19 лютого 2026 року м. Київ
Справа № 363/7242/25
Провадження: № 22-ц/824/5845/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року, постановлену під головуванням судді Рудюка О. Д.,
у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту перебування на утриманні, заінтересована особа: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Вишгородської міської ради,
В грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, мотивуючи її тим, що 28 вересня 2021 року між ним та ОСОБА_3 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_4 ) укладено шлюб. У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_5 . Дружина заявника має двох синів від попереднього шлюбу: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 27 лютого 2020 року у справі № 476/47/20 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 розірвано. У вказаному рішенні зазначено, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинилися ще у 2017 році. На даний час діти зареєстровані у смт Єланець Миколаївської області, однак фактично проживають разом із заявником у м. Вишгород Київської області, навчаються у Вишгородському ліцеї «Сузір'я». Сім'я має статус багатодітної, що підтверджується відповідним посвідченням. Згідно з довідкою Вишгородської міської ради заявник з 2021 року проживає разом із дружиною та трьома дітьми. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 05 жовтня 2022 року з ОСОБА_8 стягнуто аліменти на користь матері дітей. Станом на 28 лютого 2025 року заборгованість зі сплати аліментів становить 152 687 грн 12 коп., що свідчить про ухилення батька від утримання дітей. ІНФОРМАЦІЯ_4 батько дітей помер. Заявник проходить військову службу та зазначає, що відповідно до пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» підставою для звільнення є перебування на утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років. Встановлення факту перебування на його утриманні дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 необхідне для подання рапорту про звільнення з військової служби. Інший спосіб підтвердження цього факту законодавством не передбачений.
У зв'язку з чим просив суд встановити факт перебування на його утриманні неповнолітніх дітей ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, ухвалу суду просив скасувати та направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд дійшов помилкового висновку про те, що заявником порушено питання про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини без участі матері, а отже такий спір має розглядатися в позовному провадженні як спір про право, адже ним, заявником, не заявлялась вимога про встановлення факту самостійного виховання дитини чи усунення іншого з батьків від виконання батьківських обов'язків. Предметом звернення є виключно встановлення факту перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .
При цьому, вказує, що заявник не є біологічним батьком зазначених дітей. Їхній батько ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 . Отже, висновок суду про необхідність з'ясування дій «другого з батьків» є безпідставним та свідчить про неналежне дослідження судом поданих доказів і змісту заяви.
Крім того, заявник зазначає, що встановлення відповідного юридичного факту необхідне йому для реалізації права на звільнення з військової служби на підставі абзацу 4 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», оскільки він перебуває на утриманні трьох дітей віком до 18 років.
Іншого передбаченого законом способу підтвердження факту перебування дітей на його утриманні не існує, а тому звернення до суду в порядку окремого провадження є належним способом захисту його прав.
Крім того, вважає посилання суду першої інстанції на попередні ухвали Вишгородського районного суду Київської області також необґрунтованими. У зазначених справах суди виходили з наявності спору про право у зв'язку з необхідністю з'ясування участі батька дітей у їх утриманні. Водночас після смерті батька дітей обставини, які могли свідчити про існування такого спору, припинили своє існування.
Отже, на момент повторного звернення до суду відсутні підстави вважати, що заява пов'язана зі спором про право, а висновки суду першої інстанції про неможливість її розгляду в порядку окремого провадження є помилковими.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 15 січня 2026 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Заслухавши пояснення заявника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявника про встановлення факту того, що він самостійно виховує та утримує дитину не є вимогами, які підлягають розгляду в порядку окремого провадження в розумінні положень статей 293, 315 ЦПК України, адже в даному випадку вбачається спір про право, що в свою чергу виключає розгляд вказаної заяви в порядку окремого провадження, так як даний факт може бути встановлений рішенням суду у цивільній справі при вирішенні у порядку позовного провадження. Також суд першої інстанції виходив з того, що вимоги заявника фактично пов'язані з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав матері дитини, а отже є спором про право.
Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів враховує наступне.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, а також підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Перелік юридичних фактів, які можуть встановлюватися у судовому порядку, визначений частиною першою статті 315 ЦПК України, однак він не є вичерпним. Відповідно до частин першої та другої цієї статті суд розглядає справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Із наведених норм убачається, що справа може бути розглянута в порядку окремого провадження за наявності сукупності таких умов:
- встановлюваний факт породжує юридичні наслідки;
- чинним законодавством не передбачено іншого порядку його встановлення;
- заявник не має можливості одержати або відновити документ, що посвідчує відповідний факт;
- встановлення такого факту не пов'язане з вирішенням спору про право.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.
Абзацом четвертим частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зокрема, жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Отже, для реалізації права на звільнення з військової служби особа повинна довести факт перебування на її утриманні трьох дітей віком до 18 років.
Зі змісту заяви ОСОБА_1 убачається, що заявник просить встановити факт перебування на його утриманні двох неповнолітніх дітей, зазначаючи, що біологічний батько двох із них помер, а сам заявник фактично здійснює їх утримання та виховання. Водночас він вказує, що встановлення цього факту необхідне для реалізації права на звільнення з військової служби.
З вищенаведеного убачається, що заявлені вимоги формально відповідають предмету окремого провадження, встановленню факту, від якого залежить виникнення чи зміна прав заявника.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення зазначеного факту впливатиме на обсяг прав та обов'язків матері дітей, а отже у справі наявний спір про право, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження.
Однак колегія суддів вважає такі висновки передчасними, з огляду на те, що встановлення відповідного юридичного факту пов'язується заявником із реалізацією права на звільнення з військової служби, а тому можливі правові наслідки встановлення такого факту можуть стосуватися не лише сімейних правовідносин, а й публічно-правової сфери, зокрема відносин із уповноваженим органом Міністерства оборони України або відповідною військовою частиною.
Водночас, дійшовши висновку про наявність спору про право, суд першої інстанції не з'ясував належним чином коло заінтересованих осіб у справі та не перевірив, чи існує реальний спір між конкретними суб'єктами щодо обсягу прав та обов'язків.
За таких обставин, колегія суддів відмічає, що саме відповідний суб'єкт владних повноважень, який застосовує норми законодавства про мобілізацію, може бути належною заінтересованою особою у цій справі та висловити позицію щодо наявності чи відсутності спору про право.
Суд першої інстанції, не визначивши належним чином коло заінтересованих осіб та не з'ясувавши їх правової позиції, фактично зробив висновок про наявність спору про право передчасно, без повного дослідження процесуальних передумов для відкриття провадження.
Сам по собі факт можливого впливу встановлення юридичного факту на подальші правовідносини не свідчить автоматично про наявність спору про право. Вирішальним є те, чи існує реальний, а не гіпотетичний спір між конкретними суб'єктами щодо обсягу прав та обов'язків.
Отже, колегія суддів відмічає про те, що за відсутності належного визначення та залучення усіх заінтересованих осіб, зокрема суб'єкта, для якого встановлення такого факту має юридичне значення у сфері проходження військової служби, висновок про неможливість розгляду справи в порядку окремого провадження є передчасним.
За таких обставин оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, а саме з метою визначення належного кола заінтересованих осіб, вирішення питання про відкриття провадження з урахуванням правової природи заявлених вимог та надання оцінки можливості розгляду справи в порядку окремого або позовного провадження після з'ясування позицій усіх учасників.
Колегія суддів зауважує, що лише після належного процесуального визначення складу учасників справи та з'ясування їх позиції суд може зробити обґрунтований висновок щодо наявності чи відсутності спору про право.
Ураховуючи наведене та з метою недопущення порушення права на доступ до правосуддя, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції та направлення справи для вирішення питання про відкриття провадження до суду першої інстанції.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, порушення норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню, а справа направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Мартинюка Микити Юрійовича задовольнити частково.
Ухвалу Вишгородського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 05 березня 2026 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура