Справа № 420/33834/25
25 лютого 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
за участі секретаря Загрійчук О.В.
прокурора Місюрко Г.А.
представника позивача Фролової І.М.
представника відповідача Згоди О.О.
представника третьої особи не з'явився
розглянувши за правилами загального позовного провадження (у підготовчому засіданні) викладену у відзиві заяву представника ОСОБА_1 про закриття провадження у справі,
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом заступника керівника Одеської обласної прокуратури Мерімеріна Костянтина Геннадійовича в інтересах держави в особі Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації до Драгніса Іоанніса Параскєваса, третя особа: Департамент міжнародного співробітництва, культури та маркетингу Одеської міської ради в якому позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ), яка полягає у незабезпеченні утримання в належному санітарному, технічному стані будівлі пам'ятки історії місцевого значення за адресою: м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 22- вул. Мечнікова, 15 у м. Одесі - «Будівля жіночої гімназії», споруджена у 1893 році за проектом архітектора ОСОБА_2 (охоронний №818-Од), шляхом проведення відповідних ремонтних та реставраційних робіт. 2.
зобов'язати Драгніса Іоанніса Параскєваса (код 2844320759) привести до належного санітарного і технічного стану будівлю пам'ятку історії місцевого значення за адресою: м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 22 вул. Мечнікова, 15 у м. Одесі - «Будівля жіночої гімназії», споруджена у 1893 році за проектом архітектора ОСОБА_2 (охоронний №818-Од), шляхом проведення відповідних ремонтних та реставраційних робіт.
Ухвалою суду від 14.10.2025 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою суду від 05.11.2025 року продовжено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 22.12.2025 року продовжено строк для проведення підготовчого провадження та відкладено підготовче засідання на 27.01.2026 року.
Ухвалою суду від 22.12.2025 року зупинено провадження у справі до 27.01.2026 року.
Ухвалою суду від 27.01.2026 року із занесенням до протоколу підготовчого засідання поновлено провадження у справі.
У підготовчому засіданні 27.01.2026 року представником Відповідача оголошено заяву про закриття провадження у справі, викладену у відзиві.
В обґрунтування заяви представником зазначено, що в даній справі прокурор звернувся до суду в інтересах органу державної влади, який не має прав, передбачених діючим законодавством на подачу даного позову, що відповідно до п.1 ч.1 ст. 238 КАС України, є підставою для закриття провадження по справі.
Вказане відповідає правовим висновкам викладеним у постанові Верховного Суду у справі №420/28679/23 від 24.02.2025 року, в якій, проаналізувавши викладені у цій постанові норми права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах та їх урегульовують, а також враховуючи висновки Верховного Суду України та Верховного Суду (Великої Палати) щодо їх застосування, колегія суддів дійшла висновку про те, що Департамент культури не наділений правом на звернення до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки містобудування та архітектури відновити таку пам'ятку. Прямої вказівки на це в законі не існує. Тому Верховний Суд вважає, що у спірних правовідносинах відсутній суб'єкт владних повноважень, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у обраний прокурором спосіб - шляхом звернення до суду з вищевказаним позовом. У спірних правовідносинах такий орган відсутній взагалі, а отже прокурор повинен був навести інші, аніж ним було вказано у позовній заяві, обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у суді, визначити інший суб'єктний склад учасників справи. Оскільки Департамент культури не є належним позивачем у цій справі, то це виключає й участь прокурора в його інтересах.
Заперечуючи проти задоволення заяви представника відповідача та закриття провадження у справі, прокурор посилався на протилежну позицію Верховного суду, викладену у Постанові по справі №160/4161/24 від 18.12.2025 року, з тих самих питань, які, за твердженням прокурора є предметом судового дослідження в Одеському окружному адміністративному суді.
У підготовчому засіданні 27.01.2026 року оголошено перерву для надання пояснень на 02.02.2026 року.
Підготовче засідання 02.02.2026 року відкладено на 05.02.2026 року.
04.02.2026 року до суду за вхід. №ЕС12225/26 від представника відповідача надійшли додаткові пояснення, в яких представником відповідача зазначено, що у справі №160/4161/24, на яку посилається прокурор, однією з позовних вимог є законність додаткової угоди, яка є невід'ємною частиною охоронного договору, а ключовим правовим питанням на стадії касаційного розгляду цієї справи було з'ясування питання чи має право уповноваженій орган охорони культурної спадщини відповідного рівня або прокурор (за наявності визначених законом підстав) звертатись до суду з позовом про визнання протиправним та скасування охоронного договору (чи додаткової угоди до нього) з посиланням на можливість судового контролю за змістом та змінами охоронного договору і додаткових угод до нього, який випливає зі статей 23, 24 Закону України «Про охорону культурної спадщини», у той час, як предметом спору по справі №420/33834/25, яка знаходиться на розгляді Одеського окружного адміністративного суду не є предметом спору охоронний договір або додаткові угоди до нього, а є лише позовні вимоги про зобов'язання відновити пошкоджену (частково зруйновану) пам'ятку архітектури та містобудування власником, які жодним чином не стосуються питань чинності охоронного договору та/або додаткових угод до нього, при відсутності норм права щодо можливості застосування даної форми правового захисту. Суд касаційної інстанції в справі №160/4161/24 взагалі не оцінював можливість такої форми правового захисту, що свідчить зі змісту постанови, та не надавав ніякої правової оцінки позовним вимогам в цій частині, так як це не було доводом касаційної скарги прокурора.
Заперечуючи проти задоволення заяви представника відповідача та закриття провадження у справі, прокурор посилався на протилежну позицію Верховного суду, викладену у Постанові у справі №400/1773/25 від 27.01.2026 року, з тих самих питань, які, за твердженням прокурора є предметом судового дослідження в Одеському окружному адміністративному суді.
05.02.2026 року до суду за вхід. №ЕС13224/26 від представника відповідача надійшли додаткові пояснення, в яких представником відповідача зазначено, що висновки, викладені у постанові Верховного Суду по справі №400/1773/25 від 27.01.2026 року є нерелевантними до спірних правовідносин, адже винесені у справі де між позивачем та відповідачем існував чинний охоронний договір, тоді як у справі, що розглядається, термін дії Охоронного договору на пам'ятку культурної спадщини №07-07/Є-2010 від 12.07.2010, укладений між позивачем та відповідачем, згідно п. 2 Охоронного договору на пам'ятку культурної спадщини №07-07/Є-2010 від 12.07.2010, закінчився 17.05.2023 року. Нового охоронного договору між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 до цього часу не укладалося.
В свою чергу, у справі №400/1773/25, на яку посилається прокурор, ключовим правовим питанням на стадії касаційного розгляду цієї справи було з'ясування питання чи має право уповноважений орган охорони культурної спадщини відповідного рівня або прокурор (за наявності визначених законом підстав) звертатись до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки виконати умови чинного охоронного договору.
Суд касаційної інстанції у справі №400/1773/25 взагалі не оцінював можливість такої форми правового захисту, як звернення уповноваженого органу охорони культурної спадщини відповідного рівня або прокурора (за наявності визначених законом підстав) до суду з позовом до власника пам'ятки про зобов'язання її відновити за відсутністю чинного охоронного договору, укладеного між уповноваженим органом охорони культурної спадщини відповідного рівня та власником пам'ятки, та не надавав ніякої правової оцінки таким позовним вимогам.
Підготовче засідання 05.02.2026 року відкладено на 25.02.2026 року.
У підготовчому засіданні 25.02.2026 року судом продовжено обговорення заяви щодо закриття провадження у справі.
Представник відповідача просив задовольнити заяву та закрити провадження у справі, посилаючись на свої доводи, які викладені у поданих раніше відзиві, запереченнях та додаткових поясненнях.
Прокурор заперечував проти задоволення заяви представника відповідача та закриття провадження у справі, посилаючись на протилежну позицію Верховного суду, викладену у Постанові по справі №160/4161/24 від 18.12.2025 року та Постанові у справі №400/1773/25 від 27.01.2026 року.
Представник позивача підтримав позицію прокурора про відмову у задоволенні заяви представника відповідача.
Суд, розглянувши заяву представника відповідача щодо закриття провадження по справі виходить з наступного.
Конституція України у статті 54 проголошує, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
У преамбулі Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 року (далі - Конвенція 1972 року), ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 04 жовтня 1988 року № 6673-XI, звернуто увагу на те, що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу.
Кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях.
У преамбулі Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року (далі - Конвенція 1985 року), ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року №165-V «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи», визначено, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців.
Архітектурна спадщина включає, зокрема, усі будівлі та споруди, що мають непересічне історичне, археологічне, мистецьке, наукове, соціальне або технічне значення, включаючи усі особливості їхнього технічного виконання та оздоблення (стаття 1 Конвенції 1985 року).
Для підтримки культурної спадщини, відповідно до статті 9 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, ратифікованої Законом від 19 вересня 2013 року №581-VII, Україна зобов'язується:
a) заохочувати повагу до цілісності культурної спадщини шляхом забезпечення того, щоб у рішеннях про зміни враховувалося розуміння пов'язаних із цим культурних цінностей;
b) розробляти й просувати принципи сталого управління, а також заохочувати утримання;
c) забезпечувати, щоб у всіх загальних технічних регламентах ураховувалися особливі вимоги до збереження культурної спадщини;
d) сприяти використанню матеріалів, методів і навичок, які ґрунтуються на традиціях, а також досліджувати можливості їхнього застосування в сучасних умовах;
e) сприяти високій якості роботи через системи професійної кваліфікації та акредитації окремих осіб, підприємств та установ.
Стаття 1 Закону №1805-III визначає культурну спадщину як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини (абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 1805-III).
Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України та спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради (частина перша статті 3 Закону № 1805-III).
Щодо пам'яток національного значення, відповідальність за їх збереження покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини (стаття 5 Закону № 1805-III).
Для пам'яток місцевого значення відповідальність і контроль за збереженням здійснюють органи охорони культурної спадщини Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також виконавчі органи сільських, селищних, міських рад (стаття 6 Закону №1805-III).
Усі власники пам'яток, відповідно до частини першої статті 23 Закону №1805-III, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.
Власник або уповноважений ним орган, користувач зобов'язані утримувати пам'ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору відповідно до частини першої статті 24 Закону №1805-III.
Охоронні договори укладаються на пам'ятки культурної спадщини національного, місцевого значення, а також на щойно виявлені об'єкти культурної спадщини чи їх частини з урахуванням особливостей, передбачених Порядком №1768.
В охоронному договорі зазначаються особливості режиму використання пам'ятки, види і терміни виконання реставраційних, консерваційних, ремонтних робіт, робіт з упорядження її території, інших пам'яткоохоронних заходів, необхідність яких визначається відповідним органом охорони культурної спадщини (пункт 5 Порядку №1768 у редакції, чинній до 06 червня 2024 року).
Відповідно до пункту 16 частини першої статті 4 КАС України адміністративний договір - спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону.
Частина перша статті 19 КАС України встановлює перелік категорій адміністративних справ, які підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Зокрема, пункт 4 цієї норми передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, у тому числі спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.
Охоронний договір є адміністративним договором у розумінні пункту 4 частини першої статті 19 КАС України, оскільки регулює відносини між суб'єктом владних повноважень (органом охорони) та іншою особою (власником або користувачем), має форму договору, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері (реалізація державного управління охороною культурної спадщини), укладається на підставі статті 23 Закону №1805-III.
Укладання такого договору відбувається замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, яким покладається на власника зобов'язання щодо забезпечення збереження пам'ятки культурної спадщини чи її (його) частини.
До охоронних договорів застосовуються насамперед спеціальні норми Закону №1805-III та підзаконних нормативно-правових актів у сфері охорони культурної спадщини.
Спори, що виникають з приводу укладення, зміни, виконання, припинення або розірвання охоронних договорів, а також спори про визнання їх нечинними, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 19 КАС України, оскільки такі правовідносини мають публічно-правовий характер і стосуються захисту суспільних інтересів у сфері охорони культурної спадщини, що відповідає завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.
Таку позицію підтвердив Верховний Суд у постановах від 23 грудня 2019 року у справі №806/1536/18, від 02 вересня 2021 року у справі №280/3319/20, від 06 грудня 2023 року у справі №380/4498/20, від 06 серпня 2024 року у справі №160/17086/23, від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23, від 20 січня 2025 року у справі №120/10793/22, від 24 січня 2025 року у справі №560/5184/24, від 14 лютого 2025 року у справі №380/9422/21, від 26 лютого 2025 року у справі №120/2126/24, від 16 вересня 2025 року у справі №420/8947/24 тощо.
Спір про виконання охоронного договору за своєю суттю передбачає можливість застосування заходів судового примусу до сторони такого договору щодо дотримання взятих на себе зобов'язань.
Отже, відсутність у Законі №1805-III окремої спеціальної норми не виключає права органу охорони культурної спадщини на звернення до суду з позовом про виконання охоронного договору, оскільки таке право безпосередньо випливає із загальних норм КАС України про юрисдикцію адміністративних судів щодо спорів, пов'язаних з виконанням адміністративних договорів.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону №1805-III власник або уповноважений ним орган, користувач зобов'язані утримувати пам'ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.
Стаття 27 Закону №1805-III регулює забезпечення заходів щодо охорони пам'яток та встановлює (частина перша), що власник або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, зобов'язані привести цю пам'ятку до належного стану (змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування).
Тобто власник зобов'язаний вживати заходи для збереження пам'яток, запобігання їх пошкодженню, руйнуванню або знищенню.
Частина друга статті 27 Закону №1805-III передбачає, що якщо власник або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, самостійно не здійснюють заходів, передбачених у частині першій цієї статті, то відповідний орган охорони культурної спадщини може зобов'язати їх здійснити ці заходи, видавши відповідне розпорядження.
Частина друга статті 6 Закону №1805-III встановлює повноваження органів охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини щодо пам'яток місцевого значення, зокрема:
- забезпечення захисту об'єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження (пункт 5);
- організація відповідних охоронних заходів щодо пам'яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт (пункт 8);
- видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток місцевого значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їх територіях та в зонах охорони, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом дозволів або з відхиленням від них (пункт 9);
- організація досліджень об'єктів культурної спадщини, які потребують рятівних робіт (пункт 20);
- застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону (пункт 21).
Стаття 30 Закону №1805-III надає органам охорони культурної спадщини право видавати приписи про заборону будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини.
Системне тлумачення зазначених норм свідчить, що органи охорони культурної спадщини наділені не лише контрольно-наглядовими, а й розпорядчими повноваженнями щодо забезпечення збереження пам'яток. Проте видання приписів є ефективним лише за умови їх добровільного виконання власником. У разі ухилення власника об'єкта культурної спадщини від виконання приписів виникає необхідність у судовому захисті публічного інтересу.
Тобто наявність у органу охорони культурної спадщини повноважень щодо видання приписів та розпоряджень не виключає можливості звернення до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки виконати обов'язки, передбачені охоронним договором, особливо у випадку, коли припис не виконується або ігнорується власником пам'ятки.
Посилання Відповідача на статтю 21 Закону №1805-III як на єдиний можливий спосіб судового реагування органу охорони культурної спадщини є помилковим. Зазначена стаття встановлює механізм втручання у право власності на пам'ятку шляхом її примусового викупу у разі грубого порушення режиму використання. Проте зазначене не виключає застосування інших способів захисту, зокрема судового контролю за виконанням охоронного договору.
Такий контроль прямо випливає зі статей 23, 24 Закону №1805-III та пункту 4 частини першої статті 19 КАС України (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2025 року у справі №160/4161/24).
Відповідно до статті 28 Закону України від 17 березня 2011 року №3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон №3166-VI) міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Орган охорони культурної спадщини має особливі повноваження у договірних відносинах: визначає обов'язковий зміст договору, здійснює контроль за його виконанням, може застосовувати заходи примусу до порушників.
Контроль за виконанням охоронних договорів здійснюють органи охорони культурної спадщини відповідно до їх компетенції:
- для пам'яток національного значення - центральний орган, що реалізує політику у сфері охорони культурної спадщини - Міністерство культури та інформаційної політики України (пункт 1 частини другої статті 5 Закону №1805-III);
- для пам'яток місцевого значення контроль покладається на органи охорони Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад (пункт 1 частини першої статті 6 Закону №1805-III).
Таким чином, суд вважає, що право органів охорони культурної спадщини на звернення до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки культурної спадщини виконати зобов'язання за охоронним договором щодо утримання пам'ятки у належному стані слідує з пункту 4 частини першої статті 19 КАС України (юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема що виникають з приводу виконання адміністративних договорів), статті 28 Закону №3166-VI, статей 5, 6, 24, 27 та 30 Закону №1805-III.
Разом з тим суд відхиляє, як передчасні, доводи заявника про відсутність чинного охоронного договору, оскільки дане питання підлягає встановленню в судовому розгляді по суті, під час дослідження матеріалів справи.
Також суд вважає помилковим застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24 лютого 2025 року у справі №420/28679/23, оскільки фактичні обставини та предмет позову у цій справі суттєво відрізняються від обставин справи, що розглядається.
У справі №420/28679/23 Верховний Суд сформував висновок щодо застосування частини 3 статті 47 Закону №1805-III, який зводиться до того, що в органу охорони культурної спадщини або прокурора немає права на звернення до суду з позовом до власника пам'ятки архітектури про зобов'язання відновити пам'ятку у разі її руйнування. Верховний Суд аналізував межі повноважень органів охорони культурної спадщини через призму статті 47 Закону №1805-III (відновлення пам'ятки або відшкодування шкоди) та статті 21 Закону №1805-III (викуп пам'ятки).
У справі, що розглядається, спір виник щодо невиконання Відповідачем умов охоронного договору щодо ремонтно-реставраційних робіт на пам'ятці архітектури місцевого значення, що регулюється статтями 24 та 27 Закону №1805-III.
Зокрема, у постанові від 06 серпня 2024 року у справі №160/17086/23 Верховний Суд підтвердив, що орган охорони культурної спадщини має право звернутися до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки провести ремонтно-реставраційні роботи, якщо власник не виконує свої обов'язки за охоронним договором, а пам'ятка перебуває у незадовільному стані та потребує невідкладного втручання для запобігання її руйнуванню.
Крім того, суд зазначає, що у постанові від 27 січня 2026 року у справі №400/1773/25 Верховний Суд сформував наступний висновок щодо наявних у органів, які відповідальні за охорону культурної спадщини, передбачених законом заходів впливу на порушників законодавства:
« 88. Системне тлумачення цих норм свідчить, що законодавець передбачив ряд заходів реагування на порушення власником обов'язків щодо утримання пам'ятки:
- видання органом охорони культурної спадщини припису про усунення порушень (стаття 30 Закону №1805-III);
- звернення до суду з позовом про зобов'язання власника виконати обов'язки за охоронним договором (статті 24, 27 Закону №1805-III у поєднанні з пунктом 4 частини першої статті 19 КАС України);
- примусовий викуп пам'ятки як крайній захід у разі систематичного грубого порушення режиму використання або неналежного утримання, що загрожує втратою культурного значення (стаття 21 Закону №1805-III).
89. Зазначене відповідає принципу пропорційності втручання у право власності, закріпленому у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та умови дотримання балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту прав фізичної чи юридичної особи.
90. Водночас обов'язок власника утримувати пам'ятку у належному стані є безумовним і не залежить від того, чи має власник конкретні плани щодо реконструкції або іншого використання об'єкта. Навіть якщо власник має намір у майбутньому здійснити капітальну реконструкцію з елементами реставрації, він зобов'язаний до початку таких робіт запобігати подальшому руйнуванню пам'ятки, вживати консерваційних та протиаварійних заходів.
91. За таких обставин органи охорони культурної спадщини відповідного рівня можуть зобов'язати власника у судовому порядку привести пам'ятку архітектурної спадщини до належного стану і це є обґрунтованим та пропорційним способом захисту публічного інтересу.
92. Більше того, висновок суду апеляційної інстанції про те, що цей спір "не підлягає розгляду в порядку жодної юрисдикції" фактично означає відмову у правосудді (denial of justice) у сфері охорони культурної спадщини.»
Крім того, Верховний Суд зазначив, що положення статті 54 Конституції України щодо обов'язку держави забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів культурної цінності набули б декларативного характеру за відсутності реального механізму їх реалізації, зокрема можливості застосування судового примусу до недобросовісного власника об'єкта культурної спадщини. У цій категорії спорів звернення до суду є не лише процесуальним правом позивача, а й гарантією виконання державою свого конституційного обов'язку перед нинішнім і майбутніми поколіннями.
У такому разі Департамент культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації має контролювати належне виконання Відповідачем зобов'язань за охоронним договором та, за наявності підстав, може звернутися до суду з позовом до власника будівлі про зобов'язання привести її в належний стан.
Щодо повноважень прокуратури суд зазначає.
Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках (пункт третій частини першої статті 131-1 Конституції України).
Частина третя статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон №1697-VII) визначає виключні випадки такого представництва прокурором інтересів держави в суді:
- у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Прокурор, відповідно до частин третьої та четвертої статті 53 КАС України, звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.
Тобто прокурор може представляти інтереси держави в адміністративній справі, якщо компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів, а також у разі відсутності такого органу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №826/13768/16).
Таке звернення прокурора до суду узгоджується з принципами верховенства права, викладеними у Рекомендації CM/Rec (2012) 11 Ради Європи "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції" (The role of public prosecutors outside the criminal justice system Recommendation CM/Rec(2012)11 adopted by the Committee of Ministers of the Council of Europe on 19 September 2012 and explanatory memorandum), які допускають участь прокурора у судових провадженнях поза межами кримінального процесу, якщо це необхідно для захисту суспільних інтересів і не порушує права сторін.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. При цьому бездіяльність не обмежується лише не зверненням до суду - вона включає також невжиття будь-яких інших належних заходів для усунення порушення, відновлення порушених прав чи запобігання настанню негативних наслідків.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону №1697-VII та частини четвертої статті 53 КАС України, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
У такому разі прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Подібну правову позицію сформулювала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 та Верховний Суд, зокрема, у постановах від 09 жовтня 2023 року у справі №640/4637/21, від 06 серпня 2024 року у справі №160/17086/23 щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави.
Також суд звертає увагу, що Конституційний Суд України Рішенням від 03 грудня 2025 року №6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII в тому, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв'язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
У пунктах 3 та 4 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України також зазначено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII, які визнано неконституційними, втрачають чинність із 01 січня 2027 року, та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів частини третьої статті 23 Закону №1697-VII, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що:
у Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної (військової) адміністрації, як органу охорони культурної спадщини наявне право звертатися до суду з позовом про зобов'язання власника пам'ятки провести ремонтно-реставраційні роботи;
прокурор підтвердив підстави для представництва інтересів держави у суді;
спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства як спір з приводу адміністративного договору.
За наведеного правового регулювання та встановлених обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви представника відповідача та закриття провадження у справі.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд, яке включає в себе право на доступ до правосуддя.
Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції) у своєму рішенні по справі "Меньшакова проти України" (Заява №377/02) від 08.04.2010 наголосив, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі "право на суд", яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на "розгляд" спору судом (див., наприклад, рішення у справі "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ). Право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням. У випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, п. 57, Series A, № 93)" (пункти 52-53).
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
За наведеного правового регулювання та встановлених обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви представника відповідача та закриття провадження у справі.
Керуючись ст.ст. 2-9, 44, ст. 238, 256, 294 КАС України, суд,
У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 , викладену у відзиві, про закриття провадження у справі №420/33834/25 - відмовити повністю.
Приписами ст. 256 КАС України встановлено, що ухвала набирає законної сили негайно після її підписання, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Ухвала окремо від рішення суду по справі оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Нінель ПОТОЦЬКА