05 березня 2026 року справа №320/10575/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся через підсистему "Електронний суд" ОСОБА_1 з позовом до Міністерства закордонних справ України, в якому позивач просить суд:
- визнати неправомірні дії Міністерство закордонних справ України в особі Посольства України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо відмови у наданні консульських дій;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України надати консульські дії щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії щодо посвідчення підписів ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії щодо посвідчення довіреностей ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Сирійській Арабській Республіці в сім'ї громадянки України та громадянина Сирії, та з моменту народження постійно проживав за кордоном, приїжджав до України лише один раз у 15-річному віці, ніколи не отримував внутрішнього паспорта громадянина України та не перебував на військовому обліку. У зв'язку з початком громадянської війни в Сирії позивач переїхав на постійне проживання до Об'єднаних Арабських Еміратів. Його статус як громадянина України підтверджується закордонним паспортом серії НОМЕР_1 , виданим 17.03.2015 органом 2ARE (ОАЕ).
Позивач вказує, що при зверненні до Посольства України в ОАЕ з метою оформлення нового паспорта для виїзду за кордон, він отримав відмову у вчиненні консульських дій. Відповідач у листах від 17.10.2024, 18.10.2024 та 05.11.2024 повідомив про необхідність обов'язкового подання чоловіками віком від 18 до 60 років військово-облікового документа в електронній формі, сформованого через додаток "Резерв+". Крім того, на запит представника позивача від 04.02.2025 Посольство надало відповідь, згідно з якою надання послуг можливе лише за умови надання зазначеного документа, а у разі його відсутності позивачу було запропоновано оформити посвідчення на повернення в Україну.
Позивач вважає таку позицію Міністерства закордонних справ України протиправною та такою, що створює ситуацію неможливості виконання ним вимог закону. Позивач стверджує, що для отримання електронного військово-облікового документа через мобільний застосунок "Резерв+" необхідно пройти авторизацію через систему Bank ID. Це, у свою чергу, вимагає наявності у особи реєстраційного номера облікової картки платника податків та відкритого рахунку в українському банку. Оскільки позивач постійно проживає за кордоном, для отримання реєстраційного номера облікової картки платника податків та відкриття рахунку у банку йому необхідно надіслати до відповідних органів України заяву та довіреність, підписи на яких, згідно з законодавством, мають бути засвідчені консульською установою. Таким чином, відмовляючи у вчиненні нотаріальних дій (засвідченні підпису та видачі довіреності), відповідач фактично заблокував позивачу шлях до законної постановки на військовий облік та оновлення даних.
Окремо позивач вказує на технічну неможливість розв'язання питання через місцеві органи в ОАЕ, оскільки ця країна не приєдналась до Гаазької конвенції 1961 року, що виключає можливість апостилювання документів у місцевих нотаріусів для їх подальшого використання в Україні. Також позивач акцентує, що для будь-яких із зазначених дій йому необхідний дійсний паспорт громадянина України, у видачі якого йому також відмовлено.
Правова аргументація позивача базується на порушенні статей 21, 24 та 25 Конституції України, які гарантують рівність прав, захист і піклування держави про громадян, які перебувають за її межами. Позивач наголошує, що згідно зі статтею 64 Конституції України, обмеження прав, передбачених статтями 24 та 25 Конституції України, не допускається навіть в умовах воєнного стану.
Щодо запропонованого відповідачем альтернативного способу реалізації прав шляхом оформлення посвідчення особи на повернення в Україну, позивач наголошує на фактичній неможливості та недоцільності такого кроку. Свою позицію обґрунтовує тим, що з моменту народження постійно проживав за кордоном, внаслідок чого повністю втратив соціальні та побутові зв'язки з Україною.
Позивач зазначає, що рекомендація Посольства України в ОАЕ щодо можливості оформлення посвідчення особи на повернення в Україну (у разі відсутності військово-облікового документа) є фактично нівелюванням гарантованого статтею 25 Конституції України права на захист та піклування держави про своїх громадян, які перебувають за її межами. Таку позицію державного органу позивач розцінює як формальну відписку, що ігнорує обов'язок держави, закріплений у статті 25 Конституції України, щодо гарантування опіки та захисту своїм громадянам, які перебувають за її межами.
На думку позивача, вимога припинити перебування за кордоном та повернутися в Україну для отримання базових адміністративних послуг, у ситуації відсутності будь-якого місця проживання на батьківщині, є непропорційним обмеженням його прав та порушенням балансу між приватними інтересами особи і цілями державного регулювання.
З огляду на викладене, позивач вважає, що відповідач порушив принцип "належного урядування" та принцип in dubio pro tributario (пріоритет найбільш сприятливого для особи тлумачення норми), оскільки дії Посольства призвели до ситуації, де виконання однієї норми закону унеможливлюється через перешкоди, створені самим державним органом. Позивач просить суд визнати дії МЗС неправомірними та зобов'язати вчинити необхідні консульські та нотаріальні дії.
При цьому зазначено, що надати паспортний документ іноземця ОСОБА_1 разом із нотаріально посвідченим перекладом на українську мову не вбачається можливим, оскільки позивач є громадянином України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.03.2025 позовну заяву залишено без руху та зобов'язано позивача усунути недоліки позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення ухвали шляхом надання доказів сплати судового збору у сумі 2906,88 грн; надання уточненої позовної заяви, з урахуванням вказаних судом зауважень, в якій чітко зазначити дії якого органу є предметом оскарження у справі; надання паспортного документу іноземця ОСОБА_1 разом із нотаріально посвідченим перекладом на українську мову.
14.04.2025 канцелярією суду зареєстровано заяву представника позивача - адвоката Дарчука Дмитра Вікторовича, подану через підсистему "Електронний суд" 13.04.2025, про усунення недоліків позову, до якої додано уточнену позовну заяву з додатками, платіжну інструкцію про сплату судового збору в сумі 2906,88 грн та копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, виданого 17.03.2015, терміном дії до 17.03.2025, орган, що видав 2ARE.
Так, в уточненій позовній заяві від 13.04.2025, поданій на виконання вимог ухвали суду від 31.03.2025 через підсистему "Електронний Суд" 13.04.2025, ОСОБА_1 звертається до суду із позовом до Міністерства закордонних справ України, в якому просить суд:
- визнати неправомірні дії Міністерства закордонних справ України щодо відмови у наданні консульських дій;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України надати консульські дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо посвідчення підписів ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо посвідчення довіреностей ОСОБА_1
16.06.2025 канцелярією суду зареєстровано заяву представника позивача - адвоката Дарчука Дмитра Вікторовича про відвід судді від розгляду справи №320/10575/25, подану через підсистему "Електронний суд" 15.06.2025.
Вказану заяву передано судді Кушновій А.О. 24.06.2025, у перший день після виходу судді з відпустки, в якій суддя перебувала у період з 30.05.2025 по 23.06.2025 включно.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 визнано відвід судді Київського окружного адміністративного суду Кушнової А.О. в адміністративній справі №320/10575/25 необґрунтованим. Матеріали адміністративної справи №320/10575/25 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії, - передано до відділу документального забезпечення і контролю (канцелярії) Київського окружного адміністративного суду для визначення складу суду для вирішення питання про відвід у відповідності до вимог частини 1 статті 31 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27.06.2025 (суддя Перепелиця А.М.) у задоволенні заяви представника позивача про відвід судді Кушнової А.О. від розгляду справи №320/10575/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.06.2025 відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено, що справа буде розглядатися одноособово суддею за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
16.07.2025 через підсистему "Електронний Суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, Міністерство закордонних справ України зазначає, що Посольство України в Об'єднаних Арабських Еміратах, як закордонна дипломатична установа, діяло в межах чинного законодавства, що регулює порядок надання консульських послуг у період дії правового режиму воєнного стану. Відповідач наголошує, що процедура вчинення консульських дій наразі обумовлена вимогами частини 5 статті 20 Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Згідно з цією нормою надання послуг громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не оновили свої персональні дані у встановлені строки, здійснюється виключно за умови одночасного оновлення таких даних.
Аргументація відповідача ґрунтується на тому, що перевірка дійсності військово-облікових документів є прямим обов'язком консульської посадової особи. У відповідях Посольства від 17.10.2024, 18.10.2024 та 05.11.2024 до позивача було доведено інформацію про необхідність подання військово-облікового документа в електронній формі, який можливо згенерувати за допомогою мобільного застосунку "Резерв+". Відповідач стверджує, що оскільки позивач не надав зазначеного документа, консульська установа не мала правових підстав для оформлення йому паспорта громадянина України для виїзду за кордон.
Окрему увагу відповідач приділяє розмежуванню компетенції між державними органами. Посилаючись на Порядок організації та ведення військового обліку, затверджений постановою КМУ №1487 (зі змінами від 16.05.2024), відповідач зазначає, що військовий облік громадян, які перебувають за кордоном, здійснюється безпосередньо територіальними центрами комплектування (ТЦК та СП), а не дипломатичними установами. Функції Посольства в цьому контексті обмежені інформуванням призовників і військовозобов'язаних та сприянням їхньому поверненню в Україну під час особливого періоду. Відповідач підкреслює, що питання технічного функціонування застосунку "Резерв+" та процесу оновлення даних належать до сфери відповідальності Міністерства оборони України, як це визначено Положенням про дане міністерство.
Щодо тверджень позивача про порушення його прав, відповідач вказує, що законодавством передбачено альтернативний механізм для осіб, які не мають військово-облікових документів - оформлення посвідчення особи на повернення в Україну. На думку відповідача, надання такої можливості повністю нівелює аргументи про порушення права на захист та опіку, оскільки держава забезпечує позивачеві право на в'їзд на територію України для подальшого врегулювання його правового статусу та виконання обов'язків перед державою.
З урахуванням цього відповідач резюмує, що оскаржувані дії є правомірними, спрямованими на виконання вимог національної безпеки та оборони, а обмеження у наданні послуг за кордоном є тимчасовим заходом, зумовленим воєнним станом, що відповідає положенням статті 64 Конституції України.
12.09.2025 через підсистему "Електронний Суд" від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі, зареєстровані канцелярією суду 16.09.2025, в яких, обґрунтовуючи протиправність дій відповідача, представник позивача наголошує на тому, що Міністерство закордонних справ України, в особі Посольства України в ОАЕ, при прийнятті рішення про відмову у вчиненні консульських та нотаріальних дій, порушило принципи належного урядування та верховенства права. Представник позивача зазначає, що відмова є безпідставною та необґрунтованою, оскільки не враховує необхідності дотримання справедливого балансу між інтересами держави та несприятливими наслідками для прав і свобод конкретної особи. На думку представника позивача, правова позиція відповідача, викладена у відзиві, фактично підтверджує його тривалу бездіяльність щодо усунення порушень прав громадянина, про які державним органам відомо вже протягом значного часу (майже року), проте жодних дієвих механізмів для розв'язання ситуації запропоновано не було.
Особливу увагу представник позивача зосереджує на питанні дискреційних повноважень відповідача. Стверджує, що дискреція не може бути безмежною або мати характер абсолютної влади. Посилаючись на міжнародні стандарти та принципи адміністративного права, представник позивача вказує, що якщо закон надає органу виконавчої влади право на власний розсуд визначати спосіб дій, то обсяг такої дискреції та порядок її здійснення мають бути встановлені з достатньою чіткістю. Це необхідно для того, щоб кожна особа мала реальну можливість захистити себе від свавільного втручання. У цій справі, як зазначає представник позивача, відповідач використовує свої повноваження у спосіб, що позбавляє громадянина можливості отримати базові адміністративні та нотаріальні послуги, створюючи умови "правового глухого кута", де виконання вимог однієї норми блокується відсутністю сприяння з боку консульської установи.
Представник позивача також посилається на положення Постанови КМУ від 30.03.2016 №281 "Про затвердження Положення про Міністерство закордонних справ України", підкреслюючи, що згідно з цим актом, на МЗС покладено прямі обов'язки щодо розроблення пропозицій для вдосконалення правового регулювання питань співпраці із закордонними українцями та забезпечення їхніх прав. Функції міністерства включають створення сприятливих умов для задоволення інформаційних, соціальних, культурних та інших потреб громадян України за кордоном. Відмова у вчиненні консульських дій, на переконання останнього, суперечить цим завданням, оскільки замість захисту інтересів громадянина держава в особі відповідача фактично самоусувається від виконання своїх опікунських функцій, передбачених статтею 25 Конституції України.
Представник позивача акцентує, що сукупність наведених обставин свідчить про порушення принципу рівності перед законом. На його думку, оскільки державний орган не забезпечив зрозумілого та доступного алгоритму дій для громадян, які опинились в аналогічній ситуації (тривале проживання за кордоном без військового обліку в минулому), будь-які обмеження щодо видачі паспорта чи засвідчення підписів є дискримінаційними. Наголошує, що адміністративний суд має оцінювати не лише законність формальних підстав відмови, а й те, чи була ця відмова пропорційною та чи не призвела вона до повного позбавлення особи можливості реалізувати свої фундаментальні права, що є підставою для визнання дій відповідача протиправними та задоволення позову в повному обсязі.
30.09.2025 через підсистему "Електронний Суд" від відповідача надійшли заперечення на додаткові пояснення позивача, в яких відповідач наголошує, що вчинення або відмова у вчиненні консульських дій у період дії воєнного стану не є результатом вільної дискреції державного органу, а регулюється чіткими нормативно-правовими актами, прийнятими Кабінетом Міністрів України на виконання законів про мобілізаційну підготовку. Зокрема, відповідач посилається на Постанову КМУ від 16.08.2024 №932 "Про реалізацію експериментального проекту щодо автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов'язаних та резервістів". Відповідач зазначає, що цей нормативний акт спрямований на цифровізацію військового обліку та встановлює механізми взаємодії між державними реєстрами, що робить наявність актуальних даних у системі обов'язковою передумовою для отримання державних послуг.
У контексті зазначеної Постанови відповідач стверджує, що впровадження експериментального проекту щодо надання консульських послуг за умови надання електронного військово-облікового документа є законним способом реалізації державної політики. Відповідач акцентує увагу на тому, що закордонні дипломатичні установи (ЗДУ) лише забезпечують виконання технічної та процедурної частини цього проекту. Оскільки Постанова №932 передбачає верифікацію даних через інформаційно-комунікаційні системи, консульська посадова особа позбавлена можливості діяти поза межами цих систем.
Відповідач зауважує, що МЗС не наділено повноваженнями змінювати порядок верифікації даних, визначений Кабінетом Міністрів України, а тому відмова у вчиненні консульських дій є єдиним можливим правомірним варіантом поведінки державного органу у разі ненадання заявником необхідного пакета документів.
Крім того, відповідач зазначає, що Постанова №932 є частиною ширшого реформування системи військового обліку, яка має на меті забезпечення національної безпеки. Відповідач вважає, що дотримання цих норм забезпечує принцип законності, а пропозиція позивачу оформити посвідчення на повернення в Україну є належним способом реалізації його прав у межах чинного законодавства.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
Приймаючи до уваги відсутність таких клопотань з боку учасників справи, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Сирійській Арабській Республіці (с. Мезраат Алоє), батько ОСОБА_2 , національність - араб, мати ОСОБА_3 , національність - українка, що підтверджується свідоцтвом про народження серії ДИЗ НОМЕР_2 від 24.07.1990, виданим Генеральним консульством СРСР в Алеппо, САР (а.с. 44).
Позивач є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , виданим 17.03.2015 органом 2ARE (Посольство України в Об'єднаних Арабських Еміратах). Дата закінчення строку - 17.03.2025 (а.с. 34-43).
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивач з моменту народження постійно проживає за кордоном, наразі в м. Абу-Дабі (ОАЕ), не має зареєстрованого місця проживання в Україні, ніколи не отримував паспорт громадянина України у формі книжечки або ID-картки та ніколи не перебував на військовому обліку в територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки на території України.
У зв'язку із наближенням дати закінчення терміну дії паспортного документа (17.03.2025) позивач протягом 17.10.2024 та 03.11.2024 звертався до Посольства України в ОАЕ з метою оформлення нового паспорта громадянина України для виїзду за кордон (а.с. 29-30).
За результатами розгляду вказаних звернень, Посольство України в ОАЕ листами від 17.10.2024, 18.10.2024 та 05.11.2024 (а.с. 29-30) відмовило позивачу у вчиненні консульських та нотаріальних дій. Відмова була мотивована набранням чинності змінами до законодавства, зокрема статтею 20 Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Згідно з позицією консульської установи, надання послуг громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років у період дії воєнного стану можливе виключно за умови подання військово-облікового документа в електронній формі. Позивачу було роз'яснено, що такий документ має бути сформований ним самостійно через застосунок "Резерв+", а у разі його відсутності - запропоновано оформити посвідчення особи на повернення в Україну.
04.02.2025 представник позивача, адвокат Дарчук Д.В., звернувся до Посольства України в ОАЕ з адвокатським запитом №040225/МЮБ/1-аз (а.с. 31), в якому просив повідомити причини відмови у прийнятті заяви позивача про видачу нового закордонного паспорта громадянина України, завіренні підпису позивача на РНОКПП для подальшої постановки на військовий облік, повідомити, чи приймаються Посольством заяви про постановку на військовий облік від громадян, які з народження проживають за кордоном.
У відповідь на вказаний запит відповідач листом №6169/36-500-73 (а.с. 32) зазначив, що в межах реалізації експериментальних проектів, затверджених постановами КМУ №563 від 16.05.2024 та №932 від 16.08.2024, наявність електронного військово-облікового документа є безальтернативною умовою для вчинення будь-яких консульських дій, крім випадків, передбачених законом (зокрема, видачі посвідчення на повернення).
Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 1 Конституції України Україна є соціальною та правовою державою.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 21 Конституції України визначено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Крім того, відповідно до частин 1 та 2 статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно зі статтею 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Водночас приписами статті 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Водночас пунктом 3 частини 1 статті 6 Закону України "Про дипломатичну службу" визначено, що одним з основних завдань органів дипломатичної служби є захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов'язки осіб, на ім'я яких видані такі документи визначає Закон України від 20.11.2012 №5492-VI "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (далі - Закон №5492-VI).
Документи, оформлення яких передбачається Законом №5492-VI, із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, та документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус (частина 1 статті 13 Закону №5492-VI).
Одним з документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон (підпункт "б" пункту 1 частини 1 статті 13 Закону №5492-VI).
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 22 Закону №5492-VI паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на яку він оформлений, і дає право цій особі на виїзд з України і в'їзд в Україну.
Кожен громадянин України має право на отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюється в Україні розпорядником Реєстру, а за кордоном - ЗДУ або розпорядником Реєстру (у разі прийняття документів для оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта/паспортів громадянина України для виїзду за кордон уповноваженим суб'єктом, зазначеним у пункті 4-1 частини першої статті 2 цього Закону, розміщеним за кордоном). Прийняття заяв-анкет для внесення інформації до Реєстру, видача паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюються розпорядником Реєстру та ЗДУ, а також уповноваженими суб'єктами, передбаченими пунктами 4 і 4-1 частини першої статті 2 цього Закону.
На виконання приписів частини 2 статті 22 Закону №5492-VI Кабінет Міністрів України своєю постановою від 07.05.2014 №152 затвердив Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон (далі - Порядок №152).
Відповідно до пункту 52 Порядку №152 у разі постійного проживання або тимчасового перебування за кордоном для оформлення паспорта для виїзду за кордон заявник звертається до працівника закордонної дипломатичної установи та подає:
1) паспорт громадянина України (для особи, яка досягла 14-річного віку) або інший документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
У разі коли особі не оформлювався документ, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України та/або надає право на виїзд з України і в'їзд в Україну, за умови оформлення паспорта для виїзду за кордон вперше, подається довідка про реєстрацію особи громадянином України (за винятком випадків, коли батьки особи на момент її народження були громадянами України);
2) свідоцтво про народження (за наявності) або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження (за наявності), або документ, що підтверджує факт народження, виданий компетентними органами іноземної держави, - у разі оформлення паспорта для виїзду за кордон особі, яка не досягла 14-річного віку;
3) документ, що підтверджує постійне проживання або тимчасове перебування громадянина України за кордоном (у разі наявності);
4) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у тому числі документ, виданий уповноваженим органом іноземної держави, який підтверджує повноваження особи на представлення інтересів дитини щодо оформлення паспорта для виїзду за кордон, - у разі подання документів законним представником, крім випадків, коли законним представником є один із батьків;
5) відповідні документи, що підтверджують сплату консульського збору, або оригінал документа про звільнення від його сплати. Оригінал документа про звільнення від сплати консульського збору повертається заявнику, а до заяви-анкети долучається його копія, засвідчена працівником шляхом проставляння відмітки “Згідно з оригіналом» із зазначенням посади, його прізвища та ініціалів, підпису та дати;
5-1) інформацію про задеклароване/зареєстроване місце проживання, зняте із задекларованого/зареєстрованого місця проживання або про відсутність таких відомостей (за наявності - витяг з реєстру територіальної громади, е-паспорт, е-паспорт для виїзду за кордон, паспорт громадянина України зразка 1994 року);
5-2) документ, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків з даними про РНОКПП або дані про РНОКПП, внесені до паспорта громадянина України або свідоцтва про народження (за наявності). Особа може пред'явити копію документа, що засвідчує реєстрацію особи в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, у тому числі в електронній формі, за умови наявності в закордонній дипломатичній установі технічної можливості провести перевірку відповідності реєстраційних даних особи даним Державного реєстру фізичних осіб - платників податків в електронній формі технічними засобами електронних комунікацій з використанням технічного та криптографічного захисту інформації відповідно до вимог законодавства з питань захисту інформації;
6) у разі оформлення паспорта для виїзду за кордон особі, яка не досягла 12-річного віку, або особі, яка не може самостійно пересуватися та самообслуговуватися через наявність порушення функцій організму, що підтверджується, у тому числі висновком закладу охорони здоров'я чи іншою медичною документацією, оформленою в установленому порядку, або особі, щодо якої наявний висновок про необхідність направлення особи із складових сил оборони або сил безпеки, постраждалої у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на лікування за кордон, - може бути подано одну кольорову фотокартку розміром 10-15 сантиметрів для внесення відцифрованого образу обличчя особи шляхом сканування.
Згідно з пунктом 55 Порядку №152 для обміну паспорта для виїзду за кордон заявник, який постійно проживає або тимчасово перебуває за кордоном, звертається до працівника закордонної дипломатичної установи та подає документи, передбачені пунктом 52 цього Порядку, а також:
1) паспорт для виїзду за кордон, що підлягає обміну. Одночасно здаються всі наявні в особи паспорти для виїзду за кордон, оформлені на його ім'я, строк дії яких закінчився;
2) документи, що підтверджують обставини, у зв'язку з якими паспорт для виїзду за кордон підлягає обміну (у випадках, визначених у підпунктах 1 і 2 пункту 6 цього Порядку);
3) заяву про повернення паспорта для виїзду за кордон, що підлягає обміну, після його анулювання у зв'язку з наявністю в ньому віз або у випадку, якщо такий паспорт є підставою для отримання/продовження дозвільних документів на проживання в іноземній державі.
Абзацом 1 пункту 24 Порядку №152 передбачено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, закордонної дипломатичної установи, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від заявника перевіряє повноту поданих документів, зазначених у пунктах 35, 37-40 і 52-56 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому, Указами Президента України, затвердженими відповідними Законами України, строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався та діє і на теперішній час.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 “Про загальну мобілізацію» (далі - Указ Президента України № 69/2022) у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України оголошено та проведено загальну мобілізацію.
Згідно з пунктом 3 Указу Президента України № 69/2022 мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом. У подальшому, Указами Президента України, затвердженими відповідними Законами України, строк проведення загальної мобілізації продовжувався та діє на час розгляду справи.
Водночас зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 12.05.2015 №389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі - Закон №389-VIII).
Частинами 1 та 2 статті 20 Закону №389-VIII передбачено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.
Разом з тим, за приписами частини 5 статті 20 Закону №389-VIII вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України в умовах воєнного стану за заявами громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не оновили персональні дані у строки, визначені цим Законом, здійснюється за умови одночасного їх оновлення.
Дійсність військово-облікових документів перевіряється консульською посадовою особою закордонної дипломатичної установи України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Положення абзацу першого цієї частини не застосовується у разі:
оформлення посвідчення особи на повернення в Україну;
вчинення консульських дій щодо дітей громадянина України, другий з батьків яких є іноземцем або особою без громадянства;
вчинення дій за заявами громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі за кордоном.
Згідно з частиною 6 статті 20 Закону №389-VIII в умовах воєнного стану оформлення паспорта громадянина України та паспорта громадянина України для виїзду за кордон розміщеним за межами України відокремленим підрозділом (філією, представництвом) державного підприємства, що належить до сфери управління Державної міграційної служби України, громадянам України чоловічої статі віком від 18 до 60 років здійснюється за умови наявності у вказаних осіб військово-облікових документів.
Дійсність військово-облікових документів перевіряється працівником відокремленого підрозділу (філії, представництва) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України від 21.10.1993 №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543-ХІІ).
Згідно з частиною 1 статті 22 Закону №3543-ХІІ громадяни зобов'язані:
з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду;
надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, силам цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом;
проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Громадяни, які перебувають на військовому обліку, в добровільному порядку реєструють свій електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного чи резервіста.
Механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - військовий облік) центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами (далі - державні органи), органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування і форми власності (далі - підприємства, установи та організації), а також визначає особливості ведення військового обліку громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном, визначається Порядком організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487 (далі - Порядок №1487).
Відповідно до пункту 52 Порядку №1487 закордонні дипломатичні установи України:
інформують призовників віком від 18 до 25 років, які перебувають на постійному або тимчасовому консульському обліку;
під час особливого періоду інформують військовозобов'язаних та резервістів, які не мають відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та сприяють їх поверненню в Україну;
повідомляють про взяття на постійний або тимчасовий консульський облік або зняття з нього призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідним районним (міським) територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки, органам СБУ, відповідним підрозділам розвідувальних органів за місцем перебування їх на військовому обліку за списком (додаток 15) засобами системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів (до впровадження такої електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів повідомлення здійснюється у семиденний строк з дати взяття на постійний або тимчасовий консульський облік або зняття з нього на офіційну адресу електронної пошти органу ведення військового обліку, яка розміщена на його офіційному веб-сайті).
Військовий облік громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном, здійснюється районними (міськими) територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, органами СБУ, відповідними підрозділами розвідувальних органів на загальних засадах.
Разом з тим статтею 38 Закону України "Про нотаріат" визначено, що консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії:
1) посвідчують правочини (договори, заповіти, довіреності тощо), крім іпотечних договорів, договорів про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, об'єктів незавершеного будівництва та майбутніх об'єктів нерухомості, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні;
2) вживають заходів до охорони спадкового майна;
3) видають свідоцтва про право на спадщину;
4) видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
5) засвідчують вірність копій документів і виписок з них;
6) засвідчують справжність підпису на документах;
7) засвідчують вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;
8) посвідчують факт, що фізична особа є живою;
9) посвідчують факт перебування фізичної особи в певному місці;
10) посвідчують тотожність фізичної особи з особою, зображеною на фотокартці;
11) посвідчують час пред'явлення документів;
12) приймають в депозит грошові суми і цінні папери;
13) вчиняють виконавчі написи;
14) приймають на зберігання документи;
15) вчиняють морські протести;
16) видають дублікати посвідчених ними документів.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.
Водночас механізм реалізації експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов'язаних та резервістів (далі - експериментальний проект) шляхом електронної інформаційної взаємодії між національними електронними інформаційними ресурсами у цілях національної безпеки та оборони України; порядок формування переліку громадян України чоловічої статі віком від 16 до 60 років, персональні дані яких підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів; механізм взяття на військовий облік громадян України чоловічої статі віком від 16 років, яким у рік взяття на військовий облік виповнюється 17 років, до 25 років, зокрема тих, які перебувають за межами України, без проходження медичного огляду; механізм внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів відомостей про громадян України чоловічої статі віком від 17 до 25 років, які не перебувають на військовому обліку (для їх взяття на військовий облік без проходження медичного огляду) та які перебувають в Україні і звернулися за оформленням (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміном паспорта громадянина України, паспорта громадянина України для виїзду за кордон, а також громадян України чоловічої статі віком від 17 до 25 років, які перебувають за межами України і звернулися до відокремленого підрозділу державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, який розміщений за межами України (далі - відокремлений підрозділ), за оформленням (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміном, отриманням паспорта громадянина України, паспорта громадянина України для виїзду за кордон; механізм перевірки дійсності військово-облікових документів громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які перебувають за межами України і звернулися за оформленням (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміном, отриманням паспорта громадянина України, паспорта громадянина України для виїзду за кордон до відокремленого підрозділу визначаються Порядком реалізації експериментального проекту з автоматичної верифікації та перевірки відомостей про призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.2024 №932 (далі - Порядок №932).
Згідно з пунктом 4 Порядку №932 внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів і взяття на військовий облік громадян України чоловічої статі віком від 16 років, яким у рік взяття на військовий облік виповнюється 17 років, до 25 років, зокрема тих, які перебувають за межами України, здійснюється шляхом електронної інформаційної взаємодії Єдиного державного демографічного реєстру, відомчої інформаційної системи ДМС, інших інформаційних систем, реєстрів та баз (банків) даних відповідно до статті 14 Закону України “Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів» та Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів засобами системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів “Трембіта».
Підпунктом 2 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 16.08.2024 №932 установлено, що учасниками експериментального проекту є Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Міністерство юстиції, Державна міграційна служба, Адміністрація Державної прикордонної служби, Генеральний штаб Збройних Сил.
Крім того, пунктом 13 Порядку №932 визначено, що у разі коли стосовно громадянина України чоловічої статі віком від 18 до 25 років, який звернувся до відокремленого підрозділу для оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта громадянина України, паспорта громадянина України для виїзду за кордон, відсутній запис в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів, прийом документів здійснюється без подання такою особою військово-облікового документа.
Оцінивши зазначені вимоги законодавства, доводи сторін та наявні у справі докази, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на таке.
Встановлений обов'язок щодо оновлення персональних даних військового обліку, передбачений частиною 5 статті 20 Закону №389-VIII та статтею 22 Закону №3543-XII, є легітимною вимогою держави в умовах воєнного стану. Проте реалізація цієї вимоги не може бути формальною та повинна враховувати реальну можливість особи виконати покладений на неї обов'язок у спосіб, визначений Порядком №1487.
У межах даної справи суд встановив наявність об'єктивної технічної перешкоди для виконання позивачем вимог законодавства. Специфіка правового статусу позивача, зумовлена тривалим проживанням за кордоном та відсутністю доступу до національних засобів електронної ідентифікації, створює ситуацію, за якої алгоритм дій, розрахований на використання цифрових інструментів, є фактично неможливим для застосування.
Суд наголошує, що адміністративна процедура має ґрунтуватись на принципах розсудливості та пропорційності, закріплених у пунктах 4 та 8 частини 2 статті 2 КАС України. Відмова у вчиненні нотаріальних дій, передбачених статтею 38 Закону України "Про нотаріат", які є технічною передумовою для отримання позивачем ідентифікаційних даних, призвела до виникнення ситуації юридичного зациклення. За таких обставин, державний орган власною бездіяльністю унеможливлює виконання позивачем того обов'язку, невиконання якого відповідач покладає в основу відмови в наданні послуг.
Такий підхід суб'єкта владних повноважень свідчить про надмірний формалізм, що нівелює сутність конституційної гарантії, закріпленої у частині 3 статті 25 Конституції України, щодо піклування та захисту громадян за кордоном. Обов'язок держави, визначений пунктом 3 частини 1 статті 6 Закону "Про дипломатичну службу", є імперативним і не може бути поставлений у залежність від технічних недосконалостей електронних систем, якщо держава не забезпечила альтернативного механізму реалізації прав.
Суд приходить до переконання, що в ситуації конфлікту між технічною процедурою та фундаментальним правом особи на отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон за статтею 22 Закону №5492-VI, пріоритет має надаватися останньому. Покладання на позивача індивідуального та надмірного тягаря за відсутності з його боку вини у неможливості технічної авторизації є порушенням балансу між суспільними інтересами та правами людини, що суперечить статтям 3 та 21 Конституції України.
З огляду на викладене, суд вважає, що відповідач не дотримався вимог статті 19 Конституції України, оскільки діяв без врахування принципу належного урядування, згідно з яким ризик технічної прогалини держави має нести сама держава, а не приватна особа. Відтак, оскаржувані дії щодо відмови у вчиненні консульських та нотаріальних дій є протиправними.
Крім того, аналізуючи правові наслідки запровадження експериментального проекту згідно з Постановою Уряду №932, суд приходить до висновку, що зазначений нормативний акт змінює концепцію взаємодії громадянина та держави у сфері військового обліку, переходячи від моделі особистого звітування до моделі автоматичної верифікації (data matching).
Суд наголошує, що згідно з пунктом 4 Порядку №932 процес верифікації відомостей про осіб здійснюється в автоматичному режимі через систему електронної взаємодії "Трембіта". Суть цього механізму полягає у тому, що обов'язок з актуалізації даних перекладається з суб'єкта (громадянина) на об'єкт (державні інформаційні ресурси). За такої моделі держава констатує, що вона вже володіє достатнім обсягом інформації про особу у своїх профільних реєстрах (ДМС, МЗС), а експериментальний проект лише забезпечує технічне злиття цих даних із Реєстром призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Як встановлено судом, позивач станом на момент звернення до відповідача та у подальшому до суду з даним позовом був власником дійсного закордонного паспорта, виданого органом, що входить до структури відповідача.
Відповідно до пункту 2 Порядку №932 саме МЗС та ДМС є основними володільцями інформації для автоматичної верифікації. Таким чином, у розпорядженні відповідача наявні всі необхідні ідентифікаційні дані позивача, достатні для виконання вимог частини 5 статті 20 Закону №389-VIII.
Відповідачем не було обґрунтовано, які саме технічні чи правові перешкоди завадили Посольству України в ОАЕ отримати необхідну інформацію шляхом прямого доступу до реєстрів або через міжвідомчу взаємодію, як це передбачено пунктами 4 та 6 Порядку №932.
За відсутності таких доказів та пояснень, суд розцінює дії відповідача як неналежне виконання покладених на нього законодавством обов'язків та ігнорування встановленого державою пріоритету автоматизованої верифікації даних. Відсутність ініціативи з боку відповідача щодо використання існуючих технічних каналів зв'язку та подальше перекладання обов'язку підтвердження даних на позивача, який перебуває у стані об'єктивної неможливості використання цифрових сервісів, свідчить про порушення відповідачем принципів добросовісності та розсудливості при виконанні своїх владних повноважень.
За таких обставин, вимога відповідача щодо пред'явлення позивачем е-ВОД (електронний військово-обліковий документ) у застосунку "Резерв+" як єдиної умови надання послуг, є проявом надмірного адміністративного формалізму.
Суд зазначає, що за наявності нормативно закріпленого обов'язку держави проводити перевірку в автоматичному режимі, відмова у вчиненні дій через "неподання" особою результату такої перевірки, яку держава мала здійснити сама, є протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.
Окрему увагу суд звертає на те, що принцип належного урядування (good governance/administration), який випливає з практики ЄСПЛ та закріплений у статті 2 КАС України, зобов'язує державні органи діяти максимально злагоджено. Якщо одна державна система (МЗС/ДМС) має дані про особу, а інша (Міноборони) має їх отримати автоматично за Постановою №932, то фізична особа не може нести відповідальність за технічні збої, відсутність синхронізації або складність авторизації в цих системах (зокрема через відсутність BankID за кордоном).
У цьому зв'язку суд підкреслює, що експериментальний проект за Постановою №932 був запроваджений саме для того, щоб усунути необхідність особистого візиту чи складних маніпуляцій з боку громадян, особливо тих, хто перебуває за кордоном. Відтак, ігнорування відповідачем можливості автоматичної верифікації та вимога від позивача "ручного" підтвердження даних унеможливлює досягнення мети самого експериментального проекту.
Більше того, згідно з принципом пропорційності, державний орган не має права вимагати від громадянина надання інформації, яка вже є в розпорядженні держави. Враховуючи, що позивач об'єктивно обмежений у засобах електронної ідентифікації через тривале проживання за кордоном, покладання на нього обов'язку з подолання технологічного розриву між реєстрами є покладанням надмірного та індивідуального тягаря, що є неприпустимим у правовій державі.
Додатково суд вважає за необхідне розмежувати правову природу консульських дій щодо оформлення паспортних документів та нотаріальних дій, у вчиненні яких позивачу було відмовлено.
Суд зазначає, що вчинення нотаріальних дій, зокрема засвідчення справжності підпису на заявах для отримання РНОКПП та посвідчення довіреностей, за своєю суттю не має безпосереднього правового зв'язку з виконанням обов'язків щодо військового обліку у розумінні статті 20 Закону №389-VIII.
Застосування відповідачем обмежень, передбачених для отримання паспортних документів, до сфери нотаріату є надмірним та позбавленим правових підстав. Відмова у вчиненні нотаріальних дій для громадянина, який перебуває за кордоном, фактично позбавляє особу можливості реалізувати свої цивільні права, розпоряджатися власністю, представляти свої інтереси в правочинах чи отримати ідентифікаційні документи (РНОКПП), які є технічною передумовою для виконання вимог держави щодо електронної ідентифікації.
Суд наголошує, що будь-яке обмеження прав має бути "необхідним у демократичному суспільстві" та переслідувати легітимну мету. Проте повне блокування доступу до нотаріальних послуг через відсутність е-ВОД не може бути визнано пропорційним засобом зміцнення обороноздатності держави, оскільки воно не сприяє військовому обліку, а лише позбавляє громадянина правосуб'єктності.
На підставі викладеного, суд приходить до переконання, що відповідач, маючи всі правові та технічні підстави для автоматичної перевірки статусу позивача у межах реалізації Постанови №932, безпідставно відмовив у вчиненні консульських та нотаріальних дій, чим порушив баланс між публічним інтересом та приватними правами особи.
Отже, піддаючи оцінці правомірність дій відповідача через критерії, визначені в частині 2 статті 2 КАС України, суд доходить висновку, що суб'єкт владних повноважень при прийнятті рішення зобов'язаний діяти не лише на підставі закону, а й з дотриманням принципів розсудливості, обґрунтованості та пропорційності.
Суд констатує, що оскаржувана відмова була прийнята відповідачем без належного врахування сукупності індивідуальних обставин справи позивача. Зокрема, відповідачем не було надано правової оцінки тому факту, що позивач з моменту народження постійно проживає за кордоном, не має інтеграційних зв'язків з територією України, не володіє внутрішніми ідентифікаторами особи (РНОКПП) та об'єктивно позбавлений доступу до національних систем електронної верифікації. Ігнорування цих обставин призвело до прийняття рішення, яке є суто формальним і не відповідає критерію обґрунтованості.
Окрему увагу суд звертає на недотримання відповідачем принципу пропорційності, який вимагає встановлення справедливого балансу між інтересами національної безпеки (забезпечення оборони та військового обліку) та фундаментальними правами людини. У даному випадку, обмеження доступу до консульських послуг та паспортного документа призводить до суттєвого звуження прав позивача на свободу пересування та захист з боку своєї держави, що гарантовано статтею 25 Конституції України.
Пропозиція відповідача щодо оформлення посвідчення особи на повернення в Україну як єдиного можливого способу вирішення питання, на переконання суду, є непропорційною та неадекватною легітимній меті. Такий підхід фактично примушує особу, яка має сталий життєвий уклад за кордоном, до здійснення відвідування держави, виключно задля вирішення технічно-процедурного питання. Суд наголошує, що за наявності правових механізмів автоматичної верифікації даних за Постановою №932, держава зобов'язана використовувати цифрові інструменти для мінімізації втручання у права особи, а не створювати штучні перешкоди, що вимагають від громадянина непомірних фізичних та фінансових зусиль.
Крім того, суд вважає за необхідне наголосити на порушенні відповідачем принципу законних очікувань (legitimate expectations), який є невід'ємною складовою верховенства права та принципу юридичної визначеності.
Як встановлено судом, позивач протягом усього життя, постійно проживаючи за межами України, діяв як сумлінний громадянин: перебував на консульському обліку, вчасно отримував паспортні документи та підтримував правовий зв'язок із державою у визначений законодавством спосіб. За таких обставин у позивача сформувалось законне та обґрунтоване очікування на те, що держава й надалі забезпечуватиме йому доступ до базових консульських послуг та захисту, гарантованих статтею 25 Конституції України, за умови дотримання ним встановлених процедур.
Зміна нормативного регулювання, яка встановила вимогу щодо надання електронного військово-облікового документа (е-ВОД) виключно через цифрові інструменти (застосунок "Резерв+" із використанням BankID), без запровадження достатнього перехідного періоду або дієвого альтернативного механізму для громадян, які об'єктивно не можуть мати засобів національної електронної ідентифікації через тривале проживання за кордоном, нівелює вказані законні очікування.
Суд зазначає, що правова держава не може ставити реалізацію фундаментальних прав людини в залежність від виконання вимог, які є технічно неможливими для конкретної категорії осіб через відсутність у них необхідних цифрових реквізитів (РНОКПП, доступ до українських банківських установ). Впровадження нових правил без врахування інтересів осіб, які опинились у ситуації технологічного розриву з державою, суперечить принципу передбачуваності законодавства.
Таким чином, відмова відповідача у вчиненні консульських та нотаріальних дій у ситуації, коли позивач позбавлений реальної можливості виконати нові технічні вимоги, а держава не запропонувала альтернативи, є порушенням принципу юридичної визначеності та законних очікувань особи на отримання належного піклування та захисту від своєї держави.
Більше того, згідно з практикою ЄСПЛ, будь-яке втручання держави у права особи має бути "необхідним у демократичному суспільстві". Вимога особистої присутності в Україні або самостійного подолання технічних помилок у системі "Резерв+" для особи, яка перебуває у складних життєвих обставинах за кордоном, визнається судом як покладання надмірного індивідуального тягаря.
Таким чином, оскільки відповідач не довів, що застосований ним засіб обмеження є найменш обтяжливим у даній ситуації, суд приходить до висновку про порушення відповідачем балансу між публічним інтересом та приватним правом. Отже, рішення відповідача не відповідає критеріям розсудливості та пропорційності, що є підставою для визнання його протиправним у розумінні статті 2 КАС України.
Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Відповідно до частин 1, 2 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
За правилами частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
На виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення та дотримання процедури його прийняття покладено на суб'єкта владних повноважень.
За змістом частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами частини другої цієї ж статті 77 в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У той же час, оскаржувані дії МЗС України в особі Посольства України в ОАЕ у цій справі, не відповідають зазначеним критеріям. Відповідач, відмовляючи у вчиненні консульських та нотаріальних дій, не врахував наявність об'єктивної технічної неможливості позивача самостійно оновити дані через застосунок "Резерв+" (відсутність РНОКПП та BankID), а також проігнорував запроваджений Урядом механізм автоматичної верифікації даних за Постановою №932, учасником якого є відповідач.
За наведеного, суд констатує, що відповідач не довів правомірності своєї відмови, у зв'язку із чим вважає за необхідне визнати протиправними дії МЗС України в особі Посольства України в ОАЕ щодо відмови позивачу у вчиненні консульських дій (оформленні паспорта) та нотаріальних дій (засвідченні справжності підпису на заявах).
Оскільки відмова у прийнятті документів для оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон ґрунтувалася виключно на ненаданні позивачем електронного військово-облікового документа, який у даному випадку підлягав автоматичній верифікації силами державних органів, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути звернення позивача. При цьому відповідач зобов'язаний забезпечити реалізацію прав позивача з урахуванням принципу належного урядування та автоматизації перевірки відомостей, передбаченої Порядком №932, без покладання на позивача надмірного тягаря з надання документів, верифікацію яких держава зобов'язалася здійснювати автоматично.
Беручи до уваги наведене у своїй сукупності, суд доходить висновку, що Міністерством закордонних справ України в особі Посольства України в ОАЕ не доведено правомірності оскаржуваних дій та рішень, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Розподіл судових витрат у вигляді судового збору здійснюється відповідно до статті 139 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач сплатив за подання позовної заяви 2906,88 грн, що підтверджується квитанцією від 13.04.2025 (а.с. 26).
Таким чином, враховуючи положення статей 132, 139 КАС України, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 2906,88 грн підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства закордонних справ України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243 - 246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними дії Міністерства закордонних справ України щодо відмови у наданні ОСОБА_1 консульських дій.
3. Зобов'язати Міністерство закордонних справ України надати консульські дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
4. Зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо посвідчення підписів ОСОБА_1 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
5. Зобов'язати Міністерство закордонних справ України вчинити нотаріальні дії у Посольстві України в Об'єднаних Арабських Еміратах щодо посвідчення довіреностей ОСОБА_1 , з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Міністерства закордонних справ України (ідентифікаційний код 00026620) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП відсутній) судовий збір у розмірі 2906,88 грн (дві тисячі дев'ятсот шість грн 88 коп.).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кушнова А.О.