Україна
Донецький окружний адміністративний суд
09 березня 2026 року Справа№200/282/26
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Голубової Л.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про:
- визнання протиправними дій щодо невиплати пенсії з 16 липня 2025 року;
- зобов'язання поновити нарахування та виплату пенсії з 16 липня 2025 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач перебувала на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька, правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, де отримувала пенсію за віком, виплату якої, з 01 жовтня 2014 року припинено з невідомих причин.
Зазначає, що звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області з проханням надати можливість пройти відеоідентифікацію та завантажити пенсійну справу з архіву до загальної бази пенсійного фонду, але відповідач проігнорував вимоги позивача.
Позивач вважає протиправними дії що невиплати їй пенсії, тому звернулася до суду.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року вказаний позов залишено без руху у зв'язку із невідповідністю вимогам ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2026 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п'яти днів та повідомлено, що в разі невиконання вимог ухвали і не усунення недоліків у вказаний строк позовна заява буде залишена без розгляду на підставі ч. 15 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року продовжено розгляд справи № 200/282/26.
Відповідач 09.02.2026 року надав до суду відзив. В обґрунтування незгоди з позовними вимогами зазначає, що згідно з даними Головного управління ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , перебувала на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька та отримувала пенсію за місцем реєстрації.
Наголошує, що на теперішній час Кабінетом Міністрів України не приймалося жодних рішень щодо припинення діяльності або реорганізації управління Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька, у зв'язку з чим Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області не є його правонаступником.
Зазначає, що в листопаді 2014 року невідомими особами було захоплено адміністративну будівлю управління разом із майном та документацією, що призвело до фактичного призупинення діяльності управління щодо здійснення державних функцій з пенсійного забезпечення, про що свідчить витяг з кримінального провадження. Головне управління наголошує, що відсутні будь-які правові підстави для визнання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області правонаступником управління Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька. Фактичне припинення діяльності управління внаслідок захоплення адміністративної будівлі та втрати доступу до майна і документації не є реорганізацією у розумінні статей 104, 107 Цивільного кодексу України та не може породжувати правонаступництво для інших територіальних органів Пенсійного фонду України, тому покладення на Головне управління обов'язків, що належали іншій самостійній юридичній особі публічного права, суперечило б вимогам статті 19 Конституції України та принципу правової визначеності, у зв'язку із чим вважає, що Головне управління є неналежним відповідачем у даній справі.
Щодо поновлення виплати пенсії зазначає, що питання призначення, перерахунку та виплати пенсій урегульовані Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV.
Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1058 пенсія виплачується щомісяця, не пізніше 25 числа місяця, виключно у грошовій формі - за місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або через установи банків у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Згідно зі статтею 49 Закону № 1058 виплата пенсії особам, які тимчасово проживають за межами України, здійснюється на поточні рахунки, відкриті в установах банків, розташованих на території України, за умови проходження фізичної ідентифікації до 31 грудня кожного календарного року.
Відповідно до статті 1 Закону № 1058 фізична ідентифікація - це процедура однозначного встановлення особи пенсіонера, яка проводиться органами Пенсійного фонду України у випадках, визначених законодавством. До фізичної ідентифікації прирівнюється: авторизація в особистому електронному кабінеті на вебпорталі ПФУ з використанням КЕП «Дія.Підпис» («Дія ID»); ідентифікація особи в режимі відеоконференцзв'язку з пред'явленням документів, що посвідчують особу; посвідчення закордонною дипломатичною установою України факту, що особа є живою.
Відповідно до частини другої статті 49 Закону № 1058 поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду України протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для її відновлення. Заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером до територіального органу Пенсійного фонду України (пункт 1.1 Порядку № 22-1).
У період дії воєнного стану та протягом трьох місяців після його припинення особи, які тимчасово проживають за кордоном, мають право подати відповідну заяву та документи поштовим зв'язком.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 299 затверджено Порядок виплати пенсій особам, які тимчасово проживають за межами України або проживають/виїхали з тимчасово окуппозовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
З зазначених підстав просить замінити Головне управління на належного відповідача - управління ПФУ в Куйбишевському районі м. Донецька (ЄДРПОУ 21956027) та відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, як заявленого передчасно.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ОСОБА_1 є громадянкою України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_2 . Згідно з паспортними даними позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Представником позивача до позовної заяви не долучено пенсійного посвідчення або будь-які інші документи, які свідчать про отримання нею пенсії за віком та перебування на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Разом з тим, суд зазначає, що станом на 30.03.1996 року ОСОБА_1 виповнилося 55 років та відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII (закон який діяв станом на 1996 рік та визначав пенсійне забезпечення) вона отримала право на призначення пенсії за віком.
Матеріали справи не містять інформації про призначення пенсії за віком ОСОБА_1 , однак суд переконаний, що станом на жовтень 2014 року позивач отримувала пенсію за віком, враховуючи Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Більш того, Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у відзиві на позовну заяву зазначило, що згідно з даними Головного управління ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , перебувала на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в Куйбишевському районі м. Донецька та отримувала пенсію за місцем реєстрації.
ОСОБА_1 через вебпортал ПФУ за допомогою системи BankID звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області зі скаргою.
Листом від 03.09.2025 року № 35017-31552/Ш-02/8-0500/25 Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повідомило, що за даними Єдиного соціального реєстру та даними баз Пенсійного фонду України, ОСОБА_1 не перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Згідно даних підсистема «Звернення» за призначенням або переведенням пенсійних/страхових або інших соціальних виплати не звертались, отже відомості, як про одержувача пенсії на вебпорталі електронних послуг Пенсійного фонду України відсутні. Повідомлено, що відповідно до вимог п. 14-4 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії проводиться за умови неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації. Зазначено, що оскільки місце реєстрації/проживання позивача знаходиться на території тимчасово не підконтрольній Україні та за Вашим повідомленням, Ви одержуєте пенсію у м. Донецьку (від органів пенсійного забезпечення російської федерації), право на призначення та виплату пенсії від органів Пенсійного фонду України у Вас відсутнє.
Суд зазначає, що Пенсійним органом не долучено до матерів справи докази, які свідчать про отримання ОСОБА_1 пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації та заяви від ОСОБА_1 в якій зазначає, що остання отримує пенсію від органів пенсійного забезпечення російської федерації.
ОСОБА_1 звернулася до Пенсійного фонду України із скаргою щодо не завантаження її пенсійної справи до системи Пенсійного фонду України.
Матеріали справи не містять інформації щодо надання Пенсійним фондом України відповіді на скаргу чи прийняття певних рішень.
Перевіряючи правомірність дій відповідача, суд виходить з такого.
Щодо неналежного відповідача, суд вважає за необхідне заначити таке.
Верховним Судом у постановах від 01 жовтня 2019 року у справах № 826/3943/16 та № 804/3646/18 сформовані позиції, які полягають у тому, що громадянин України, незалежно від країни проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення; пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Для вирішенні цієї справи важливе значення мають положення частини шостої статті 7 КАС України, згідно з якими у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
Таким чином, аналогія закону та аналогія права допускається для застосування адміністративним судом виключно з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень та лише у випадку взагалі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини.
Практика Касаційного адміністративного суду щодо застосування аналогії закону для гарантування особі права на соціальний захист сформована, зокрема, у постановах від 09 листопада 2018 року у справі № 751/11448/16-а та від 21 лютого 2019 року у справі № 565/1071/17.
Постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей» від 07.11.2014 року № 595 зобов'язувала міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації забезпечити до 01.12.2014 бюджетних установ, підприємств та організацій, що належать до сфери їх управління, з населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, у населенні пункти, на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі.
Постановою Правління Пенсійного фонду України від 12.05.2015 № 9-1 «Про здійснення повноважень з обслуговування страхувальників» визначено, що обслуговування страхувальників, які перебувають на обліку в управліннях Фонду, що тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, на період проведення антитерористичної операції, зокрема здійснення обліку платежів, що надходять на рахунки органів Пенсійного фонду України, відкриті в установах АТ «Ощадбанк», прийняття звітності, передбаченої законодавством, зняття з обліку страхувальників в органах Пенсійного фонду України, надання довідок, встановлених законодавством, формування звітності та виконання завдань, передбачених підпунктами 2-4, 6, 9-12, 16, 19 пункту 4 Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 41/26486, здійснюється управлінням Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаним управлінням Донецької та Луганської областей згідно з додатком до цієї постанови (далі - управління Фонду, які здійснюють повноваження з обслуговування страхувальників).
Згідно з Переліком управлінь Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаних управлінь Донецької та Луганської областей, які здійснюють повноваження з обслуговування страхувальників на період проведення антитерористичної операції, затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України від 12 05.2015 № 9-1, місцезнаходження управління ПФУ, що тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, а саме Управління ПФУ в Куйбишевському районі м. Донецька, є Костянтинівське об'єднане управління Пенсійного фонду України, 85113, м. Костянтинівка, вул. Ціолковського, 25.
Таким чином, вказаною постановою визначено, що місцезнаходженням Управління ПФУ в Куйбишевському районі м. Донецька є місцезнаходження Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України, однак зазначене управління Пенсійного фонду України не здійснює своїх повноважень. Певний обсяг повноважень Управління ПФУ в Куйбишевському районі м. Донецька здійснює саме Костянтинівське об'єднане управління Пенсійного фонду України.
Не можна при цьому вважати, що при фактичному зупиненні діяльності Управління ПФУ в Куйбишевському районі м. Донецька механізм визначення правонаступника територіальних органів Пенсійного фонду України, які тимчасово не здійснюють своїх повноважень, повністю відсутній, оскільки положення постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей» від 07.11.2014 року № 595 та постанови Правління Пенсійного фонду України від 12.05.2015 року № 9-1 «Про здійснення повноважень з обслуговування страхувальників»- передбачають протилежне.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 27.12.2019 року у справі № 757/42871/15-а та Перший апеляційний адміністративний суд в постанові від 09.06.2020 у справі № 253/9539/13-а.
Розглядаючи аналогічне питання колегія суддів Верховного Суду керувалась позицією Конституційного Суду України щодо виконання судового рішення, яке набрало законної сили, зокрема, у рішенні від 15.05.2019 №2-р(II)/2019 зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац п'ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 07.05.2002 № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26.06.2013 № 5-рп/2013).
Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід'ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв'язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Також, Конституційний Суд України, взявши до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.
Конституційний Суд України наголосив, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.
Крім того, колегія суддів Верховного Суду звертала увагу на Рекомендації № Rec 16 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про виконання адміністративних рішень і судових рішень в області адміністративного права, в розділі II Рекомендацій «Виконання судових рішень, що стосуються адміністративних органів» зазначено, що Держави-члени повинні забезпечити, щоб адміністративні органи виконували судові рішення в розумні терміни. Щоб повністю виконати судові рішення, адміністративні органи повинні вживати всіх необхідних заходів відповідно до законодавства (пункт а). У випадку невиконання адміністративним органом судового рішення, повинна бути передбачена відповідна процедура забезпечення виконання даного рішення (пункт b).
Пунктом 54 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень передбачено, що згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини, право на справедливий суд, зафіксоване в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає не лише те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу. Справді, Конвенція не передбачає теоретичного захисту прав людини, а має на меті гарантувати максимальну ефективність такого захисту.
Також колегія суддів Верховного Суду зазначала про необхідність врахування практики застосування Європейським судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Так, Суд зазначив, що неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод. У рішенні Європейського суду з прав людини (справа Жовнер проти України, заява №56848/00, пункт 33). Суд також відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.
Суд звернув також увагу на пілотне рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява №40450/04), де в пунктах 46, 48, 51, 53, 54 зазначено, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Суд, крім цього, виходить з того, що важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень протоколу («Бурдов проти Росії», заява №589498/00, пункт 34).
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Hornsby v. Greece» (заява №18357/91, пункт 40), «Деркач та Палек проти України» (заяви № 34297/02 та №39574/02, пункт 18): право на суд, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок; право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов'язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні; виконання судового рішення, яке набрало законної сили підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок («Immobiliare Saffi v. Italy», заява № 22774/93, пункт 74).
До того ж, як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Золотас проти Греції» стаття 1 Протоколу № 1, яка має за головну мету захистити особу від будь-якого посягання держави на повагу до її майна, може також вимагати позитивних зобов'язань, відповідно до яких держава має вжити певних заходів, необхідних для захисту права власності, зокрема, якщо існує прямий зв'язок між заходом, якого заявник може правомірно очікувати від влади, і ефективним користуванням ним своїм майном (Zolotas v. Greece, заява № 66610/09, пункт 39). Подібний висновок викладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Капітал Банк АД проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria, заява №49429/99, пункт 52).
У пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини «Матківська проти України» від 12.03.2009 (заява №38683/04) зазначено про те, що судовий розгляд і виконавче провадження - це перша та друга стадії загального провадження, які стосуються тривалості провадження; виконання рішення є другим етапом судового провадження, а також що реалізоване право знаходить свою ефективну реалізацію саме у момент виконання.
У низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві («Михайленки та інші проти України», пункт 45, «Лисянський проти України», пункт 19, «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, «Григор'єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, «Р. Качапор та інші проти Сербії». Внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції.
Варто також згадати, що у 2019 році Судом також винесено ряд рішень, у яких констатовано порушення пункту й статті 6 Конвенції у зв'язку тривалим невиконанням або неповним виконанням рішень національних судів та відсутність у зв'язку із цим ефективного засобу правового захисту, зокрема, Gasanov and Nikulin v. Russia (№16941/07, 59053/11), and Vankay v. Romania (№35723/03, 45096/09), Anankin and Others v. Russia (№79757/12), Hodzic and Sirco v. Bosnia and Herzegovina (№34526/15, 34530/15), Balic and others v. Bosnia and Herzegovina (№ 44080/16), Katic and others v. Bosnia and Herzegovina (№ 50972/16).
При цьому, судом встановлено, що відповідно до статті 21 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» 08.11.2017 № 821 «Деякі питання функціонування органів Пенсійного фонду України» Костянтинівське об'єднане управління Пенсійного фонду України та Управління Пенсійного фонду України в м. Дружківці реорганізовано шляхом злиття в Костянтинівсько-Дружківське об'єднане управління Пенсійного фонду України, яке є правонаступником Костянтинівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України.
З метою забезпечення виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2020 року № 925 «Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України», наказу Пенсійного фонду України від 02 листопада 2020 року № 115 «Про заходи у зв'язку із реорганізацією деяких територіальних органів Пенсійного фонду», наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 06 листопада 2020 року № 1663 «Про заходи у зв'язку з реорганізацією територіальних органів Фонду області» проведено реорганізацію територіальних органів Пенсійного фонду України в області, а саме: Костянтинівсько-Дружківське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області реорганізується шляхом приєднання до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Таким чином, убачається, що Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області є належним відповідачем у даній справі.
Щодо суті спору, суд зазначає таке.
Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 №137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія) визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 № 16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 за №1788-XII (далі - Закон №1788-XII) та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058-IV).
З 01.01.1992 постановою Верховної Ради України від 06.12.1991 № 1931-XII введено в дію Закон № 1788-XII в частині норм, що стосуються призначення і виплати пенсій та коригування рівнів пенсій, призначених до введення цього Закону; з 01.04.1992 - в повному обсязі.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1788-XII громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Статтею 12 Закону № 1788-XII передбачено, що жінки після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років, мають право на пенсію за віком.
З 01.01.2004 набрав чинності Закон № 1058-IV, який розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Отже, з 01.01.2004 Закон № 1058-IV є основним законом, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду.
У розумінні статті 1 Закону № 1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.
Зазначений підхід узгоджується із позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 30 січня 2020 року у справі № 489/5194/16-а.
Суд зазначає, що позивач, незалежно від його проживання вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов'язаний відновити йому виплату пенсії.
Як зазначено в пункті 3.3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання пенсії незалежно від місця її проживання.
Пунктом 1.1 розділу ІІ Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058-IV, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (далі - Порядок № 22-1), передбачено, що заява про призначення, перерахунок пенсії, поновлення, переведення з одного виду пенсії на інший (Заява про призначення/перерахунок пенсії - додаток 1); заява про припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання (Заява про виплату пенсії - додаток 2); заява про працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов'язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (додаток 3); заява про виплату недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера (додаток 4) подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр).
Заява про призначення, перерахунок пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший, припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, виплату пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання, працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов'язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, виплату недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера може подаватись заявником разом зі сканованими копіями документів, які відповідають оригіналам документів та придатні для сприйняття їх змісту (мають містити чітке зображення повного складу тексту документа та його реквізитів), через вебпортал електронних послуг Пенсійного фонду України (далі - вебпортал) з використанням кваліфікованого електронного підпису або електронної системи BankID відповідно до Положення про організацію прийому та обслуговування осіб, які звертаються до органів Пенсійного фонду України, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30.07.2015 № 13-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.08.2015 за № 991/27436.
Відповідно до п. 2.8 Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.
При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати:
1) документи про страховий стаж за період роботи до 01.01.2004, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За періоди роботи після впровадження персоніфікованого обліку орган, що призначає пенсію, додає індивідуальні відомості про застраховану особу;
2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього пп. 3 п. 2.1 цього розділу;
3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім'ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім'ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).
За приписами п. 4.1 Порядку № 22-1 заяви, що подаються особами відповідно до цього Порядку, реєструються в електронному журналі звернень органу, що призначає пенсію.
Заяви про перерахунок пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший, припинення перерахування пенсії на поточний рахунок пенсіонера в банку та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, продовження виплати пенсії за довіреністю, виплату ч. пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, виплату пенсії за шість місяців наперед у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, переведення виплати пенсії за новим місцем проживання, виплату недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера, працевлаштування (звільнення), початок (припинення) діяльності, пов'язаної з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів.
Згідно з п. 4.3 Порядку № 22-1 рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов'язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.
Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.
Цей строк може бути продовжено за рішенням керівника органу, що призначає пенсію, на строк проведення додаткової перевірки достовірності відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умов їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством, для визначення права на пенсію, але не більше ніж на 15 днів.
За вимогами п. 4.7 Порядку № 22-1 право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження. Якщо пенсію за віком призначено автоматично (без звернення особи), у повідомленні про призначення особі пенсії додатково зазначається інформація про порядок її виплати.
Відповідно до п. 4.8 Порядку № 22-1 заява, відомості з відповідних інформаційних систем, скановані копії документів, на підставі яких призначено (перераховано) пенсію та проводиться її виплата; інша інформація, з урахуванням якої визначаються розмір призначеної пенсії та розмір пенсії до виплати, обробляються в складі електронної пенсійної справи, що формується та ведеться відповідно до вимог Законів України «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронні довірчі послуги» та «Про захист персональних даних». Електронна пенсійна справа зберігається на базі централізованих інформаційних технологій.
Документи, що надійшли у паперовій формі, обробляються, реєструються та зберігаються в органі, що призначає пенсію, за правилами, встановленими постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.2018 № 55 «Деякі питання документування управлінської діяльності».
Документом, який підтверджує призначення особі пенсії, є пенсійне посвідчення, що видається відповідно до Порядку оформлення, виготовлення та видачі документів, що підтверджують призначення особі пенсії, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 03.11.2017 № 26-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 04.12.2017 за № 1464/31332 (п. 4.9 Порядку № 22-1).
Відповідно до п. 4.10 Порядку № 22-1 після призначення, перерахунку пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший вид електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем фактичного проживання особи, за місцезнаходженням установи виконання покарань, де відбуває покарання засуджений до позбавлення (обмеження) волі, для здійснення виплати пенсії.
Крім того, суд зазначає, що відсутність пенсійної справи у паперовій формі також не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії, оскільки особа не може нести негативних наслідків через відсутність або неможливість отримання її пенсійної справи з незалежних від неї причин.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 22.09.2021 року у справі № 308/3864/17.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п'ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
Як зазначено вище, жодних рішень стосовно позивача відповідачем не приймалося.
Разом з цим, з огляду на зміст відмови, оформленої листом від 03.09.2025 року № 35017-31552/Ш-02/8-0500/25, суд вважає, що така прийнята з порушенням принципу «належного урядування» та не у передбачений Порядком № 22-1 спосіб, що є підставою для визнання її протиправною та скасування.
При цьому, суд не надає оцінку наявності чи відсутності підстав для поновлення позивачу виплати пенсії, оскільки відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не було належним чином прийнято вмотивоване рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 від 09.08.2025 року.
З огляду на те, що саме складенням відмови, оформленої листом від 03.09.2025 року № 35017-31552/Ш-02/8-0500/25 порушено права позивача, суд дійшов висновку, що саме таке рішення має безпосередній вплив на стан суб'єктивних прав та обов'язків особи, відносно якої його складено.
Враховуючи, що суб'єктом владних повноважень фактично реалізовано його компетенцію шляхом винесення відмови, оформленої листом від 03.09.2025 року № 35017-31552/Ш-02/8-0500/25, яка відповідно і має певні правові наслідки для позивача, як така, що породжує права та обов'язки для особи, а тому визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 не є належним способом захисту порушеного права у спірних правовідносинах.
Відтак, у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправними дій щодо невиплати пенсії слід відмовити.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Частиною 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами частини 1статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Тобто, в розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб підлягає захисту у разі встановленням судом факту їх порушення.
Верховний Суд України, розглядаючи справу № 21-438а12, у своїй постанові від 26 березня 2013 року дійшов до висновку про те, що відповідно до ч. 1 статті 2, п. п. 6, 8 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст.6 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси позивачів.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Враховуючи викладене, з огляду на встановлені у справі обставини, оскільки відповідач як суб'єкт владних повноважень у спірних відносинах не реалізував свої дискреційні повноваження, передбачені законодавством, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 09.08.2025 року, якою вирішити питання про поновлення виплати пенсії за віком з 16.07.2025 року.
З огляду на вищевикладене, у задоволенні вимог про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області поновити нарахування та виплату пенсії за віком з 16.07.2025 року, слід відмовити через їх передчасність.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову частково.
За вимогами ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З огляду на викладене, на підставі положень Конституції України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 року, ст.ст. 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Задовольнити частково позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (84122, Донецька область, м. Слов'янськ, пл. Соборна, буд. 3, код ЄДРПОУ 13486010) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Визнати протиправною та скасувати відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у вирішенні питання про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , оформлену листом від 03.09.2025 № 35017-31552/Ш-02/8-0500/25.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 09.08.2025 року, як заяву про поновлення виплати пенсії за віком з 16 липня 2025 року.
Відмовити в решті позовних вимог.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 13486010) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з судового збору у розмірі 798 (сімсот дев'яносто вісім) гривень 72 копійки.
Повний текст рішення складено та підписано 09 березня 2026 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя Л.Б. Голубова