04 березня 2026 року
м. Київ
cправа № 917/1122/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників сторін:
позивача - Біленко Н.О.
відповідача - не з'явився
третьої особи - 1 - не з'явився
третьої особи - 2 - не з'явився
третьої особи - 3 - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Полтавської міської ради
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 (у складі колегії суддів: Слободін М.М. (головуючий), Гребенюк Н.В., Шутенко І.А.), якою скасовано ухвалу Господарського суду Полтавської області від 11.12.2025 про закриття провадження у справі (суддя Байдуж Ю.С.)
за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях
до Полтавської міської ради
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:
1. Департамент з питань цивільного захисту та оборонної роботи Полтавської міської ради;
2. Полтавська обласна військова адміністрація;
3. Головне управління ДСНС у Полтавській області
про зобов'язання вчинити дії
1. Зміст та підстави позовних вимог. Короткий виклад обставин, що передували ухваленню оскаржуваних рішень
1.1. 09.06.2025 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - РВ ФДМУ, Позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом про зобов'язання Полтавської міської ради (далі - Рада, Відповідач, Скаржник) без будь-яких умов прийняти до комунальної власності об'єкт державної власності - захисну споруду цивільного захисту (сховище ЦО) № 60145, літер. Г-1, що знаходиться за адресою: м. Полтава, вул. Зіньківська, будинок 55.
1.2. Позов обґрунтовано тим, що спірний об'єкт державної власності був частиною майна Полтавського ремонтно-механічного заводу "Електрод", але залишився у державній власності після приватизації підприємства та його подальшої ліквідації через банкрутство. Позивач стверджує, що Відповідач ухиляється від прийняття захисної споруди до комунальної власності, чим порушує законодавство у сфері цивільного захисту, зокрема частину першу статті 7 Закон України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", та ставить під загрозу життя і здоров'я громадян в умовах воєнного стану.
1.3. Під час підготовчого провадження 10.11.2025 до суду надійшла заява Ради про закриття провадження у справі, обґрунтована тим, що спір є публічно-правовим, оскільки виник між двома суб'єктами владних повноважень щодо реалізації їхньої компетенції, пов'язаної з управлінням об'єктом цивільного захисту. Відповідач вважає, що такі спори не підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки вони належать до юрисдикції адміністративних судів.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 11.12.2025 провадження у справі закрито на підставі частин третьої-п'ятої статті 231 Господарського процесуального кодексу України.
При цьому суд першої інстанції виснував, що спір у справі не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства та роз'яснив учасникам про його розгляд за правилами адміністративного судочинства.
2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 задоволено апеляційну скаргу Позивача та скасовано ухвалу Господарського суду Полтавської області від 11.12.2025, а справу передано на розгляд цього суду.
Своє рішення апеляційний господарський суд обґрунтував наявністю в основі спору організаційних та майнових відносин, що склалися між відповідними суб'єктами щодо спірного об'єкта права власності, що свідчить про його приватноправовий характер. Так суд зазначив, що хоча позовна вимога про зобов'язання органу місцевого самоврядування вчинити певні дії зазвичай характерна для адміністративного судочинства, проте відносини, які склалися між сторонами цієї справи, виникли з приводу передачі/прийняття майна у власність. Відтак в основі спору лежать організаційні та майнові відносини, що склалися між відповідними суб'єктами управління щодо певного об'єкта права власності, а тому спір не є публічно-правовим, а отже й не належить до юрисдикції адміністративних судів.
За висновками суду апеляційної інстанції, у вказаних правовідносинах передача спірного майна відбувається за згодою обох сторін спірних правовідносин, що свідчить про їх рівний правовий статус та відсутність підпорядкування, а спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки Відповідач не мав публічно-правових відносин саме з Позивачем. Апеляційний суд звернув увагу, що в силу закону РВ ФДМУ уповноважене управляти державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських організацій, а Рада - погоджувати передачу майна у комунальну власність. При цьому Рада не здійснює у цій частині жодних владних управлінських функцій. Оскільки Позивач звернувся до уповноваженого органу (Ради) за наданням згоди щодо передачі об'єкта державної власності у комунальну власність, а остання відмовила в цьому, то така відмова не спричиняє виникнення публічно-правового спору, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
З урахуванням викладеного та зважаючи на те, що сторонами є юридичні особи, суд апеляційної інстанції передав справу на розгляд місцевого господарського суду.
2.3. Полтавська міська рада з такою постановою не погодилася та скористалася правом її касаційного оскарження.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
3.1. Касаційне провадження у справі відкрито 12.02.2026 на підставі абзацу 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.2. Відповідач у своїй касаційній скарзі просить Суд скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 та залишити в силі ухвалу Господарського суду Полтавської області від 11.12.2025.
3.3. У касаційній скарзі Рада посилається на неврахування при ухваленні оскаржуваної постанови висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16, від 10.04.2019 у справі № 826/3620/17, від 12.09.2018 у справі № 806/1641/17, від 15.05.2019 у справі № 824/442/17, від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18, від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18, від 25.02.2020 у справі № 916/385/19; від 17.05.2018 у справі № 910/11188/17, від 12.03.2025 у справі № 922/2158/24, від 06.06.2023 у справі № 920/277/22, від 10.05.2023 у справі № 920/343/22, від 10.05.2023 у справі № 920/155/22.
3.4. У відзиві на касаційну скаргу РВ ФДМУ просить Суд касаційну скаргу Полтавської міської ради залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 у справі № 917/1122/25 - без змін. При цьому зазначає, що спір у цій справі не відповідає ознакам та характеристикам публічно-правового, оскільки не є спором між учасниками публічно-правових відносин, тобто Відповідач, ухиляючись від вчинення дій, визначених законом щодо прийняття у власність спірного майна, не має публічно-правових відносин з Позивачем.
Посилаючись на вказані обставини та на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 26.06.2018 у справі № 914/582/17 та від 04.12.2018 у справі № 915/1377/17, Позивач вважає оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції законною та обґрунтованою.
3.5. Треті особи правом надати Суду відзив на касаційну скаргу не скористалися.
4. Позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутнього у судовому засіданні представника Позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність дотримання господарськими судами норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
4.2. Статті 124, 125 Конституції України визначають, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
4.3. Згідно зі статтями 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
4.4. Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 у справі "Белілос проти Швейцарії" (Belilos v. Switzerland)); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської Комісії від 12.10.1978 у справі "Лео Занд проти Австрії" (Leo ZAND v. Austria)).
4.5. Через визначення юрисдикційності спору забезпечується дотримання принципу правової визначеності, за яким слід не допускати наявності проваджень, а відтак, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Тому потрібно визначати юрисдикційність відповідного спору так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного коригування позовних вимог та формування іншого складу учасників справи.
4.6. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
4.7. Позивач, звертаючись до суду, самостійно формує склад сторін справи, вказуючи відповідачів у справі, визначає предмет та підстави позову. Однак правила розгляду юридичного конфлікту у суді слід встановлювати, виходячи з дійсного змісту спірних матеріальних правовідносин та складу сторін таких правовідносин, не обмежуючись визначених позивачем складом сторін справи.
4.8. Згідно з частиною третьою статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.
4.9. Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
4.10. Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів Господарського процесуального кодексу України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (пункт 6); вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді та переданий на його розгляд разом з такими вимогами (пункт 13); інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункт 15).
4.11. Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України (на момент виникнення спірних правовідносин), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Такий правовий висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18 та від 13.09.2029 у справі №910/8729/18, а також у численних постановах Верховного Суду, зокрема від 10.05.2023 у справі № 920/155/22, від 11.12.2025 у справі № 910/7149/25, від 10.02.2026 у справі № 910/14802/24, від 11.02.2026 у справі № 912/788/25.
4.12. Вищевикладене у сукупності дає підстави для висновку, що господарський спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільного кодексу України, Господарським кодексом України за його чинності), іншими актами господарського й цивільного законодавства; спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
4.13. Господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір і за своїм суб'єктним складом підпадають під дію статті 1 Господарського процесуального кодексу України.
4.14. У випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом.
4.15. Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18.
4.16. У той же час, згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
4.17. При цьому частина четверта вказаної статті унормовує, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцію та законами України.
4.18. Так само звернення Позивача до суду з вимогою зобов'язати Раду прийняти до комунальної власності захисну споруду цивільного захисту не відповідає визначенню та підставам адміністративно-господарських санкцій, які за змістом статей 216, 217 чинного на час виникнення спірних правовідносин Господарського кодексу України застосовуються до суб'єктів господарювання, знову ж таки, за порушення ними правил здійснення господарської діяльності, а не у зв'язку з наявністю у зазначених суб'єктів певного зобов'язання.
4.19. В такий спосіб, з урахуванням характеру спору висновок суду першої інстанції про те, що Позивач у спірних правовідносинах є органом державної влади, уповноваженим на звернення до суду в порядку адміністративного судочинства, прямо суперечить частині четвертій статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України.
4.20. Положеннями статей 2, 4 та 19 Кодексу адміністративного судочинства України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
4.21. Так, публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 вказаного Кодексу).
4.22. При цьому у пункті 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
4.23. Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то зміст цього поняття полягає в наявності в суб'єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а "управлінські функції" - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
4.24. Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень тощо.
Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 914/2006/17, від 04.09.2018 у справі №823/2042/16, від 18.09.2018 у справі № 823/218/17, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 02.04.2019 у справі № 137/1842/16-а, від 18.12.2019 у справі № 826/2323/17, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 520/5442/18, від 26.02.2020 у справі № 1240/1981/18, від 01.04.2020 у справі № 520/13067/17, від 16.11.2022 у справі № 904/6264/21.
4.25. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції суб'єкт повинен здійснювати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
4.26. Таким чином справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта, а останній, відповідно, зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
4.27. Тобто справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна, а також в інших спорах, які виникають з майнових відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору підвідомчі господарським судам.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформувала у постанові від 26.06.2018 у справі № 914/582/17, а у постанові від 04.12.2018 у справі №915/1377/17 додатково вказала, що у випадку, якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України ознак справи адміністративної юрисдикції та відповідно не повинен вирішуватися адміністративним судом.
4.28. Разом з тим, відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.
4.29. У цій справі № 917/1122/25 вирішується спір, пов'язаний з переходом права власності на нерухоме майно від одного суб'єкта до іншого. Тобто судовий спір виник з правовідносин, у яких орган державної влади та орган місцевого самоврядування реалізують повноваження власника майна.
4.30. В такий спосіб суд апеляційної інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що судовий спір у цій справі відноситься до юрисдикції господарських судів, та правильно зазначив про помилковість висновку місцевого господарського суду про непов'язаність спору з вирішенням питання приватноправового характеру та віднесення його до публічно-правових спорів, оскільки він виник за участю суб'єкта владних повноважень (органу місцевого самоврядування).
4.31. Верховний Суд погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові висновками про те, що відносини, які склалися між сторонами цієї справи, виникли з приводу передачі/прийняття майна у власність, тому в основі цього спору лежать організаційні та майнові відносини, що склалися між відповідними суб'єктами управління щодо певного об'єкта права власності, а тому спір не є публічно-правовим, між сторонами відсутні відносини підпорядкування, а отже, спір не належить до юрисдикції адміністративних судів.
4.32. Колегія суддів додатково звертає увагу, що Рада, ухиляючись від вчинення дій, визначених законом щодо прийняття у комунальну власність спірного майна, не мала публічно-правових відносин саме з Позивачем, а мала виконати виключно визначені законом обов'язки. У свою чергу РВ ФДМУ уповноважене управляти державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських організацій, теж в силу приписів закону, а не виходячи з ознак будь-якого підпорядкування відносно Ради.
4.33. За обставинами справи РВ ФДМУ звернулося до уповноваженого органу (Ради) за наданням згоди щодо передачі об'єкта права державної власності у комунальну власність, а остання відмовила в цьому. Така відмова не спричиняє виникнення публічно-правового спору, пов'язаного зі здійсненням владних управлінських функцій, що підпадає під юрисдикцію адміністративних судів.
Тобто відносини між сторонами, що є основою спору, виникли з приводу передачі/прийняття майна з державної у комунальну власність конкретного об'єкта цивільного права.
4.34. На підтвердження такої позиції Верховний Суд зазначає, що у такій самій ситуації, проте за умови протилежної позиції сторін (тобто за бездіяльності РВ ФДМУ щодо передачі спірного об'єкта у комунальну власність та за умови реалізації Радою свого права на отримання цього об'єкта у власність) Полтавська міська рада мала право звернутися до суду з позовом про витребування майна (зобов'язання передати) у комунальну власність у порядку саме господарського, а не адміністративного судочинства.
За таких обставин спір у цій справі очевидно мав би приватноправовий характер та (з огляду на те, що сторонами є юридичні особи) був би підвідомчим господарському суду.
4.35. Наведене, у свою чергу, спростовує доводи касаційної скарги Ради, яка не містить доказів ухвалення оскаржуваної постанови апеляційного суду всупереч вимогам норм процесуального права.
4.36. З огляду на викладене, а також враховуючи усталену практику Великої Палати Верховного Суду щодо особливостей відмежування справ адміністративної юрисдикції, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що позов у цій справі має розглядатися господарським судом.
4.36. Зважаючи на вищенаведене колегія суддів зазначає про дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права та, як наслідок, приходить до висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної Відповідачем постанови та для задоволення його касаційної скарги.
5. Висновки Верховного Суду
5.1. Відповідно до частин першої, другої, п'ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
5.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
5.3. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України застерігає від скасування правильного по суті і законного рішення з одних лише формальних міркувань.
5.4. За таких обставин та з огляду на не підтвердження доводів Скаржника колегія суддів вважає, що касаційна скарга Ради підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - залишенню в силі.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Полтавської міської ради залишити без задоволення.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2026 у справі № 917/1122/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко