ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/4158/26
провадження № 2-о/753/252/26
"04" березня 2026 р. м. Київ
Дарницький районний суд м. Києва у складі: головуючого судді Маркєлової В.М., розглянувши заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення,
26.02.2026 до Дарницького районного суду м. Києва надійшла зазначена заява, яку подано в порядку окремого провадження.
Заявник просить суд установити факт, що має юридичне значення, а саме - факт того, що він, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), є одиноким батьком, який самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На обґрунтування заяви зазначив, що ОСОБА_1 (далі - Заявник) та ОСОБА_3 (попереднє прізвище - ОСОБА_4 ) з 29 квітня 2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
31 травня 2013 року рішенням Краматорського міського суду Донецької області, прийнятим у справі № 234/4428/13-ц, шлюб між сторонами було розірвано (рішення набрало законної сили 11.06.2013).
Від шлюбу подружжя має спільну дитину - доньку ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка наразі перебуває на вихованні і повному утриманні Заявника, без будь-якої сторонньої допомоги та без участі матері.
Обставини самостійного виховання та утримання доньки батьком, обумовлені тим, що матір дитини вступила у новий шлюб, займається вихованням дітей нинішнього чоловіка, при цьому, вона вже понад 4 роки проживає за межами України, що підтверджується відповідною посвідкою на проживання у Румунії, та жодної участі у вихованні та утриманні дочки не бере, також не бере участь у вирішенні питань освіти, лікування та розвитку дитини.
Весь цей час дитина проживає з батьком за адресою: АДРЕСА_1 , який повністю утримує дитину і займається її вихованням. Заявник самостійно забезпечує гармонійний фізичний, психологічний та інтелектуальний розвиток дитини, створив належні житлові умови для проживання дитини, він одноособово спілкується із педагогами щодо успішності у навчанні своєї дочки, цікавиться її шкільним життям, бере активну участь у її вихованні, забезпеченні її культурного та соціального розвитку. З-поміж іншого, Заявник самостійно, без участі матері, забезпечує дитину необхідним медичним доглядом шляхом одноосібного супроводження до медичного закладу у разі необхідності. Фактично дитина перебуває на одноособовому утриманні та вихованні батька.
Зазначає також, що на підтвердження належних умов проживання Заявник звернувся до Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації із заявою задля отримання акту обстеження житлово-побутових умов дитини. Як тільки відповідний акт буде складено, він невідкладно буде наданий суду.
Встановлення судом зазначеного факту є необхідною передумовою реалізації Заявником гарантованих законом прав та не спрямоване на вирішення спору з іншою особою. При цьому, законом не визначено іншого порядку встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на утриманні особи, тобто, відсутній державний або інший орган, який уповноважений посвідчувати такий факт.
Тому вважає, що подана ним заява про встановлення факту, що має юридичне значення, підлягає вирішенню саме судом, саме в порядку цивільного судочинства - в порядку окремого провадження.
Просить урахувати висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21, а також Верховним Судом у постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23, від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21 про те, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно і залежить виникнення, встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право. Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих |чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
А також висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02.04.2025 у справі № 127/3622/24 про таке: «Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.»
Під час вирішення питання щодо відкриття провадження у цій справі, з огляду на внесення змін до статті 26 Закону Закон № 2232-XII, Суд враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02.04.2025 у справі № 127/3622/24, але не застосовує його, оскільки його викладено Верховним Судом у правовідносинах, які не є подібними до ситуації заявника.
Так, у справі № 127/3622/24 заявниця, яка є військовослужбовицею - подала заяву з метою звільнення з військової служби, послалася на підпункт «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону Закон № 2232-XII (у редакції, чинній на момент подання заяви - 02 лютого 2024 року), відповідно до якого під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) як самостійне виховання дитини (дітей) віком до 18 років.
Водночас Заявник метою встановлення факту, що він є одиноким батьком і самостійно виховує і утримує дитину, зазначив «забезпечення найкращих інтересів дитини та забезпечення правових умов для належного соціального захисту сім'ї».
Суд зауважує, що інтерес дитини полягає в тому, щоб зберігати правовий зв'язок і матеріальну підтримку від обох батьків, а не покладатися лише на одного. Дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння обох батьків. Вона має зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків.
Суд враховує зазначені Заявником висновки Верховного Суду, а також інші висновки, а саме:
викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, згідно з яким «Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами».
На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц. Також у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила таке: «3 огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Так, «Велика Палата Верховного Суду наголошує, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив частини четвертої статті 403 ЦПК України, якою передбачено таку підставу передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому №? 201/16373/16-ц (провадження №14-27цс2 1)) ».
Вивчивши доводи заявника, враховуючи конкретні обставини, викладені ним у заяві, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Сімейний кодекс України регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між батьками та дітьми, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання (стаття 2 СК України).
Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 СК України).
Суд бере до уваги, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу (статті 141 СК України).
Водночас той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (частини друга та третя статті 157 СК України).
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Держава надає батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов'язків щодо виховання дітей, захищає права сім'ї, сприяє розвитку системи послуг з підтримки сімей з дітьми та мережі дитячих закладів (частини перша - третя статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частини перша та друга статті 15 Закону України "Про охорону дитинства").
Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При цьому, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини (частина перша статті 18, частини перша та друга статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року).
Отже, зважаючи на конкретні обставини, викладені заявником, а саме:
-батьки після розлучення проживають окремо за власним вибором,
-дитина (якій станом на час подання заяви виповнилося 15 років) реалізувала своє право на вибір місця проживання (стаття 29 ЦК),
-і немає обставин, коли розлучення дитини зі своєю матір'ю випливає з якого-небудь рішення, прийнятого державою, наприклад, при арешті, тюремному ув'язненні, висилці, депортації чи смерті (частина четверта статті 9 Конвенції про права дитини),
Суд вважає, що розгляд справи про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком не може проводитися у порядку окремого провадження, оскільки зазначені факти не є безспірними.
Подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини, а тому такий спір має бути вирішено за загальним правилом у позовному провадженні.
Отже, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження для слухання цієї справи саме в порядку окремого провадження з наступних мотивів.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав».
Згідно п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом вони породжують юридичні наслідки.
Характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту.
Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», суди розглядають справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення.
У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.
Відповідно до норми ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Заявник помилково вважає, що про наявність спору про право у його ситуації мова не ведеться.
Згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.03.2021 у справі № 643/14985/18-ц: «… критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб».
Водночас, у поданій заяві мова йде саме про оспорювання батьком права матері на участь у вихованні їх спільної дитини, тобто на здійснення її батьківських прав щодо дитини. Тому факт самостійного виховання у випадку заявника повинен встановлюватися судом у цивільному судочинстві в порядку позовного провадження в межах позовних вимог про здійснення батьками батьківських прав (які включають в тому числі право та обов'язок матері на виховання дитини), заявлених до матері їх спільної дитини.
Останнім за часом висновком у подібних правовідносинах є висновок, викладений у п. 47 постанови КЦС Верховного Суду від 11.02.2026 у справі № 396/2423/24 (№ в ЄДРСР 134159850), де зазначено, що «Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком, пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини».
Висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 також підлягає врахуванню судом під час розгляду його заяви, оскільки його викладено саме у подібних правовідносинах.
Згідно ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
У п. 104 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2024 у справі № 560/17953/21 зроблено висновок про те, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов, зокрема: «… встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах».
З огляду на зазначене суд вважає, що із зазначених заявником у заяві обставин та мети встановлення факту, вбачається, що існує спір про право, а відтак, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження, роз'яснивши право на звернення до суду в порядку загального позовного провадження.
Керуючись ст. 260, 261, 293, 315, 353, 354 ЦПК України, суд
Відмовити у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме - того, що він, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), є одиноким батьком, який самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Роз'яснити заявнику право звернення до суду з позовом у порядку загального позовного провадження.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з моменту її проголошення.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання.
Суддя В.М. Маркєлова