Постанова від 05.03.2026 по справі 916/1844/25

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1844/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.

секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

від прокурора -Кривельова Т.М., на підставі посвідчення;

від Таїрівської селищної ради Одеського району Одеської області-Іщенко В.О., в порядку самопредстваництва;

від Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса- не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025, суддя Желєзна С.П., м. Одеса, повний текст складено 10.11.2025

у справі №916/1844/25

за позовом: керівника Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Таїрівської селищної ради Одеського району Одеської області

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса

про стягнення 13 825 706 грн 26 коп.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

В травні 2025 керівник Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кадор", м. Одеса, в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у загальній сумі 13 825 706 грн 26 коп., з яких 8108752 грн безпідставно збережені кошти пайової участі, 4842541 грн 99 коп. інфляційні втрати та 874412 грн 27 коп. 3% річних.

Позов, з посиланням на положення ст. 11, 625, 1212 Цивільного кодексу України, обґрунтований невиконанням Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор», м. Одеса обов'язку зі сплати грошових коштів у якості пайової участі замовників будівництва у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури на користь Ради у зв'язку із будівництвом багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом за адресою: с. Лиманка, масив №10, ж/м «Дружний», діл. № №33, 34-2.

Ухвалою суду від 12.05.2025 заява прокурора про забезпечення позову була задоволена шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать відповідачу як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі, інших держав, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову та належать відповідачу у межах суми позовних вимог на загальну суму 13 825 706 грн 26 коп.; накладення арешту на нерухоме майно, власником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадор», у межах ціни позову у розмірі 13 825 706 грн 26 коп. в межах різниці між сумою ціни позову та арештованих грошових коштів у разі їх недостатності.

Ухвалою від 14.05.2025 судом було відкрито провадження у даній справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 28.07.2025 заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса про скасування заходів забезпечення позову була задоволена частково шляхом скасування заходів, вжитих ухвалою від 12.05.2025 у даній справі, в частині накладення арешту на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі інших держав, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову та належать Товариству з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса у межах суми позовних вимог на загальну суму 13 825 706 грн 26 коп.

У підготовчому засіданні 11.06.2025 судом було відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду. Судом було враховано, що обставини, які свідчать про наявність підстав для представництва інтересів Ради прокурором були перевірені судом на дату відкриття провадження у справі; на момент розгляду клопотання відповідача такі підстави не змінилися, а, отже, у задоволенні заявленого клопотання відмовлено.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 відмовлено у задоволенні позову; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.05.2025 у справі №916/1844/25.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наявність укладеного між Виконавчим комітетом Таїровської селищної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса договору від 02.04.2007 виключає можливість застосування приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

При наданні оцінки питанню наявності правових підстав для стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса заборгованості за договором, суд додатково зазначав, що, оскільки підставою позову є невиконання відповідачем обов'язку зі сплати пайової участі у зв'язку з забудовою земельних ділянок №33, №34, які були включені до розрахунку №4, який є невід'ємним додатком до додаткової угоди №1 від 07.06.2016, то недоведеність прокурором обставини включення до умов договору від 02.04.2007 положень про сплату відповідачем пайової участі у зв'язку із забудовою земельних ділянок з кадастровими номерами 5123755800:01:002:0283, 5123755800:01:002:0290, а також відсутність доказів звернення Таїровської селищної ради до відповідача з пропозицією підписати та узгодити розрахунок пайової участі, який повинен бути невід'ємною частиною договору від 02.04.2007; неврахування прокурором вимог ч. 5 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» під час розрахунку величини пайової участі, а також наявність у відповідача законного очікування на звільнення від сплати пайової участі у зв'язку введенням об'єкта в експлуатацію у 2021 році виключає можливість задоволення позову.

Відмова суду у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів пайової участі стала підставою для відмови у задоволенні похідних вимог про стягнення інфляційних втрат у розмірі 4 842 541 грн 99 коп. та 3% річних у розмірі 874 412 грн 27 коп.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник керівника Одеської обласної прокуратури з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 та постановити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме, розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», ч. 5 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та порушенням норм процесуального права, а саме, ст. 236, 237 Господарського процесуального кодексу України, без врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Зокрема, скаржник зауважував на помилковості та невідповідності висновків суду обставинам справи, зазначаючи, що:

сума коштів пайової участі за будівництво об'єкта відповідно до сертифікату IY123210906154 від 11.09.2021 не могла бути включена до розрахунку №4, оскільки на момент його складання (2016 рік), будівництво багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом за адресою: с. Лиманка, масив №10, Ж/М «Дружний», діл. №№33,34-2 на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області ще не було розпочато (початок будівництва - 07.08.2018), відповідно, жодних документів для розрахунку пайової участі товариство надати не мало можливості.

умовами додаткової угоди № 1 від 07.06.2016 саме на замовника покладено обов'язок щодо надання документів, необхідних для проведення розрахунків.

судом невірно застосовано норми матеріального права, зокрема, ч. 5 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки розрахунок пайової участі складений Таїровською селищною радою на підставі п.3.3. договору, з урахуванням кошторисної вартості будівництва об'єкта, що цілком відповідає вимогам ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Крім того, заявник апеляційної скарги також зазначав, що відповідно до частини 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, а відтак, відповідач помилково вважав (а суд помилково зазначив про законні очікування), що у нього у зв'язку з виключенням статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» на час введення об'єкта будівництва в експлуатацію відсутній обов'язок щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Відповідач надав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, яким з доводами апелянта не погодився та просив залишити рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач вказував на правильне встановлення судом обставин укладення між Виконавчим комітетом Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» договору про пайову участь замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури смт. Таїрово Овідіопольського району Одеської області, а відтак, і правомірність висновків про те, що наявність укладеного між сторонами договору від 02.04.2007 виключає можливість застосування приписів ст. 1212 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

Додатково, відповідач також зазначав, що відповідно до частини 5 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, що діяла до 01.01.2020), обов'язок щодо розрахунку величини пайової участі покладається на органи місцевого самоврядування. Згідно з цією нормою замовник будівництва не має законного права та не може самостійно визначати/розраховувати розмір пайової участі. Його обов'язок полягає у сплаті тієї суми, яку визначить орган місцевого самоврядування відповідно до затвердженого порядку. Відповідно до п. 3.3.1 договору від 02.04.2007 (в редакції додаткової угоди №1 від 07.06.2016) розмір грошових коштів, які Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадор» має сплатити, визначається шляхом складання та підписання сторонами розрахунків величини пайової участі по кожному об'єкту містобудування. Розрахунки величини пайової участі здійснює Таїровська селищна рада відповідно до наявного акту готовності об'єкту до експлуатації та направляє на узгодження та підписання Товариству з обмеженою відповідальністю «Кадор» для подальшої оплати. З урахуванням викладених обставин, судом першої інстанції правомірно зроблено висновок про те, що з боку позивача відсутні докази, з яких вбачалось би звернення Таїровської селищної ради до відповідача з пропозицією підписати та узгодити розрахунок пайової участі, який повинен бути невід'ємною частиною договору від 02.04.2007, що має істотне значення для визначення розміру пайової участі забудовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста.

Від Таїровської селищної ради відзив на апеляційну скаргу / письмові пояснення не надходили.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25.

Між тим, з огляду на перебування судді Таран С.В. у відпустці, за розпорядженням керівника апарату суду №5 від 08.01.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №916/1844/25.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.01.2026 для розгляду апеляційної скарги у справі №916/1844/25 сформовано колегію суддів у складі головуючого судді Діброви Г.І., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.01.2026 справу № 916/1844/25 прийнято до провадження колегією суддів у складі: головуючого судді Діброви Г.І., суддів: Богатиря К.В., Поліщук та призначено її розгляд на 26.02.2026.

В судовому засіданні, в якому було оголошено перерву до 05.03.2026, прокурор просив задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати з мотивів, викладених письмово. Представник позивача підтримав апеляційну скаргу прокурора, просив оскаржуване рішення скасувати. Представник відповідача в судовому засіданні 26.02.2026 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін з мотивів, викладених письмово у відзиві на апеляційну скаргу.

Крім того, у судовому засіданні представником позивача заявлено усне клопотання про уточнення найменування позивача, а саме: замість «Таїровська селищна ради Одеського району Одеської області» зазначити «Таїрівську селищну раду Одеського району Одеської області». Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про його задоволення, оскільки таке не є заміною сторони правонаступником, а тільки змінюється одна буква в найменуванні позивача.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення присутніх учасників судового процесу, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 задоволення не потребує, а рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 не потребує скасування, враховуючи таке.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорене учасниками справи наступні обставини.

02.04.2007 між Виконавчим комітетом Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (виконком) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) було укладено договір про пайову участь замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури смт. Таїрово Овідіопольського району Одеської області, відповідно до п.1.1, 1.2 якого предметом даного договору є пайова участь забудовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів на території Ради. Забудовник є замовником будівництва житлового комплексу на земельних ділянках загальною площею 15,7 га, що знаходяться в с. Мізікевича, ж/м "Дружний", масив 10, ділянки №№ 11, 24, 25, 28, 30, 31, 32, 33, 34-2, 38 Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області.

У зв'язку з виконанням функцій замовника будівництва комплексу забудовник приймає на себе зобов'язання відповідно до Закону України «Про планування та забудову територій» приймати пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (далі - пайова участь) в порядку, передбаченому цим договором (п. 3.2 договору від 02.04.2007).

Згідно з п. 3.3 договору від 02.04.2007 загальна сума пайової участі у грошовому виразі становить 2% кошторисної (будівельної) вартості будівництва житлових будинків і здійснюється шляхом передачі виконкому відповідних квартир у кожному зданому в експлуатацію житловому будинку, площа яких дорівнює 2% загальної площі квартир будинку. Перелік відповідних квартир за присвоєною нумерацією, які передаються виконкому, визначається додатковою угодою.

Відповідно до п. 6.2 договору від 02.07.2007 зміни й доповнення до договору можуть вноситися тільки в письмовому вигляді за взаємною домовленістю, які є дійсними й обов'язковими після затвердження рішення виконкому.

Договір діє до введення в експлуатацію останнього житлового будинку комплексу. Договір набирає чинності після його підписання уповноваженими представниками сторін та затвердження рішенням виконкому (п. 7.1-7.2 договору від 02.04.2007).

07.06.2016 між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області (рада) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) було підписано додаткову угоду №1 до договору від 02.04.2007, відповідно до умов якої окремі пункти договору було викладено у новій редакції.

Згідно з п. 1.2 договору від 02.04.2007 (в редакції додаткової угоди №1 від 07.06.2016) забудовник виступає замовником будівництва житлового комплексу на земельних ділянках, що належать на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Кадор», розташованих на території Таїровської селищної ради в с. Мізікевича, ж/м «Дружний», масив 10, ділянки №№ 11, 12, 22, 24, 25, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34-2, 38, Овідіопольського району Одеської області.

Згідно з п. 3.2 договору від 02.04.2007 (в редакції додаткової угоди №1 від 07.06.2016) замовник зобов'язується взяти пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів Таїровської селищної ради та перерахувати до спеціального цільового фонду Таїровської селищної ради на спеціальний рахунок цільового фонду соціального розвитку Таїровської селищної ради, відкритий в Управлінні Державного казначейства України в Одеській області, грошові кошти як пайову участь замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів Таїровської селищної ради у розмірі, що дорівнює 2% (два відсотки) від загальної кошторисної вартості будівництва об'єктів.

Відповідно до п. 3.3 договору від 02.04.2007 (в редакції додаткової угоди №1 від 07.06.2016) розмір (величина) пайової участі замовника будівництва визначається відповідно до ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», виходячи із загальної кошторисної вартості будівництва багатоквартирних житлових будинків згідно наданих Замовником зведених кошторисних розрахунків вартості будівництва житлових будинків по кожному об'єкту будівництва, після закінчення замовником будівництва та надання документів, що підтверджують вартість будівництва об'єкта з техніко-економічними показниками.

Грошові кошти у розмірі, визначеному пунктом 3.2. цього договору визначаються шляхом складання та підписання сторонами розрахунків величини пайової участі (внеску) замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населених пунктів по кожному об'єкту містобудування, що побудований замовником в межах земельних ділянок, визначених пунктом 1.2. договору, та є невід'ємними частинами договору від 02.04.2007 (п. 3.3.1 договору від 02.04.2007 (в редакції додаткової угоди №1 від 07.06.2016).

До додаткової угоди №1 від 07.06.2016 до договору від 02.04.2007 між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області та ТОВ «Кадор» було складено та підписано розрахунки №1, №2, №3, №4, №5 величини пайової участі (внеску) замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Крім того, між позивачем та відповідачем було підписано розрахунки №6-9, якими з урахуванням інших додаткових угод було визначено розмір пайової участі замовника у будівництві об'єктів на земельних ділянках з іншими номерами.

Згідно з розрахунком №4 величина пайової участі здійснюється на підставі наданих замовником документів: п. 10 Акту готовності до експлуатації житлового будинку № 2 (житлового комплексу на земельних ділянках № 11, 24, 25, 28, 30-33, 34-2, 38, на підставі якого Державною архітектурно-будівельною інспекцією України виданий сертифікат серії IV № 165160841673 від 24.03.2016, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівництва складає 191 339 500 грн; величина пайового внеску замовника по об'єкту будівництва, зазначеному у п. 1 додаткової угоди № 2 становить 3 826 790 грн, які мають бути сплачені в строк до 31.12.2016.

02.03.2016 за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор» та підрядників було складено та підписано акт готовності об'єкта до експлуатації, відповідно до якого житловий комплекс на земельних ділянках №№ 11, 24, 25, 28, 30, 31, 32, 33, 34-2, 38 в с. Мізікевича, ж/м "Дружний", Овідіопольський район Одеської області, вирішено вважати закінченим будівництвом та готовим до експлуатації. Слід зазначити, що вказаний житловий комплекс був збудований на земельній ділянці з кадастровим номером 5123755800:02:009:0001.

21.12.2016 між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області (рада) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) було підписано додаткову угоду №2 до договору від 02.04.2007, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди внести зміни до п. 3 розрахунків №№ 1, 2, 3, 4, а саме: об'єднати фінансові зобов'язання замовника по сплаті коштів пайової участі за розрахунками №№ 1, 2, 3, 4, укладеними від 07.06.2016 на загальну суму 13 641 094 грн, які замовник має сплатити сімома окремими частинами у строки з 31.12.2016 до 01.09.2017. Залишок у розмірі 9 641 094 грн замовник зобов'язаний сплатити у строк до 31.12.2017.

15.05.2018 між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області (рада) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) було підписано додаткову угоду №3 до договору від 02.04.2007, відповідно до умов якої сторонами було змінено розрахунковий рахунок, на який замовник має сплачувати грошові кошти.

28.09.2018 між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області (рада) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) було підписано додаткову угоду №4 до договору від 02.04.2007, відповідно до умов якої сторонами було змінено розрахунковий рахунок, на який замовник має сплачувати грошові кошти.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса протягом 2013-2019 в рахунок виконання зобов'язань за договором від 02.04.2007 в частині сплати пайового внеску було перераховано на рахунки, зазначені у додаткових угодах до договору, грошові кошти у загальному розмірі 44 035 324 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

15.07.2021 Виконавчим комітетом Таїровської селищної ради було прийнято рішення №215 «Про присвоєння адреси об'єкту будівництва - багатоповерховому житловому будинку та дитячому садку за адресою: с. Лиманка. масив № 10, ж/м «Дружний», земельна ділянка №22 на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області», згідно з яким багатоповерховому житловому будинку була присвоєна адреса: Одеська область, Одеський район, с. Лиманка, ж/м «Дружний», вул. Жемчужна, буд. № 1Б; дитячому садку присвоєна адреса: Одеська область. Одеський район, с. Лиманка, ж/м «Дружний», вул. Жемчужна. буд. № 1Е.

Згідно з відомостями з порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, сформованими станом на 06.05.2025, багатоквартирний житловий будинок з підземним паркінгом за адресою: с. Лиманка, масив №10, ж/м «Дружний», діл. №№33, 34-2 на території Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, був введений в експлуатацію згідно з актом готовності об'єктів до експлуатації AC01:7938-9191-6061-2573; замовником вказаного об'єкта зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадор»; багатоквартирний житловий будинок був збудований на земельних ділянках з кадастровими номерами 5123755800:01:002:0283, 5123755800:01:002:0290.

Згідно відомостей з порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва датою початку робіт є 07.08.2018, датою завершення робіт є 01.07.2021; на підставі п. 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» №132-IX від 20.09.2019 замовник звільнений від сплати пайової участі; кошторисна вартість будівництва складає 405 437 600 грн.

Листом від 27.01.2025 Чорноморська окружна прокуратура просила Таїровську селищну раду надати інформацію щодо звернення Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор» до ради із заявою про визначення розміру пайової участі у зв'язку із будівництвом об'єкта за адресою: с. Лиманка, масив №10, ж/м «Дружний», діл. №№33, 34-2; про вжиття радою заходів щодо стягнення коштів із забудовника. Крім того, прокуратура просила надати відповідний розрахунок розміру пайової участі за вказаним об'єктом відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиції діяльності в Україні», а також розрахунки 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання зобов'язань.

Листом від 21.02.2025 Таїровська селищна рада у відповідь на лист Чорноморської окружної прокуратури від 21.01.2025 повідомила, що рада намагається у досудовому порядку врегулювати спір з Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса шляхом направлення на адресу забудовника претензії № 1 щодо сплати коштів пайової участі у розвитку населеного пункту, а також сплати пені, 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання зобов'язань в сумі 26 219 201 грн 11 коп.

20.02.2025 Таїровська селищна рада звернулася до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса з претензією №1 про сплату відповідачем коштів пайової участі, 3% річних та збитків від інфляції у загальному розмірі 18 093 632 грн 71 коп.

Листом від 25.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса у відповідь на претензію Таїровської селищної ради від 20.02.2025 повідомило про відсутність підстав для її задоволення. Відповідачем було наголошено про відсутність у нього обов'язку сплачувати пайовий внесок, оскільки на час введення у 2021 році об'єкта в експлуатацію обов'язок щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту був відсутній, так як будівельні роботи з будівництва об'єкта були розпочаті у січні 2020 року. Крім того, відповідач звернув увагу на відсутність підстав для застосування при розрахунку розміру величини пайової участі коефіцієнта у розмірі 4% від загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта.

Листом від 10.04.2025 Чорноморська окружна прокуратура, посилаючись на невиконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» , м.Одеса обов'язку зі сплати пайової участі, повідомила Таїровську селищну раду про необхідність вжиття реальних заходів з метою захисту інтересів територіальної громади, про що рада мала повідомити прокуратуру.

Листом від 24.04.2025 Таїровська селищна рада у відповідь на лист Чорноморської окружної прокуратури від 10.04.2025 було повідомлено про надходження відповіді від Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса, у якій відповідачем було зазначено, що на час введення об'єкта будівництва до експлуатації 11.09.2021 обов'язок щодо сплати пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту був відсутній, оскільки будівельні роботи з будівництва об'єкта розпочались у січні 2020 року. До вказаного листа радою було додано розрахунок, згідно з яким пайова участь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор» становить 8 108 752 грн, розмір 3% становить 874 412 грн 27 коп, розмір збитків від інфляції становить 4 842 541 грн 99 коп.

Інших належних та допустимих доказів матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми нарахованої останнім безпідставно збережених відповідачем грошових коштів пайової участі з врахуванням нарахованих інфляційних та 3% річних.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор у даній справі №916/598/25 звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Таїровської селищної ради Одеського району Одеської області.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п'ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов'язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин, зобов'язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб'єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто, визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Так, відповідно до ст. 7 Конституції України, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ч. 1, 3 ст. 140 Конституції України).

Таким чином, місцеве самоврядування є одним із проявів здійснення народом, у формі територіальної громади, влади, яка, в свою чергу, не належить до жодної із гілок державної влади, що характеризується самостійністю у вирішенні певного кола питань.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (ч. 1, 4, 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.12.2022 року у справі № 904/123/22, органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території.

Так, ч. 1, 2 ст. 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

В той же час, відповідно до ст. 172 Цивільного кодексу України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відтак, саме Таїрівська селищна рада, і як орган місцевого самоврядування, з огляду на зазначені вище норми законодавства, і як власник земельної ділянки комунальної власності, є тим органом місцевого самоврядування, уповноваженим здійснювати відповідні функції у зазначеній сфері суспільних відносин, в силу Закону.

У даній справі окружною прокуратурою на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та з урахуванням практики Верховного Суду з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді на адресу Таїрівської селищної ради скеровано листи від 27.01.2025 за №63-583ВИХ-25 та від 10.04.2025 за №63-2706ВИХ-25, стосовно вжиття заходів реагування щодо стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «КАДОР», м.Одеса безпідставно збережених коштів пайової участі у розвитку населеного пункту, а також стягнення 3% річних та інфляційних витрат за несвоєчасне виконання зобов'язання.

У запитах вказувалось, що останні направлялись у зв'язку з вирішенням питання про наявність підстав для представництва інтересів держави прокурором, та, окрім того, запитувалось, чи вживались заходи Таїровською селищною радою самостійно щодо стягнення безпідставно збережених коштів.

З матеріалів справи вбачається, що прокурором повідомлено Таїрівську селищну раду вперше листом від 27.01.2025, при цьому відповідний позов подано до суду 07.05.2025, тобто більш, ніж через 3 місяці з первісного повідомлення.

Листами Таїрівської селищної ради від 21.02.2025 № 213/02-07 та від 24.04.2025 №1043/02-07 повідомлено прокурора, що радою 20.02.2025 до Товариства з обмеженою відповідальністю «КАДОР» направлено претензію № 223 щодо сплати коштів пайової участі у розвитку населеного пункту, інших заходів не вжито.

Відтак, з указаних відповідей вбачається, що заходів, направлених на стягнення коштів пайової участі з відповідача до місцевого бюджету Таїрівською селищною радою, як уповноваженим органом, не вжито, що, за твердженням прокурора, свідчить про її бездіяльність.

Водночас, прокурором зазначається, що Таїрівській селищній раді мало бути відомо про такі порушення законодавства з огляду на укладення 02.04.2007 договору та видачу Державною архітектурно-будівельною інспекцією України сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123210906154 ще в вересні 2021 року.

Окрім того, направлення Таїрівською селищною радою на адресу відповідача претензії від 20.02.2025 № 223, тобто, майже через 4 роки з дати виникнення заборгованості (строк введення об'єкта в експлуатацію - 11.09.2021), на думку прокурора, не відповідає критерію ефективності та своєчасності вжиття уповноваженим органом держави у спірних правовідносинах заходів до відновлення порушених інтересів держави протягом розумного строку.

До того ж, про існування договору від 02.04.2007 та додаткових угод до нього, укладених між Таїрівською селищною радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «КАДОР», прокурору стало відомо саме з матеріалів кримінального провадження № 42020161160000030 від 15.05.2020 за ч. 1 ст. 367 Кримінального кодексу України, а не з листів Таїрівської селищної ради.

Вказане свідчить про нездійснення Таїрівською селищною радою захисту інтересів держави, яке проявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але, всупереч цим інтересам, за захистом до суду не звертається.

Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42020161160000030 від 15.05.2020 розпочато окружною прокуратурою за результатами опрацювання матеріалів державного фінансового аудиту бюджету Таїрівської об'єднаної територіальної громади, проведеного Південним офісом Держаудитслужби. На день звернення прокурора з даним позовом у кримінальному провадженні нікого не затримано, про підозру нікому не повідомлено, досудове розслідування триває. Таким чином, незалежно від причин незвернення до суду Таїрівської селищної ради, факт цього незвернення свідчить про те, що орган місцевого самоврядування не виконує своїх повноважень із захисту інтересів держави.

Через недоотримання коштів пайової участі значно недофінансовуються проекти та програми створення і розвитку інженерно-транспортної, соціальної інфраструктури, що зумовлює погіршення рівня життя мешканців Таїрівської об'єднаної територіальної громади. Несплата коштів пайової участі завдає шкоду місцевому бюджету та унеможливлює виконання позивачем функцій з розвитку інфраструктури Таїрівської об'єднаної територіальної громади. Позов пред'явлено прокурором в інтересах держави в особі Таїрівської селищної ради, яка у відповідності з вимогами ст. ст. 2, 64, 71 Бюджетного кодексу України є отримувачем коштів пайової участі.

Вищевказане є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду в інтересах держави в особі Таїрівської селищної ради Одеського району Одеської області відповідно до вимог ст. 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 53 Господарського процесуального кодексу України.

Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

За змістом частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Суб'єктивні цивільні права та інтереси особи захищаються в порядку, передбаченому законом, за допомогою застосування, зокрема, способів захисту.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив'язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто, термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 Цивільного кодексу України, а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту (пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Отже, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 922/985/24, від 12.11.2024 у справі № 911/3292/23, від 03.09.2024 у справі № 907/358/20, від 27.08.2024 у справі № 924/128/21, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23.

Право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога щодо захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Верховним Судом та узагальнено викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ вказав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача в цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені.

Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 922/985/24, від 06.02.2024 у справі № 916/1431/23, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23.

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, відповідати встановленим обставинам.

Як вже зазначалося вище за текстом постанови, предметом заявленого прокурором позову в інтересах Таїрівської селищної ради є вимоги про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кадор», м.Одеса безпідставно збережених коштів пайової участі у розмірі 8108752 грн, 4842541 грн 99 коп. інфляційних втрат та 874412 грн 27 коп. 3% річних.

Питання набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» врегульовані главою 83 Цивільного кодексу України, яка знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов'язання» розділу 3 «Окремі види зобов'язань», який входить до книги п'ятої «Зобов'язальне право» Цивільного кодексу України.

За змістом частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов'язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов'язаний повернути предмет власного збагачення.

Традиційно в доктрині цивільного права зобов'язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. «condictio sine causa» - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).

Приписи глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача такого майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 Цивільного кодексу України).

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.

Кондикційні зобов'язання виникають тоді, коли дії особи або події призводять до неправового результату у виді юридично безпідставного майнового блага, що перейшло до набувача та сприяло його безпідставному збагаченню.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому «фактичному» збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в «юридичному» збагаченні, коли набувач отримує суб'єктивне право на предмет збагачення.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15).

Конструкція ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

Отже, аналіз ст. 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. Оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 Цивільного кодексу України як безпідставне збагачення. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України. Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 1212 Цивільного кодексу України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні. Однак необхідною умовою для цього є відсутність або відпадіння достатньої правової підстави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17).

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, ст. 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що 02.04.2007 між Виконавчим комітетом Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (виконком) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кадор» (забудовник) на виконання Закону України «Про планування і забудову територій» було укладено договір про пайову участь замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури смт. Таїрово Овідіопольського району Одеської області, предметом якого є пайова участь забудовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів на території ради. При цьому, у договорі визначено, що забудовник є замовником будівництва житлового комплексу на земельних ділянках загальною площею 15,7 га, що знаходяться в с. Мізікевича, ж/м "Дружний", масив 10, ділянки № № 11, 12, 22, 24, 25, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34-2, 38 Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 виснувала, що ст. 204 Цивільного кодексу України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Матеріали справи не містять доказів визнання недійсним, нікчемним укладеного між сторонами договору. До того ж, сторонами не спростовуються та не заперечуються обставини дійсності та укладеності вчиненого між сторонами правочину, а саме, договору про пайову участь замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури смт. Таїрово Овідіопольського району Одеської області від 02.04.2007. Навпаки, в судовому засіданні і прокурор, і представники ради та відповідача підтвердили факт укладення та дійсності вищевказаного договору.

Колегія суддів також враховує, що 01.01.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX, яким було виключено ст. 40 із Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Разом з тим, згідно з абз. 1 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Абзацом 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі пайова участь) у такому розмірі та порядку: 1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для житлових будинків 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування.

Замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва. Пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію (пп. 3, 4 абз. 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні»).

Відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 дійшла наступних висновків. Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності з частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником збудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються. Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону №3038-VI після втрати нею чинності.

У постанові від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 Верховний Суд також зауважив, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі ст. 1212 ЦК України.

Отже, Велика Палата Верховного Суду чітко висловила правову позицію про те, що з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Верховний Суд у постанові від 23.09.2025 у справі № 910/9916/24 зазначив, що розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX, якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно абзацу першого вказаного пункту Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №132-IX є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання. Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими. Касаційним судом також зауважено, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, ураховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Таким чином, для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України необхідним є встановлення такої обставини, як неукладення забудовником відповідного договору до 01.01.2020, оскільки, у разі наявності такого правочину, його істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними, так і правильного визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва.

Між тим, як зазначалося вище, взаємні права та обов'язки сторін щодо сплати пайової участі врегульовані договором про пайову участь замовника у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури від 02.04.2007.

Згідно зі ст.14 Господарського процесуального кодексу України ("Диспозитивність господарського судочинства") суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Так, відповідно до п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Тобто, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У даному випадку, правовими підставами позову прокурора були обставини, що регулюються нормами гл. 83 Цивільного кодексу України, тобто, безпідставність збереження грошових коштів.

Колегія суддів звертає увагу, що наявність між сторонами чинного договору, який визначає предмет, умови, обсяг та порядок оплати послуг, виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ст.1212 Цивільного кодексу України. Прокурор, посилаючись на безпідставність набуття коштів, фактично заперечує належне виконання договору, проте такі доводи повинні оцінюватися саме у площині належного чи неналежного виконання договірного зобов'язання, а не позадоговірних кондикційних правовідносин.

Прокурор, посилаючись на безпідставність набуття коштів, фактично заперечує належне виконання договору, проте такі доводи повинні оцінюватися саме у площині належного чи неналежного виконання договірного зобов'язання, а не позадоговірної відповідальності.

Тому судова колегія наголошує, що прокурором взагалі в даному випадку обрано неправильний спосіб захисту при зверненні до суду. І це є самостійною підставою для відмови прокурору в позові у даній справі.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (п.118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі 914/2350/18 (914/608/20).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що, попри обов'язок суду вирішити наявний між сторонами спір по суті з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 06.12.2018 у справі №902/2592/15, від 18.03.2019 у справі №908/1165/17, від 05.06.2019 у справі №909/452/18, від 26.01.2021 у справі №923/722/19, від 26.09.2023 у справі №910/2392/22, від 07.11.2023 у справі №909/869/22).

Причому, в даному випадку суд не може самостійно, застосувавши принцип "jura novit curia", змінити правову конструкцію позову, бо в даному випадку йде мова не про зміну правової кваліфікації правовідносин сторін, що зобов'язаний, у випадку такої необхідності, зробити суд, а взагалі про можливість розгляду судом справи по суті заявлених позовних вимог, причому при її перегляді в суді апеляційної інстанції, а не на стадії підготовчого провадження в суді першої інстанції.

Колегія суддів враховує, що у постанові від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20 Верховний Суд зазначив про те, що принцип "jura novit curia", з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов'язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини "Гусєв проти України" від 14.01.2021 (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж унаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. За таких умов слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 01.05.2024 у справі № 369/2869/22, від 11.07.2024 у справі № 916/2946/21(916/5207/23).

До того ж, як вже зазначалося вище за текстом постанови, повинен дотримуватися принцип диспозитивності при розгляді справи щодо самостійного визначення прокурором предмету та підстави заявлених вимог. Матеріали справи не містять будь-яких змін прокурором викладених ним вимог у передбачений процесуальним законодавством строк та порядок.

За усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Господарського процесуального кодексу України, в межах заявлених нею вимог, а неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Вказане логічно вичерпує потребу дослідження інших доводів скаржника стосовно додаткового дослідження судом підстав стягнення заборгованості за договором (подібний правовий висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №910/6200/24).

Водночас, у пункті 34 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Matthews v. the United Kingdom") від 18.02.1999, заява №24833/94, йдеться про те, що право на доступ до суду має бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним або ілюзорним". Згідно з абзацем 6 пункту 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 Конституційний Суд України наголосив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Щоб бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що може бути ефективно реалізоване (пункт 31 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень). Отже, звернення до суду з взаємовиключними неналежними та неефективними позовними вимогами, розгляд та задоволення яких не здатне поновити можливі порушені права позивача, не буде практичним та ефективним, а суди, розглядаючи таку вимогу, фактично здійснюватимуть "розгляд заради розгляду".

Тому, враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів відхиляє доводи скаржника, як такі, що не знайшли своє підтвердження при апеляційному перегляді даної справи, оскільки загалом стосуються розгляду спору між сторонами по суті зобов'язальних відносин, опосередкованих договором від 02.04.2007, що в даному випадку не є можливим в цілому з підстав, які викладені вище, та вважає, що висновок, викладений в рішенні Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 про відмову у задоволенні позовних вимог прокурору, є вірним, але з урахуванням мотивів, викладених в постанові суду апеляційної інстанції, з огляду на що підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З урахуванням викладеного. колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, а мотиви та доводи апеляційної скарги відповідача є такими, що не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування правильного по суті рішення суду першої інстанції, з огляду на що судова колегія вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 29.10.2025 у справі №916/1844/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови буде складено 06.03.2026.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді: К.В. Богатир

Л.В. Поліщук