05 березня 2026 року м. Київ № 363/1787/24
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панової Г.В., розглянув у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Вишгородського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
До Вишгородського районного суду Київської області звернувся ОСОБА_1 з позовом до Вишгородського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення за № 01 від 14.03.2024 Вишгородського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення за №1 від 14.03.2024 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця ОСОБА_1 ;
- визнати протиправною та скасувати заборону в'їзду на територію України строком на три роки громадянину російської федерації ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у зв'язку з оголошенням у світі пандемії коронавірусу позивач не мав можливості підтвердити законність перебування на території України, в подальшому 24.02.2022 відбулося повномаштабне вторгнення на територію України та позивач знову не міг отримати нову посвідку на тимчасове проживання. Крім того, позивач зазначає, що підстави для видачі йому посвідки на тимчасове проживання не зникли та він мав право на продовження дії такої посвідки за двома підставами, а саме: як другий з подружжя, що перебуває у шлюбі понад два роки та як батько громадянина України, якому наразі 4 роки.
Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 10.04.2024 адміністративну справу № 363/1787/24 передано за підсудністю на розгляд Київського окружного адміністативного суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.01.2025 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Копію ухвали суду від 10.01.2025 була направлена відповідачу засобами поштового зв'язку "Укрпошта", що підтверджується реєстром згрупованих відправлень від 14.03.2025 за відправлення 0601123919983.
Відповідно до приписів частини п'ятої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дасть змогу відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив до початку першого підготовчого засідання у справі.
Приписами частини першої другої статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено що, у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, відповідач має право надіслати: 1) суду - відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, третім особам - копію відзиву та доданих до нього документів.
У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідач своїм правом про надання письмового відзиву не скористався, будь-яких заяв чи клопотань по суті спору не надав.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено про таке.
ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 .
2017 році позивач уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача народився син - ОСОБА_3 .
Позивач перебував на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання в Україні від 22.12.2018 № НОМЕР_2 , що підтверджується відміткою в паспорті громадянина російської федерації для виїзду за кордон.
В подальшому позивачем була отримана нова посвідка від 13.03.2019 № НОМЕР_3 , терміном дії до 12.03.2020.
14.03.2024 працівниками Вишгородського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було прийнято постанову ПН МКО № 002222 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 грн.
Також Вишгородським об'єднаним відділом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області до паспорту позивача проставлено штамп про примусове повернення та заборону в'їзду на територію України строком на 3 роки.
Рішенням № 01 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства від 14.03.2024 позивача зобов'язано у строк до 21.03.2024 покинути територію України із забороною в'їзду на територію України строком на 3 роки.
Вважаючи протиправним рішення відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, що виникли між сторонами врегульовано нормами Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №322.
Статтею 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до частини 1 статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно з частиною 2 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає та встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року №3773-VI ( Закон №3773-VI).
Пунктом 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні, як іноземця та особи без громадянства, які отримали посвідку на тимчасове проживання, якщо інше не встановлено законом. В свою чергу, посвідка на тимчасове проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні (пункт 18 частини 1 статті 1 цього Закону).
Відповідно до пункту 14 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», нелегальний мігрант це, зокрема, іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеною їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Частинами 1 -3 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до частини 14 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій- тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.
Згідно з частиною 14 статті 5 цього Закону, підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною 14 статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства і документ, що підтверджує факт перебування у шлюбі з громадянином України, дійсний поліс медичного страхування.
Відповідно до частин 1 та 3 статті 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в'їзд в Україну та виїзд з України здійснюється для іноземців та осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянами України за паспортним документом та посвідкою на тимчасове проживання.
Частиною 1 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції.
Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення.
Строк дії посвідки на тимчасове проживання для відповідних категорій іноземців та осіб без громадянства у випадку, визначеному частиною 14 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» становить один рік. Строк дії посвідки на тимчасове проживання може бути продовжено необмежену кількість разів, за наявності підстав, передбачених законом.
Отже, наведені норми Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачають право для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України з метою возз'єднання сім'ї за наявності укладеного шлюбу з громадянином України та посвідки на тимчасове проживання.
При цьому, приписами чинного законодавства встановлено чіткий порядок дій органу міграційної служби щодо розгляду поданих заяв іноземцями та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, для оформлення посвідок.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №322 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання (далі Порядок №322), відповідно до пункту 1 якого посвідка на тимчасове проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.
Відповідно до пункту 1 Порядку №322, посвідка на тимчасове проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.
Відповідно до пункту 7 Порядку № 322, обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки; 4) непридатності посвідки для подальшого використання.
Згідно із пунктом 19 Порядку № 322, у разі закінчення строку дії посвідки документи для її обміну можуть бути подані не пізніше ніж за 15 робочих днів до дати закінчення строку її дії. У такому випадку посвідка, що підлягає обміну, після прийому документів повертається особі та здається нею під час отримання нової посвідки.
Відповідно до пункту 21 Порядку № 322, працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32, 33 і 39 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті. У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб'єкт інформують іноземця або особу без громадянства про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства відмова надається у письмовій формі. Іноземець або особа без громадянства мають право повторно звернутися до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта в разі зміни або усунення обставин, у зв'язку з якими їм було відмовлено в прийнятті документів, за умови дотримання строків, визначених пунктами 17 і 19 цього Порядку.
Пунктом 22 Порядку встановлено, що у разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку, працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта з використанням електронного цифрового підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування.
Відповідно до положень пунктів 53-59 Порядку № 322, видача іноземцеві або особі без громадянства посвідки здійснюється територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, уповноваженим суб'єктом, який прийняв документи для її оформлення (у тому числі замість втраченої або викраденої), обміну.
З аналізу наведених норм вбачається, що позивач не пізніше ніж за 15 робочих днів до дати закінчення строку посвідки на тимчасове проживання на території України зобов'язаний був подати документи на поновлення такої посвідки.
Разом з тим, судом встановлено, що позивач посилаючись на введення на території України карантину та в подальшому військової агресії російської федерації не подавав документи на поновлення своєї посвідки.
Суд критично оцінює доводи позивача щодо неможливості поновлення посвідки на тимчасове проживання у зв'язку із запровадженням карантинних обмежень у період поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).
Як встановлено судом, строк дії посвідки позивача на тимчасове проживання закінчився у позивача 12.03.2020. При цьому відповідно до пункту 19 Порядку № 322 документи для обміну посвідки подаються не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення строку її дії. Отже, позивач мав можливість звернутися до органів Державної міграційної служби із заявою про обмін посвідки ще до закінчення строку її дії, тобто ще у лютому 2020 року до початку дії пандемії.
При цьому суд звертає увагу, що карантинні обмеження, запроваджені постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211, не припиняли діяльність органів державної влади та не позбавляли осіб можливості звертатися до органів Державної міграційної служби із заявами та документами щодо оформлення або обміну посвідок на тимчасове проживання.
При цьому матеріали справи не містять доказів того, що позивач у період до закінчення строку дії посвідки або після цього звертався до органів ДМС із заявою про її обмін, подавав документи або отримував відмову у їх прийнятті.
Отже, посилання позивача на карантинні обмеження як на обставину, що унеможливлювала виконання вимог законодавства щодо своєчасного обміну посвідки, не підтверджене належними доказами та не може бути підставою для визнання його перебування на території України законним.
Крім того, суд враховує, що навіть після запровадження карантину позивач протягом тривалого часу не вживав жодних заходів для врегулювання свого правового статусу на території України, зокрема не звертався до органів Державної міграційної служби із заявами щодо продовження строку перебування або оформлення нової посвідки.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що доводи позивача щодо неможливості своєчасного звернення до органів міграційної служби у зв'язку з карантинними обмеженнями є необгрунтованими та не спростовують встановленого факту тривалого перебування позивача на території України без належних правових підстав.
Крім того суд також враховує, що навіть після завершення активної фази карантинних обмежень позивач не вчинив жодних дій, спрямованих на легалізацію свого перебування в Україні, що свідчить про відсутність належної поведінки з його боку щодо дотримання вимог міграційного законодавства.
Таким чином, наведені позивачем обставини не можуть бути підставою для висновку про протиправність рішення відповідача щодо примусового повернення позивача та встановлення заборони на в'їзд на територію України.
Щодо доводів позивача про неможливість продовження посвідки на тимчасове проживання на території України через запровадження військового стану, суд зазначає про таке.
Згідно з постановою Уряду від 21 жовтня 2022 року № 1202 «Деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції в умовах воєнного стану» установлено, що:
посвідки на тимчасове чи постійне проживання, крім тих, які оформлені громадянам російської федерації, строк дії яких закінчився або які підлягають обміну відповідно до законодавства після 24 лютого 2022 року, підтверджують законні підстави для тимчасового чи постійного проживання в Україні та право на в'їзд в Україну на період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення чи скасування;
іноземці або особи без громадянства, крім громадян російської федерації, зобов'язані в установленому законодавством порядку подати документи для обміну таких посвідок на тимчасове чи постійне проживання протягом 30 календарних днів з дня припинення або скасування воєнного стану.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 листопада 2022 року № 1232 «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану» установлено, що у період воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення або скасування надання територіальними органами/територіальними підрозділами Державної міграційної служби адміністративних послуг громадянам російської федерації здійснюється з урахуванням таких особливостей:
розгляд заяв про оформлення дозволу на імміграцію, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на постійне чи тимчасове проживання, поданих до набрання чинності цією постановою, зупиняється до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов'язаних з державою-агресором.
у разі звернення громадянина російської федерації із заявою про оформлення дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених) та обмін посвідок на постійне чи тимчасове проживання територіальний орган/територіальний підрозділ Державної міграційної служби інформує про відмову в прийнятті документів до набрання чинності законом щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов'язаних з державою-агресором.
Водночас, згідно з пунктом 2 цієї постанови Уряду зазначені у пункті 1 цієї постанови обмеження не поширюються на:
осіб, що мають законні підстави для оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, передбачені пунктами 4, 6 та 9 частини другої та пунктами 1, 2 та 4 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію»;
осіб, що мають підстави для оформлення посвідки на тимчасове проживання, передбачені частинами четвертою, п'ятнадцятою, шістнадцятою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», або інші передбачені цією статтею підстави за умови підтримки їх заяв про оформлення посвідки на тимчасове проживання письмовим клопотанням центрального органу виконавчої влади, до повноваження якого належить сфера діяльності таких осіб;
осіб, що звернулися із заявами про продовження строку перебування в інших випадках, крім передбачених абзацами другим та третім цього пункту, якщо рішення за такими заявами приймаються Головою Державної міграційної служби або його заступниками.
Особи, зазначені в абзаці третьому пункту 2 цієї постанови, повинні протягом 30 днів з дня набрання чинності цією постановою звернутися за обміном посвідки на тимчасове проживання, якщо строк звернення за її обміном настав у період з 24 лютого 2022 року до дня набрання чинності цією постановою (пункт 3 постанови №1232).
Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» чоловік (дружина) іммігранта, якщо вони перебувають у шлюбі понад два роки, його діти, які не досягли 18 років, та його непрацездатні батьки, які вважаються членами сім'ї іммігранта відповідно до права іноземної держави - країни походження.
Отже, суд зазначає, що позивач мав пожливість на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» подавати документи на отримання посвідки на тимчасове проживання у період дії військововго стану.
При цьому, судом встановлено, що позивач з 12.03.2020 взагалі не подавав до міграційної служби документів на поновлення посвідки на тимчасове проживання.
Окремо суд оцінює доводи позивача про те, що він перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою України та є батьком малолітньої дитини - громадянина України.
Відповідно до частини чотирнадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» шлюб з громадянином України може бути підставою для оформлення посвідки на тимчасове проживання. Водночас сама по собі наявність такого шлюбу або сімейних зв'язків не означає автоматичного набуття іноземцем права на проживання в Україні та не звільняє його від обов'язку дотримуватися встановленого законом порядку оформлення відповідних документів.
Зазначена обставина створює лише правову можливість для звернення іноземця до уповноважених органів із заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання, однак не замінює передбачену законодавством процедуру її отримання та не може слугувати самостійною підставою для перебування на території України без належним чином оформлених документів.
Суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання звертався до органів Державної міграційної служби із заявами щодо оформлення нової посвідки на підставі сімейних відносин, або що йому було відмовлено у прийнятті таких документів.
Отже, наявність у позивача сімейних зв'язків з громадянами України сама по собі не може свідчити про законність його перебування на території України після закінчення строку дії посвідки та не спростовує встановленого судом факту тривалого перебування позивача на території України без належних правових підстав.
Щодо доводів позивача, що у зв'язку з його політичними переконаннями, у разі примусового повернення до країни походження до нього можуть бути застосовані катування чи тюремне ув'язнення в російській федерації суд зазначає, що що такі твердження не підтверджені належними та допустимими доказами.
Позивачем не надано жодних документальних чи інших об'єктивних доказів, які б свідчили про наявність щодо нього конкретної загрози переслідування, притягнення до кримінальної відповідальності, застосування катувань чи інших форм жорстокого поводження з боку компетентних органів держави походження.
Наведені позивачем обставини ґрунтуються виключно на його власних припущеннях та суб'єктивному сприйнятті можливих наслідків повернення до країни походження і не підтверджуються жодними відомостями про наявність стосовно нього відкритих кримінальних проваджень, оголошення у розшук, притягнення до відповідальності або інтересу з боку правоохоронних чи інших державних органів.
Таким чином, доводи позивача щодо ймовірності застосування до нього катувань чи позбавлення волі у разі повернення до російської федерації не підтверджуються документально.
Також позивач у позовній заяві зазначає, що було порушено порядок вилучення посвідки на тимчасове проживання. Разом з тим, суд зазначає, що на момент вилучення посвідки у позивача, строк її дії закінчився більш як на три роки, а відтак такий документ втратив свою чинність та не надавав позивачу жодних правових підстав для законного перебування на території України.
Суд враховує, що посвідка на тимчасове проживання є документом, який підтверджує право іноземця або особи без громадянства на тимчасове проживання в Україні протягом строку її дії. Після закінчення такого строку документ підлягає обміну, продовженню або поверненню до відповідного органу, а його використання як дійсного документа є неможливим.
Отже, доводи позивача щодо порушення порядку вилучення посвідки на тимчасове проживання є безпідставними та не спростовують правомірності дій відповідача.
Також, судом в ході розгляду справи було встановлено, що позивач після скасування посвідки на тимчасове проживання, не звертався до органів ДМС із заявою про отримання нової посвідки на тимчасове проживання на території України.
Доказів, які б підтверджували обставини, настання яких передбачає застосування положень частини першої статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» позивачем не надано.
Доводи позивача про перебування у зареєстрованому шлюбі не дають правових підстав для перебування на території України без чинної посвідки на тимчасове чи постійне проживання.
Суд зазначає, що вказані обставини можуть бути підставою для оформлення права такої особи на проживання (перебування) в Україні, але не можуть самі по собі заміняти передбачені законом дії такої особи для реалізації цього права. Бажання іноземця чи особи без громадянства покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов'язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч діючого законодавства.
Чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців або осіб без громадянства правил перебування на території України і не звільнено вказані категорії осіб від відповідальності за вчинення порушення міграційного законодавства України.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі 343/2242/16.
Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано в установлені строки.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Панова Г. В.