Дата документу 06.03.2026 Справа № 314/239/25
Єдиний унікальний № 314/239/25 Головуючий у 1-й інстанції: Швець О.В.
Провадження № 22-ц/807/54/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
06 березня 2026 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Гончар М.С.,
Полякова О.З.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі,
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що 01 грудня 2014 року вона була прийнята на роботу до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на посаду юриста з окладом 4 000,00 грн. Станом на момент подання позову до суду працює та належним чином виконує свої посадові обов'язки, зауважень з боку роботодавця щодо її трудових обов'язків не було.
Під час проведення внутрішнього аудиту в квітні 2023 року було встановлено, що бухгалтерія невірно відраховувала з заробітної плати позивача податок на доходи фізичних осіб, та щомісячно починаючи з грудня 2014 року та по серпень 2020 року включно вона не отримувала щомісячно 100,00 грн. В результаті вказаних дій відповідача загальна сума заборгованості за вищезазначений період становить 6 900,00 грн.
Відповідач погодилася з даною заборгованістю, та запевнила у тому, що виплатить її найближчим часом, надала позивачу на її вимогу відповідну довідку про наявність заборгованості з заробітної плати. Проте, вказана заборгованість не погашена.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на свою користь недоотриману заробітну плату за період з 01.12.2014 року по 31.08.2020 року в сумі 6 900,00 грн.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості по заробітній платі відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що ФОП ОСОБА_2 не надано жодного документу, який би спростовував факт заборгованості із заробітної плати перед нею у вказаному розмірі.
Відповідно до положень КЗпП України та вимог Закону України «Про оплату праці» обов'язок доказування відсутності заборгованості перед позивачем із заробітної плати покладається на роботодавця, а не на позивача (робітника). Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 273/472/16.
При цьому у даному випадку саме відповідач, як суб'єкт господарської діяльності (фізична особа-підприємець), яка веде бухгалтерський облік та зобов'язана виплачувати заробітну плату, мала надати суду докази виконання свого обов'язку по виплаті заробітної плати працівникові та проведення остаточного розрахунку.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
За нормами ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною 13 статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 з 01 грудня 2014 року на посаді юриста з окладом 4 000,00 грн. не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи, а відтак і зобов'язання відповідача виплатити заборгованість по заробітній платі, правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі відсутні. Недоведеність факту існування трудових відносин та укладення трудового договору між сторонами унеможливлює задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі. Крім того, суд не встановив правових підстав для прийняття визнання відповідачем позову, оскільки таке визнання суперечить закону.
Апеляційний суд погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі. На підтвердження доводів позову позивачем надано довідку від 13.01.2025 року, видану ФОП ОСОБА_2 про те, що остання станом на 01.05.2023 дійсно має перед ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 01.12.2014 по 31.08.2020 в сумі 6 900,00 грн.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості із заробітної плати, позивач зазначала, що 01 грудня 2014 року була прийнята на роботу до фізичній особі підприємця ОСОБА_2 на посаду юриста з окладом 4 000,00 грн., що підтверджено наказом (трудовим договором) від 01 грудня 2014 року № 22, де працює до теперішнього часу.
Проте, доказів на підтвердження зазначених у позові обставин позивачем до суду не надано.
Дій до надання наявних доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, позивачем не вчинено, вмотивоване клопотання про витребування доказів судом у разі неможливості самостійного надання у відповідності із ст. 84 ЦПК України не заявлене.
Для надання особистих пояснень у судове засідання суду першої інстанції позивач не з'явилася, зазначила у заяві на адресу суду першої інстанції про те, що при ухваленні рішення просить врахувати заяву про визнання даного цивільного позову. Дану справу розглядати без її участі. Позовні вимоги підтримує в повному обсязі і просить їх задовольнити. Не заперечує щодо ухвалення заочного рішення по справі.
ОСОБА_2 до суду першої інстанції було надано заяву про визнання позову, у якій відповідач зазначила про повну згоду з позовними вимогами позивача, просила їх задовольнити в повному обсязі, справу просила розглядати без її участі.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За положеннями ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
За нормами ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч. 1 ст. 21 КЗпП України).
Відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим, зокрема, при укладенні трудового договору з фізичною особою.
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу. Фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.
Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.
Трудові правовідносини - це відносини між працівником і роботодавцем, за яких працівник зобов'язується виконувати певну роботу, дотримуватись внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець повинен своєчасно виплачувати працівникові заробітну плату і створювати належні, безпечні й здорові умови праці.
Згідно ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплатупраці» та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
За нормами ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.
Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.
У відповідності до норм ст.ст. 77-80 ЦПК України, в їх системному зв'язку, докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, достатніми та на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що факт перебування позивача з відповідачем у трудових відносинах не знайшов свого підтвердження. Матеріали справи не містять доказів, які б вказували на існування трудових відносин між сторонами, роботи позивача на посаді юриста у фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 , виконання позивачем трудових функцій, підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку, тощо. Додана до позову довідка ФОП ОСОБА_2 від 13.01.2025 про розмір заборгованості з заробітної плати перед ОСОБА_1 не може слугувати належним доказом наявності трудових відносин між сторонами.
Також, вирішуючи питання щодо наявності підстав для прийняття визнання відповідачем позову, суд першої інстанції, врахувавши недоведеність факту існування трудових відносин та укладення трудового договору між сторонами, вірно не встановив правових підстав для прийняття визнання відповідачем позову, оскільки таке визнання суперечить закону.
Оскільки факт перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 з 01 грудня 2014 року не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи, суд першої інстанції правильно виснував, що правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі відсутні.
Доводи апеляційної скарги зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 06 березня 2026 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: М.С. Гончар
О.З. Поляков