Харківський окружний адміністративний суд
61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
10 березня 2026 року № 520/30417/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кухар М.Д. розглянувши у порядку скороченого провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Виконавчого комітету Харківської міської ради (майдан Конституції, буд. 7,м. Харків,Харківська обл., Харківський р-н,61003, код ЄДРПОУ04059243) третя особа: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова (вул. Григорія Сковороди, буд. 61,м. Харків,Харківський р-н, Харківська обл.,61024, код ЄДРПОУ07923280) за участі третьої особи: Квартирно-експлуатаційного відділу м.Харкова (код ЄДРПОУ 07923280, 61024, м.Харків, вул. Г.Сковороди, б.61),про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив суд:
-визнати протиправним та скасувати Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 21.10.2025 р. №547 в частині відмови виключення з числа службових квартири за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904.
-зобов'язати Виконавчий комітет Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
Ухвалою суду відкрито спрощене провадження у справі.
Дослідивши надані матеріали справи, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , проходив військову службу у Харківському національному університеті Повітряних Сил, та має військову вислугу 28 років, що підтверджується витягом з послужного списку №423/24-95 від 18.03.2021 року та довідкою №444/24-95 від 22.03.2021 року.
28.12.2021 року позивач звільнений з військової служби.
30.05.2015 року Позивач отримав посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 .
Позивач в період з 13.09.2014 по 08.10.2014 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції у м. Краматорськ Донецької області, що підтверджується довідкою №350/176/24-36/1226 від 25.10.2017 року.
На підставі рішення виконкому Харківської міської ради №871 від 27.11.2018 року Позивачу видано службовий ордер на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується ордером №065278 від 30.11.2018 року.
Позивач перебуває на квартирному обліку у Харківському гарнізоні у загальній черзі під №1857 та першочерговій під №730 з 19.09.2018 року, що підтверджується довідкою №1224 від 15.03.2021 року.
Відповідно до витягу з протоколу №11 засідання житлової комісії ХНУПС від 29.11.2019 року було вирішено зняти статус «службове житло» з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яку займає майор ОСОБА_1 та члени його родини.
Згідно витягу з наказу начальника Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба від 05.12.2019 року №2354 затверджено протокол житлової комісії військової частини Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба від 29.11.2019 року №11. Погоджено зняття статусу «службове житло» з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яку займає майор ОСОБА_1 та члени його родини.
З 06.12.2018 року по теперішній час Позивач разом із своєю родиною зареєстрований за вказаною адресою, що підтверджується Довідкою про реєстрацію місця проживання від 12.10.2020 року.
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до КЕВ м. Харкова із заявою щодо виключення житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , з числа службових, однак отримав відмову, обґрунтовану тим, що Відповідач не вбачає підстав для розгляду даного питання оскільки питання виключення квартири з числа службової є правом а не обов'язком підприємства, що підтверджується листом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова №1528 від ЗО.03.2021року (додаток 13).
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 31.12.2021р. по справі №644/3096/21 зобов'язано квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова Міністерства оборони України подати до Харківської міської ради клопотання з належними документами про виключення з числа службового житла однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
На виконання рішення видано виконавчий лист.
Проспект Героїв Харкова перейменовано з Московського проспекту на підставі рішення Харківської міської ради про декомунізацію та вшанування героїв міста 11 травня 2022 року.
На виконання вищевказаного рішення суду Квартирно-експлуатаційним відділом міста Харкова було подано до Виконавчого комітету Харківської міської ради відповідне клопотання від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904 про виключення з числа службових квартири, яку займає ОСОБА_1 .
Виконавчим комітетом Харківської міської ради прийнято рішення №547 від 21.10.2025 року «Про виключення житлової площі із числа службової» розглянувши в тому числі клопотання від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, відмовлено у виключенні житлових приміщень із числа службової житлової площі підприємств, організацій та установ згідно з додатком, у зв'язку з відсутністю затвердженого заступником Міністра оборони України списку, відповідно до вимог п.п. 3-7 розділу VII Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31.07.2018р. №380.
Позивач не згоден зі вказаними рішенням, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку вищенаведеному, суд вказує наступне.
Згідно з частиною статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами ч. 1 ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 за №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Статтею 2 Закону №2011-XII передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах визначених законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону №2011-XII держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, у разі звільнення з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, а також звільнені з військової служби особи, які стали особами з інвалідністю I чи II групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, мають право на безплатне одержання у приватну власність жилого приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду.
Зміст та методику забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України (крім військовослужбовців строкової служби), а також осіб, звільнених в запас або відставку, що залишилися перебувати після звільнення з військової служби на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання (далі - військовослужбовці), та членів їх сімей, у тому числі членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), зникли безвісти під час проходження військової служби, що перебувають на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов визначає Інструкція з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, яка затверджена Наказом Міністерства оборони України №380 від 31.07.2018 (далі - Інструкція №380).
Відповідно до п. 10 Розділу VIІ Інструкції №380 військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, а також особи, звільнені з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, особи з інвалідністю І чи ІІ групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, що забезпечені службовими житловими приміщеннями незалежно від місця його знаходження, мають право на виключення цього житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання за умови перебування на обліку та в порядку, визначеному пунктами 3-7 цього розділу.
Виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком.
Положеннями Інструкції №380 передбачено процедуру виключення отриманого військовослужбовцем житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання, складовими частинами якої (процедури) є: розгляд житловою комісією військової частини документів облікових справ військовослужбовців та прийняття відповідного рішення; направлення військовою частиною до КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району затвердженого командиром військової частини протоколу засідання житлової комісії військової частини; підготовка КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району списку надання житлової площі та направлення його (з відповідними додатковими матеріалами) до ГКЕУ для узагальнення та внесення на розгляд Комісії з контролю; підготовка ГКЕУ (за умови наявності рішення про погодження) Списку надання постійного житла у Збройних Силах України та подання його на затвердження заступнику Міністра оборони України, після затвердження якого здійснюється оформлення КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району документів для видачі відповідного ордеру, який подається до виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради разом з обліковою справою військовослужбовця разом з витягом із Списку надання постійного житла у Збройних Силах України, копію протоколу житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії), витяг із наказу командира військової частини про надання військовослужбовцю житлового приміщення для постійного проживання.
Відповідно до п. 11 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1081 від 03.08.2006 (далі - Порядок №1081), житлове приміщення виключається з числа службового, якщо відпала потреба в його використанні, а також якщо в установленому порядку його виключено з числа житлових приміщень.
Виключення житлового приміщення з числа службового провадиться згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини та квартирно-експлуатаційного органу.
Сукупно проаналізувавши вказані норми, суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах саме виконавчий комітет ХМР наділений повноваженнями приймати рішення про виключення житлового приміщення з числа службового, що, в свою чергу, впливає на можливість реалізації позивачем соціальних гарантій в силу її особливого статусу, визначеного Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тобто внаслідок проходження нею публічної служби, різновидом якої є військова служба.
Отже, відповідно до п. 10 Розділу VIІ Інструкції №380 виключення квартир з числа службових для забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється на підставі клопотання КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району за встановленим порядком.
Виключення житлового приміщення з числа службового провадиться згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини та квартирно-експлуатаційного органу (п. 11 Порядку №1081).
Судом встановлено, що Квартирно-експлуатаційним відділом міста Харкова було подано до Виконавчого комітету Харківської міської ради відповідне клопотання від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904 про виключення з числа службових квартири, яку займає ОСОБА_1 .
Проте, виконавчим комітетом Харківської міської ради прийнято рішення №547 від 21.10.2025 року «Про виключення житлової площі із числа службової» розглянувши в тому числі клопотання від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, відмовлено у виключенні житлових приміщень із числа службової житлової площі підприємств, організацій та установ згідно з додатком, у зв'язку з відсутністю затвердженого заступником Міністра оборони України списку, відповідно до вимог п.п. 3-7 розділу VII Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31.07.2018р. №380.
Суд зазначає, що ані Порядок №1081, ані Інструкція №380 не містять такої підстави для відмови виконавчим органом районної, міської, районної у місті у виключенні житлового приміщення з числа службового, як відсутність затвердженого заступником Міністра оборони України списку або ненадання певних документів.
Як зазначалось судом раніше, Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 31.12.2021р. по справі №644/3096/21 зобов'язано квартирно-експлуатаційний відділ м. Харкова Міністерства оборони України подати до Харківської міської ради клопотання з належними документами про виключення з числа службового житла однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
На виконання рішення видано виконавчий лист.
Рішенням суду від 31.12.2021 була встановлена наявність щодо позивача всіх необхідних, визначених п.10 Інструкції, умов для реалізації права на виключення житла, яке вона займає, з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.
Згідно з ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як встановлено судом, позивач перебуває у квартирному обліку у Харківському гарнізоні у загальній черзі під №1857. та першочерговій під №730 з 19.09.2018 року, що підтверджується довідкою №1224 від 15.03.2021 року.
Відповідно до витягу з протоколу №11 засідання житлової комісії ХНУПС від 29.11.2019 року було вирішено зняти статус «службове житло» з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яку займає майор ОСОБА_1 та члени його родини, якою забезпечена у зв'язку з проходженням військової служби, є учасником бойових дій, має календарну вислугу на військовій службі більше 20 років, а тому має право на виключення вказаного житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання.
Таким чином, правомірність перебування на квартирному обліку й заняття службового житла позивачем та її дочкою в повній мірі підтверджена вищезазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили, а, отже, не підлягають доведенню під час розгляду даної справи.
Конституційний Суд неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема, гарантії соціального захисту. До них, насамперед, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме у Збройних Силах України, органах СБУ, податковій, міліції, прокуратурі, тощо (рішення КСУ від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій, гарантій).
Крім того, у подібних правовідносинах Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 636/1514/19 дійшов правового висновку, що визначальними обставинами для виключення житла з числа службового є: перебування позивача на військовій службі, наявність календарної вислуги від 20 років, перебування на квартирному обліку та, до того ж, наявність статусу учасника бойових дій, що надає право на забезпечення постійним житлом, в тому числі і шляхом виключення квартири з числа службових.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, оскаржуване Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 21.10.2025 р. №547 в частині відмови виключення з числа службових квартири за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, що свідчить про наявність підстав для задоволення позову в цій частині.
Що стосується позовних вимог в частині зобов'язання виконавчого комітету Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом, суд зазначає наступне.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі №569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справі № 826/8803/15, від 21 червня 2018 року у справі №274/1717/17, від 14 серпня 2018 року у справі №820/5134/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №826/521/16, від 30 березня 2021 року у справі №400/1825/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 27 вересня 2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 та від 13 жовтня 2022 року у справі №380/13558/21.
Також, суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Вказані висновки також узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові 24 квітня 2024 року у справі №140/12873/23.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд також зазначає, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Згідно з ч.1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю “охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття “охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “право» має один і той же зміст.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У спірних правовідносинах судом встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки, викладені у даному рішенні.
Отже, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана з захистом Вітчизни, з метою забезпечення виконання покладених на себе державою певних гарантій, пільг та компенсацій, суд вважає, що належним способом захисту прав позивача буде виключити з числа службових квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Виконавчого комітету Харківської міської ради (майдан Конституції, буд. 7,м. Харків,Харківська обл., Харківський р-н,61003, код ЄДРПОУ04059243) , за участі третьої особи: Квартирно-експлуатаційного відділу м.Харкова (код ЄДРПОУ 07923280, 61024, м.Харків, вул. Г.Сковороди, б.61),про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії- задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 21.10.2025 р. №547 в частині відмови виключення з числа службових квартири за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904.
Зобов'язати Виконавчий комітет Харківської міської ради виключити з числа службових квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , згідно клопотання Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова від 07.10.2025 р. за вих. №583/7904, для забезпечення сім'ї ОСОБА_1 постійним житлом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Суддя Кухар М.Д.