вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63
11.03.2026м. ДніпроСправа № 904/67/26
Господарський суд Дніпропетровської області
у складі судді Дупляка С.А.,
без повідомлення (виклику) учасників справи,
дослідивши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи №904/67/26
за позовом Приватного підприємства "БУДІНВЕСТ-К"
до Фізичної особи-підприємця Вариводи Марини Валентинівни
про стягнення грошових коштів,
1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
Приватне підприємство "БУДІНВЕСТ-К" (далі - позивач) звернулося до господарського суду з позовною заявою від 05.01.2026 за вих. №б/н до Фізичної особи-підприємця Вариводи Марини Валентинівни (далі - відповідач) про стягнення 404.925,00 грн безпідставно отриманих коштів.
Судові витрати позивач просить суд стягнути з відповідача.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/67/26 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.01.2026.
Ухвалою від 08.01.2026 позовну заяву залишено без руху, позивачу запропоновано надати до господарського суду документи, які підтверджують направлення іншим учасникам справи копій позовної заяви і доданих до неї документів з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.
Через відділ документального забезпечення 15.01.2026 від позивача надійшов лист від 12.01.2026 за вих. №б/н, до якого останній додав документи, які підтверджують направлення іншим учасникам справи копій позовної заяви і доданих до неї документів з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.
Ухвалою від 19.01.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без виклику учасників справи за наявними у ній матеріалами (в порядку письмового провадження).
Як вбачається з матеріалів справи, ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 19.01.2026 надсилалася відповідачу на адресу: АДРЕСА_1 ; за трек-номером R06708955114.
Зазначена кореспонденція повернулась на адресу господарського суду без вручення адресату, зокрема, 12.02.2026 з відміткою пошти "за закінченням встановленого терміну зберігання".
Через підсистему «Електронний суд» 23.02.2026 від відповідача надійшов відзив від 20.02.2026, у якому останній просить відмовити ПП "БУДІНВЕСТ-К" у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на позивача. Разом з тим, відповідач просить, розглянути питання розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) та стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 36.500,00 грн.
Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.
З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. А тому, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.
Стислий виклад позиції позивача
Позов мотивовано тим, що ФОП Вариводою М,В. було виставлено ПП «БУДІНВЕСТ-К» рахунок №ББ2410181 від 18.10.2024 на загальну суму 987.423,00 грн за продукцію. На виконання досягнутих домовленостей ПП «БУДІНВЕСТ-К» здійснило часткову оплату зазначеного рахунка у сумі 404.925,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №734 від 21.10.2024.
При цьому, як зазначає позивач між сторонами письмовий договір поставки (купівлі-продажу) не укладався, істотні умови правочину, зокрема щодо асортименту, кількості, строків поставки та вартості продукції, сторонами погоджені не були.
У подальшому ФОП Варивода М.В. не здійснила виготовлення та поставку продукції, а також не повернула отримані кошти.
За таких обставин позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 404.925,00 грн як безпідставно набутого майна відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України.
Стислий виклад позиції відповідача
Відповідач зазначає, що твердження позивача викладені в позові не відповідають дійсності, оскільки з вересня 2024 року між представниками позивача та відповідачем проводились переговори з питань укладення договору № 24-10-181 на виробництво та монтаж декоративно-бетонних виробів, що підтверджується скріншотами з листування у месенджері Viber з представниками позивача, докази направлення оферти договору № 24-10-181, специфікацій до нього та рахунку № ББ2410181від 18.10.2024 на зазначену представником позивача електронну пошту у месенджер Viber.
Пунктом 3.1 договору № 24-10-181 передбачена оплата замовником виготовленої продукції чотирма платежами.
Відповідач зазначає, що не вимагав від позивача 100% оплати ціни договору і, на його думку, часткова оплата рахунку № ББ2410181 від 18.10.2024 є належним підтвердженням згоди позивача з умовами договору № 24-10-181, а відтак, належним підтвердженням прийняття ПП «Будінвест-К» пропозиції укласти договір з ФОП Вариводою М.В. на виготовлення продукції, переліченої в специфікації та рахунку №ББ2410181 від 18.10.2024.
28.02.2025 у своєму повідомленні представник позивача Кривошея Наталія підтвердила (визнала) факт замовлення продукції саме за рахунком ББ2410181 від 18.10.2024, а також факт часткової оплати зазначеного рахунку.
В подальшому, замовлена продукція була виготовлена відповідачем у повному обсязі, про що було повідомлено представника ПП «Будінвест-К». Однак, уповноважені особи позивача почали ігнорувати повідомлення відповідача про готовність продукції та можливість її отримання після повної оплати вартості виготовлення та монтажу.
На думку відповідача, наявні у нього оригіналів електронних доказів чітко підтверджують: факт проведення переговорів з приводу укладення та подальшого виконання сторонами договору №24-10-181 на виробництво та монтаж декоративно-бетонних виробів; досягнення сторонами згоди щодо істотних умов зазначеного договору; початок виконання сторонами своїх зобов'язань за відповідним договором. Тобто, всі твердження позивача з приводу того, що сторони нібито не досягли згоди з усіх істотних умов договору та договір між ФОП Вариводою М.В. та ПП «Будінвест-К» взагалі не укладався спростовується наявними електронними доказами.
Договір № 24-10-181 на виробництво та монтаж декоративно-бетонних виробів, на підставі якого відповідачем було виставлено, а позивачем 21.10.2024 частково оплачено рахунок № ББ2410181 від 18.10.2024, є укладеним відповідно до вимог ст.ст. 640, 642 Цивільного кодексу України. Враховуючи викладене вище, грошові кошти у сумі 404.925,00 грн були отримані ФОП Вариводою М.В. від ПП «Будінвест-К» саме на підставі договору № 24- 10-181 та не підлягають поверненню позивачу в порядку, визначеному ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Відповідач після отримання від позивача грошових коштів згідно рахунку №ББ2410181 від 18.10.2024 здійснив закупівлю необхідних для виготовлення продукції матеріалів, виготовив декоративно-бетонні вироби відповідно узгодженого індивідуального замовлення ПП «Будінвест-К» на підставі договору № 24-10-181, поніс та продовжує нести витрати на збереження продукції, виготовленої для ПП «Будінвест-К».
Позивачу достеменно відомо про готовність ФОП Варивода М.В. відправити ПП «Будінвест-К» продукцію після отримання грошових коштів в рахунок повної оплати її вартості та послуг з монтажу. Натомість ПП «Будінвест-К» тривалий час не відповідає не телефонні дзвінки відповідача, офіційно не звертався до ФОП Варивода М.В. із вимогою повернути сплачені грошові кошти у сумі 404.925,00 грн.
Як вбачається з електронного листування між відповідачем та представниками позивача, зволікання останнього з остаточним розрахунком за договором № 24-10-181 пов'язане з припиненням співпраці ПП «Будінвест-К» з іншою особою, для якої позивач виконував певні роботи та замовляв у ФОП Варивода М.В. бетонно-декоративні вироби.
Відтак, дійсною підставою для звернення ПП «Будінвест-К» до суду із цією позовною заявою є саме намагання позивача уникнути обов'язку відшкодувати зазначені витрати ФОП Вариводі М.В. та покласти виключно на відповідача всі негативні фінансові наслідки, пов'язані зі зміною істотних обставин, про які сторонам не було відомо на момент укладення договору № 24-10-181.
Щодо заявлених ПП «Будінвест-К» витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30.000,00 грн, відповідач зазначає, що позивачем не додано до позову належних та вірогідних доказів понесення зазначених витрат.
2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ
Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У даному випадку до предмета доказування входять такі обставини: укладання/не укладення договору, наявності/відсутності підстав для повернення перерахованих позивачем відповідачу коштів у розмірі 404.925,00 грн.
Суд встановив, що платіжною інструкцією №734 від 21.10.2024 позивач перерахував грошові кошти в розмірі 404.925,00 грн на рахунок Вариводи Марини Валентинівни (код РНОКПП НОМЕР_1 ) на р/р НОМЕР_2 у АТ «Універсал Банк» з призначенням платежу: «оплата рахунку №ББ2410181 від 18.10.2024, за ТМЦ у сумі 337.437,50 грн, ПДВ - 20% 67.487,50 грн».
Як у позові зазначає позивач, Фізичною особою - підприємцем Вариводою Мариною Валентинівною (далі - відповідач) було виставлено Приватному підприємству «БУДІНВЕСТ-К» (далі - позивач) для оплати рахунок №ББ2410181 від 18 жовтня 2024 року на загальну суму 987.423 грн.
Згідно цього рахунку відповідач зобов'язався поставити позивачу зазначену в рахунку продукцію.
На виконання досягнутих між сторонами домовленостей ПП «БУДІНВЕСТ-К» було здійснено часткову оплату виставленого рахунка в розмірі 404.925,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №734 від 21 жовтня 2024 року.
В свою чергу позивач зазначає про те, що сторони письмової угоди купівлі-продажу чи поставки не укладали. Сторони також не дійшли згоди щодо асортименту, кількості та вартості продукції.
У подальшому ФОП Варивода М.В. не здійснила виготовлення та поставку продукції та не повернула сплачені ПП «БУДІНВЕСТ-К» кошти.
Наведені вище обставини і зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.
3. ПОЗИЦІЯ СУДУ
Предметом позову позивач визначив стягнення 404.925,00 грн безпідставно отриманих коштів.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов таких висновків.
Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно ст. 20 цього Кодексу право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно ч. 1 ст. 202, ст. 205 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).
Згідно з приписами ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Відповідно до статті 181 Господарського кодексу України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Суд встановив, що позивач платіжною інструкцією №734 від 21.10.2024 перерахував грошові кошти в розмірі 404.925,00 грн на рахунок Вариводи Марини Валентинівни (код РНОКПП НОМЕР_1 ) на р/р НОМЕР_2 у АТ «Універсал Банк» з призначенням платежу: «оплата рахунку №ББ2410181 від 18.10.2024, за ТМЦ у сумі 337.437,50 грн, ПДВ - 20% 67.487,50 грн».
Позивач у позовній заяві стверджує, що сторони письмової угоди купівлі-продажу чи поставки не укладали. Сторони також не дійшли згоди щодо асортименту, кількості та вартості продукції.
Фізичною особою - підприємцем Вариводою Мариною Валентинівною (далі - відповідач) було виставлено Приватному підприємству «БУДІНВЕСТ-К» (далі - позивач) для оплати рахунок №ББ2410181 від 18 жовтня 2024 року на загальну суму 987.423 грн.
Згідно цього рахунку відповідач зобов'язався поставити позивачу, зазначену в рахунку, продукцію.
На виконання досягнутих між сторонами домовленостей ПП «БУДІНВЕСТ-К» було здійснено часткову оплату виставленого рахунка в розмірі 404.925,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №734 від 21 жовтня 2024 року.
У подальшому ФОП Варивода М.В. не здійснила виготовлення та поставку продукції та не повернула сплачені ПП «БУДІНВЕСТ-К» кошти.
Статтями 202, 203, 205 ЦК України унормовано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 639 ЦК України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
За приписами статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Згідно зі статтею 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Статтею 642 ЦК України регламентовано, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з п. 1 ст. 181 ГК України (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду.
Дослідивши наявні у справі докази, а саме платіжну інструкцію №734 від 21.10.2024 позивач перерахував грошові кошти в розмірі 404.925,00 грн на рахунок Вариводи Марини Валентинівни (код РНОКПП НОМЕР_1 ) на р/р НОМЕР_2 у АТ «Універсал Банк» з призначенням платежу: «оплата рахунку №ББ2410181 від 18.10.2024, за ТМЦ у сумі 337.437,50 грн, ПДВ - 20% 67.487,50 грн», господарський суд дійшов висновку, що між сторонами укладений договір у спрощений спосіб.
За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму (частина 1 статті 265 ГК України).
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.
Згідно з ч. 6 ст. 265 ГК України та ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відносини, що виникли між сторонами по справі на підставі договору поставки, є господарськими зобов'язаннями і згідно з приписами ст. 193 ГК України, ст. ст. 525, 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 ст. 656 ЦК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Статтею 662 ЦК України визначено, що продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу (ст. 663 ЦК України).
На виконання умов укладеного між сторонами усного договору відповідач виставив позивачу рахунок №ББ2410181 від 18 жовтня 2024 року на загальну суму 987.423,00 грн.
Позивач здійснив часткову оплату виставленого рахунка в розмірі 404.925,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №734 від 21 жовтня 2024 року, тобто у порядку ст. 642 ЦК України засвідчив бажання укласти договір (прийняв пропозицію сплативши відповідну суму грошей на користь відповідача).
Згідно ч. 1 ст. 693 ЦК України, положення якої застосовуються до договору поставки в силу приписів ч. 2 ст. 712 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до ст. 530 цього Кодексу.
В силу приписів ч. 2 ст. 693 ЦК України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
За приписами ст. 663 ЦК України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Укладений сторонами у спрощений спосіб договір поставки, не містить умов щодо строку передачі товару.
Відповідно до приписів ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно частин першої, другої ст. 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права випливає, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Однак, доказів звернення повивача до відповідача, щодо розірвання або відмови від договору у зв'язку з його невиконанням відповідачем, матеріали справи не містять.
Позивач просить суд стягнути з відповідача 404.925,00 грн на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права є предметом регулювання глави 83 ЦК України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб, з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 25.01.2018 у справі № 910/11210/16 зробив правовий висновок з питання застосування ст. 1212 ЦК України, згідно з якого конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчать про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Таким чином, із змісту зазначеної норми вбачається, що підставою виникнення зобов'язання, визначеного даною нормою, є сукупність наступних умов: набуття (збереження) майна (майном також є грошові кошти) однією особою за рахунок іншої; відсутність для цього підстав, або коли така підстава згодом відпала. До таких підстав відноситься також випадок, коли зобов'язання було припинено на вимогу однієї із сторін, якщо це допускається договором або законом. Зокрема, внаслідок відмови кредитора від прийняття виконання у зв'язку тим, що виконання зобов'язання втратило інтерес для нього через прострочення боржника. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.08.2018 по справі № 910/9055/17.
Тобто, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Суд зазначає, що сплата позивачем на користь відповідача коштів 404.925,00 грн була здійснена на виконання умов укладеного між сторонами у спрощений спосіб договору шляхом виставлення відповідачем рахунку №ББ2410181 від 18 жовтня 2024 року на загальну суму 987.423 грн, який позивач оплатив частково в розмірі 404.925,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №734 від 21 жовтня 2024 року.
Доказів визнання недійсним, розірвання тощо укладеного між сторонами договору суду не надано, а тому такий договір є достатньою правовою підставою для набуття відповідачем спірних коштів, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ст. 1212 ЦК України та є підставою для відмови у задоволенні позову.
При цьому суд відзначає, що посилання відповідача на вищевказане електронне листування у Viber не спростовує встановлених судом обставин та не має вирішального значення для правильності вирішення спору.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у позові, позивач суду не надав.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Європейський суд з прав людини у пункті 6 рішення від 05 жовтня 2023 року у справі "Леонтьєв та інші проти України" (Leontyev and оthers v. Ukraine) виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов'язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов'язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення від 09 грудня 1994 року у справах "Руіз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29, та "Гарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, пункт 26). Ці принципи застосовувалися в низці справ проти України (див., наприклад, рішення від 15 листопада 2007 року у справі "Бендерський проти України" (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47; від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, пункт 25; від 07 жовтня 2010 року у справі "Богатова проти України" (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18, 19).
Також Європейський суд з прав людини вказував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.
У справі, що розглядається суд дійшов висновку, що позовні вимоги із зазначених позивачем підстав задоволенню не підлягають.
Судові витрати
Згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати у сумі 6.073,88 грн за подання позовної заяви покладаються на позивача.
Разом з тим, у прохальній частині позовних вимог позивач просить суд покласти на відповідача судові витрати, у розмірі 36.073,90 грн.
В описовій (мотивувальній) частині позовної заяви позивач зазначає, що витрати, які позивач поніс станом на дату подання позовної заяви становить 30.000,00 грн.
Через відділ документального забезпечення 02.02.2026 від позивача надійшло клопотання від 29.01.2026, у якому останній просить стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у сумі 30.000,00 грн.
Відповідач у відзиві зазначив, що позивачем не додано до позову належних та вірогідних доказів понесення зазначених витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30.000,00 грн, та просив судові витрати покласти на позивача.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, зокрема покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
З урахуванням того, що рішення відбулось не на користь позивача, витрати позивача у справі на правничу допомогу в даному випадку підлягають покладенню на позивача.
Відповідно до п. п. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При цьому частиною першою цієї статті передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Позовна заява у справі №904/67/26 була подана через канцелярію суду, а тому правомірним є застосування ставки судового збору, що становить 6.073,88 грн (404.925,00 грн * 1,5%).
Крім цього, господарський суд вважає за доцільне надати роз'яснення щодо повернення сплаченої суми судового збору за подання позовної заяви, у зв'язку із внесенням судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 123 ГПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Стаття 7 Закону України "Про судовий збір" містить вичерпний перелік пунктів, за якими повертається сплачена сума судового збору.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду, зокрема, у разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Таким чином у позивача наявна можливість повернути судовий збір у загальному розмір 0,2 к. (6.073,90 грн - 6.073,88 грн).
У прохальній частині відзиву відповідач просить суд покласти на позивача витрати на правничу допомогу у сумі 36.500,00 грн.
Суд встановив, що 11.02.2026 між відповідачем (далі відповідач, замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПРАВОВА КОНСТАНТА» (далі - фірма, адвокат) був укладений договір №11-02/26 про надання юридичних послуг (далі - договір).
Відповідно до п.1.1. договору за цим договором фірма зобов'язується надати замовнику юридичні послуги, а саме послуги судового представництва інтересів замовника як відповідача в межах розгляду справи №904/67/26 Господарським судом Дніпропетровської області (надалі - «послуги»), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити надані послуги в порядку, строки та на умовах, визначених цим договором.
Сторона встановлено фіксовану суму гонорару у розмірі 36.500,00 грн.
Так, пунктом 4.1. договору передбачено, що за надання послуг відповідно до умов п. 1.1. договору, за взаємною згодою сторін замовник сплачує фірмі винагороду в національній валюті у розмірі 36.500,00 грн. Перелік наданих фірмою послуг відображається в актах приймання-передачі наданих послуг за підсумками виконання даного договору. Оплата винагороди здійснюється у два етапи:
4.1.1. 1.500,00 грн - передоплата за здійснення первинного аналізу та підготовку письмового юридичного висновку у справі №904/67/26;
4.1.2. 35.000,00 грн - передоплата за судове представництво інтересів замовника як відповідача в межах розгляду справи №904/67/26.
Договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 31.05.2026, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (п. 9.1. договору).
Відповідач 11.02.2026 платіжною інструкцією №@2PL.2.526790781 було сплачено ТОВ «ПРАВОВА КОНСТАНТА» 1.500,00 грн.
19.02.2026 платіжною інструкцією №901661779.1 було сплачено ТОВ «ПРАВОВА КОНСТАНТА» 35.000,00 грн.
Відповідно до акта №1 від 12.02.2026 приймання-передачі наданих послуг за договором про надання юридичних послуг № 11-02/26 від 11.02.2026 ціна наданих послуг становить 1.500,00 грн.
Статтею 15 ГПК України регламентовано, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;
3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).
Згідно з частинами 1, 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до статті 126 ГПК у України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
З урахуванням вищезазначених вимог закону при визначені розміру правничої допомоги суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.11.2021 у справі №914/1945/19, від 23.11.2021 у справі №873/126/21).
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Вказаний правовий висновок наведений у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
Також Об'єднана палата зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Водночас у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5 - 6 статті 126 ГПК України).
Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5 - 7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5 - 7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу витрат повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки наведені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19.
У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням того, що рішення відбулось не на користь позивача, витрати у справі в даному випадку підлягають покладенню на позивача.
За приписами частини 8 статті 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При цьому суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/20, відповідно до яких Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis рішення ЄСПЛ у справі/West проти України від 23 січня 2014 року (East/West., заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з гонораром успіху. ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають гонорар успіху, ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22.02.2005 у справі Пакдемірлі проти Туреччини (Pakdemirli v., заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала гонорар успіху у сумі 6.672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3.000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72).
З урахуванням наведеного вище не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату гонорару успіху, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
При цьому суд не заперечує право адвоката та його довірителя на таку оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону у справі (відповідача).
Господарський суд надав оцінку наданим позивачу послугам професійної правової допомоги та дійшов таких висновків.
Справа №904/67/26 є малозначною справою. Спірна заборгованість виникла у зв'язку із тим, що відповідач не виконав зобов'язання щодо поставки товару та не повернув безпідставно набуті кошти.
Суд також відзначає, що судова практика з питань, які постали при вирішенні спору, є сталою, а тому її знаходження та використання не потребувало значного часу.
Разом з тим, суд зазначає, що фактично витрати які заявлені відповідачем складаються зі складання та подання відзиву до суду.
Надавши оцінку акту №1 приймання-передачі наданих послуг від 12.02.2026 на загальну суму 1.500,00 грн, господарський суд зазначає, що указана у ньому послуга з надання юридичного висновку за результатами аналізу судової справи №904/67/26 охоплюються послугою з підготовки відзиву на позовну заяву (в межах судового представництва інтересів відповідача в ході розгляду справи №904/67/26), а тому, окремому відшкодуванню за рахунок позивача не підлягають.
Приймаючи рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує позицію Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, наведену у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023 у cправі №908/2702/21, відповідно до яких під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах п'ятій-сьомій статті 129 ГПК України і не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
З огляду на специфіку та малозначність справи, результат її вирішення, обсяг, вид та зміст наданих послуг, суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі №904/67/26 є необґрунтованим.
Оцінивши зміст наданих послуг, які фактично полягають у складанні відзиву, суд вважає, що обґрунтованою є вартість послуг у розмірі 10.000,00 грн.
Таким чином, на позивача суд покладає витрати відповідача на професійну правову допомогу у розмірі 10.000,00 грн, з урахуванням того, що у задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.
З урахуванням викладеного решту витрат відповідача у розмірі 25.000,00 грн на оплату професійної правничої допомоги суд вирішив не розподіляти та покласти на відповідача.
Керуючись ст.ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Судові витрати позивача за подання позовної заяви покласти на позивача.
Заяву Фізичної особи-підприємця Вариводи Марини Валентинівни про розподіл витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково.
Стягнути з Приватного підприємства "БУДІНВЕСТ-К" (25014, Кіровоградська область, місто Кропивницький, вул. Промислова, будинок 3-Б; ідентифікаційний код 45380778) на користь Фізичної особи-підприємця Вариводи Марини Валентинівни ( АДРЕСА_1 ; код РНОКПП НОМЕР_1 ) 10.000,00 (десять тисяч грн 00 к.) грн витрат на професійну правничу допомогу.
В решті вимог заяви Фізичної особи-підприємця Вариводи Марини Валентинівни відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя С.А. Дупляк