02 березня 2026 року
м. Чернівці
справа № 725/8268/25
провадження 822/80/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кулянди М.І.,
суддів: Одинака О.О., Лисака І.Н.,
за участю секретаря Скулеби А.І.,
учасники справи:
позивач ОСОБА_1 ,
відповідач ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,
особа яка подає апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 10 листопада 2025 року,
головуючий в суді першої інстанції суддя Іщенко І.В.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Посилався на те, що 29 квітня 2008 року уклав шлюб з ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_3 у нього з відповідачкою народився син ОСОБА_4 .
Спільне життя з відповідачкою не склалося. Подружні відносини не підтримують, спільного бюджету не мають. Відсутність взаєморозуміння та спільної думки щодо вирішення звичайних побутових питань спонукали до повного розриву шлюбних відносин. Сім'ї вже тривалий час не існує. Тривалий час не проживають разом. Спільний син ОСОБА_4 проживає разом з ним.
Вважає, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить його особистим інтересам. За таких обставин, сім'я фактично розпалася, шлюб між ними є формальним.
Надання строку на примирення не виправить стан шлюбних відносин, оскільки вказані вище обставини продовжуються протягом тривалого часу, а спроби примирення в минулому не принесли жодних результатів.
Додатково вказує, що син ОСОБА_4 , за їх домовленістю з відповідачкою, після розірвання шлюбу, залишається проживати разом з ним.
Просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою та після розірвання шлюбу малолітнього сина ОСОБА_4 залишити проживати з ним на його самостійному вихованні та утриманні.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 10 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що зареєстрований 29 квітня 2008 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №393 розірвано.
Малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , після розірвання шлюбу, залишено проживати разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на його самостійному вихованні та утриманні.
Суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість збереження шлюбу та наявність підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу.
Приймаючи рішення в частині залишення малолітньої дитини, після розірвання шлюбу, проживати разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не просив визначити місце проживання дитини, у зв'язку зі спором між подружжям, а лише просив вказати з ким проживає дитина, оскільки сторони по справі досягли взаємної згоди щодо визначення місця проживання дитини, умов утримання та участі батьків у вихованні дитини укладенням договору між батьками.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі- ІНФОРМАЦІЯ_6 ) оскаржило його, подавши апеляційну скаргу.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, у зв'язку із невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Мотиви апеляційної скарги зводяться до непогодження з рішенням суду в частині залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні.
Вказує, що задовольняючи таку вимогу та залишаючи дитину, після розірвання шлюбу, проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні, у останнього виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов'язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, на підставі статті 23 Закону № 3543-XII.
На переконання апелянта, рішення в оскаржуваній частині прямо впливає на права та обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_7 , а тому у нього виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.
Звертає увагу суду й на те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
На підставі наведеного й з урахуванням того, що в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх, просить рішення суду скасувати повністю, відмовити позивачу у задоволенні позову за безпідставністю.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій
Між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , укладено шлюб, який зареєстрований 29 квітня 2008 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №393.
Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
01 вересня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських обов'язків та визначення проживання дітей (а.с.14).
Листом від 30 січня 2026 року Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, на виконання ухвали Чернівецького апеляційного суду від 05 січня 2026 року про зобов'язання надати висновок стосовно розв'язання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо доцільності /недоцільності самостійного виховання та утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомила про відсутність спору між батьками, а тому вважає за недоцільне підготовку відповідного висновку.
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).
У справі, що переглядається, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 10 листопада 2025 року в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_8 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.
Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_2 й існування права на оскарження рішення суду.
Приймаючи до розгляду та здійснюючи такий щодо апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 , суд апеляційної інстанції вказує наступне.
За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
В силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У змісті Конституції України, крім іншого, закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Так, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України).
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.
Згідно частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.
Частиною третьою статті 18 ЦПК України передбачено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців регулюються законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію «Про військовий обов'язок та військову службу», «;Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов'язку.
ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
В силу частини 5 статті 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Пунктом 2 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 року №154 визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, актами Президента України, постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, наказами та директивами Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил, іншими нормативно-правовими актами, цим Положенням.
Так, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Судове рішення, що оскаржується особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи.
Якщо у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, апеляційний суд встановить, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалися, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц.
Незалучена до участі в справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним (постанови Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №914/2259/17 та від 13 травня 2024 року у справі №913/567/19).
Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі №2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов'язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18).
Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов'язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов'язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Тобто, у цій справі позов може бути пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов'язок виконання оскаржуваного рішення.
Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Що стосується вимоги у цій справі про розірвання шлюбу.
Частина 1 ст.21 СК України вказує, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (ч.1 ст.110 СК України)
У ст. 5 протоколу №7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини вказано: «Кожен з подружжя у стосунках між собою і зі своїми дітьми користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу в шлюб, перебування у шлюбі та у випадку його розірвання». Окрім того, чинна норма Сімейного кодексу України щодо заборони звернення з заявою про розірвання шлюбу у період вагітності дружини та наявності дитини до року є порушенням ст. 8 Європейської конвенції, яка передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.
Європейський суд з прав людини у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) від 12 червня 2014 року зазначив: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв'язку з цим повторно наголошується, що відповідно до ст. 8 надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом. При цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні».
Аргументи апеляційної скарги не містять обґрунтувань щодо впливу прийнятим рішенням в цій частині на права та обов'язки апелянта.
У відповідності до пункту 3 частини 1 ст.362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
За наведених обставин, розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем не свідчить про вплив на права та обов'язки апелянта, а тому рішення в цій частині перегляду за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_7 не підлягає, а апеляційне провадження в цій частині підлягає закриттю.
Щодо суті вирішення спору в частині залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, колегія суддів зазначає наступне.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з такого.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Водночас у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19) Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Під час вирішення питання про визначення місця проживання дитини, участь органу опіки та піклування є обов'язковою, а позивач до заяви про визначення місця проживання дитини повинен надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дитини з одним із батьків, характеристики з місця проживання, роботи, місця навчання дитини (гуртків), медичні довідки (судом обов'язково враховується стан здоров'я як батьків, так і дитини), довідки про доходи (інші документи, які підтверджують матеріальне становище заявника), акти обстеження житлово-побутових умов, документи, що підтверджують право власності на житло.
Відповідно до ч. 1 ст. ст. 109 СК України подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.
Як вбачається з матеріалів справи, що судом першої інстанції під час розгляду цієї справи не вирішувалося питання про визначення місця проживання дитини.
В своєму рішенні суд зазначив, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання їх малолітньої дитини.
На підтвердження відсутності спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини сторонами надано нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання дитини від 01 вересня 2025 року.
Крім цього, відповідачка ОСОБА_2 надала суду заяву про визнання позову та просила провести судове засідання за її відсутності. Просила позов задовольнити в повному обсязі.
Разом з тим, у даній справі позивач просив залишити малолітню дитину на його самостійному утриманні та вихованні.
Колегія суддів вважає, що самостійне утримання та виховання малолітньої дитини суперечить нормам Сімейного кодексу України в частині рівності прав обох батьків та буде порушувати права та інтереси іншого з батьків щодо неповнолітньої дитини.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини одним із батьків необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав іншого з батьків обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).
Отже, залишення проживати малолітню дитину разом з одним із батьків на його самостійному утриманні та вихованні може мати негативні наслідки для іншого з батьків дитини.
Крім цього, за загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини та участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов'язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору.
Так, у частинах четвертій - шостій статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Тлумачення змісту зазначених приписів Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що вони не допускають виключень щодо неотримання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов'язковою.
Встановлено, що дана справа розглянута за відсутності висновку органу опіки та піклування.
В цій справі орган опіки та піклування фактично у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо розв'язання спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі одного з батьків у вихованні дитини не надав.
Отже, колегія суддів вважає, що позивачем не було надано суду доказів, які свідчать про одноосібне утримання та виховання ним сина ОСОБА_4 .
Надані позивачем докази свідчать лише про окреме проживання сина окремо від матері, проте відсутні докази ухилення ОСОБА_2 від участі від виховання сина.
Та обставина, що мати проживає окремо, не свідчить про те, що батько самостійно виховує дитину і не позбавляє іншого з батьків батьківських прав по відношенню до неї.
Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам малолітньої дитини сторін відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не мав права вирішувати питання про залишення проживати сина з батьком на його самостійному утриманні та вихованні, виходить за межі повноважень суду під час розгляду даної категорії справ.
Відповідно до ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
В цій справі наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов'язковим залученням органу опіки та піклування.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком (матір'ю) пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати (батько) не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та, безумовно, впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком (матір'ю) необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
При розгляді даної справи судом першої інстанції не встановлювалися обставини щодо самостійного виховання дитини батьком (матір'ю), ніяких доказів з цього приводу матеріали справи не містять, органи опіки та піклування участі в справі не приймали та не надавали висновок щодо розв'язання спору між батьками.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що спір в частині самостійного виховання малолітнього сина судом не вирішувався.
За таких обставин, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 10 листопада 2025 року в частині залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, колегія суддів дійшла висновку, що його слід скасувати у задоволенні позову у цій частині відмовити.
Апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що даний позов із зазначенням про залишення проживати малолітньої дитини з батьком на самостійному утриманні та вихованні є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 сплатив судовий збір на рішення суду за результатами розгляду трьох позовних вимог у сумі 2906 грн 88 коп.
Враховуючи результати апеляційного перегляду справи, зокрема те, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 задоволено в частині розгляду однієї позовної вимоги, з позивача на користь апелянта підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1453,44 гривень.
Крім цього, як вбачається з матеріалів справи, позивач при поданні позову до суду сплатив судовий збір за одну позовну вимогу, отже з позивача слід стягнути судовий збір на користь держави за подання позову до суду першої інстанції в частині розглянутих двох позовних вимог про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні в розмірі 1211 гривень 20 копійок.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_2 в частині оскарження рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 10 листопада 2025 року про розірвання шлюбу закрити.
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_2 задовольнити частково.
Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 10 листопада 2025 року в частині задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про залишення проживати разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , після розірвання шлюбу, на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати та в задоволенні вказаних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_2 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1453 гривні 44 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції в розмірі 1211 гривень 20 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Дата складання повної постанови - 03 березня 2026 року.
Головуючий М.І. Кулянда
Судді: І.Н. Лисак
О.О. Одинак