26 лютого 2026 року м. Київ
Справа № 362/8630/25
Провадження: № 22-ц/824/6188/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Козіної Світлани Миколаївни в інтересах ОСОБА_1
на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Марчука О. Л.,
у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, заінтересована особа: ОСОБА_2 ,
В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаною заявою, мотивуючи її тим, що вона перебуває у шлюбі із ОСОБА_2 , вказує, що він намагався не санкціоновано проникнути до будинку та вчинив відносно неї домашнє насильство. У зв'язку із цим, посилаючись на норми Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», заявник просила суд видати обмежувальний припис, яким вжити заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 у вигляді заборони йому: входу та перебування в місці її проживання; наближатися менш ніж на 500 м до її місця проживання; контактувати з нею у будь-який спосіб, окрім у присутності її адвоката (адвокатів); переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися (контактувати) з нею та із їх сином, в тому числі через третіх осіб (а. с. 1 - 5).
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Козіна С. М. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просила скасувати та ухвалити нове про задоволення її заяви.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила про те, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу без участі представника заявниці, відмовивши у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Вказує на те, що така відмова, з огляду на воєнний стан та віддаленість місця перебування представника, була необґрунтованою та призвела до обмеження права заявниці на доступ до правосуддя як складової права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Апеляційна скарга також містить доводи про те, що ухвала про відмову в задоволенні клопотання була направлена до електронного кабінету після розгляду справи, що фактично позбавило заявницю можливості реалізувати процесуальні права - надати пояснення, заявити клопотання про витребування доказів та заперечити доводи заінтересованої особи.
Крім того, скаржник вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, зокрема не надав належної оцінки поясненням заінтересованої особи щодо конфліктних ситуацій між сторонами, не встановив, яким саме формам домашнього насильства піддавалася заявниця, та не оцінив ризики його можливого продовження в майбутньому.
У скарзі наголошує на тому, що обмежувальний припис не є заходом покарання, а має превентивний та захисний характер, спрямований на запобігання насильству. Заявниця стверджує, що мала місце форма психологічного насильства, образи, приниження, знецінення, агресивна поведінка, а також спроби контролю та тиску, які продовжуються, у тому числі шляхом направлення повідомлень та дій, пов'язаних із дитиною.
У зв'язку з викладеним, вважає, що суд першої інстанції формально підійшов до оцінки доказів, не забезпечив ефективного захисту особи, яка звернулася із заявою, та безпідставно відмовив у видачі обмежувального припису.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 23 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечував проти її задоволення та просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Значив про те, що апеляційна скарга не містить належного обґрунтування порушень норм процесуального права, а доводи щодо неповного з'ясування обставин є декларативними. На його переконання, суд першої інстанції діяв у межах закону, дотримався принципів цивільного судочинства та правильно застосував правила розподілу тягаря доказування. ОСОБА_2 наголошує, що заявниця не надала жодних належних і допустимих доказів вчинення домашнього насильства, зокрема психологічного, не конкретизувала, у чому саме воно полягало, коли і за яких обставин відбувалося, а її твердження є загальними та бездоказовими.
Крім того, у відзиві зазначено, що апеляційна скарга містить висловлювання, які, на думку заінтересованої особи, є образливими та такими, що виходять за межі правової аргументації, зокрема твердження про агресивність, схильність до маніпуляцій чи уникнення фіксації поведінки.
Заінтересована особа категорично заперечує факт вчинення будь-яких дій, які могли б бути кваліфіковані як домашнє насильство, та зазначає, що підстав для застосування обмежувального припису немає.
В судовому засіданні адвокат Козіна С. М. в інтересах ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримувала, з викладених у ній підстав.
ОСОБА_2 заперечував проти доводів апеляційної скарги, посилаючись на законність ухваленого рішення. Крім того, він повідомив суду, що у квітні 2025 року між ним та його дружиною було укладено два договори: договір про поділ спільного сумісного майна подружжя та шлюбний договір, яким визначено правовий режим майна, набутого під час шлюбу. У подальшому ним подано позов про розірвання шлюбу. Водночас його дружиною ініційовано звернення до Васильківського міськрайонного суду Київської області з позовами, у яких відповідачами, зокрема, визначено їхню спільну повнолітню доньку (щодо спору про корпоративні права). Крім того, у провадженні цього ж суду перебуває справа про визначення місця проживання дитини. З огляду на викладене, ОСОБА_2 зазначив, що між сторонами наразі існує низка сімейних та майнових спорів, зокрема у зв'язку з незгодою його дружини з умовами поділу майна. Також він повідомив, що проживає окремо від дружини, тоді як їхній молодший син проживає разом із матір'ю, яка, за його словами, перешкоджає його спілкуванню з дитиною та забороняє наближатися до території домоволодіння. У зв'язку з цим ОСОБА_2 вважає, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на обставинах, які не відповідають дійсності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 04 вересня 1999 року (а.с. 16).
Судом першої інстанції встановлено, що між сторонами існують особисті неприязні відносини, пов'язані з вирішенням питань щодо розірвання шлюбу, поділу майна та визначення місця проживання їхнього сина, у зв'язку з чим між ними виникають конфліктні ситуації та суперечки.
На підтвердження своїх доводів заявниця долучила до заяви копії документів, зокрема: заяву до органу поліції від 28.10.2025 року; копії паспортних документів сторін; довідки про присвоєння реєстраційних номерів облікової картки платника податків; свідоцтво про шлюб; свідоцтво про народження дитини; роздруківки скрін-шотів із зображенням інформації про невдале введення коду доступу до охоронної системи.
Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, зазначені документи не містять відомостей, які б безпосередньо підтверджували факт вчинення ОСОБА_2 щодо заявниці домашнього насильства у будь-якій формі.
Медичних документів, які б підтверджували наявність у заявниці тілесних ушкоджень або негативних наслідків для її здоров'я чи психоемоційного стану дитини, до матеріалів справи не долучено. Також заявниця не скористалася правом подати клопотання про витребування доказів у порядку статті 350-4 ЦПК України.
За результатами оцінки наданих доказів суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність обставин вчинення домашнього насильства та відсутність встановлених законом підстав для застосування обмежувального припису.
Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з пунктами 3, 14 та 17 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Економічне насильство - форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
Обмежувальним приписом визначаються один чи декілька заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків, одним із яких є заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою (частина друга статті 26 вказаного Закону).
Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено, що обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов'язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Згідно з частиною третьою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
Відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
У пункті 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).
Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.
З урахуванням змісту наведених норм, видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних обставин та наявності ризиків.
Суди під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.
Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією із характеристик якого є повторюваність.
Важливим для спірних правовідносин є висновок про те, що домашнє насильство істотно відрізняється від звичайних конфліктних стосунків, оскільки має певні ознаки та характеризується тим, що особа, яка застосовує домашнє насильство, маючи значну перевагу в своїх можливостях, діє умисно з наміром досягти бажаного результату, який полягає у заподіянні шкоди потерпілому шляхом порушення його прав і свобод. Тоді як під конфліктом потрібно розуміти такий стан взаємовідносин, який характеризується наявністю зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнього загострення суперечностей, що може призвести до активних дій, ускладнень, боротьби, що супроводжуються складними колізіями; ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами іншої сторони. Виникнення конфлікту залежить не лише від об'єктивних причин, але й від суб'єктивних факторів, до яких потрібно віднести власні уявлення учасників конфлікту про себе, свої потреби, мотиви, життєві цінності та ставлення до іншої сторони конфлікту (див. постанову Верховного Суду від 07 листопада 2023 року у справі № 676/265/23 (провадження № 61-9498св23)).
Верховний Суд неодноразово наголошував про те, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (стаття 81 ЦПК).
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 15 листопада 2024 року у справі № 727/614/24.
Як убачається з матеріалів справи, заявниця обґрунтовувала свої вимоги посиланням на несанкціоноване проникнення до будинку та вчинення щодо неї фізичного і психологічного насильства. Водночас належних та допустимих доказів на підтвердження зазначених обставин суду не надано.
Долучені до заяви документи, копія звернення до правоохоронних органів, копії паспортних документів, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини, скріншоти невдалого введення коду доступу до охоронної системи, не містять відомостей, які б підтверджували факт вчинення відповідачем фізичного, психологічного чи іншого виду домашнього насильства.
Медичних документів щодо наявності тілесних ушкоджень або доказів негативного впливу на психоемоційний стан заявниці чи дитини до матеріалів справи не подано. Також заявниця не скористалася передбаченим процесуальним правом заявити клопотання про витребування доказів у разі неможливості їх самостійного подання.
За встановлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що надані заявницею докази не підтверджують наявність саме домашнього насильства у розумінні Закону, а свідчать про наявність конфліктних та напружених взаємин між сторонами.
Колегія суддів звертає увагу на те, що домашнє насильство відрізняється від звичайного сімейного конфлікту наявністю умисних дій, спрямованих на систематичне приниження, залякування, заподіяння шкоди та створення реальної загрози безпеці постраждалої особи. Натомість сам по собі факт наявності спору між подружжям щодо розірвання шлюбу, поділу майна чи визначення місця проживання дитини не є достатньою підставою для застосування обмежувального припису.
З матеріалів справи вбачається, що між сторонами існують неприязні стосунки та триває цивільний спір щодо врегулювання сімейних правовідносин, що саме по собі не свідчить про наявність ознак домашнього насильства.
Зокрема, як пояснив ОСОБА_2 під час розгляду справи, між сторонами триває низка судових спорів, пов'язаних із розірванням шлюбу, поділом майна подружжя та визначенням місця проживання дитини, що додатково свідчить про наявність між сторонами тривалого сімейного конфлікту.
Оскільки заявницею не доведено факту вчинення щодо неї домашнього насильства та не підтверджено наявності ризиків його повторення чи продовження у майбутньому, підстав для застосування обмежувального припису не встановлено.
Отже, суд першої інстанції, зробивши висновки про відсутність ознак домашнього насильства, які б стали підставою для видачі обмежувального припису, правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального і процесуального права, що їх регулюють.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції про те, що заявником не доведено вчинення ОСОБА_2 щодо неї домашнього насильства і наявності ризиків його вчинення у майбутньому, у зв'язку з чим рішення про відмову у видачі обмежувального припису є законним та обґрунтованим.
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.
Посилання скаржниці на те, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу без участі представника заявниці, відмовивши у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, є безпідставними.
Відповідно до частини першої статті 350-5 ЦПК України справа про видачу обмежувального припису розглядається судом за участю заявника та заінтересованих осіб. Водночас неявка належним чином повідомлених осіб не перешкоджає розгляду справи. Крім того, частиною другою цієї ж статті передбачено обов'язок суду розглянути заяву не пізніше 72 годин з моменту її надходження.
Отже, законодавець визначив скорочений, невідкладний порядок розгляду таких справ, що обумовлює оперативність судового реагування.
Колегія суддів перевірила зміст ухвали суду першої інстанції від 18 листопада 2025 року та встановила, що клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції було залишено без задоволення з мотивів його невмотивованості та відсутності належних доказів об'єктивної неможливості прибуття до суду.
Як убачається зі змісту клопотання, воно фактично зводилося до загального посилання на воєнний стан та віддаленість місця роботи представника, без надання будь-яких доказів, які б свідчили про реальні перешкоди для особистої участі у засіданні. Водночас суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що режим воєнного стану сам по собі не обмежує пересування територією України поза межами комендантської години, а також звернув увагу на ризики технічної нестабільності проведення відеоконференції.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для задоволення клопотання. Порушень норм процесуального права у цій частині не встановлено.
Доводи апеляційної скарги про те, що ухвала про відмову у відеоконференції була направлена до електронного кабінету після розгляду справи та цим нібито порушено право заявниці на доступ до правосуддя, також не можуть бути прийняті до уваги.
З матеріалів справи вбачається, що заявниця була належним чином повідомлена про дату та час розгляду справи, однак не забезпечила особисту участь у судовому засіданні та не повідомила суд про поважні причини неявки. Закон не ставить можливість розгляду справи у залежність від отримання учасником окремої ухвали про відмову у відеоконференції.
Крім того, навіть за відсутності представника заявниця не була позбавлена можливості подати до суду письмові пояснення, додаткові докази чи клопотання до початку розгляду справи, чим вона не скористалася.
Щодо доводів апеляційної скарги про неповне з'ясування обставин справи та неналежну оцінку ризиків домашнього насильства, колегія суддів зазначає таке.
Саме на заявника покладено обов'язок довести обставини, що свідчать про необхідність видачі обмежувального припису, зокрема факт вчинення домашнього насильства та наявність ризиків його повторення.
У поданій заяві та апеляційній скарзі заявниця посилається на психологічне насильство у вигляді образ, принижень, знецінення та агресивної поведінки, а також на наявність конфліктів між сторонами.
Водночас жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував систематичність таких дій, їх інтенсивність, спрямованість на заподіяння шкоди чи реальність загрози для безпеки заявниці, до матеріалів справи не подано.
Саме по собі існування конфлікту між подружжям, наявність напружених стосунків чи спору щодо розірвання шлюбу, поділу майна або визначення місця проживання дитини не свідчить про наявність домашнього насильства у розумінні спеціального закону.
Посилання на превентивний характер обмежувального припису не спростовує обов'язку доведення обставин, що вказують на реальність ризиків. Обмежувальний припис не може застосовуватися виключно на підставі припущень або суб'єктивного сприйняття конфлікту однією зі сторін.
Оцінюючи матеріали справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції надав належну правову оцінку встановленим обставинам, правильно відмежував конфліктні сімейні відносини від ознак домашнього насильства та обґрунтовано встановив відсутність доведених ризиків його повторення.
Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із висновками суду першої інстанції та не містять переконливих підстав для їх спростування.
Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які ним правильно застосовані, тому колегія суддів погоджується з ними.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2025 року ухвалене судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 367,368,374,375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Козіної Світлани Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2025 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 05 березня 2026 року.
Головуючий Т.О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура