вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63
10.03.2026м. ДніпроСправа № 904/4909/25
За позовом Керівника Синельниківської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області, сел. Васильківка, Синельниківський район, Дніпропетровська область
до Фізичної особи-підприємця Шляхової Зої Анатоліївни, м. Павлоград, Дніпропетровська область
про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов'язання повернути нерухоме майно
Суддя Красота О.І.
за участю секретаря судового засідання Куц І.І.
Представники:
від Прокуратури: Лейченко О.В., посв. № 069921 від 01.03.2023;
від Позивача: Павліченко С.В. виписка з ЄДРПОУ керівник;
від Відповідача: Федорчук К.Ю., ордер серія АЕ № 1425997 від 18.09.2025;
Керівник Синельниківської окружної прокуратури Дніпропетровської області звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Шляхової Зої Анатоліївни і просить суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017 (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна - 990727412207), загальною площею 37 кв.м, яка складається з: А-1 танцювального майданчика, І - вимощення, №1 огорожі та розташована за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, Синельниківський район (колишній Васильківський) Дніпропетровська область, укладений між Васильківською селищною радою Дніпропетровської області та Фізичною особою-підприємцем Шляховою Зоєю Анатоліївною;
- зобов'язати Фізичну особу-підприємця Шляхову Зою Анатоліївну повернути Васильківській селищній територіальній громаді в особі Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 990727412207 - споруду танцювального майданчика, загальною площею 37 кв.м, яка складається з: А-1 танцювального майданчика, І - вимощення, №1 огорожі та розташована за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, Синельниківський район (колишній Васильківський) Дніпропетровська область.
Ухвалою суду від 08.09.2025 позовну заяву залишено без руху; встановлено Прокурору семиденний строк з дня вручення цієї ухвали усунути недоліки позовної заяви, а саме надати докази сплати судового збору у розмірі 4 844,80 грн.
10.09.2025 від Прокурора надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 15.09.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 23.10.2025 об 11:00 год.
18.09.2025 від Відповідача надійшов відзив на позов, в якому він проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити у повному обсязі у задоволенні позову.
18.09.2025 від Відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку із пропуском строку позовної давності, в якому він просив суд відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог.
26.09.2025 від Прокурора надійшли заперечення проти клопотання Відповідача про закриття провадження у справі, в яких він просив суд відмовити у задоволенні цього клопотання та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
26.09.2025 від Прокурора надійшла відповідь на відзив, в якій він заперечував проти доводів Відповідача та просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
09.10.2025 від Відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких він просив суд відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог.
Позивач у підготовче засідання 23.10.2025 не з'явився, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Прокурор та представник Відповідача у підготовчому засіданні 23.10.2025 надали пояснення щодо позовних вимог.
Ухвалою суду від 23.10.2025 відкладено підготовче засідання на 25.11.2025 о 10:00 год.
21.11.2025 від Відповідача надійшли додаткові пояснення, в яких він просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
24.11.2025 від Прокурора надійшли пояснення на додаткові пояснення Відповідача, в яких він просив суд відмовити у задоволенні вимог Відповідача, викладених у додаткових поясненнях від 20.11.2025, позов задовольнити у повному обсязі.
Позивач у підготовче засідання 25.11.2025 не з'явився, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Відповідач у підготовче засідання 25.11.2025 не з'явився, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, а також протоколом судового засідання від 23.10.2025 та розпискою від 23.10.2025.
Прокурор у підготовчому засіданні 25.11.2025 надав пояснення щодо позовних вимог.
Ухвалою суду від 25.11.2025 продовжено строк розгляду справи у підготовчому провадженні на 30 днів; відкладено підготовче засідання на 13.01.2026 о 10:00 год.
04.12.2025 від Відповідача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких він просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Позивач у підготовче засідання 13.01.2026 не з'явився, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляв, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа.
Ухвалою суду від 13.01.2026 закрито підготовче провадження; призначено справу до судового розгляду по суті на 17.02.2026 о 14:00 год.
16.02.2026 від Позивача надійшла заява про проведення засідання за відсутності учасника справи, в якій він просив суд розглядати справу за відсутності його представника.
У судовому засіданні 17.02.2026 оголошено перерву до 26.02.2026 о 14:00 год.
Ухвалою суду від 23.02.2026 повідомлено Васильківську селищну раду Синельниківського району Дніпропетровської області про судове засідання у справі, яке відбудеться 26.02.2026 о 14:00 год. у приміщенні Господарського суду Дніпропетровської області в залі судових засідань № 3-402, за адресою: м. Дніпро, вул. Володимира Винниченка, 1.
25.02.2026 від представника Відповідача надійшло клопотання про затвердження мирової угоди у справі, в якому він просив суд:
- затвердити мирову угоду від 20.02.2026, укладену між Позивачем та Відповідачем, у редакції, що додається до цього клопотання;
- закрити провадження у справі у зв'язку з примиренням сторін та затвердженням мирової угоди.
При цьому, представник Відповідача зазначив, що наслідки закриття провадження у справі, передбачені ч. 3 ст. 231 ГПК України, сторонам роз'яснені та зрозумілі.
У судовому засіданні 26.02.2026 оголошено перерву до 10.03.2026 о 14:00 год.
Ухвалою суду від 27.02.2026 повідомлено Васильківську селищну раду Синельниківського району Дніпропетровської області про судове засідання у справі, яке відбудеться 10.03.2026 о 14:00 год. у приміщенні Господарського суду Дніпропетровської області в залі судових засідань № 3-402, за адресою: м. Дніпро, вул. Володимира Винниченка, 1; викликано голову Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Павліченка Сергія Володимировича у судове засідання у справі, яке відбудеться 10.03.2026 о 14:00 год. у приміщенні Господарського суду Дніпропетровської області в залі судових засідань № 3-402, за адресою: м. Дніпро, вул. Володимира Винниченка, 1, для надання пояснень стосовно укладення з Відповідачем мирової угоди від 20.02.2026; явку голови Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Павліченка Сергія Володимировича у судове засідання визнано обов'язковою; попереджено голову Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Павліченка Сергія Володимировича, що суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у випадках, передбачених ст. 135 ГПК України.
09.03.2026 від Прокурора надійшла заява із запереченнями стосовно укладення між сторонами мирової угоди, в якій він просить суд відмовити у затвердженні мирової угоди та позов задовольнити у повному обсязі.
10.03.2026 від Позивача надійшло клопотання, відповідно до якого він просить суд:
- взяти до уваги рішення сесії Васильківської селищної ради від 03.03.2026 № 2277-65/VIII «Про скасування рішення виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 05.02.2026 № 61»;
- визнати мирову угоду у справі такою, що не підлягає затвердженню судом.
Прокурор у судовому засіданні 10.03.2026 заперечував стосовно укладення між сторонами мирової угоди, просив суд у задоволенні останньої відмовити, а позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Позивач у судовому засіданні 10.03.2026, надавши пояснення, підтримав позовні вимоги Прокурора, просив суд їх задовольнити.
Представник Відповідача у судовому засіданні 10.03.2026 підтримав клопотання про затвердження мирової угоди, проти позовних вимог заперечував та у позові просив суд відмовити.
У судовому засіданні 10.03.2026 суд відмовив Відповідачу у задоволенні клопотання про затвердження мирової угоди у справі, про що постановлено ухвалу без оформлення окремого документа. Вказана ухвала зазначена у протоколі судового засідання.
У порядку ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 10.03.2026 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення Прокурора, Позивача та представника Відповідача, оцінивши надані докази в їх сукупності, господарський суд
В оперативному управлінні та балансі Відділу культури Васильківської районної державної адміністрації перебував танцювальний майданчик, загальною площею 89 кв.м, розташований за адресою: пров. Театральний, сел. Васильківка, відповідно до Переліку нерухомого майна, затвердженого рішенням Васильківської районної ради № 578-26/VI від 30.07.2015.
Надалі, за клопотанням Відділу культури Васильківської районної державної адміністрації від 27.08.2015 № 102/08 "Про передачу танцювального майданчику до Васильківської селищної ради", Васильківською районною радою прийнято рішення № 49-2/VII від 24.12.2015 "Про передачу танцювального майданчика зі спільної власності територіальних громад Васильківського району до спільної власності територіальної громади селища Васильківка в особі Васильківської селищної ради".
17.06.2016 Васильківською селищною радою Дніпропетровської області взято на баланс та у власність територіальної громади сел. Васильківка в особі Васильківської селищної ради тимчасову споруду - Танцювальний майданчик, що розташований на території центрального парку, відповідно до рішення Васильківської селищної ради № 180-5/У11 від 17.06.2016.
30.06.2016 Васильківською селищною радою на підставі рішення № 56 танцювальному майданчику присвоєно адресний номер: провулок Театральний, 1Г, сел. Васильківка.
На підставі акту приймання-передачі від 04.07.2016 проведено прийом-передачу танцювального майданчика, що розташований за адресою: пров. Театральний, сел. Васильківка зі спільної власності територіальних громад Васильківського району з балансу Відділу культури, туризму, національностей та релігій Васильківської районної державної адміністрації до спільної власності територіальної громади селища Васильківка в особі Васильківської селищної ради.
11.07.2016, на підставі листа Васильківської селищної ради № 979 від 05.07.2016, Комунальним підприємством "Синельниківське МБТІ" виготовлено технічний паспорт на громадський будинок танцювального майданчика.
Згідно з технічним паспортом від 11.07.2016 громадський будинок складається з: А1 - танцювального майданчика, площею 37 кв.м; I - вимощення, площею 47 кв.м; № 1 - огорожі, площею 47 кв.м; земельної ділянки, загальною площею 37 кв.м.
Відповідно до відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, 04.08.2016 за територіальною громадою селища Васильківка в особі Васильківської селищної ради зареєстровано право комунальної власності на вищезазначений об'єкт нерухомості (реєстраційний номер 990727412207).
Надалі, на підставі заяви Фізичної особи-підприємця Шляхової Зої Анатоліївни (далі - Відповідач) від 10.08.2016 про надання дозволу на участь у конкурсі про передачу в оренду нерухомого майна, рішенням Васильківської селищної ради Дніпропетровської області № 263-10/У11 від 21.09.2016 надано дозвіл Фізичній особі-підприємцю Шляховій Зої Анатоліївні на укладення договору оренди танцювального майданчика, загальною площею 89 кв.м, розташованого за адресою: сел. Васильківка, провулок Парковий, 1Г, для впровадження підприємницької діяльності.
01.10.2016 між Васильківською селищною радою в особі селищного голови Павліченка Сергія Володимировича (далі - Позивач, Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Шляховою Зоєю Анатоліївною (далі - Орендар) укладено Договір оренди № 10-16 (далі - Договір).
За умовами Договору у строкове платне користування Відповідачу передано нерухоме майно - Танцювальний майданчик, загальною площею 89 кв.м, що розташований за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, Дніпропетровська область, що належав до комунальної власності Васильківської об'єднаної територіальної громади.
У п. 2.4 Договору зазначено, що вартість об'єкту оренди, згідно зі звітом про оцінку вартості майна від 08.08.2016, становить 25 320,00 грн.
Згідно з пп. 6.1.7 п. 6.1 Договору у разі часткового переобладнання або капітального ремонту орендованого майна Орендар повинен одержати письмову згоду Балансоутримувача та погодження Орендодавця.
Відповідно до пп. 6.2.1 п. 6.2 Договору Орендар має право проводити реконструкцію, технічне переобладнання, поліпшення об'єкта оренди за письмовою згодою Орендодавця.
За умовами п. 8.1 Договору цей Договір діє з 01.10.2016 до 30.09.2017.
Згідно з актом приймання-передачі від 01.10.2016 до Договору оренди нерухомого майна № 10-16 Позивачем передано Відповідачу спірний об'єкт нерухомого майна.
Надалі, Відповідач звернувся до Позивача із заявою (вхід. № 1094/1 від 15.11.2016) про передачу йому об'єкту нерухомого майна - танцювального майданчика, який йому передано в оренду. При цьому, не вказавши у заяві яким чином та не надавши необхідних документів, які б надавали право на приватизацію шляхом викупу Орендарем, передбачених ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
16.01.2017 між Виконавчим комітетом Васильківської селищної ради та Фізичною особою-підприємцем Нестеренком С.С., як суб'єктом оціночної діяльності, укладено Договір № 16012017_01 про проведення оцінки майна, з метою визначення ринкової вартості об'єкту для приватизації.
Суб'єктом оціночної діяльності ФОП Нестеренком С.С. складено звіт про оцінку вартості майна, відповідно до якого вартість нежитлової будівлі танцювального майданчика станом на 19.01.2017 склала 25 530 грн., без ПДВ.
Зі змісту звіту встановлено, що будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи, у тому числі невід'ємні поліпшення, відсутні.
Крім того, у звіті про оцінку об'єкту вказано його загальну площу 84 кв.м, що також встановлено з інвентаризаційної справи № 941 та технічного паспорту від 11.07.2016.
Рішенням другої сесії сьомого скликання Васильківської селищної ради Дніпропетровської області від 31.01.2017 № 99-2/VII "Про надання дозволу на продаж нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради", вирішено: затвердити звіт від 19.01.2017 з незалежної оцінки нерухомого майна - нежитлової будівлі танцювального майданчика, виконаного ФОП Нестеренком С.С., згідно з яким вартість оцінюваного об'єкту становить 25 530,00 грн., станом на 19.01.2017; встановити ціну продажу нежитлової будівлі танцювального майданчика в розмірі 28 083,00 грн.; надати дозвіл на продаж ФОП Шляховій Зої Анатоліївні нежитлової будівлі танцювального майданчика, що перебуває у власності територіальної громади як такій, що має першочергове право купівлі майна, що перебуває у неї в оренді, без оголошення конкурсу про продаж.
12.04.2017 між Позивачем (далі - Продавець) та Відповідачем (далі - Покупець) укладено Договір купівлі-продажу споруди танцювального майданчика, посвідчений нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Гордієнко І.В. і зареєстрований в реєстрі за № 967, на підставі якого шляхом викупу за 28 083,00 грн. у власність Відповідача перейшла споруда танцювального майданчика, площею 37 кв.м, що складається з І - вимощення, № 1 огорожі, яка знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, Васильківський район, сел. Васильківка, провулок Театральний, 1Г, яка перебувала у нього в оренді.
14.04.2017 Відповідач на підставі Договору купівлі-продажу споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017 сплатив 28 083,00 грн., що підтверджується випискою по рахунках від 18.04.2017.
Відомості про право власності Відповідача на зазначене нерухоме майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.04.2017 (номер запису про право власності: 19989243, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 990727412207).
На думку Прокурора, рішення другої сесії сьомого скликання Васильківської селищної ради Дніпропетровської області від 31.01.2017 № 99-2/VII "Про надання дозволу на продаж нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради" прийняте з порушенням вимог ст. 345 Цивільного кодексу України, ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст.ст. 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст.ст. 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Крім того, як зазначає Прокурор, 22.07.2020 згідно з Договором оренди, укладеним між Позивачем та Відповідачем, останньому в оренду відведено земельну ділянку загальною площею 600 кв.м, під отриманий об'єкт приватизації, площею 89 кв.м, який знаходиться у парковій зоні в центрі селища Васильківка, під розташування павільйонів торгівлі та облаштування автомобільної стоянки, що, у свою чергу, вказує на незаконне заволодіння земельною ділянкою без проведення аукціону, в обхід встановленої процедури.
Тому, на думку Прокурора, спірне нерухоме майно вибуло із власності територіальної громади селища Васильківка всупереч чинному законодавству, і звернення Прокурора до суду спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби та інтересів громади, які полягають у відновленні законності при вирішенні питання про передачу комунального майна у приватну власність.
Відповідач вважає, що рішення від 31.01.2017 № 99-2/VII є законним актом, прийнятим у межах компетенції органу місцевого самоврядування та відображає волю територіальної громади; Договір купівлі-продажу від 12.04.2017, укладений на підставі цього рішення, пройшов усі необхідні процедури: нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію, що підтверджує його юридичну силу. Відповідач виступає як добросовісний набувач і не може нести відповідальність за потенційні процедурні недоліки Позивача. За відсутності будь-яких кримінальних проваджень або доказів, що свідчать про незаконне вилучення майна з власності громади, відсутні підстави для визнання Договору купівлі-продажу від 12.04.2017 недійсним.
Ухвалюючи рішення, господарський суд виходив з таких підстав.
Згідно з ч. 3 ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Аналогічні норми закріплені в ч. 3 ст. 5 Цивільного кодексу України.
Оспорюваний Договір купівлі-продажу споруди танцювального майданчика укладено 12.04.2017, а Договір оренди № 10-16 - 01.10.2016.
На час виникнення спірних правовідносин, вони регулювались Законом України "Про оренду державного та комунального майна" 1992 року та Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) ".
Посилання Відповідача, що положення Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" поширювались лише на державне майно, є хибними, з огляду на те, що у ст. 4 зазначено, що Продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва та органи приватизації, створені місцевими Радами.
Крім того, положеннями ст. 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" Фонд державного майна України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відповідно у державній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають: продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом. викупу.
З огляду на викладене, до спірних правовідносин Прокурором вірно було застосовано положення Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 7 ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Рішенням 2 сесії 7 скликання Васильківської селищної ради Дніпропетровської області від 31.01.2017 № 45-2/VІІ затверджено Положення про порядок відчуження майна, що перебуває у комунальній власності громади Васильківської селищної ради (далі - Положення).
Відповідно до п. 1.1 Положення його розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Також Положення враховує дотримання вимог "Порядку відчуження об'єктів державної власності", затвердженого постановою КМУ від 06.06.2017 № 803, Наказу Фонду державного майна України від 02.04.2012 № 439 "Про затвердження Порядку продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні", законодавства про оцінку майна, нормативно-правових актів з питань управління та відчуження майна.
Дане Положення визначає доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради шляхом його продажу.
Відповідно до п. 1.6 Положення питання приватизації майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради, також вирішується відповідно до ст. 3 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У розділі 4 Положення містяться вимоги щодо відчуження об'єктів шляхом викупу.
Зокрема, у п. 4.1 Положення зазначено, що викуп застосовується щодо об'єктів, які не продано на аукціоні за конкурсом.
Пунктом 4.2 Положення встановлено, що відчуження об'єктів комунальної власності шляхом викупу проводиться згідно процедури, визначеної у розділах 2, 3 цього Положення та згідно вимог Наказу Фонду Державного майна України від 02.04.2012 року № 39 "Про затвердження Порядку продажу об'єктів малої приватизації шляхом, викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону)".
Розділ 7 Положення містить порядок відчуження комунального майна, переданого в оренду.
Зокрема, у п.п. 7.3, 7.4 Положення вказано, що оцінка орендованого комунального майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, проводиться відповідно до нормативно-правових актів з оцінки майна. Для отримання дозволу на відчуження майна, орендар подає орендодавцю пропозиції щодо умов продажу основних засобів; документи, розрахунки за виконані роботи, що підтверджують проведені орендарем поліпшення орендованого комунального майна, яке пропонується до відчуження, у тому числі за придбані матеріали, конструкції тощо, які неможливо відокремити від нього без заподіяння йому шкоди; інші документи для ідентифікації та оцінки невід'ємних поліпшень, надання яких передбачено Порядком оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 № 377.
Відповідно до п. 7.5 Положення строк прийняття рішення про надання дозволу (відмову) щодо відчуження майна, запропонованого орендарем, становить 30 робочих днів від часу надходження до орендодавця повного комплекту документів, визначених п. 2.2 Положення. Дозвіл надається рішенням сесії селищної ради із визначенням: змін до договору оренди та умов продажу майна.
Згідно з ч. 2 ст. 345 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом. Приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) приватизація проводиться з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Згідно з ч. 4 ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Відповідно до абз. 2 ч. 6 ст. 29 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.
Як вбачається з технічного паспорту на споруду танцювального майданчика від 11.07.2016, споруда складається з: А1 - танцювального майданчика, площею 37 кв.м; I - вимощення, площею 47 кв.м; №1 - огорожі, площею 47 кв.м; земельної ділянки, загальною площею 37 кв.м.
Відповідно до ч. 1 ст. 5-1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за групами, серед яких визначено групу А - окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано.
Згідно з ч. 2 ст. 5-1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації.
Частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс).
Статтею 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" передбачено, що продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно органи приватизації, створені місцевими Радами.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" з моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється його підготовка до приватизації. Підготовка об'єкта малої приватизації до продажу здійснюється органами приватизації, які, зокрема, встановлюють ціну продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та оцінка такого об'єкта відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Як вказувалось вище, порядок викупу встановлений Фондом державного майна України, а саме Порядком продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439.
Згідно з п.п. 3.3, 7.15 Порядку у разі коли на участь в аукціоні з продажу об'єкта надійшла заява від одного покупця, зазначений об'єкт може бути проданий безпосередньо такому покупцеві із забезпеченням ним умов приватизації об'єкта за запропонованою ним ціною, але не нижче початкової ціни продажу, а у разі коли на конкурс з продажу об'єкта надійшла заява від одного покупця, такий об'єкт може бути проданий безпосередньо такому покупцеві за запропонованою ним ціною, але не нижче початкової ціни продажу із забезпеченням ним умов приватизації об'єкта.
Згідно з п. 8.1 Порядку викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу ІІІ та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.
За приписами п. 8.2. Порядку ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.
Як зазначено вище, оцінка майна, яке підлягає приватизації, проводиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженої постановою КМУ від 10.12.2003 № 1891.
Відповідно до п. 50 Методики (в редакції від 06.09.2016) вимоги цього розділу поширюються на випадки проведення оцінки об'єктів у матеріальній формі з метою їх приватизації (окреме індивідуально визначене майно, об'єкти незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об'єкти, об'єкти соціально-культурного призначення) як об'єктів малої приватизації, застави та інші способи відчуження відповідно до законодавства.
Згідно з п. 70 Методики для визначення вартості об'єктів нерухомості, що приватизуються відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у тому числі разом із земельними ділянками, на яких розташовані такі об'єкти, застосовується незалежна оцінка, яка проводиться відповідно до національних стандартів оцінки з урахуванням вимог цієї Методики та Методики оцінки земельних ділянок.
Відповідно до п. 71 Методики вибір виду вартості об'єктів малої приватизації регулюється вимогами національних стандартів оцінки з урахуванням особливостей, визначених цією Методикою. При цьому враховуються способи їх продажу, строк корисного використання таких об'єктів, належність їх до спеціалізованого або неспеціалізованого майна. У разі викупу об'єктів малої приватизації може визначатися їх ринкова вартість або спеціальна вартість залежно від наявності передумов їх застосування, визначених Національним стандартом №1.
Згідно з абз. 6 п. 73 Методики порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна. Цим Порядком також визначається процедура ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря.
Зазначений порядок встановлений Фондом державного майна України, а саме Порядок оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затверджений наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 № 377.
Відповідно до п. 1.1 Порядку цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід'ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід'ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.
Згідно з п. 2.1 Порядку ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Відповідно до п. 2.2 Порядку підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:
- договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;
- погоджену орендодавцем проєктно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
- довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;
- інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.
З огляду на викладене, Позивач дійсно мав право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, та право укласти відповідний договір купівлі-продажу.
При цьому, такий продаж мав бути проведений шляхом аукціону. У виключних випадках такий продаж міг бути проведений шляхом викупу, а саме у даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об'єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
У даному випадку Відповідач дозвіл на проведення невід'ємних поліпшень не отримував та жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна в оренді не здійснив.
У звіті про оцінку майна, Договорі оренди, Договорі купівлі-продажу, заяві Відповідача з проханням надати дозвіл на приватизацію будь-які відомості про такі поліпшення відсутні.
Отже, Відповідач до органу приватизації, тобто до Позивача, не подавав документи, передбачені п. 2.2 Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час оренди, під час приватизації, зокрема погоджену орендодавцем проєктно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції; аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря; довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат.
Також, під час передачі в оренду спірного майна його вартість становила 25 320,00 грн., а під час приватизації 25 530,00 грн., що також свідчить про те, що ніяких поліпшень, тим більше на 25%, не проводилось.
Таким чином, Позивачем безпідставно обрано спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу Відповідачем.
Верховний Суд у постанові від 12.10.2023 у справі № 420/847/20, беручи до уваги висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 806/22/18 та від 10.08.2022 у справі № 260/259/20, наводить ознаки тимчасовості споруд.
Так, Верховний Суд зазначає, що капітальна будівля завжди тісно пов'язана із земельною ділянкою, на якій вона розташована, оскільки воно має фундаментну основу. Це означає, що капітальну будівлю не може бути без негативних наслідків для конструкції розібрано і переміщено, адже в даному випадку всій споруді буде завдано непоправної шкоди.
Про тимчасовий характер будівлі (споруди) може свідчити те, що така є тимчасовою збірно-розбірною будівлею, зведена (влаштована) без фундаменту, з недовговічного матеріалу, сезонного використання без утеплення основних огороджувальних конструкцій (навіси, палатки, кіоски, накриття, літні душі, вбиральні, теплиці, покриті поліетиленовою плівкою, тощо). Такі критерії тимчасовості споруди визначені у пункті 2 розділу ІІІ Інструкцію про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна.
Що ж стосується ознак капітальності споруд та будівель, колегія суддів враховує, що визначення поняття "капітальна споруда" законодавство не містить, на чому наголошено й у роз'ясненнях Міністерства будівництва, архітектури та житлово - комунального господарства України від 01.10.2006 "Щодо визначення капітальності будівель".
Водночас згідно з пунктом 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018- 2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, спорудою є будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.
Враховуючи відсутність у законодавстві визначення поняття "капітальна споруда", колегія суддів звернула свою увагу на приписи частини першої статті 181 Цивільного кодексу України, згідно з якою до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Крім того, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 17.04.2025 у справі № 921/144/24 виклав правову позицію, в якій зазначено, що з метою розумного та справедливого (пункт шостий статті 3 Цивільного кодексу України) тлумачення абзацу 2 частини першої статті і 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", задля дотримання балансу прав учасників договірних відносин з оренди державного та комунального майна, Палата вважає, що поняття "приміщення", про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 цього Закону, слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, "приміщення", про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об'єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах. Спірний об'єкт оренди за договором оренди - асфальтобетонне замощення є приміщенням в силу положень закону, а тому підпадає під дію абзацу 2 частини першої статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та являється нерухомим майном.
Як вбачається з матеріалів справи, Відповідач користувався спірним майном на правах оренди, відповідно до Договору оренди № 10-16 від 01.10.2016, після чого звернувся до Позивача із заявою (вхідний № 1094/1 від 15.11.2016) про передачу йому об'єкту нерухомого майна танцювального майданчика, який йому передано в оренду. При цьому, не вказавши у заяві яким чином та не надавши необхідних документів, які б надавали право на приватизацію шляхом викупу орендарем, передбачених ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Отже, слід дійти висновку, що споруда танцювального майданчика, загальною площею 37 кв.м, яка складається з: А-1 танцювального майданчика, І - вимощення, №1 огорожі та розташована за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, є нерухомим майном та незаконно передана у приватну власність, що беззаперечно порушує вимоги чинного, на момент здійснення правочину, законодавства.
Більш того, укладений Договір про передачу у приватну власність об'єкта нерухомого майна для провадження підприємницької діяльності, мав на меті приховати фактичний договір оренди земельної ділянки, яка розташована на території центрального парку сел. Васильківка, у період часу з 2017 по 2020 роки.
Так, Відповідач з 2017 по 2020 роки не був ані власником, ані користувачем будь-якої земельної ділянки, на якій розташований танцювальний майданчик.
У Договорі купівлі-продажу споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017 зазначено, що споруда танцювального майданчика розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 12207555100:01:003:0502.
Проте, з листа ГУ Держгеокадастру № 10-4-0.222-3374/2-25 від 30.06.2025 вбачається, що відомості у Державному земельному кадастрі на земельну ділянку з таким кадастровим номером взагалі відсутні.
Таким чином, аналіз умов Договору купівлі-продажу споруди танцювального майданчика для провадження підприємницької діяльності № 967 від 12.04.2017 свідчить також про фактичне оформлення між сторонами відносин оренди земельної ділянки загального користування, розміщеної на території центрального парку сел. Васильківка.
Надалі, як зазначає Прокурор, 22.07.2020 між Позивачем та Відповідачем укладено Договір оренди земельної ділянки, площею 600 кв.м, розташованої у центральному парку сел. Васильківка, зважаючи, що площа придбаного спірного нерухомого майна - 37 кв.м.
Тобто, Відповідач, всупереч нормам чинного законодавства, а саме ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України, де передбачено, що права на земельні ділянки комунальної та державної власності мають передаватись на конкурентних засадах за процедурою земельних торгів, уклав договір оренди без проведення земельних торгів, згідно з ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України.
Частиною 1 статті 79 Земельного кодексу України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Згідно з пунктом «б» статті 80 та частиною 1 статті 83 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
Відповідно до ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема: реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом.
Підпунктом 1 пункту «а» статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження з управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Відповідно до ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 123 і ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Отже, необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки, зобов'язання цього органу надати в користування земельну ділянку на підставі договору оренди.
Таким чином, право власності на землі комунальної власності належить територіальній громаді, яка є суб'єктом цього права, та реалізує його безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - відповідні ради, які, здійснюючи наявні у них повноваження в галузі земельних відносин та вирішуючи питання їх регулювання, діють від імені громади та в її інтересах.
За висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 11.05.2023 у справі № 300/2813/22, користування земельними ділянками комунальної власності, у тому числі громадянами, їх зайняття за відсутності відповідного рішення ради про передачу такої ділянки у власність або у користування, відповідних правовстановлюючих документів та без оформлення прав на такі земельні ділянки, їх державної реєстрації, є порушенням вимог земельного законодавства.
У такому випадку територіальна громада як первинний суб'єкт права власності на земельні ділянки в межах відповідної адміністративно - територіальної одиниці має право у порядку, встановленому законом, через уповноважені органи місцевого самоврядування захищати таке право, зокрема, шляхом здійснення цими органами заходів самоврядного контролю за використанням та охороною земель, вимагати від осіб, які допустили порушення вимог земельного законодавства щодо земель комунальної власності, усунення цих порушень та наслідків, які у зв'язку з цим настали, відшкодувати завдані збитки (шкоду).
Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Отже, в діях Відповідача вбачаються саме умисні дії, спрямовані на отримання у постійне користування земельної ділянки всупереч процедури, встановленої законом.
Приписи ст. 13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
З огляду на викладене, оскільки приватизація спірного майна проведена із порушенням норм чинного законодавства, рішення другої сесії сьомого скликання Васильківської селищної ради Дніпропетровської області від 31.01.2017 № 99-2/VII "Про надання дозволу на продаж нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради" є незаконним у зв'язку з тим, що прийнято з порушенням вимог ст. 345 Цивільного кодексу України, ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст.ст. 1, 2, 4, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст.ст. 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Водночас, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 100), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29). У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновку у своїй постанові від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), де зазначалось про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.
У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконане на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.
Якщо рішення органу державної влади, місцевого самоврядування виконане, вимога про визнання такого рішення недійсним не відповідає належному способу захисту, бо її задоволення не призводить до відновлення прав позивача. При цьому, якщо таке рішення не відповідає закону, воно не створює тих наслідків, на які спрямоване. Тому відсутня необхідність оскаржувати таке рішення - позивач може обґрунтовувати свої вимоги, зокрема, незаконністю такого рішення (пункт 4.50 постанови Верховного Суду від 23.10.2024 у справі № 910/9933/20).
З огляду на те, що спірне рішення органу місцевого самоврядування - рішення другої сесії сьомого скликання Васильківської селищної ради Дніпропетровської області від 31.01.2017 № 99-2/VII "Про надання дозволу на продаж нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Васильківської селищної ради" вже виконане на час звернення з позовом до суду шляхом укладення спірного Договору купівлі-продажу від 12.04.2017, визнання недійсним такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, тому окремо така вимога Прокурором не заявлялась (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.07.2025 у справі за № 922/1137/20).
Щодо підстав для визнання недійсним Договору купівлі-продажу.
За приписами ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Правовий статус суб'єктів права різних форм власності ґрунтується на єдиних конституційних принципах. Разом із тим правовий статус кожного з них має особливості, що і характеризують того чи іншого суб'єкта права власності як такого.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності як у тому, що є загальним для них, так і в його особливостях відповідно до законів, дія яких на них поширюється.
Підставам виникнення та припинення права власності присвячені гл.гл. 24, 25 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.
При цьому, за загальним правилом, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України).
Усі підстави виникнення права власності можна поділити на первісні і похідні способи. В основу цього поділу може бути покладений критерій волі (коли визначальне значення має воля на виникнення права власності, її відсутність) та критерій правонаступництва (коли значення має наявність або відсутність правонаступництва при виникненні права власності).
Первісними вважаються такі способи набуття права власності, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.
Похідні способи характеризуються тим, що право власності переходить від однієї особи до іншої (правонаступництво) та виникає внаслідок взаємного волевиявлення цих осіб. При цьому, таке волевиявлення виникає спочатку у однієї сторони (ініціатора) та адресується іншій, яка, у свою чергу, може виразити власне волевиявлення.
До похідних способів набуття права власності належать договори, спрямовані на передачу майна у власність, перехід майна в порядку спадкування, приватизація державного і комунального майна (ст. 345 Цивільного кодексу України).
Статями 317, 319 Цивільного кодексу України передбачено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах, визначених цивільним законодавством (п. 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18).
Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Позивач.
Територіальна громада селища Васильківка, як власник спірного об'єкта нерухомості, делегує Васильківській селищній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Отже, воля територіальної громади, як власника, може виражатись лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади (такої ж позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, а також Верховний Суд у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20).
Таким чином, здійснення Позивачем розпорядження майном всупереч вимогам чинного на той час законодавства та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись як вираження волі територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 216 Цивільного кодексу України унормовано загальні правові наслідки недійсності правочину.
Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина 1). Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина 2). Правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина 3). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою (частина 5).
Тлумачення статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що слід відмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків визначених в статті 216 Цивільного кодексу України або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом так би мовити абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялись суб'єктами - учасниками недійсного правочину.
Отже, такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.
Визнаючи недійсними оспорюваний договір як такий, що не відповідає вимогам закону та застосовуючи наслідки його недійсності, необхідно дослідили та встановити обставини стосовно того, чи призведе задоволення такої вимоги до відновлення або іншого ефективного захисту порушеного права щодо спірного майна, тобто чи зможе в практичному аспекті забезпечити і гарантувати позивачу поновлення порушеного права (відновлення володіння/повернення майна), зважаючи на те, що реституція у разі недійсності договору призведе до повернення у первісний стан сторін договору.
Наведений висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.01.2022 у справі № 914/1962/19.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто, при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону у разі недійсності правочину (близький за змістом висновок викладено в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).
Отже, якщо договір є повністю чи частково виконаним, то визнання його недійсним без одночасного застосування наслідків недійсності правочину не призведе до поновлення майнових прав держави (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11.10.2023 у справі № 927/864/21).
Відповідно до правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 21.11.2023 у справі № 908/423/20, у разі якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, і таке майно залишається у набувача, то позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину є ефективним способом захисту. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.
При цьому, незаконне укладення Договору купівлі-продажу та як, наслідок, безпідставна державна реєстрація права власності на комунальне нерухоме майно, створює перешкоди законному власнику у користуванні цим майном і протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам і принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння нерухомим майном комунальної власності.
Оскільки згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, визнання недійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.04.2017 є підставою для припинення права приватної власності за Відповідачем на спірне нерухоме майно - споруду танцювального майданчика, площею 37 кв.м, що складається з вимощення - І, №1 огорожі, за адресою: пров. Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, підлягає поверненню територіальній громаді міста сел. Васильківка, в порядку ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України.
Згідно зі ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Враховуючи, що у виниклих правовідносинах відчуження комунального майна відбулось на підставі недійсних правочинів із порушенням процедури приватизації об'єктів нерухомості комунальної власності та на час звернення до суду із позовом спірне нерухоме майно не відчужувалось на користь третіх осіб, а перебуває у власності сторони недійсного правочину, належним способом захисту у даному випадку буде повернення цього майна на користь територіальної громади селища Васильківка.
Обраний Прокурором спосіб захисту відповідає критерію "суспільного", "публічного" інтересу, оскільки повернення територіальній громаді міста комунального майна є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у вказаному рішенні Європейського суду з прав людини, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07,2008) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що норма статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Тобто, Договір купівлі-продажу, який суперечить вимогам законодавства та має бути визнаний недійсним, повинен бути визнаний судом недійсним, а спірний об'єкт нерухомого майна повернутий територіальній громаді селища Васильківка.
З огляду на викладене, Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 12.04.2017, за яким Відповідачем набуто право власності на споруду танцювального майданчика, площею 37 кв.м, що складається з вимощення - І, №1 огорожі, за адресою: пров. Театральний, 1- Г, сел. Васильківка, слід визнати недійсним, а спірний об'єкт нерухомого майна має бути повернутий територіальній громаді сел. Васильківка.
Відтак, у даному випадку правильним способом захисту порушеного права є визнання недійсним Договору купівлі-продажу та повернення нерухомого майна. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав законного власника - територіальної громади сел. Васильківка.
При цьому, як вказувалось вище, 14.04.2017 Відповідач на підставі Договору купівлі-продажу споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017 сплатив 28 083,00 грн., що підтверджується випискою по рахунках від 18.04.2017.
У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21).
Враховуючи викладене, суд доходить висновку про наявність підстав для стягнення з Позивача на користь Відповідача сплачених останнім грошових коштів у розмірі 28 083,00 грн. на виконання Договору купівлі-продажу споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017.
Щодо відсутності порушень Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держави - учасниці Конвенції зобов'язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (стаття 41 Конституції України).
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України №475/97- ВР від 17 липня 1997 року.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і майном.
У свою чергу, у виниклих правовідносинах, при вирішенні спору щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, укладеного на підставі рішення Васильківської селищної ради, має надаватись юридична оцінка необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника, адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування положень статті 1 Першого протоколу Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна, що суд повинен достеменно дослідити та встановити.
За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі Рисовський проти України суд підкреслює особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
Порушення Позивачем умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. При цьому, Відповідач, відповідно, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом.
Позивач, розпорядившись таким чином майном, діяв всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови Відповідача, який лише декілька місяців орендував комунальне майно і не здійснив його невід'ємних поліпшень у відповідному розмірі, передбаченому чинним законодавством, фактично протиправно позбавивши інших потенційних покупців комунального майна, права на участь у приватизації та можливості його подальшого використання, як об'єкту благоустрою.
Таким чином, у виниклих правовідносинах вбачаються обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого Відповідача, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень майна у необхідному розмірі, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування із такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій Відповідача.
Отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
Повернення у власність територіальної громади майна, що було незаконно відчужено органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке відчуження відбувалось у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності.
Враховуючи викладене, у даному випадку позбавлення Відповідача майна не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право власності, оскільки викуп орендованого майна здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме статті 18 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", внаслідок недобросовісних дій самого Відповідача.
Щодо зворотної дії законів України у часі відповідно до ст. 58 Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09.02.1999 у справі №1-7/99 встановлено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України (2001-05), стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення (80731-10), стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України (1501-06) та інші). Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.
Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу.
Таким чином, положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Вказаний позов Прокурора пред'явлено до Фізичної особи-підприємця, яка має юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право - та дієздатності.
Водночас, згідно з ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Саме у господарських відносинах фізичні особи - підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців.
Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Таким чином, на вказані правовідносини не поширюються положення ст. 58 Конституції України.
Щодо наявності підстав для представництва Прокурором інтересів держави у справі суд зазначає таке.
Згідно зі ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Так, під час здійснення конституційних повноважень окружною прокуратурою встановлено факт порушення вимог чинного законодавства під час приватизації об'єкта нерухомого майна комунальної форми власності, що беззаперечно свідчить про порушення інтересів держави та інтересів територіальної громади, як власника комунального майна, права якої порушено внаслідок незаконного розпорядження комунальним майном.
Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі №1-1/99 визначено, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, а, отже, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.
"Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).
Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України усі фізичні і юридичні особи здатні мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, боржника (процесуальна правоздатність).
Враховуючи особливий процесуальний статус прокурора в господарському процесі, як особи, яка відповідно до ст.ст. 4, 53, 55 Господарського процесуального кодексу України наділена правом звернення до суду в інтересах іншої особи - держави, процесуальна правоздатність у нього настає з моменту виникнення відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абз. 1, 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
Окружною прокуратурою неодноразово скеровувались запити № 65-3901вих-24 від 06.12.2024, № 65-768вих-25 від 12.03.2025, № 65-1962вих-25 від 16.06.2025, в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", Позивачу про виявлені порушення під час здійснення процедури приватизації нерухомого майна, які останнім були проігноровані (листи № 2329 від 19.12.2024, № 589 від 18.03.2025, № 1174 від 19.06.2025).
Крім того, окружною прокуратурою Позивачу надіслано запит № 65-2779вих-25 від 15.08.2025 про вжиття останнім заходів щодо усунення виявлених порушень.
Листом № 1570 від 25.08.2025 Позивач повідомив окружну прокуратуру про відсутність підстав для вжиття таких заходів.
Згідно з абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Процедура, передбачена абз. 3, 4 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру" викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.01.2021 у справі № 922/526/19, а також у постановах Верховного Суду від 24.03.2021 у справі № 922/2244/19, від 08.04.2021 у справі № 910/8737/19, від 09.06.2021 у справі № 922/3530/19, від 21.07.2021 у справі № 330/1378/18.
Відповідно до ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду із позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Відтак, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтереси держави".
Поняття "інтереси держави" є оціночним, а тому прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1- 1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 03.12.2019 у справі № 920/121/19, поняття "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави" може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).
Державний інтерес знаходить свій вияв у підтримці такого стану суспільних відносин, який би повною мірою відповідав конституційним засадам правового регулювання та забезпечував баланс інтересів усіх членів суспільства в їх взаємовідносинах між собою та державою.
Таким чином, інтереси держави спрямовані на забезпечення гарантій державної влади та ефективного функціонування її інститутів і органів задля захисту та реалізації прав і свобод територіальних громад.
Верховний Суд в ухвалі від 19.07.2018 у справі № 822/1169/17 зауважив, що відповідно до усталеної практики ЄСПЛ сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, у тому числі на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, якщо правопорушення зачіпає інтереси великої кількості людей або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси чи майно (пункт 33 рішення у справі "Корольов проти Російської Федерації" №2 від 01.04.2010, заява №5447/03; пункт 35 рішення у справі "Менчинська проти Російської Федерації" від 15.01.2009, заява №42454/02).
Крім того, відповідно до п. 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендації), якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
У п. 7 Рекомендацій передбачено, що ілюстрацією повноважень публічних обвинувачів у системі загального права є визнання або анулювання шлюбів, захист дітей або недієздатних осіб і реєстрацію або припинення діяльності асоціацій та фондів. Іншою групою повноважень публічних обвинувачів є правовий контроль публічної адміністрації та інших юридичних осіб під кутом зору відповідності їх діяльності закону. В цілому, ці повноваження покладені на публічного обвинувача з міркувань публічного інтересу та захисту прав людини і, як правило, здійснюється в суді.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 у справі № 810/2763/17 дійшла висновку про те, що за загальним визначенням "публічним інтересом" є важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами публічної адміністрації. Тобто публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно з ч.ч. 1, 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до ст. 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Частиною 7 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, скорочувати обсяги доходів місцевих бюджетів, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.
Відповідно до ст. 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
Територіальна громада селища Васильківка, як власник спірного об'єкта нерухомості, делегує Позивачу повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Таким чином, право на розпорядження комунальним майном належить до повноважень органу місцевого самоврядування.
При цьому, як слідує з аналізу зазначених вище норм, органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень повинні забезпечувати реалізацію державної політики у сфері володіння, користування і розпорядження об'єктами комунальної власності на відповідній території.
Воля територіальної громади, як власника, може виражатись лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які повністю відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, та постанові Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.
У свою чергу, у виниклих правовідносинах спірне нежитлове приміщення незаконно вибуло із власності територіальної громади селища Васильківка із порушенням приватизаційної процедури, що суперечить інтересам держави та територіальної громади, що суперечить меті, принципам та завданням приватизації, визначеним у ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного майна і комунального майна".
Відчуження об'єктів нерухомості з комунальної власності з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, що в свою чергу завдає шкоду інтересам держави, яка згідно з ст. 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.
Додержання всіма учасниками суспільних відносин принципу законності, який закріплено у ст. 68 Конституції України (кожен зобов'язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) є обов'язковою передумовою досягнення загальнонаціональної мети українського народу - побудови демократичної, соціальної, правової держави.
Європейський суд з прав людини у своєму рішення від 02.11.2004 у справі "Трегубенко проти України" (заява №61333/00) категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес".
Відповідно до ст.ст. 319, 386 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, нерухоме майно, правомочності власника щодо якого від імені територіальної громади виконує відповідна рада.
Тобто, економічні інтереси держави полягають також і в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування.
Крім того, дотримання всіма суб'єктами права встановленого законодавством порядку набуття та відчуження майна, у тому числі комунального, беззаперечно становить інтерес держави.
Порушення прав територіальної громади свідчить про порушення державних інтересів, оскільки таке порушення суперечить конституційному обов'язку держави щодо забезпечення прав людини та гарантування належного функціонування місцевого самоврядування, ослаблює економічні основи місцевого самоврядування, що потребує реагування прокурора у межах наданої Конституцією України компетенції.
Твердження про те, що "правильне застосування законодавства" незаперечно становить "суспільний інтерес" та в даному випадку зверненням до суду дотримано "справедливої рівноваги", висловлені також у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22.07.1994, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.2008, «Спорронг і Льоннрот проти Швецїїї» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Тригубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014.
Звернення Прокурора до суду у даній справі спрямоване на дотримання встановлених Конституцією України принципів верховенства права та законності, а також задоволення суспільної потреби та захист порушених прав та інтересів територіальної громади селища, що відбулось у зв'язку з не дотриманням сторонами вимог чинного законодавства під час відчуження об'єкту нерухомості з комунальної власності.
Таким чином, недотримання під час проведення зазначеної приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії, унеможливило раціональне та ефективне використання комунального майна громади, що в свою чергу порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси мешканців територіальної громади, утвердження і забезпечення яких є головним обов'язком держави відповідно до ст. 3 Конституції України.
Листом від 27.08.2025 за № 65-2914вих-25 Синельниківською окружною прокуратурою повідомлено Позивача про прийняття рішення стосовно представництва інтересів держави шляхом пред'явлення до суду позову.
З урахуванням викладеного, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
При цьому, 18.09.2025 від Відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі у зв'язку із пропуском строку позовної давності, в якому він просив суд відмовити у повному обсязі у задоволенні позовних вимог.
Суд зазначає, що посилання Відповідача на те, що початок перебігу позовної давності розпочався у 2017 році та закінчився у 2020 році, є хибним, а твердження про пропуск строку позовної давності є безпідставним з огляду на таке.
Главою 19 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Згідно зі ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема, і органом місцевого самоврядування, який є органом уповноваженим на виконання функцій держави в спірних правовідносинах), так і прокурором, уповноваженим законом звертатись до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (п. 1 ст. 32 цієї Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (п. п. 62, 66 рішення від 20.12.2007 за заявою № 23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин, початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
Відповідно до ст. 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених ст. ст. 253-255 цього Кодексу.
Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Отже, норми, установлені ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов - можливості реалізувати своє право на захист у примусовому порядку, тобто через суд.
Згідно зі ст.ст. 251, 252 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За приписами ст. 254 Цивільного кодексу України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалась або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Таким чином, для правильного застосування ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Такі правові висновки сформульовані Верховним Судом у постановах від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 12.07.2022 у справі № 1.380.2019.002610, від 17.02.2021 у справі №926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 01.10.2020 у справі № 910/16586/18, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 372/2592/15, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13- ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та Верховним Судом України у постанові від 19.04.2017 у справі № 405/4999/15-ц.
Так, відомості про право власності Відповідача на зазначене нерухоме майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12.04.2017. Отже, початок перебігу строку позовної давності розпочався 12.04.2017.
Крім того, Позивач, всупереч вимогам ст. 59 Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", не оприлюднив вищевказане рішення на офіційному сайті органу місцевого самоврядування. Відповідно Прокурор не мав змоги відреагувати на порушення приватизаційного законодавства в момент його прийняття.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Водночас, під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", яким розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України доповнено пунктами 12-14 такого змісту: "12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжується на строк дії такого карантину".
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої распіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-Co-V-2" (зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин.
Строк карантину неодноразово продовжувався. Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVD-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функції, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.
На території України дію карантину було продовжено постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2022 № 1423 до 30.04.2023, після чого дію карантину вкотре продовжено постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 № 383 до 30.06.2023.
Таким чином, перебіг позовної давності з 02.04.2020 до 30.06.2023 зупинявся на період введення на території України карантину.
Законом України від 08.11.2023 № 3450-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29.01.2024, а після 30.01.2024 перебіг такого строку зупинявся.
Проте, 14.09.2025 набрав чинності Закон № 4434-IX від 14.05.2025 "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», відповідно до якого з перехідних положень Цивільного кодексу виключається норма, що зупиняла на час воєнного стану перебіг строків позовної давності.
Керівником Синельниківської окружної прокуратури позовну заяву подано до суду 29.08.2025, що свідчить про її подання у межах строку позовної давності, а тому доводи Відповідача є безпідставними.
Частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
З урахуванням того, що Прокурор у даній справі є самостійним позивачем, то строк звернення до суду за захистом інтересів держави необхідно обраховувати з дня, коли саме Прокурору стало відомо про порушене право.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 звернула увагу на те, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14- ц, пункт 95).
У постанові від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
При цьому, не може свідчити про обізнаність (можливість довідатися) органів прокуратури щодо порушення Відповідачем вимог чинного законодавства за конкретним фактом приватизації виключно з тексту відповідного рішення Позивача, оскільки не можна надати оцінку законності приватизації, проведеної шляхом викупу, без дослідження всіх необхідних матеріалів, а відтак сам факт офіційного оприлюднення рішення не є підставою обізнаності щодо існуючих порушень.
Крім того, частиною 5 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Водночас, закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
При цьому, поважними причинами пропуску позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних даних про такі обставини. Аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 910/23481/17, від 29.08.2018 у справі № 911/2044/17, від 13.02.2019 у справі № 913/112/18.
Вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення ст. 13 Цивільного кодексу України («Межі здійснення цивільних прав») має враховувати добросовісність поведінки як позивача, так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності (рішення від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
З рішення Європейського суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини" вбачається, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
У справі "Делькорт проти Бельгії" Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст. 6 Конвенції не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі "Беллет проти Франції" суд вказав, що ст. 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992).
За таких обставин, позовна заява Керівника Синельниківської окружної прокуратури Дніпропетровської області подана до суду в межах строку позовної давності.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір за подання позовної заяви покладається на Відповідача.
При цьому, за приписами ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп. 2 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору складає 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з ч. 3 ст. 6 Закону України "Про судовий збір" за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
Згідно зі ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" з 1 січня 2025 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 3 028,00 грн.
За приписами ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 916/228/22 зазначено про те, що особи, які після 04.10.2021 подають до суду документи в електронній формі з використанням системи "Електронний суд", мають правомірні очікування, що розмір судового збору, який підлягає сплаті ними, у такому разі буде розрахований із застосуванням понижуючого коефіцієнта, що прямо передбачено в Законі України "Про судовий збір" (п. 8.23).
Враховуючи, що Прокурором позовну заяву подано через підсистему "Електронний суд", він повинен був сплатити судовий збір за її подання у розмірі 4 844,80 грн. (6 056,00 грн. за дві вимоги немайнового характеру * 0,8).
Разом з тим, Дніпропетровською обласною прокуратурою сплачено судовий збір за подання позову у розмірі 4 968,90 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № 2620 від 28.08.2025.
Отже, судом встановлена переплата судового збору у розмірі 124,10 грн., яка може бути повернута Дніпропетровській обласній прокуратурі з Державного бюджету України за умови відповідного клопотання з цього приводу на підставі ухвали суду.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
Позов задовольнити у повному обсязі.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017 (реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна - 990727412207), загальною площею 37 кв.м, яка складається з: А-1 танцювального майданчика, І - вимощення, №1 огорожі та розташована за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, Синельниківський район (колишній Васильківський) Дніпропетровська область, укладений між Васильківською селищною радою Дніпропетровської області та Фізичною особою-підприємцем Шляховою Зоєю Анатоліївною.
Зобов'язати Фізичну особу-підприємця Шляхову Зою Анатоліївну ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) повернути Васильківській селищній територіальній громаді в особі Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області (52600, Дніпропетровська область, Синельниківський район, сел. Васильківка, вул. Перемоги, 140, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 04338285) об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 990727412207 - споруду танцювального майданчика, загальною площею 37 кв.м, яка складається з: А-1 танцювального майданчика, І - вимощення, №1 огорожі та розташована за адресою: провулок Театральний, 1-Г, сел. Васильківка, Синельниківський район (колишній Васильківський) Дніпропетровська область.
Стягнути з Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області (52600, Дніпропетровська область, Синельниківський район, сел. Васильківка, вул. Перемоги, 140, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 04338285) на користь Фізичної особи-підприємця Шляхової Зої Анатоліївни ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) сплачені грошові кошти у розмірі 28 083,00 грн. на виконання Договору купівлі-продажу споруди танцювального майданчика № 967 від 12.04.2017.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Шляхової Зої Анатоліївни ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 02909938) судовий збір у розмірі 4 844,80 грн.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Центрального апеляційного господарського суду.
Суддя О.І. Красота
Повне рішення складено
10.03.2026