкоди на підставі рішення суду. Ці виплати не є грошовими доходами в розумінні Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Отже, норми вказаного закону не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Не погодившись з рішення суду в частині відмовлених позовних вимог, ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник - Притикін І.І., подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду в оскаржуваній частині скасувати, та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, де зазначено: «Стаття 625 ЦК України поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення (договірних чи не договірних (деліктних)). Отже, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у деліктних відносинах, він не звільняється від відповідальності, передбаченої цією статтею».
Таким чином, відмова суду з вказаних у рішення мотивів прямо суперечить обов'язковим до застосування висновкам Верховного Суду.
Природа нарахувань за статтею 625 ЦК України згідно з постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, інфляційні нарахування на суму боргу та три проценти річних не є санкціями (штрафами), а є способом захисту майнового інтересу кредитора, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів.
Відмовляючи у їх стягненні, суд фактично поклав на позивача (жертву незаконних дій держави) тягар інфляційних процесів у країні, що є несправедливим та незаконним.
Суд в своєму рішенні вказав, що під час війни стягнення обмежене. Проте, згідно з пунктом 18 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України, звільнення від відповідальності за статтею 625 ЦК стосується виключно зобов'язань за кредитними договорами (позиками). Жодна норма права не звільняє Державну казначейську службу від обов'язку компенсувати знецінення коштів у деліктних зобов'язаннях (відшкодування шкоди), що також підтверджується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (право на мирне володіння майном).
Головне управління Державної казначейської служби у Миколаївській області та Державна казначейська служба надали відзиви на апеляційну скаргу, де зазначили аналогічні заперечення щодо доводів апеляційної скарги.
Зокрема, Головне управління Казначейства не було відповідачем у справі № 477/3262/23, про що помилково зазначав представник позивача у позовній заяві та проігнорував місцевий суд.
Головне управління Казначейства не погоджується з рішенням суду першої інстанції у зв'язку з відсутністю правових підстав для застосування положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» під час виконання категорії судових рішень про стягнення шкоди з Державного бюджету України з огляду на наступне.
Боржником у виконавчому листі є Державний бюджет України, однак не державний орган.
Жодною нормою права не встановлено, що Казначейство зобов'язано компенсувати знецінення коштів.
Казначейство не має ані повноважень, ані законної можливості списати кошти з бюджету, у разі відсутності бюджетних асигнувань, затверджених Верховною Радою України.
Ані Порядок № 845, ані Бюджетний кодекс України, ані будь-який інший акт законодавства, застосовний до випадків виконання відповідної категорії рішень, не встановлюють для Казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно із судовими рішеннями про відшкодування з Державного бюджету України шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади.
Відповідачі просили суд апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області № 477/3262/23 від 16 квітня 2024 року стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 700 000 грн на відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури, суду. Це рішення набрало законної сили 28 травня 2024 року.
На виконання цього рішення 09 липня 2024 року Жовтневим районним судом Миколаївської області видано виконавчий лист № 477/3262/23.
Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області № 477/3262/23 від 29 липня 2024 року виправлено описку в рішенні. Ця ухвала набрала законної сили 27 серпня 2024 року.
Як свідчить розділ примітки у виконавчому листі, 01 вересня 2024 року його було повернуто на підставі підпункту 1 пункту 9 Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників.
ОСОБА_1 21 листопада 2024 року звернувся із заявою про виконання судового рішення до Головного управління Казначейства у Миколаївській області, також ним подано виконавчий лист.
Цей виконавчий лист Головним управлінням Казначейства у Миколаївській області 01 вересня 2024 року було повернуто на підставі підпункту 1 пункту 9 Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників.
Ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області № 477/3262/23 від 10 жовтня 2024 року виправлено описку в зазначеному рішенні. Ця ухвала набрала законної сили 02 листопада 2024 року.
Надалі позивач 21 листопада 2024 року повторно звернувся до Головного управління Казначейства у Миколаївській області із заявою про виконання виконавчого листа № 477/3262/23, виданого Жовтневим районним судом Миколаївської області.
Державна казначейська служба України 30 грудня 2024 року представнику позивача надіслала лист, в якому зазначено, що у Казначействі за бюджетною програмою за КПКВК 3504030 «Заходи щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (далі - бюджетна програма) з 23 грудня 2024 року обліковується виконавчий документ у справі № 477/3262/23 про стягнення коштів на користь ОСОБА_1 .
Справа вже переглядалась судом апеляційної інстанції за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України в частині задоволених позовних вимог. За результатами розгляду, постановою Миколаївського апеляційного суду від 19 січня 2026 року апеляційна скарга залишена без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Перевіривши доводи апеляційної скарги апеляційний суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до частин 1, 2, 4 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 3 статті 11, частини 1 статті 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частиною 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин 2 та 3 статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно із частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц).
Також, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру, є частиною ?права на суд? (рішення ЄСПЛ у справах ?Горнсбі проти Греції? (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19 березня 1997, ?Бурдов проти Росії? (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява № 59498/00) від 07 травня 2002 року). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (рішення ЄСПЛ у справі ?Бурдов проти Росії (№ 2)? (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява № 33509/04) від 15 січня 2009 року).
15 жовтня 2009 року ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі ?Юрій Миколайович Іванов проти України? (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява № 40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15 січня 2010року. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов'язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (стаття 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).
Таким чином, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов'язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов'язання слід застосовувати приписи частина 2 статті 625 ЦК України.
У постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання, чи застосовуються положення частини другої статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають внаслідок несвоєчасного виконання підтвердженого рішенням суду грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди, зробила такі висновки:
«91. У разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) стаття 625 ЦК України та частина перша статті 5 Закону № 4901-VI встановлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3 % річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення.
92. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). Ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежують можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовні лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами.
93. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (частина перша статті 5 Закону № 4901-VI). Отже, цей припис не встановлює інший, ніж у частині другій статті 625 ЦК України, розмір процентів річних за прострочення держави-боржника.
94. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону № 4901-VI). З огляду на цей припис прострочення держави-боржника настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис частини другої статті 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов'язання боржником (зокрема державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов'язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення».
Отже, суд першої інстанцій правильно врахував, що Закон про гарантії не обмежує поширення дії статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов'язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об'єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у статті 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21).
За такого, основний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення трьох процентів річних за невиконання державою грошового зобов'язання, визначеного у рішенні суду, є правильним.
Звідси є помилковими твердження Казначейства у відзивах про те, що стаття 625 ЦК України до спірних правовідносин не застосовується.
Також апеляційний суд погоджується з визначеною судом датою початку періоду прострочення державою виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України, а саме з наступного дня після спливу трьох місяців від пред'явлення до виконання органам Казначейства виконавчого документа, що відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно встановив, що 21 лютого 2025 року сплив тримісячний строк для виконання рішення суду від 16 квітня 2024 року, пред'явленого до виконання 21 листопада 2024 року.
При цьому місцевий суд з посиланням на відсутність підстав для нарахування у період воєнного стану трьох процентів річних та інфляційних втрат від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України відмовив позивачу у стягнені таких сум з огляду на приписи пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Така особливість проявляється:
(1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;
(2) в договорах на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;
(3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною 2 статті 625 ЦК України, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
З огляду на викладене вище, положення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо звільнення від відповідальності визначеної статтею 625 ЦК України, поширюються тільки на правовідносини, що виникають з кредитних договорів та договорів позики. Подібні висновки містяться, зокрема в постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22, від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23, від 21 січня 2025 року у справі № 751/3052/23.
За такого, суд першої інстанції безпідставно відмовив позивачу у застосуванні до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України.
За розрахунками апеляційного суду, за період з 22 лютого 2025 року по 10 березня 2026 року (дата ухвалення судового рішення): три проценти річних складає - 21 978,08 грн; інфляційні збитки складають - 11 665,51 грн.
Позивачем у позові до стягнення заявлена вимога про стягнення трьох процентів річних у розмірі 16 996.03 грн, а тому в межах заявлених позовних вимог з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню три проценти річних саме в такій сумі 16 996.03 грн та 11 665.51 грн - інфляційних втрат.
Суд першої інстанції також відмовив у застосуванні до спірних правовідносин приписів Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Між тим, доводи апеляційної скарги не містять будь-яких доводів на обґрунтування заперечень такого висновку суду першої інстанції, а тому колегія суддів апеляційного суду вважає, що в цій частині висновок суду першої інстанції слід залишити без змін.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (пункт 4 частина 1 статті 376 ЦПК України).
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат ухвалено без належного застосування норм матеріального права та без дотриманням норм процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат підлягає скасуванню та ухваленню в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення цих вимог.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до пункту 11 частини 2 статті 3 ЗУ «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
Відповідачем у справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди).
Оскільки відповідачі, які відповідно до законодавства є органом, що лише здійснює списання коштів з державного бюджету, стягнення з них в дохід держави судового збору якій підлягав сплаті при поданні до суду позову суперечить вимогам норм матеріального права (постанова Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21).
Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв його представник Притикін Ігор Ігорович, задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих вимог.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 16 996 грн 03 коп. - три проценти річних та 11 665 грн 51 коп. - інфляційних втрат.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 11 березня 2026 року.