28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 947/37166/23
провадження № 61-10377св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.
учасники справи:
заявники: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу - військова частина НОМЕР_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційнускаргуОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 червня 2025 року у складі колегії суддів Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,
у справі за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.
Короткий зміст заявлених вимог
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про розірвання шлюбу та встановлення факту проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком.
Заява обґрунтована тим, що сторони з 28 травня 2010 року перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Під час шлюбу у подружжя народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Заявники посилались на те, що у серпні 2023 року відносини між ними погіршилися, подружжя стало проживати окремо.
Син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишився проживати разом із батьком.
Крім того, між сторонами було добровільно вирішено, що дитина залишиться проживати разом із батьком.
15 листопада 2023 року між подружжям було укладено нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька.
Заявники просили суд:
- шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований 28 травня 2010 року, розірвати;
- встановити факт, що від 15 листопада 2023 року місце проживання сина - ОСОБА_3 встановлюється з батьком - ОСОБА_1 ;
- роз'яснити, що встановлення факту є підставою вважати, що батько - ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує дитину.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Київський районний суд м. Одеси рішенням від 08 грудня 2023 року у складі судді Бескровного Я. В. заяву задовольнив.
Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвав.
Встановив факт, що відповідно до нотаріально посвідченого договору щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину від 15 листопада 2023 року місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлюється з батьком ОСОБА_1 .
Встановив факт самостійного виховання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком ОСОБА_1 .
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 втратила почуття поваги та кохання до ОСОБА_1 , сімейно-шлюбні стосунки не підтримує та відновлювати їх не має наміру. Подальше сумісне мешкання подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам ОСОБА_2 , що мають істотне значення, тому суд розірвав шлюб. Встановлення факту самостійного виховання дитини та перебування її на утриманні батька підтверджується сукупністю досліджених доказів, а тому суд вважав за можливе заяву задовольнити.
Одеський апеляційний суд постановою від 24 червня 2025 року апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнив частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2023 року в частині встановлення факту, що має юридичне значення, скасував.
Прийняв постанову, якою заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині встановлення факту, що має юридичне значення, залишив без задоволення.
Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь військової частини НОМЕР_1 в рівних частках судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 644,16 грн, по 322,08 грн з кожного.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заявники не надали відповідних доказів щодо існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері, ОСОБА_2 , обмежується або припиняється. Суд першої інстанції не залучив до участі у справі орган опіки та піклування, поза увагою суду залишилися інтереси неповнолітньої дитини, не була заслухана думка дитини щодо місця проживання, тому апеляційний суд відмовив у задоволенні заяви про встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої дитини батьком.
Малолітній ОСОБА_3 не міг проживати разом з батьком ОСОБА_1 з травня 2023 року, а батько в цей період - виховувати свого малолітнього сина, оскільки виконував бойові завдання по захисту України проти повномасштабного військового вторгнення російської федерації на територію України.
Рішення суду, в частині розірвання шлюбу та про сплату аліментів не оскаржується, апеляційна скарга з цього приводу доводів не містить, тому перевірку рішення в цій частині апеляційний суд не здійснював.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2025 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 12 серпня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Київського районного суду м. Одеси.
27 серпня 2025 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Верховний Суд ухвалою від 21 січня 2026 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматизованого визначення складу колегії суддів від 22 січня 2026 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц, у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 542/401/18, від 10 вересня 2020 року у справі № 757/66808/19-ц, від 31 травня 2023 року у справі № 308/12227/13-ц та інших.
У касаційній скарзі зазначається, що апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подано неналежною особою (військова частина НОМЕР_1 ), права та законні інтереси якої не порушені вказаним рішенням. Суд апеляційної інстанції безпідставно поновив військовій частині НОМЕР_1 строки на апеляційне оскарження.
Скаржник також вказує на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У вересні 2025 року військова частина НОМЕР_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд встановив, що сторони зареєстрували шлюб 28 травня 2010 року (а. с. 7).
Під час шлюбу у подружжя народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 15).
15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19).
Згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 19 травня 2023 року № 145 ОСОБА_1 зарахований до списків особового складу військової частини на посаду стрільця 3 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти (а. с. 47).
На підставі наказу від 01 квітня 2024 року № 94 ОСОБА_1 проходить військову службу у зазначеній військовій частині на посаді старшого навідника 2 мінометного взводу мінометної батареї (а. с. 48).
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Щодо права військової частини на апеляційне оскарження судового рішення
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини
і громадянина захищаються судом.
В Конституції України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та
у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав
і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини
і громадянина, держави.
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи,
а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити
в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі
№ 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції
є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи
у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц.
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає
у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України
є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
ОСОБА_1 як на момент відкриття провадження у справі (27 листопада
2023 року), так і на момент її розгляду судами першої та апеляційної інстанцій
був військовослужбовцем Збройних Сил України, призваним на військову службу під час мобілізації, та згідно із наказом від 19 травня 2023 року № 145 командира військової частини НОМЕР_2 , ОСОБА_1 був зарахований до списків особового складу військової частини на посаду стрільця 3 стрілецького відділення 3 стрілецького взводу 3 стрілецької роти(а. с. 47).
10 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся із рапортом про звільнення з військової служби з підстав самостійного виховання дитини за рішенням суду (а. с. 49).
Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник мав на меті встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, а після ухвалення судом першої інстанції судового рішення про задоволення таких вимог подав до військової частини рапорт про звільнення з військової служби на підставі цього рішення. Виходячи з наведених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, стосується прав та обов'язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, а тому правильно переглянув оскаржене судове рішення по суті.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.
Щодо суті заявлених вимог
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають
з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені
в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (частина перша статті 315 ЦПК України).
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника
і заінтересованих осіб.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому разі між цими особами виникає спір про право.
У статті 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство
і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно із частинами першою, другою і третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом
з яким проживає дитина.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
Звертаючись із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, особа відповідно до вимог статті 318 ЦПК України вказує який факт встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт.
У цій справі заявники просили, зокрема, встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тобто батько фактично просив встановити факт того, що його неповнолітній син перебуває на його утриманні.
Приписами статей 109, 141, 159, 160 СК України передбачено рівність прав батьків щодо дитини, можливість за згодою батьків визначення місця проживання дитини, її виховання та утримання.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, реалізуючи, саме ці норми СК України 15 листопада 2023 року сторони уклали нотаріально посвідчений договір здійснення батьківських прав, сплату аліментів на дитину, згідно якого місцем проживання дитини є місце проживання батька (а. с. 16-19).
Таким чином, юридична фіксація факту виховання дитини була закріплена батьками дитини шляхом укладення 15 листопада 2023 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, про сплату аліментів на дитину, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Пучковою І. А. та зареєстрований у реєстрі за № 634.
Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку.
Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для звільнення із військової служби. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов'язки обох сторін.
Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22.
Враховуючи наведене, належним чином встановивши фактичні обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви в частині встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Разом із тим, суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення та вирішуючи питання про розподіл судових витрат, не врахував вимоги процесуального закону.
За загальним правилом ЦПК України передбачає покладення судових витрат на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Окреме правило передбачено для розподілу судових витрат за скаргами в порядку судового контролю за виконанням судових рішень у цивільних справах (стаття 452 ЦПК України). Закон не передбачає розподілу судових витрат пропорційно задоволених вимог апеляційної чи касаційної скарг.
Згідно із частиною сьомою статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, з урахуванням наведених приписів цивільного процесуального законодавства, правові підстави для покладення на заявників обов'язку з відшкодування судового збору, сплаченого особою, яка подала апеляційну скаргу відсутні, а отже суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку в цій частині.
Таким чином, ухвалюючи рішення про стягнення судового збору, апеляційний суд не дотримався вимог частини сьомої статті 294 ЦПК України, що свідчить про неправильне застосування норм процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення судового збору - скасуванню, в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 24 червня 2025 року в частині стягнення судового збору скасувати.
В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 24 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. І. Грушицький
Судді А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров
В. В. Пророк