06 березня 2026 рокуСправа №160/30168/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Неклеси О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025, якій дорівнює 180 календарних днів, з врахуванням рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 по справі №160/7006/24 у сумі 279525,54 грн.;
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ), щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсації втрати частини доходу у зв'язку із своєчасно не виплаченого грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025 у сумі 56127,45 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 10.03.2022 по 17.05.2023 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . 29.01.2025 року набрало чинності рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 по справі №160/7006/24. На виконання вищевказаного рішення суду, 01.07.2025 на картковий рахунок позивача від відповідача поступило цільовим зарахуванням сума 112204,90 грн. Отже, проведення остаточного розрахунку з позивачем відбулося лише 01.07.2025, тобто з порушення відповідачем вимог ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, що на думку позивача є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Оскільки позивач звільнявся (виключався зі списків особового складу) з військової служби з військової частини НОМЕР_1 , то відповідно повинен був забезпечений відповідачем грошовим забезпеченням за весь період з 10.03.2022 по 17.05.2023. Натомість, позивач отримав належне грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 17.05.2023 від відповідача лише 01.07.2025, що є бездіяльністю суб'єкта владних повноважень - військової частини НОМЕР_1 , щодо вчасної виплати грошового забезпечення позивачу. Позивачем розраховано середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 10.03.2022 по 17.05.2025 включно у розмірі 279525,54 грн., виходячи з середньоденної заробітної плати у розмірі 1552,92 грн. та 180 календарних дні. Окрім того, відповідно до вимог абзацу 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 № 243 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Враховуючи викладене позивач вважає, що має право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв'язку із своєчасно не виплаченого грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025 - по день фактичної виплати грошового забезпечення. Позивачем визначено компенсацію втрати частини доходу за невчасно виплачене грошове забезпечення наступним чином 112254,90 грн. (сума виплачена позивачу на виконання рішення суду по справі № 160/7006/24 від 03.10.2024)* 50 % (сума індексів інфляції за 2022 - 2025 роки) = 56127,45 грн.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.10.2025 р. позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху.
На виконання вимог ухвали суду від 24.10.2025 р. позивач надав заяву від 05.11.2025 р.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.11.2025 р. продовжено ОСОБА_1 строку строк для усунення недоліків позовної заяви на 10 (десять) днів з моменту отримання копії цієї ухвали.
На виконання вимог ухвали суду від 10.11.2025 р. позивач виправив вказані недоліки згідно заяви від 24.11.2025 р. (вх.№62480/25), в якій представник позивача просив суд поновити позивачу строк звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.11.2025 р. поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду. Відкрито провадження в адміністративній справі. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.01.2026 року витребувано від Військової частини НОМЕР_1 додаткові докази у справі та зупинено провадження у справі до надання витребуваних судом доказів.
02.02.2026 року до суду через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти позову, у задоволенні позовних вимог просить відмовити у повному обсязі та додаткові пояснення, якими надано додаткові докази у справ. Відзив обґрунтовано тим, що за загальним правилом пріорітетними є норми спеціального законодавства, проте спеціальним законодавством не врегульовано спірні правовідносини. На підставі викладеного відповідач вважає, що підстави для застосування відповідальності, встановленої статтями 116, 117 КЗпП України, відсутні.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.02.2026 року вдруге витребувано від Військової частини НОМЕР_1 додаткові докази у справі та продовжено строк зупинення провадження у справі до надання учасниками справи витребуваних судом доказів.
19.02.2026 року до суду від представника відповідача надійшла заява про виконання ухвали суду та витребувані судом докази.
Ухвалою суду від 06.03.2026 року поновлено провадження у справі.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 10.03.2022 по 17.05.2023 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Згідно з Витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.05.2023 року №172, солдата ОСОБА_1 , звільненого у відставку на підставі наказу командира від 17 травня 2023 року №69-РС (по особовому складу) та на підставі пункту "а" (за віком) п.2 ч.4 ст.26 Закону України "Про військовий обовязок і військову службу", виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та грошового забезпечення з 17.05.2023 року.
Грошове забезпечення позивача за час проходження військової служби з 10.03.2022 року по 17.05.2023 року розраховувалось, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого станом на 01.01.2018 року, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з позовом.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року у справі № 160/7006/24 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 17.05.2023, виходячи із прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 10.03.2022 по 31.12.2022 року виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022 року за Законом України Про державний бюджет України на 2022 рік, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1 і 14 до Постанови КМУ Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01.01.2023 по 17.05.2023 року виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначаються шляхом множення прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2023 року за Законом України Про державний бюджет України на 2023 рік, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатків 1 і 14 до Постанови КМУ Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб від 30 серпня 2017 року №704, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2025 року Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2023 року в справі № 160/7006/24 залишено без задоволення, рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2023 року в справі № 160/7006/24 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії залишити без змін.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року у справі №160/7006/24 позивачу було нараховано доплату грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 17.05.2025 року у розмірі 113 964,37 грн., яка після відрахування податків і зборів була виплачена на рахунок позивача 01.07.2025 року, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи та не заперечується сторонами.
Вважаючи протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025 та щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв'язку із своєчасно не виплаченого грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон №2011-ХІІ. Разом з тим, цим Законом та іншими нормами спеціального законодавства не встановлено відповідальність роботодавця за порушення строків розрахунку при звільненні та виключенні зі штату (закінчення служби), проте така відповідальність врегульована Кодексом законів про працю України.
Слід зазначити, що Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав про те, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських та військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас такі питання врегульовані статтями 116, 117 КЗпП України.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Тому, до таких правовідносин підлягають застосуванню відповідні положення Кодексу законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі №813/356/16 та від 20.07.2023 року у справі № 200/18480/21.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд при розгляді цієї справи не вбачає підстав для відступу від викладеної вище правової позиції та вважає, що наведені правові норми, якими врегульовані спірні в цій частині правовідносини, підлягають саме такому застосуванню.
Отже, до спірних правовідносин щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають застосуванню відповідні положення Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Статтею 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Приписами ч.2 ст.116 КЗпП України передбачено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 р. № 4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Окрім того, відповідно до вимог п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 було звільнено у відставку та виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 і грошового забезпечення 17.05.2023 року.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року у справі №160/7006/24 позивачу було нараховано доплату грошового забезпечення у розмірі 113 964,37 грн., яка після відрахування податків і зборів була виплачена на рахунок позивача 01.07.2025 року, що не заперечується сторонами.
Отже, відповідачем було порушено вимоги п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 та ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку з позивачем у визначені ст.116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.10.2025 р. у справі №489/6074/23 вказала, що установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку (…але не більше як за шість місяців) не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення (пункт 93 постанови).
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливості неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин (пункт 94 постанови).
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу ( пункт 97 постанови).
Велика Палата Верховного Суду також у пункті 98 згаданої постанови зазначила, що Закон №2352-ІХ не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Відтак, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постанові від 06.12.2024 р. у справі №440/6856/22 та сформулювала такий правовий висновок:
«105. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-ІХ, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
106. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період компенсації не може перевищувати шести місяців».
Тобто, із аналізу наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду слідує, що при розгляді справ про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судами має братися до уваги співмірність заявлених до стягнення суми до відшкодування та те, що розмір такого відшкодування судом може бути зменшено і після 19 липня 2022 року.
Відтак, ці правові висновки підлягають застосуванню адміністративним судом до правовідносин у даній справі в обов'язковому порядку, в силу приписів ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Із наданого відповідачем Витягу з розрахунку-платіжної відомості №5/4 на виплату грошового забезпечення звільненим військовослужбовцям Військової частини НОМЕР_1 судом встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні було нараховано грошове забезпечення у загальному розмірі 69 140,32 грн., яке після відрахування податків і зборів було перераховане на рахунок позивача, що не заперечується сторонами.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року у справі №160/7006/24 позивачу було нараховано доплату грошового забезпечення у розмірі 113 964,37 грн., яка після відрахування податків і зборів була виплачена на рахунок позивача 01.07.2025 року, що не заперечується сторонами.
Таким чином, із аналізу встановлених вище обставин слідує, що станом на дату звільнення зі служби та виключення позивача зі списків Військової частини НОМЕР_1 - 17.05.2023 року ОСОБА_1 мав право на отримання виплат з оплати праці у загальній сумі 183 104,69 грн., із розрахунку: 69 140,32 грн. (сума нарахована та виплачена при звільненні)+ 113 964,37 грн. (доплата грошового забезпечення на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року у справі №160/7006/24).
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач у даних правовідносинах допустив затримку розрахунку при звільненні позивача у період з 17.05.2023 р. по 01.07.2025 року, що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та свідчить про обов'язок відповідача здійснити виплату ОСОБА_1 його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року.
За наведених обставин суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання протиправною саме бездіяльності (пасивної поведінки відповідача) військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, який застосовується, зокрема і у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 р. (далі - Порядок №100).
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до довідки №8 від 17.02.2026 року про грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні два місяці перед його звільненням 17.05.2023 року, яка була надана відповідачем на виконання ухвали суду про витребування доказів, середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні два календарні місяці роботи, що передують його звільненню - березень-квітень 2023 року, складає 1033,26 грн.
Позивач жодних заперечень щодо наданої відповідачем довідки та здійсненого у ній розрахунку середньоденного заробітку ОСОБА_1 за останні два календарні місяці роботи, що передують його звільненню - березень-квітень 2023 року у розмірі 1033,26 грн до суду не надав, визначений відповідачем розмір середньоденного заробітку жодним чином не спростував, отже суд вважає за можливе при визначенні розміру середнього заробітку за весь час затримки застосовувати середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 , наведений відповідачем у довідці №8 від 17.02.2026 року у розмірі 1033,26 грн.
Слід зазначити, що суд вважає безпідставним здійснений позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виходячи із 180 календарних днів, оскільки положеннями пункту 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Враховуючи те, що ні спеціальним законодавством, ні іншими нормами чинного законодавства не визначено, що середній заробіток, передбачений статтею 117 КЗпП України, розраховується виходячи з календарних днів за шість місяців, а позивачем не обґрунтовано належним чином обрахунок середнього заробітку виходячи з календарних днів, суд вважає, що в даному випадку, при визначенні днів за які позивачу слід нарахувати середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, застосуванню підлягає пункт 8 Порядок №100.
Отже, в даному випадку, на переконання суду, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку позивача на число робочих днів, а не календарних, як помилково вважає позивач.
Оскільки судом визначено, що відповідач повинен здійснити виплату ОСОБА_1 його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, тобто з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року (включно), середній заробіток слід рахувати виходячи з робочих днів за цей період.
За період з 22 березня 2023 року по 21 вересня 2023 року (включно) в Україні було 132 робочих дні, а саме: травень (з 17.05): 11 робочих днів; червень: 22 робочі дні; липень: 21 робочий день; серпень: 23 робочі дні; вересень: 21 робочий день; жовтень: 22 робочі дні; листопад (по 16.11.2023 року (включно): 12 робочих днів.
Отже середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та виключенні зі штату ОСОБА_1 підлягає розрахунку за 132 робочих дні періоду з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року (включно).
Таким чином, середній заробіток позивача, з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України, виходячи із розрахунку 1033,26 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення позивача з урахуванням рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24) х 132 (робочих днів з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року) складає 136 390,22 грн.
Як вже зазначалося вище, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (постанови ВП Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23, а також постанова Верховного Суду від 03.11.2025р. у справі №400/4999/24).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 р. у справі №489/6074/23 у пункті 106 зазначила, що, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо).
Враховуючи наведене та те, що розмір середнього заробітку позивача за період з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року (включно) складає 136 390,22 грн., згідно наведеного вище судом розрахунку, що перевищує розмір доплати грошового забезпечення позивача на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24 (113 964,37 грн.), суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
Як встановлено із матеріалів справи, ОСОБА_1 станом на дату звільнення та виключення зі списків з Військової частини НОМЕР_1 станом на 17.05.2023 року були нараховані та виплачені виплати у загальному розмірі 69140,32 грн., тоді як мали бути нараховані та виплачені виплати у загальному розмірі 183 104,69 грн. (із розрахунку 69140,32 грн. сума нарахована та виплачена при звільненні + 113 964,37 грн. доплата грошового забезпечення на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24).
Відсоткове співвідношення суми нарахованої на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24 до загальної суми виплати розраховується наступним чином: 113 964,37 грн. (доплата грошового забезпечення на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24)/ 183 104,69 грн. (загальна сума виплат, на яку позивач мав право на дату звільнення та виключення зі списків Військової частини НОМЕР_1 станом на 17.05.2023 року) х 100%, що становить 62,24%.
Відтак, виходячи з принципів співмірності, розумності та пропорційності, суд вважає, що належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наступним чином: 132 (робочих днів з 17.05.2023 року по 16.11.2023 року (включно)) х 1033,26 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення позивача з урахуванням рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 року у справі №160/7006/24) х 62,24% = 84 889,34 грн.
При цьому, слід зазначити, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду, яке реалізується у кожній справі індивідуально на підставі обставин справи, які в кожній з них є різними.
Щодо компенсації позивачу втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025, суд зазначає наступне.
Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII).
Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 наголосив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 Кодексу законів про працю України, статей 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
На підставі аналізу наведених положень законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ).
Згідно із статтею 1 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону № 2050-ІІІ визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого: соціальні виплати; заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян (абзац другий частини другої статті 2 Закону № 2050-III).
Зі змісту цієї норми випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Слід зазначити, що використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється шляхом множення суми «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
У відповідності до приписів ст.4 Закону №2050-Ш передбачено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому є місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ, постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 було затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, який містить аналогічні наведеним вище положення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Тобто зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Такий підхід до розуміння зазначених норм права сформулював Верховний Суд України у постановах від 19 грудня 2011 року у справі №6-58цс11, від 11 липня 2017 року у справі № 2а-1102/09/2670 та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 22 червня 2018 року у справі № 810/1092/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20, від 22 травня 2025 року у справі №160/19149/23.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд при розгляді цієї справи не вбачає підстав для відступу від викладеної вище правової позиції та вважає, що наведені правові норми, якими врегульовані спірні в цій частині правовідносини, підлягають саме такому застосуванню.
Отже, у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину належних йому до виплат сум доходу, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Враховуючи наявність факту несвоєчасної виплати ОСОБА_1 частини грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 17.05.2025 року у розмірі 113 964,37 грн., суд дійшов висновку, що позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків такої виплати, яка відповідачем самостійно не нарахована та не виплачена.
За наведених обставин суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо визнання протиправною саме бездіяльності (пасивної поведінки) Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 01.07.2025.
Слід зазначити, що у рішеннях по справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Згідно з абзацом 2 частини 4 статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи те, що за приписами статті 1 Закону №2050-ІІІ та Порядку №159 нарахування та виплата компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати є компетенцією підприємств, установ і організацій, де працювала особа та на цей час відсутній спір між сторонами щодо обрахунку та розміру такої компенсації, суд вважає необґрунтованими та безпідставними вимоги позивача щодо здійснення обрахунку розміру компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати саме судом.
В розглядуваному випадку питання щодо нарахування та виплати позивачу суми компенсації втрати частини доходів, зокрема її розмір, є повноваженнями відповідача, а враховуючи відсутність на цей час факту нарахування позивачу такої компенсації та, відповідно, спору щодо розміру такої компенсації, обрахунок розміру компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати судом не здійснюється.
Щодо вимог позивача стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025 та компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025 у сумі 56127,45 грн., суд зазначає наступне.
Оскільки на цей час середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати позивачу не нараховані, вимоги позивача щодо стягнення зазначених виплат, на думку суду, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи визнання судом протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 01.07.2025, керуючись ч.2 ст.9 КАС України, належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача суд вважає саме зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025 у сумі 84 889,34 грн., а також зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 01.07.2025 у порядку, встановленому чинним законодавством.
Інші доводи не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.
Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Окрім того, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У відповідності до ч. 1 і ч.2 ст.73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За наведених обставин та беручи до уваги норми чинного законодавства, якими врегульовані спірні відносини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання даного позову та ним не було понесено додаткових витрат пов'язаних з розглядом цієї справи, підстави для розподілу судових витрат відсутні, таким чином розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 257, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 17.05.2023 по 01.07.2025 у сумі 84 889,34 грн.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсації втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення з 10.03.2022 по 01.07.2025.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) компенсацію втрати частини доходу у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення за період з 10.03.2022 по 01.07.2025 у порядку, встановленому чинним законодавством.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Звернути увагу учасників справи, що відповідно до частини 7 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Повний текст рішення складено та підписано 06.03.2026 року.
Суддя О.М. Неклеса