Справа № 390/281/26
Провадження № 2-з/390/4/26
"10" березня 2026 р. Суддя Кропивницького районного суду Кіровоградської області Квітка О.О., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову,
встановив:
Короткий зміст заяви про забезпечення
27.02.2026 ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову шляхом:
- накладення арешту на земельну ділянку площею 0, 2488 га з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - присадибна ділянка, зареєстровану за ОСОБА_2 19.12.2019;
- заборони відповідачу вчиняти дії, спрямовані на відчуження, поділ чи об'єднання земельної ділянки з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556;
- заборони державним реєстраторам здійснювати будь-які реєстраційні дії з нею, в тому числі і реєстрацію (перереєстрацію), пов'язану з відчуженням, зміною, поділом, заставою або іншого виду зміни власника.
Вимоги заяви про забезпечення позову обґрунтовано тим, що позивач звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ спадщини від 19.12.2019, свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556 від 19.12.2019 та витребування з незаконного володіння відповідача земельної ділянки з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач стверджує, що цей договір був укладений нею під впливом тяжких обставин та на вкрай невигідних умовах, що є підставою для визнання його недійсним, відповідно до ст.233 ЦК України, в частині набуття відповідачем у власність земельної ділянки площею 0,2488 га з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556. У випадку визнання спірного договору недійсним, визнанню недійсним підлягає і видане на підставі цього договору свідоцтво про право на спадщину за законом. А за умови визнання недійсним свідоцтва є підстави вважати, що набуття права власності відповідачем на земельну ділянку є незаконним, а тому земельна ділянка підлягає витребуванню з незаконного володіння відповідача. Починаючи з 2019 року і по теперішній час відповідач використовує не лише належну йому земельну ділянку з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556, але й самовільно займає належну земельну ділянку позивачу з кадастровим номером 3522587200:53:000:0096, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , так як займається розведенням та утриманням домашньої птиці в сусідньому домоволодінні за адресою: АДРЕСА_2 , внаслідок чого позивач звернулася до суду з іншим позовом про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки (справа № 390/282/26). А тому вважає, якщо відповідач перешкоджає всілякими способами використовувати земельну ділянку, яка вже є в її власності, то отримавши позов про витребування спірної земельної ділянки, він зможе вжити заходів відчуження цієї земельної ділянки, що призведе до неможливості поновлення порушених прав позивача. Відсутність на цей час будь-яких дій відповідача, які могли б підтвердити наміри вчинення дій щодо відчуження, поділу чи об'єднання (поділ) спірної земельної ділянки, не спростовують наявності у відповідача можливості вільно розпоряджатися ними, якщо не вжити заходи забезпечення позову.
Обставини справи, встановлені судом
11.02.2026 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про поділ спадщини, свідоцтва про право на спадщину за законом та витребування майна - земельної ділянки площею 0, 2488 га з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556.
Предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору про поділ спадщини, свідоцтва про право на спадщину за законом та витребування з незаконного володіння відповідача на користь позивача земельної ділянки площею 0, 2488 га з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556, розташовану: АДРЕСА_1 , цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд(присадибна ділянка).
Предметом спору є правомірність вибуття спірної земельної ділянки з власності позивача та набуття права власності на неї відповідачем ОСОБА_2 .
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23.02.2026 та відповіді № 2439565 від 10.03.2026 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка отримана судом на підтвердження права власності відповідача на спірну земельну ділянку на час розгляду заяви, право власності на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556, розташовану: АДРЕСА_1 , цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарський будівель і споруд (присадибна ділянка) зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину № 5-129 від 19.12.2019, видане Кропивницькою міською нотаріальною державною конторою № 2. Відомості про оренду, суборенду, земельний сервітут, про обтяження та інше відсутні.
Згідно з довідкою про оціночну вартість об'єкта нерухомості, оціночна вартість земельної ділянки з кадастровим номером 3522587200:53:000:0556 становить 244534, 32 грн.
Норми права та їх джерела, практика застосування
Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, встановлених законом.
Серед передбачених ч. 1 ст. 150 ЦПК України видів забезпечення позову значиться, зокрема, накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб (п. 1 ч. 1 ст. 150 Кодексу), заборона вчиняти певні дії (п. 2 ч. 1 ст. 150 Кодексу).
Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 150 ЦПК України).
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
Обмеження у застосуванні судом заходів забезпечення позову окремо встановлені частинами 4 - 12 ст. 150 ЦПК України.
У п. 4 рішення Конституційного Суду України від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011 у справі № 1-18/2011 за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 376 у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 ЦПК України зазначено, зокрема таке:
«З метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову. […]
Інститут забезпечення позову передбачає можливість захисту особою порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Разом з тим у Кодексі встановлено систему захисту прав особою, щодо якої застосовано заходи забезпечення позову. Складовими такої системи є: співмірність видів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; можливість суду вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою; відшкодування особі збитків, завданих забезпеченням позову; право на апеляційне оскарження ухвали суду щодо забезпечення позову (ч. 3 ст. 152, ч. 4 ст. 153, ст. 155, п. 2 ч. 1 ст. 293 Кодексу, 2004).
Аналіз зазначених положень Кодексу дає підстави для висновку, що законодавець збалансував права як особи, яка ініціює питання про застосування заходів забезпечення позову, так і особи, щодо якої такі заходи застосовано».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
Згідно з п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» №9 від 22 грудня 2006 року розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Отже, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками цього судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації.
Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. Співмірність передбачає співвіднесення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони вчиняти певні дії.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом в постановах від 08 травня 2019 року у справі № 487/7097/18 та від 25 вересня 2019 року у справі №320/3560/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».
Таким чином, при розгляді заяви про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.
Окрім того, достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Цивільний процесуальний закон не зобов'язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.
При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову.
Відповідно до частини другої статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
За абзацом четвертим цієї норми права, виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин.
Згідно із абзацами першим - другим частини 5 цієї статті, про проведення опису майна (коштів) боржника виконавець виносить постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника.
У разі прийняття виконавцем рішення про обмеження права користування майном, здійснення опечатування або вилучення його у боржника та передачі на зберігання іншим особам проведення опису є обов'язковим.
Таким чином, арешт є крайнім заходом забезпечення позову та полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмеженні права користування майном або його вилученні у власника та передачі на зберігання іншим особам.
За змістом статті 1 Першого Протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При цьому вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
У кожному випадку, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 24 листопада 2022 року у справі № 204/4475/21 (провадження № 61-20259св21) та від 12 квітня 2022 року у справі № 391/7/21 (провадження № 61-8820св21).
Оцінка аргументів позивача (заявника) та висновків суду
Звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони вчиняти дії щодо спірного нерухомого майна, позивач посилається на те, що існує ймовірність відчуження ОСОБА_2 або поділу земельної ділянки чи її об'єднання.
Накладення арешту на земельну ділянку є найбільш обтяжливим способом забезпечення позову, який спричиняє істотні обмеження прав відповідача щодо спірного майна. Однак позивач не навів достатніх та вагомих доводів на обґрунтування необхідності застосування такого заходу забезпечення, а особливо з огляду на те, що поряд з накладенням арешту він просить суд заборонити вчиняти реєстрацію прав на земельну ділянку, який має ту ж спрямованість, що й арешт майна, але не є обтяженням в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
З огляду на викладене, суд, враховуючи відповідність виду забезпечення позову позовним вимогам та баланс інтересів сторін, приходить до висновку, що такий вид забезпечення позову, як накладення арешту на земельну ділянку, в цьому випадку не є співмірним заявленим позовним вимогам, невиправданим та таким, який обмежує права відповідача на мирне користування майном.
За змістом частини першої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову не вичерпуються накладенням арешту на майно.
Позов також може бути забезпечено шляхом заборони вчиняти певні дії, зокрема забороною відчуження майна, тощо, про що також просить позивач у своїй заяві.
Арешт майна і заборона на вчинення реєстраційних дій щодо цього ж майна (заборона на відчуження майна) є самостійними видами (способами) забезпечення позову (п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України). При цьому, з огляду на зміст ч. 4 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» заборона вчиняти реєстрацію прав у певних випадках є більш ефективною порівняно з арештом майна.
Твердження позивача про можливе відчуження, поділ або об'єднання відповідачем спірної земельної ділянки, стосовно прав на яку виник спір, не підтверджено будь-якими доказами у справі.
З огляду на це, суд вважає, що відсутні підстави для заборони реєстрації речових прав на спірну земельну ділянку.
Таким чином, враховуючи наведені вище обставини, суд вважає, що заява про забезпечення позову є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 149-153, 353-355 ЦПК України суд
постановив:
Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову - залишити без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до суду апеляційної інстанції протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя О.О.Квітка